МОВЛЕННЄВА СТРУКТУРА ОБРАЗУ АВТОРА У ТВОРЧОСТІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА




  • скачать файл:
Название:
МОВЛЕННЄВА СТРУКТУРА ОБРАЗУ АВТОРА У ТВОРЧОСТІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА
Альтернативное Название: Речевя СТРУКТУРА ОБРАЗА АВТОРА В ТВОРЧЕСТВЕ Юрия Федьковича
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету і завдання, окреслено об’єкт і предмет, методи і прийоми дослідження, визначено наукову новизну, теоретичну і практичну цінність отриманих результатів, вказано форми їх апробації, зазначено особистий внесок здобувача та кількість публікацій, які відображають основні результати дослідження.


У першому розділі “Категорія образу автора в історії дослідження мови художнього твору” розглянуто: 1) природу художнього мовомислення та його дослідження; 2) образ автора як категоріальну об’єднувальну одиницю тексту; 3) структуру категорії образу автора.


Мовознавство у своєму становленні проходило різні етапи розуміння сутності природи мови. Найінтенсивніший розвиток мовних концепцій припадає на ХХ століття, протягом якого змінилося три наукові парадигми: порівняльно-історична, системно-структурна та комунікативно-функціональна.


Виникла необхідність перегляду мовних концепцій і знайдення такої мовної категорії, яка дала б змогу вивчати мову як єдине органічне ціле, тобто перейти від абстракції до більш конкретного індивідуального відтворення мовних одиниць. Характерно, що мову і стиль певного письменника при цьому вивчали нерідко з погляду історії мови або за мовними рівнями (лексичний, морфологічний, синтаксичний).


Текст відтворює авторську картину світу, визначаючи систему духовних цінностей письменника, його оцінку дійсності. Перед науковцями постало завдання вивчення образу автора як категоріальної об’єднувальної одиниці.


Індивідуальність письменника, його світосприйняття стають домінантними в наукових дослідженнях. Мова художнього стилю постає не як сукупність мовних засобів окремих рівнів та сукупність тропів, а як художня цілісність, як текст, яким “диригує” особистість автора, його світогляд. Мова виступає як засіб вираження дійсності через призму світобачення письменника. Створення мови художнього твору, таким чином, відбувається шляхом пізнання й оцінки дійсності письменником, що й формує його філософсько-естетичне кредо. Оцінювальний погляд автора організовує сюжет, виявляється в композиції, у системі образів і в мові.


Образ автора є основою творчості, дає можливість зрозуміти твір як діяльність, а не тільки як результат діяльності творця, тобто – автора як суб’єкта художньої дійсності. Індивідуальна творча воля знаходить вияв у мовностилістичному та композиційному оформленні тексту.


Лінгвістична категорія образу автора була запропонована В.Виноградовим ще в 20-их роках ХХ ст. й обґрунтована в його пізніших працях, у яких передбачалося комплексне дослідження мови художнього твору. У монографіях вченого “О художественной прозе” (1929), “Стиль “Пиковой дамы” (1936), “Проблема авторства и теория стилей” (1961), “Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика” (1963), “О теории художественной речи” (1971) узагальнювались погляди на вивчення мови художнього твору як цілісного художнього об’єкта. Об’єднувальною категорією тексту була визначена категорія образу автора.


Мовний образ автора – це категоріальна об’єднувальна одиниця тексту, яка формується соціальними чинниками, вихованням, освітою, ґенетичними особливостями письменника, естетичним світоглядом і передається своєрідними мовно-образними засобами, жанровими та стилістичними особливостями творчості автора.


Автор, як правило, завжди живе життям свого часу, і в його творчості так чи інакше відбиваються суспільні конфлікти, ідеали, певні національні, мистецькі традиції. Образ автора пов’язаний із суспільно обумовленими, детермінованими стилеутворювальними чинниками. Образ автора, на нашу думку, творять: 1) генетичні особливості особистості, талант; 2) виховання та освіта; 3) суспільні умови життя і праці; 4) ідейно-тематичний вибір об’єкта опису; 5) естетичне кредо; 6) своєрідність мовленнєвої образності; 7) спосіб оповіді.


У другому розділі “Ментальність образу автора як стилеутворювальний чинник творчості Юрія Федьковича” досліджено розвиток теорії ментальності образу автора, родинні та суспільні умови формування мовного світогляду Ю.Федьковича та ментальні чинники творення мовного образу автора.


Ідіостиль письменника, як і мовна особистість взагалі, формується як особистісними, так і загальнонародними рисами мовної практики у конкретному мовному і суспільно-політичному середовищі. З’ясування цих рис і їх впливу на особистість та продукт її діяльності становить як спеціальний, так і суспільний інтерес, тому що творить мову народ, індивідуально й колективно. Ні в чому іншому не віддзеркалюється так яскраво і промовисто історія народу, його культура, характер, як саме в слові Ми ж розглядаємо образ автора як мовну індивідуальність, яка використовує словесно-образну систему мови. В.Гумбольдт визнавав наявність особистостей, здатних сприяти розвиткові мови; на його думку, такі особистості – це лише частки душі народу, яка виражає себе в певній національній формі мови.


Художня література є містком, який поєднує і яскраво відображає той живий, неперервний процес становлення, формування, розповсюдження образів, думок, світогляду народу, які знайшли своє відтворення у словесно-образній системі мови і переосмисленні, відчутті її внутрішнього смислу в процесі творчості митця.


Автор завжди живе у певній епосі. У його творчості відбиваються суспільні процеси, конфлікти, менталітет народу, його традиції.


Народившись і провівши свої дитячі роки у мальовничому гірському селі Сторонець-Путилів, виховуючись в україномовному середовищі серед гуцулів, Ю.Федькович через усе життя проніс любов до рідного народу, оскільки був органічно пов’язаний із ним побутом, способом мислення, думками і прагненнями, що мало вплив на створення самобутнього, оригінального образу автора у творчості Ю.Федьковича.


Відповідне до умов і самонастанов знання Юрієм Федьковичем тогочасної української мови, гуцульських та буковинських говірок, уміле поєднання елементів літературної мови й діалектизмів, правильне розуміння шляхів розвитку єдиної української літературної мови та наполеглива боротьба за народну її основу – усе це дає підстави високо оцінити роль письменника в розвитку української літературної мови взагалі.


Вживання тогочасних літературних норм поряд з діалектними рисами у творчості письменника пояснюється тим, що на той час ще не існувало чітких критеріїв розмежування літературонормативного та діалектного мовлення.


Етнопсихологи (наприклад, О.Кульчицький) визначають українську душу як у її емоційно-почуттєвій, поетично-пісенній цілісності, так і в конкретних проявах на підставі певних світосприймальних настанов (расових, географічних, історичних, культуроморфічних), які треба розглядати не тільки динамічно, але одночасно й статично – як наслідки формуючої дії, як вияви формованої психіки в історичному, соціальному, культурному житті.


Юрій Федькович народився, як уже зазначалося, у гірському гуцульському краї, де чарівність гір, природи породжує нестримне відчуття краси, але одночасно цей край є досить суворим і вимагає від людей сили, відваги, мужності, витривалості, щоб вижити. Там холодні довгі зими, коротше літо, немає умов для землеробства і люди вирощують худобу. Тому гуцули в більшій мірі, ніж деінде, залежать від милості природи, і це, звичайно, відбивається на їхньому світосприйнятті.


Ми не стверджуємо, що образ героя у творчості Юрія Федьковича є авторизованим, але переконуємося в тому, що образ автора є змістотворчим чинником художнього тексту.


За одностайною думкою багатьох дослідників (М.Костомарова, І.Нечуя-Левицького, В.Липинського, О.Кульчицького, Б.Цимбалістого, І.Піхманця), українська психічна структура вирізняється емоційно-почуттєвим характером, “кордоцентричністю”. На цю особливість українців вказував ще Григорій Сковорода. Детальніше розробив цю проблематику П.Юркевич у своїй книзі “Філософія серця”.


Ю.Федькович часто використовує лексему серце, надаючи їй того чи іншого смислового значення. Здебільшого вказує на душевний стан героїв: Але ж тяженько на моє серденько // – Гадає розпукати (“Виправа в поле”) або: А впокоївши своє серце, ляг з кобзинов спати (“Поклін”).


Серце є тим інструментом сприйняття світу, яке може набувати характеристичних рис: Коли в душі ще тепле серце світить, // Бо як загасне, то загасне і рай (“Квіти”) або: І в гарних грудях чисте серце чуєш (“Вечір на Підгір’ю”). Епітети тепле, чисте надають створеному образові чуттєвості. Незвичне поєднання дієслова світить щодо серця асоціюється із сонцем, вогнем, – якщо воно перестане світити, бути теплим, добрим, щирим, то ніколи не настане на землі благодать і рай.


Серце можна сприймати як суб’єкт, який живе своїм життям, зі своїми почуттями, болями, стражданнями, радощами, з яким можна порозмовляти, посперечатися, якому можна пожалітися на свою долю, запитати поради: Ой серденько, серденько, // Чого ж тобі тяженько? // Канони грають, кулі заспівають // Най ти буде радненько (“Під Манджентов”) або: І брат не говорить, і місяць не гріє, // І серденько тужить, і серденько мліє…(“Ой нічка то тиха”).


Складним і суперечливим був життєвий і творчий шлях Ю.Федьковича, сповненим сумнівів, розчарувань, і це позначилося на його творчості, на мовному осмисленні дійсності.


Жаль, туга, сум, печаль – присутні у творчості Юрія Федьковича. Ці емоції можуть бути викликані втратою рідних, близьких людей, нерозділеним коханням та нещасливою долею. Юрій Федькович розкриває їх через роздуми та самоаналіз своїх персонажів, через показ їхньої поведінки та вчинків. Напр.: “Господи, як обгорнуть мене жалі да туга велика!: Стала перед моєю душею і мати з поглядом єї тихими та святим, і сестрички мої щирі, і братик мій золотий…І забанував я на батечка свого… “Піду, – думаю собі, – до Черемошу глибокого да і втоплюся…” (“Опришок”). Забанувати – 1. Засумувати, зажуритися. 2. Зів’янути, зупинитися в рості (про рослину). 3. Образитися, розсердитися. Саме у третьому значенні і вживає діалектизм забанував Юрій Федькович. Підсилюють експресивно-емоційне сприйняття синоніми жалі да туга, яка вказує на пригнічений психологічний стан героя. Автор не стільки відтворює психологічний стан героя, як показує передумови його виникнення. Спогади героя посилюють його тугу і призводять до думки про самогубство. Читач здогадується, що чинником теперішнього стану героя є стосунки з батьком.


Оскільки жаль – психологічний стан людини, то письменник вживає його із лексемою серце, порівн.: “Мені жаль, аж серце розриває. Але нічо не кажу, мовчу...” (“Три як рідні брати”). На велику силу жалю вказує дієслово розрива.


Коли вже нема сили придушити душевний біль у своєму серці, то ллються сльози: “– Таже я твоя неня, синку! – голубить стара, умиваючись кривавими слізоньками (“Хто винен”); “Ненька не рекли ні півсловечка, лиш заплакали гіркенько та утирають собі кров, що пішла з них…” (“Стрілець”). Для підсилення опису душевного болю героїв Ю.Федькович уживає епітети криваві, гіркі. Звернімо увагу, що, зображаючи біль, тугу, жаль, автор використовує зменшено-пестливі форми: слізоньками, гіркенько, що вказують на ніжне і співчутливе ставлення до своїх героїв автора.


У листі до Данила Танячкевича (22-24 січня 1864 року) зі Сторонця-Путилова Юрій Федькович писав: “У суботу по новому році поховав я свою неньку стареньку, ту мученицю-удову, а сам оставсь сиротою навіки , браття. Аж тепер я знаю, як то люди плачуть!..” Зрозумілим стає розпач непоправність втрати, які передає автор у своїх творах: “А не плачів там, ні! Не голосіння, ні! Хіба камінє не плакало, а решта всі!” (“Люба-згуба”). Заперечні частки ні у цьому тексті виконують підсилювальну роль. Горе втрати підкреслюється запереченням, що всі плакали, не плакало тілько камінє. Або: “Сестра одна фі друга стоять по кутках та плачуть собі тихесенько, а старша сестра голосить у коморі… “ (“Побратим”). Вживання у градації синонімів плакати, голосити підкреслюють біль втрати.


Умиваються сльозами й закохані через їх нещасливу долю (згадаймо, що і Юрій Федькович не зазнав родинного щастя). Наприклад: “– Я сирота, без вітця і без матері. Я бідний, дуже бідний, а ти … – та й не доказав, лиш слізоньки покотилися по мальованім личку та по молоденькому вусочку” (“Хто винен”).


Тугою і сумом було сповнене і життя героїв Юрія Федьковича: “Лиш Василь як сидить, так сидить собі невеселий…” (“Люба-згуба”). “Як та квіточка без сонечка, в’яла любка моя, душечка моя, аж доки не зов’яла” (“Люба-згуба”). Юрій Федькович у наведених контекстах не вживає лексем із прямим значенням суму, туги, але слово невеселий вказує на пригнічений емоційний стан героя. А в другому прикладі – образний опис душевного стану героїні є показовим. Автор активізує асоціативне мислення у читача. Дівчину він порівнює із квіткою, яка росте без сонця (без любові) і приречена на загибель.


Гнітючою була печаль, яка час від часу навідувала Ю.Федьковича, коли він згадував про своє життя. Та поряд із смутком, жалем і болем у житті є і радість, щастя. У листі до Д.Танячкевича Юрій Федькович пише: “А тепер же нехай я собі з тобою поворкую, Данилечку, братику мій, ангеле мій щирий та добрий! Мабіть, я у Бога Святого дуже щасливий, коли він мені приятеля такого гарячого навернув”. Розраду, щастя вбачав Юрій Федькович у спілкуванні з людьми, у творчості. “Адже я нічо не хочу, крім шматка хліба, і права носити сардак і кресак – чи ж не скромне бажання?” (Лист до А.Кобилянського, 10 грудня 1861 р., Кезди-Вашаргели). Герої письменника також вбачали щастя у праці, любові, смиренності. Гуцули – народ щирий і відвертий, який радіє щастю інших, зустрічам з дорогими людьми. Наприклад: “Хочу, щоб ти поділився зі мною моїм щастям, а я, братчику, ще й не зазнавав на світі” (“Хто винен”).


Юрій Федькович, розмірковуючи про своє життя, життя своїх земляків, становище українських земель, освіти, прагнув віднайти істину, закономірність буття. Можливо, саме через таку “роздуману” натуру автора досить часто вживаються лексеми думка (40 разів), гадка (36), дума (62) та на позначення розумової дії – думання (1 раз), думати (162), думати-гадати (1), думати-думати (2). Лексема думка у творах та листах Юрія Федьковича вживається у поєднанні з епітетами козацька, щира, бистра.


Тільки живучи, людина має здатність думати. Ліричний герой просить, щоб дали йому цю можливість. Натуралістичні асоціації, які викликає вислів біла черва точить груди, приводить читача до думки про скороминучість життя, роздумів про його смисл.


Оскільки Юрій Федькович був людиною з надзвичайними інтелектуальними здібностями, його творчість пронизана і філософськими роздумами, в яких ми спостерігаємо сам процес мислення буковинського митця.


Наявність у творчості Юрія Федьковича таких дієслів мислення, як думати (162 вживання), задуматися (10 вживань), гадати (95 вживань), міркувати (10 вживань) дає підстави говорити про те, що письменник постійно перебував у цій вищій формі творчої активності.


Але чи не найвиразніше постає перед нами образ автора та інтелектуальний світ гуцула у своєрідних ліричних відступах, до яких Юрій Федькович вдається у прозовій творчості. Це переважно різноманітні аналізи, розмірковування, повчання тощо.


На формування образу автора у творчості Ю.Федьковича великий вплив мали родинні, соціальні обставини життя юного і зрілого Ю.Федьковича та поєднання в його характері українських (гуцульських) ментальних рис. Це знайшло своє відображення в жанровому, тематичному, стилістичному спрямуванні творчості та відповідній словесно-образній структурі його текстів.


У третьому розділі “Мовностилістичні особливості образу автора у творчості Юрія Федьковича” звертаємо увагу на мову письменника з метою загального зрозуміння, вивчення мовних особливостей безпосередньо через образ автора. Адже в художніх творах сутність та характер сприйняття природи, людей, подій розкривається тоді, коли письменник вводить читача у власний світ відчуттів та переживань, що знаходить своє відображення на мовностилістичному рівні. Вивчаючи мову письменника чи окремого його твору з метою загального розуміння, ми безпосередньо підходимо до вивчення самої особи письменника, його внутрішнього світу. Тому, аналізуючи мову творів Ю.Федьковича, насамперед відзначимо широке використання локальних компонентів, які відбивають головні риси галицько-буковинської групи говірок південно-західного наріччя. Виконуючи важливі стилістичні функції, що полягають у відтворенні етнографічно-побутових картин та передачі духу тогочасної доби, архаїзми, розмовна і діалектна лексика вживаються як у мові автора, так і в мові персонажів.


Діалектні риси своєї рідної говірки Ю.Федькович однаковою мірою використовує і в поезії, і в прозі. Порівн.: Ой пив же я та й напивси, // Як ліг спати – не будивси… // Гей, гаю, гаю, кервавий Дунаю, // Вже-м навіки упивси! (“Виправа в поле”) і “Не смійтеся, пани, мої: наші прості груди жаль дужче дотинає, як ваші – панські. Ми серце ще не запечатали в калитці, ані віддали до шпаркаси: як в його є, так і говоримо” (“Люба-згуба”). Маємо: кервавий – кровавий, калитка – гаманець, шпаркаса – ощадна каса.


Використовує Ю.Федькович діалектизми здебільшого на позначення:


1. Родинних зв’язків – неньо (батько), дєдьо (батько), неня (мати), нанашко (хрещений батько), лєлє (тітка) та ін. Треба відзначити, що дуже часто Ю.Федькович вживає поряд із діалектизмами на позначення родинних зв’язків паралельні літературні форми, які використовувалися на східних землях і з якими письменник ознайомився через творчість Г.Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка і Т.Шевченка, чим сприяв витворенню єдиної української літературної мови, наприклад: “Бо мене мати ба й породила” (“На день добрий”), Батько їх давно помер…” (“Люба-згуба”), “– Скажи вітцеві твоєму, що ти моя!” (“Лелії могила, або Довбушів скарб”), “Мій отець, Николай покойний…” (“Лелії могила, або Довбушів скарб”). У “Словопокажчику мови творів письменника” зафіксовано 85 слововживань мама, неня – 97, батько – 96, тато – 22, вітець – 23, а неньо – 23.


Поряд із діалектизмами вуйко, стрий у творах Федьковича нерідко вживається і назва дядько – 2 рази та похідні: дядечко – 2, дядик – 13, дядичко – 4, дядичок – 1, яких немає в гуцульських і буковинських говірках. Наприклад: “Не плачте, дядьку”, – стали ми вмовляти, та він ще молодий, ще прийде до розуму” (“Штефан Славич”). До лексеми тітка відповідниками виступають тета, вуйна, тітка (коли мова йде про чужу жінку).


2. Предметів побуту гуцулів: бинда (стрічка), баюр (шнурок), діл (вершина гори), дора (паска), калюга (калюжа), зілє (квіти), запрядач (ґудзик) та ін.


3. На позначення різних дій: піти (співати), скорняти (будити, тривожити), рачити (забажати), сокотити (стерегти), увихатись (вештатись, жваво щось робити) та ін.


4. Душевного стану: жас (страх), дуфанити – надмірно клопотатися, вар’ят (божевільний), банно (сумно, тужно), небізувати (нездужати), навидіти (любити) та ін.


5. Військового життя: піонери (піхота, розвідка), обершт (полковник), одвах (гауптвахта), лекман (лейтенант), манта (військова шинель) та ін.


Характерною рисою мовостилю Ю.Федькович є використання народнорозмовної фразеології. Це передусім розмовні фразеологізми, які побутували у мовленні буковинців. Творче використання таких фразеологізмів спостерігаємо у прозі та драматургії, а також у листуванні Ю.Федьковича.


Творчість Ю.Федьковича надихала народна пісня, її мотиви, образи, характерна символіка, у якій навіть натяк на певний атрибут навколишнього світу викликає певне коло народнопісенних асоціацій. Тому й не дивно, що навіть ритміка, побудова вірша була пісенна, деякі поезії стали народними піснями, напр., “Як засядем, браття коло, чари…”


Характерними рисами народнопісенної творчості є глибокий ліризм, душевність, інтимність, які реалізуються у зменшувально-пестливих формах іменувань ознак, предметів, станів тощо: сумненько, тяженько, доленько, темнесенькі... Ці риси притаманні й поезії Ю.Федьковича.


Федькович використовує складні слова, які підсилюють експресивне сприйняття змісту – позитивне чи негативне.


Ономатворчість як прикмета ідіостилю визначається ступенем навантаження номінаційного поля в художньому тексті й стає найважливішою ознакою авторського письма.


Тільки у світлих, радісних тонах змальовує своє рідне Підгір’є поет. Ось фрагменти тексту з однієї лише поезії “Вечір на Підгір’ю”: славне Підгір’є, шовкові трави, світле сонце, щастя, Підгір’є красне, як тут весело, піснь щасливу. І зовсім інші лексеми вживає на позначення свого тодішнього стану, адже зараз він жовнір і тільки в мріях може полинути в рідні гори.


Онім Україна (Вкраїна) також досить часто трапляється в мовостилі письменника, але автор вкладає в нього зміст історичного славного минулого, як те, до чого повинні прагнути. Важливим є те, що письменник не відокремлював Підгір’є, Буковину від України, а сприймав їх як одне ціле, з єдиним народом, який поділили історичні віхоли. “Україною” в часи Федьковича на Буковині, Закарпатті, в Галичині називали Наддніпрянщину. Федькович був палким поборником возз’єднання українських земель, хоч Наддніпрянщини поетові не судилося бачити.


Синонімічними до назв Підгір’я, Буковина, Гуцульщина, Україна є і загальні назви, з якими в текстах співвідносяться ці топоніми і насамперед край, де народився і жив письменник, це: країна, світ, гуцульські гори, гори.


Усе життя Ю.Федьковича пройшло у духовних шуканнях, осмисленні своєї сутності. У житті письменника не останнє місце займала релігія, як і в кожної людини того часу. Він був сином свого народу, своєї доби, і це треба визнавати, а не заперечувати, вишукуючи в його творах антирелігійні мотиви. Ю.Федькович не був фанатично релігійною людиною, але дуже поважно ставився до віри й виконував усі її приписи й закони.


Релігія увійшла в свідомість письменника органічно, з молоком матері. Поширеним у творах Ю.Федьковича є звертання до Бога. Письменник називає Бога зменшено-пестливо Божечком, Госпідком. Ці форми мають величальний зміст і одночасно приземлюють образ Отця Небесного. Так само урочисто звертається автор і до Матері Божої: називає її Пречистою Дівою Марією, Матінкою Христовою. Є у творах письменника й образ ангела як вісника Бога, заступника віруючих та інші релігійно-церковні лексеми.


Обирав Ю.Федькович для передачі найпотаємнішого, найвідвертішого, найсокровеннішого форму молитви. Це поезії: “Молитва”, “Отче наш!”, “Рано”, “Примівка до обіду…”, в яких використовує притаманну молитві кінцівку: Амінь!


У четвертому розділі “Мовленнєві прийоми організації тексту як складові образу автора у творчості Юрія Федьковича” розглядаємо структурну організацію тексту через призму відображення: образ автора – образ оповідача. Ці дві категорії текстово співвідносні. Образ автора все ж підноситься над образом оповідача, оскільки він його створює і є тим стрижнем, який об’єднує тексти.


Ю.Федькович зображав у своїх творах життя гуцулів, жовнірів цісарської армії. Відповідно, що й оповідачі, яким довіряв свої думки, переживання, були типовими представниками цих верств.


Оповідачами у прозових творах Ю.Федьковича, які вважаються енциклопедією гуцульського життя і високо оцінені дослідниками й читачами, виступають: Юрій, хлопець-гуцул (повість “Люба-згуба”), безіменні оповідачі (“Серце не навчити”, “Хто винен?”, “Сафат Зінич”, “Лелії могила або Довбушів скарб”, “Максим Чудатий”, “Безталанне закохання”, “Панич”), Грицько (“Стрілець”), жовнір Хоров’юк (“Таліянка”), Іван (“Побратим”), Іван Шовканюк (“Три як рідні брати”), Іван (“Опришок”), Настя Кліщиха (“Дністрові кручі”). А в повісті “Штефан Славич”, у якій розповідається про жовнірське життя, письменник оповідача називає своїм іменем та прізвищем, зберігає своє прізвище і в оповіданні “Кобзар і жовніри” (п. лекман Федькович). Отже, є три групи оповідачів: без імені, з іменем, які є безпосередніми учасниками подій, та два твори, в яких автор називає оповідача своїм іменем та прізвищем, що ідентифікує образ оповідача та автора.


Особливо тісний зв’язок встановлюється між автором і читачем, коли оповідь ведеться від першої особи. Ю.Федькович, наслідуючи літературні традиції і традиції народної поетики, звернувся до форми розповіді від першої особи. Будуючи оповідь від першої особи, автор отримує можливість показати внутрішньо-смисловий потенціал розповіді, об’єктивно висловлюватись про події, адже оповідач здебільшого говорить про те, що сам бачив, чув, чого був свідком або учасником. Такий прийом викликає у читача довіру, інтимізує оповідь.


У творах Ю.Федьковича оповідач розповідає про події, що вже сталися в його житті, тобто передає їх через спогади, а отже, сюжетний час, щодо часу оповіді, є минулим. Ретроспективна точка зору письменника визначає відповідну часово-просторову структуру твору, коли сам оповідач уже оцінив події і пропонує цю оцінку читачам.


Виклад інформації, у нашому випадкові – літературного твору, від першої особи найбільш проста і прийнятна для читача, оскільки є природною і звичною – так ми спілкуємося в повсякденному мовленні. Особливість оповіді від першої особи полягає в тому, що збігаються мовець і “я” мовця. Але сприймається тотожність образу автора й образу оповідача тільки в розмовній мові, листах і публіцистиці.


Листи дають змогу краще зрозуміти психологічні причини колориту творів Ю.Федьковича; його душевні переживання доводять, що і в епістолярію він був художником з особливою манерою писання. Образ автора виступає вразливим, мрійливим, який нерідко вигадане сприймав як реальність.


 


Дослідження мовленнєвої структури образу автора у творчості Юрія Федьковича дозволяє зробити такі висновки та узагальнення.


1. Творчість Юрія Федьковича є самобутньою й оригінальною. Юрій Федькович першим на Буковині почав писати твори українською мовою про народ і для народу, заговоривши до буковинців їх рідною мовою .


Знання Ю.Федьковичем тогочасної української мови, гуцульських та буковинських говірок, уміле поєднання елементів літературної мови і діалектизмів, правильне розуміння шляхів розвитку єдиної української літературної мови – усе це дає підстави високо оцінити роль письменника у розвитку української літературної мови взагалі й на території Буковини у другій половині ХІХ століття.


Передові погляди Ю.Федьковича на літературу, суспільство, розвиток нації і особистості, оригінальність концепції світу і його художнє бачення зумовили індивідуально-неповторний характер авторських прийомів пізнання і відтворення дійсності в слові.


2. Мовленнєва структура образу автора у творчості Юрія Федьковича зумовлена позатекстовими чинниками формування мовної свідомості автора, а саме: родинним вихованням, суспільно-історичними умовами, ментальністю, психофізіологічними особливостями індивідуума.


Мова села, де виріс письменник, звичаї гуцульського народу, краса рідного краю мали вирішальний вплив на формування мовної свідомості Ю.Федьковича. У подальшому допомогли навернути його до живого слова молоді галичани, що тоді проживали на Буковині.


Письменник поза суспільно-історичною епохою неможливий, він не тільки відображає її у своїй творчості, виказуючи ставлення до оточуючого суспільного світу, а й викриває негаразди, прагнучи до удосконалення життя, тобто впливає на розвиток суспільства. Одночасно суспільно-історичні умови формують естетичні, світоглядні принципи письменника. У ХІХ ст., коли жив і працював Юрій Федькович, Буковина входила до Австрійської (з 1868 року – Австро-Угорської) імперії і перебувала на колоніальному становищі. Реальна влада на Буковині належала австрійцям та німцям. Населення Буковини опинилося під пресом імперської політики, визначальним принципом якої було “поділяй і володарюй”. Здійснюючи імперську політику стосовно Буковини, австрійський уряд поставив на привілейоване, протекціоністське становище румунів, зігнорувавши національні інтереси і права українців. Панівною на Буковині в той час була німецька культура й відповідна громадсько-культурна атмосфера. Розмовною мовою чиновників та інтелігенції була мова німецька.


У краї, який перебував під владою чужої держави, про розвиток літератури, освіти рідною “руською” мовою, зрозуміло, не могло бути й мови. Уперше українську мову на Буковині дозволили вивчати у 1852 році в Чернівецькій гімназії. Зрозуміло, що і про українське письменство на Буковині в таких умовах говорити не доводилося.


Авторитет Федьковичевого слова був високий не тільки завдяки майстерності письменника, а ще й тому, що позбавлений права на власну історію, національну самосвідомість український народ, зокрема населення Буковини і Галичини, сприймав твори Ю.Федьковича не лише як красне письменство, а й як чинник розвитку культурно-історичного національного життя, пробудження самосвідомості нації.


Юрій Федькович виступає палким патріотом рідного краю, глибоко закоханим у своє “славне Підгір’є”, але це не стає на заваді реального сприйняття дійсності, прагнення до об’єднання всіх українських “руських” земель. Письменник відчуває силу слова, використовує цю силу, створює самобутні мовні образи рідного краю. Ідіостиль автора пов’язаний із його душевним станом, світобаченням.


На формування образу автора у творчості Юрія Федьковича великий вплив мали українські (гуцульські) ментальні риси: чуттєвість, волелюбність, фаталістичне сприйняття світу, релігійність, любов до рідної землі, особливе шанобливе ставлення до матері.


Усе життя Ю.Федьковича було пов’язане із релігією. Вона органічно увійшла у свідомість письменника, впливала на його світогляд. За Божим віровченням будував своє життя письменник, навчав у своїх творах через Божі заповіді правдивості, доброти, щирості, любові до рідної землі.


Складним і суперечливим був життєвий і творчий шлях Ю.Федьковича, сповненим сумнівів, розчарувань, і це позначилося на його творчості, на мовному осмисленні дійсності.


3. Ми розглядаємо образ автора як соціально й історично детермінований. Автор живе в певну епоху, і в його творчості так чи інакше відбиваються суспільні конфлікти, погляди, певні національні та мистецькі традиції. Спираючись на досвід своїх попередників, письменник творчо засвоює прийоми своїх учителів, майстерно трансформує їх у нові естетичні цінності, відбирає те, що властиве лише йому, збагачує своїм особистим світовідчуттям, а тому й привносить у літературу оригінальність, самобутність, яка знаходить вияв на мовному, структурному, жанровому рівнях.


4. Мову творів Ю.Федьковича відзначає широке використання локальних компонентів, які відбивають основні риси галицько-буковинської групи говірок південно-західного наріччя. Виконуючи важливі стилістичні функції, що полягають у відтворенні етнографічно-побутових картин та передачі духу тогочасної доби, архаїзми, розмовна діалектна лексика наявні як у мові автора, так і в мові персонажів. Використання діалектизмів і сталих мовних зворотів, народнопісенних елементів характеризує образ Ю.Федьковича як носія глибоких знань про людську поведінку та психологію, про естетичні цінності, які він привносить і трансформує у своїй творчості.


Народність мови Ю.Федьковича полягає в освоєнні всіх тих джерел, що живили духовний світ українського народу: фольклорні народнопісенні традиції, вірування.


Ономатворчість як прикмета ідіостилю визначається ступенем навантаження номінаційного поля в художньому тексті і є важливою ознакою авторського письма Ю.Федьковича. Поряд з ононімами Підгір’є, Буковина та власних назв рідного краю, письменник активно послуговується і назвою Україна або ж Вкраїна, Русь. Тільки у світлих, радісних тонах змальовує рідну землю письменник.


Образ автора у творчості Юрія Федьковича виступає емоційно-проникливим, чуттєвим, таким, що болісно сприймає дійсність, шукає істину в житті, сенс життя.


5. Образ автора й образ оповідача у творчості Ю.Федьковича не тотожні, навіть якщо є багато автобіографічного у тексті. У прозових творах є три групи оповідачів: без імені, з іменем, які є безпосередніми учасниками подій, і в двох творах автор називає оповідача своїм іменем та прізвищем, що ідентифікує образ оповідача та автора.


Юрій Федькович як автор виступає в образах різних оповідачів, кожного разу набуваючи певних характерологічних рис, які виявляються у способі оповіді, мовностилістичному її оформленні, в ідейній спрямованості. Відповідно до того, якого оповідача вибирає автор, з якого середовища і соціального стану, він добирає мову й стиль викладу. Мовлення оповідачів багате і лексично, й образно, насичене порівняннями, метафорами.


Оповідач у Юрія Федьковича не є звичайним передавачем певної інформації – він в окремих творах є сам дійовою особою.


Будуючи оповідь від першої особи, автор отримує можливість показати внутрішньо-смисловий потенціал розповіді, об’єктивно висловлюватись про події, адже оповідач здебільшого говорить про те, що сам бачив, чув, чого був свідком або учасником. Такий прийом викликає у читача довіру, інтимізує оповідь.


З листів образ письменника виступає сентиментальним, меланхолійним, але простим і щирим.


 


Проведений аналіз творчості Ю.Федьковича дає нам підстави стверджувати, що образ автора є основою художнього твору, який перебуває в ідейній, композиційно-структурній і мовленнєвій єдності. Образ автора співвідноситься зі свідомістю героїв, оповідачів, яка вибудовується жанром, пов’язується тематикою, проблематикою та стилем.

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

МИШУНЕНКОВА ОЛЬГА ВЛАДИМИРОВНА Взаимосвязь теоретической и практической подготовки бакалавров по направлению «Туризм и рекреация» в Республике Польша»
Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)