Нестабiльнi консонанти у пiвдень ослов\'янських мовах та дiалектах : Нестабильные консонанты в южнословянских языках и диалектах

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність та новизна, формулюється мета та завдання дослідження, розкриваються теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі “Теоретичні проблеми нестабільності мовних одиниць на фонетико-фонологічному рівні” розглядаються теоретичні проблеми, пов’язані із функціональними особливостями нестабільних мовних одиниць. Він складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Поняття ‘нестабільний консонант’ та терміни для його номінації” подається характеристика нестабільності як мовного явища взагалі та нестабільної фонеми зокрема, здійснено аналіз теоретичних розробок з даної проблематики вітчизняних та зарубіжних учених. Особливу увагу приділено дефініції поняття “нестабільний консонант”, оскільки нестабільність як характеристику певного мовного явища або мовної одиниці лінгвістичні словники не фіксують, отже у мовознавстві таке поняття не термінологізовано. Проте без ужитку цього терміна ознака нестабільності фіксується для характеристики мовних фактів у деяких лінгвістичних роботах. У лінгвістичній літературі нестабільні фонеми визначалися як “слабкі”, “хитливі”, “змінювані” і “динамічні” (С.Бернштейн, І.Леков, П.Гриценко). Автор реферованої праці вважає за доцільне використання термінів нестабільність, нестабільний як антонімів до однокореневих термінів, що вживаються в славістиці, стабільність, стабільний.

Дисертант пропонує, застосовуючи термін “нестабільний консонант”, вважати головною ознакою нестабільності змінність фонеми. У роботі визначено, що стабільність у мові - це усталеність, незмінність одиниці в мовній системі; нестабільність – навпаки, нестійкість, яка виявляється в ряді субституцій, що виводять даний знак за межі певного типу, а також у його повній елізії. Тобто “нестабільний консонант” – це така приголосна фонема, яка через фоно-артикуляційні особливості її репрезентанта, через синтагматичні особливості формування звукового ланцюжка в конкретній мікросистемі або через інші причини має тенденцію до елізії і (або) субституційних замін.

У другому підрозділі “Основні причини нестабільності як фонетико-фонологічного явища” подаються загальні причини та фактори розвитку цього процесу, систематизуються вже існуючі наукові погляди на проблему і подається (там, де це є можливим) абсолютна  й відносна хронологія нестабільності конкретних консонантів у слов’янських мовах. Підкреслюється, що на формування і розвиток нестабільності консонантів впливали різноманітні чинники як внутрішньомовного, так і екстралінгвального характеру.

Здійснюючи аналіз робіт провідних вітчизняних та зарубіжних учених з цієї проблематики (О.Брока, Н.С.Трубецького, О.М.Селищева, Л.Мілетича, М.Л.Гринберга, М.І.Толстого, С.Б.Бернштейна, Б.Конеського, А.Пецо, Б.Шкліфова, Л.Е.Калнинь, О.С.Мельничука, В.В.Німчука, П.Ю.Гриценка, В.М.Русанівського та ін.), у дослідженні серед основних виділяються та докладно ілюструються як не зумовлені фонетичною позицією (первинні), так і синтагматично зумовлені (вторинні) фактори фонетичних змін. Серед них, з одного боку, акустико-артикуляційні особливості звука-репрезентанта фонеми, місце утворення звука, ларингалізація та спірантизація приголосних, походження фонеми з іншого звукотипу; з іншого, –  місце фонеми у структурі слова, особливості фонетичної синтагматики окремого діалекту або мови. В ієрархії причин важливе місце посідають і  вплив кодифікованої літературної мови на діалект, міжмовні контакти, вплив субстрату, а також тенденція до аналогії. Підкреслюється, однак, що таке розмежування причин нестабільності можна вважати до певної міри умовним, оскільки статус кожного конкретного консонанту в різних мовах та діалектах обумовлений цілим комплексом взаємозалежних причин, і в кожному конкретному випадку домінує той або інший чинник.

У третьому підрозділі “Основні методи і прийоми внупрімовного та міжмовного аналізу нестабільних консонантів” подаються методологічні засади дослідження. Мета та завдання роботи зумовили комплексне застосування різних методів та методик наукового дослідження: аналіз фонетичної системи на синхронному рівні,  порівняння та зіставлення фонетичних систем близькоспоріднених мов та їх діалектів, обробка лінгвогеографічних даних, типологічний аналіз споріднених мов, елементи соціолінгвістичного вивчення функціонування мов та діалектів на різних сучасних слов’янських територіях тощо.

Для інтеграції та адекватної інтерпретації отриманих у ході дослідження матеріалів автор застосовує типологічний метод, при цьому необхідно зазначити, що в сучасному мовознавстві типологічна методика зближується з порівняльним дослідженням.

Досліджувана в роботі категорія нестабільності тісно пов'язана з проблемою варіативності, що зумовило необхідність постановки питання про типи варіантів, які співіснують у сучасних діалектних системах, та їхню класифікацію. Спираючись на запропоновану Л.Баранниковою класифікацію, у якій подано монодіалектні, інодіалектні (інтердіалектні) та нормативні варіанти, автор дисертації вважає за необхідне її розширити та пропонує виділяти іншомовні варіанти – ті, що потрапляють у діалект в результаті мовної інтерференції, та гіперизми – ті, що виникають в результаті гіперкорекції.

 Для адекватної інтерпретації відомостей, зафіксованих особисто та дібраних з монографічних  діалектологічних описів і карт, а також для надання дослідженню системності та об’єктивності, автором складена допоміжна робоча модель аналізу, що охоплює основні фонетичні позиції, релевантні для стабільності / нестабільності кожної з досліджуваних фонем, і яку подано у “Додатках”.

Спираючись на праці Б.Цонева, С.Стойкова, Ф.Славського, М.Толстого, Т.Ців’ян, Г.Цихуна, П.Івича, Ц.Іванової та ін., у дисертаційному дослідженні зазначається, що сучасне ареальне членування південнослов’янського мовного (а тим більше діалектного) континуума являє собою дуже складну картину, і ізоглоси, що відбивають діахронні зміни в цьому ареалі, мають неоднорідний характер. У південнослов’янському ареалі споконвічно існують зони, в яких тільки комплексно сформована мовна самосвідомість індивіда зараховує його до однієї з двох сусідніх і близькоспоріднених мов, і, як правило, політичні межі в минулому і на сучасному етапі не завжди збігаються з мовними. Таким чином, окреслюються території, на яких здійснюється  плавний перехід від однієї сусідньої мови до іншої. Така специфіка даного континуума  є елементом так званого «лінгвістичного пейзажу», що визначається як частина території, на якій функціонує та сама або настільки близькі мови, що розбіжності  між їхніми прикордонними діалектами не досягають ступеня взаємонепорозуміння  їхніх носіїв. Крім того, на сьогодні у південнослов’янському ареалі набирають сили процеси формування літературних мов, зокрема боснійської (або за іншими  термінологічними пропозиціями бошняцької (bošnjački jezik)) мови. З огляду на таку специфіку південнослов’янського діалектного континууму, у роботі доводиться доцільність систематизації відомостей про функціонування нестабільних консонантів у південнослов’янських діалектах, розглядаючи останні в складі великих діалектних масивів (ареалів) – болгаро-македонського (південно-східного) та сербсько-хорватсько-словенського (південно-західного) (до останнього зараховуються і боснійські діалекти).

У другому розділі “Особливості системи консонантизму переселенської болгарської говірки с.Оріхівка Одеської області” вперше піддається аналізу говірка названого села. Діалекти болгарської мови (як переселенські, так і діалекти метрополії) зберегли багато ще не вивчених фонетичних, граматичних та лексичних особливостей. Деякі з них допомагають з’ясувати як певні моменти історичного розвитку болгарської мови, так і окремі проблеми слов’янського та загального мовознавства. Говірка с.Оріхівка має низку особливостей, зокрема фонетичних, які пов’язують її не тільки з іншими болгарськими діалектами, але й з діалектами інших слов’янських мов, що і зумовило використання цієї говірки як вихідного об’єкту дослідження. Другий розділ складається з чотирьох підрозділів.

У першому підрозділі “Переселенські говірки півдня України; їх місце в системі болгарських діалектів та основні етапи їх вивчення” зазначається посилення інтересу науковців до болгарської діаспори в Україні, яка є найзначнішою за межами Болгарії. Саме на півдні Одеської області – у регіоні компактного проживання болгар – вони складають майже 80% населення.  У підрозділі подано стислі відомості про основні етапи вивчення болгарських говірок України та особливості наукового підходу до них на різних етапах розвитку болгарської діалектології, починаючи з робіт О.Скальковського та М.Державіна і до останніх робіт вітчизняних та зарубіжних лінгвістів (І.А.Стоянова, В.О.Колесник, З.Барболової та ін.). Підкреслюється велике значення “Атласу болгарських говірок СРСР”, створеного у середині ХХ століття групою вчених під керівництвом проф. С.Б.Бернштейна, однак зазначається, що були описані далеко не всі говірки; крім того, деякі дані, подані півстоліття тому, потребують уточнень.

У другому підрозділі «Географічне положення, стислі історичні та демографічні відомості про с. Оріхівка» зазначається, що с. Оріхівка (Пандаклія) засноване в 1830 році під час ІІ еміграційної хвилі, коли переселялися переважно жителі південних областей Болгарїї. Щодо прабатьківщини жителів с.Оріхівка в науковій літературі немає спільної думки. Частіше за все називається с.Тенево Ямбольського округу Болгарії.

У третьому підрозділі «Загальна характеристика говірки с. Оріхівка» подано основні риси цієй говірки. Відзначається, що вона належить до східноболгарського наріччя, до балканського діалекту ъ-типу. Особливістю досліджуваної говірки, безсумнівно, є її функціонування в іншомовному середовищі. Інтенсивність і зміст контактів із різними мовами в різні періоди історії були неоднаковими. Але результатом стало те, що практично всі носії діалекту володіють двома, а частіше трьома мовами. Поряд із білінгвізмом  сьогодні в мовній практиці відзначається й явище диглосії: жителі все інтенсивніше опановують болгарську літературну мову, яка теж певним чином впливає на систему говірки. Автор зазначає, що спостерігається тенденція до розмежування 2 підтипів того самого   діалекту:

а) традиційний, який послідовно відбиває основні риси діалекту або говірки (характерний для мови носіїв старшого покоління);

б) той самий діалект (говірка), але з деякими відхиленнями від своєї традиційної норми, який зазнає іншомовного впливу і включає в себе багато запозичень та новацій (характерний для мови молоді).

У дисертаційній роботі  розглядаються тільки ті випадки мовної дифузії, що вплинули  на структуру і функціонування системи консонантизму говірки.

У четвертому підрозділі «Консонантна система говірки (синхронний аналіз)» автором здійснено опис консонантної системи говірки з урахуванням місця і способу творення звуків – репрезентантів фонем. У дослідженні використовується прийом розподілу приголосних за локальними рядами з подальшою докладною характеристикою кожного консонанта та із встановленням системних  відношень фонем у межах ряду. Особливості говірки  порівнюються з системою болгарської літературної мови та з іншими переселенськими говірками, які вже описані (наприклад, з сусідньою говіркою с. Кубей). Зазначається, що зібрані в результаті польового дослідження дані не завжди збігаються з даними «Атласу болгарських говірок СРСР», у окремих випадках виявлені деякі розбіжності (наприклад, у функціонуванні фонем “ф” , “џ” та “s”). Фонеми /ф/ та /х/ мають вкрай обмежене вживання і їхнє місце в консонантній системі говірки мінімальне, тому їх можна віднести до периферійного (неосновного) фонемного шару. Маловживаність і часта заміна іншомовної за походженням фонеми /ф/, низький ступінь її адаптації в говірці зумовлені відсутністю в діалектній системі фонологічної опозиції консонантові /в/ за дзвінкістю / глухістю, тобто відсутністю глухого варіанту фонеми /в/, тому що вона є сонантом, і для говірки типова наявність у слабкій позиції (наприкінці слова й у середині слова перед глухим приголосним) звука [ў] (т.зв. консонантний «у»). Ця особливість стала однією з перешкод  для освоєння фонеми /ф/. На відміну від болгарської літературної мови, губно-зубний [в] як репрезентант фонеми /в/ має в говірці обмежене вживання; дуже частотною є білабіальна реалізація даної фонеми звуком [w]. Ця особливість зближує досліджувану говірку з іншими діалектами східноболгарського наріччя.

Часто вживається звук [w] перед лабіалізованим голосним або перед сонором (wреsвам, wреми). Адаптація запозичень (wниматялну, wручавам від рос. внимательно, вручаю) свідчить про те, що дана тенденція в досліджуваній говірці ще досить сильна. Функціонування у фонетичній системі білабіального [w] підкреслює архаїчність і специфічність даної говірки.

Фонеми /х/, /ф/ і /в/, безсумнівно, можна вважати нестабільними в системі говірки. У роботі подано загальну схему їхніх звукових реалізацій. Найяскравіша в говірці риса пов'язана із статусом фонеми /х/, яка зазнає субституційних замін або піддається елізії практично у всіх позиціях у слові (ляб < хляб, ора < хора, уро < хоро, муа < муха, снаа < снаха, дреи < дрехи, играу < играх,  купау < копах, думаіми < думахме, легнаіми < легнахме і т.д.). Ця фонема в досліджуваній говірці має статус не тільки нестабільної, але і факультативної.

Розглядаються в підрозділі й синтагматичні зміни у фонетичній структурі слова. На відміну від літературної норми у говірці практично відсутній початковий протетичний [j] (діал.: ице, идосвам са, абалка - болг. літ.: яйце, ядосвам се, ябълка), і не зафіксовані випадки впровадження в структуру слова j або інших протетичних (додаткових) приголосних. У досліджуваній говірці помітна тенденція до спрощення фонетичної структури слова, яка   виражається в елізії консонантів та контракції основ слів. Найбільшою мірою елізії зазнають зімкнені консонанти [в], [д], [т], [г] і фрикативний гутуральний [х]. Втрата приголосних в інтервокальній позиції має регулярний характер і не є вимовним варіантом, властивим лише спонтанному швидкому мовленню. Як ослаблення консонантної артикуляції можна розглядати і згадані вище спірантизацію та повне випадання зімкнених приголосних, а також відсутність протетичних звуків і наявність вокальних секвенцій у середині слова. Відповідно заміна зімкнених приголосних нескладотворчими голосними відбиває тенденцію до підвищення ознаки вокальності в звуковому ланцюжку.

Наведені особливості фонетичної моделі слова можуть бути віднесені до числа синтагматичних проявів, характерних для мов вокалічного типу (за класифікацією О.Ісаченка), тому що типологічний знак має не тільки статичну форму у вигляді системи фонем, їхньої кількості та співвідношення, але й динамічну – у вигляді правил оформлення звукового ланцюжка.

У такому контексті нестабільність консонантів у говірці можна розглядати як рису, яка гармоніює із загальними тенденціями розвитку окремої фонетичної системи і стає основним засобом змінювання консонантної синтагматики говірки.

Третій розділ дисертації “Статус та функціонування досліджуваних консонантів у болгаро-македонському мовному ареалі” складається із трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Східноболгарське наріччя” аналізується функціонування даних фонем у межах східноболгарського наріччя за діалектними групами (північно-східні та південно-східні діалекти). Однак не можна не враховувати той факт, що протягом останніх 10 століть територія теперішньої північно-східної Болгарії була ареною військових походів і битв, повстань, насильницьких і добровільних переселень, у результаті яких населення в окремих районах цієї частини Болгарії багаторазово змінювалося. Зазначені історичні події зумовили значне змішування і нівелювання  первинних діалектів на цій території. Саме через велику міграцію населення сьогодні дуже важко на підставі існуючих матеріалів скласти чітку діалектну картину даної території, зокрема стосовно стабільності / нестабільності консонантів. Навіть основне фундаментальне дослідження болгарських діалектів – Български диалектен атлас, на жаль, свідчить, що багато населених пунктів цієї території не були вивчені, не включалися в програму дослідження.

Унаслідок значного діалектного змішування, навіть у межах одного діалектного типу, відзначається широкий спектр варіантів. Важливим є визначення морфологічно маркованого характеру певних субституцій (напр., у мізійських говірках заміна «х» звуками [ў], [w] супроводжує лише окремі форми парадигми простих минулих часів, а в іменних категоріях у фінальній позиції «х» субституюється звуком [ф]).

Серед балканських діалектів виділяється своєю специфічністю з погляду функціонування і субституцій фонеми /ф/ еркечський піддіалект, однією з яскравих діалектних особливостей якого є змішування, взаємозамінність звуків [х] і [ф], тобто спостерігається не тільки заміна х>ф, що характерно для багатьох північно-східних говірок, але й зворотній процес, ф>х, як у запозиченнях, так і в питомих словах.

Південно-східні (рупські) діалекти розглядаються у межах трьох підгруп: східно-, середньо- та західнорупської. Слід зазначити, що внутрішнє діалектне членування в рамках даної діалектної зони визначається не тільки лінгвістичними причинами, але й екстралінгвальними чинниками, такими як географічне положення, соціальна та культурна історія, тим, що частина цих говірок перебуває за межами Болгарії й є, по суті, говірками діаспори, у тій або іншій мірі зазнаючи іншомовного впливу.

У більшості говірок західнорупського (перехідного) типу фонема /х/ вкрай обмежена позиційно, зокрема, у іхтиманській говірці консонант [х] трапляється тільки в абсолютному кінці слова в різних морфологічних категоріях (іменних і дієслівних): влах, грех, връх, кожух;глух, тих; них; видох, готвих, аресах (харесах) і т.д. Як видно з наведених прикладів, навіть, якщо в структурі слова етимологічно є два звуки [х] (в ініціальній і фінальній позиціях), то зберігається [х] тільки наприкінці слова (наприклад, аресах < харесах). Ініціальна і медіальна інтервокальна позиції є найслабкішими позиціями  фонеми /х/ в цьому діалектному типі.

Аналіз функціонування консонантів /х/, /в/, /ф/ у східноболгарському наріччі дозволяє дійти висновку, що у більшості говірок виявляється тенденція до зміни (скорочення) фонемного складу слова. На цій території фонема /х/ послідовно зберігається на своєму етимологічному місці лише в рупських говірках, а точніше, лише в родопських (середньорупських) і фракійських (південнорупських) говірках. За ознакою стабільність/нестабільність цим говіркам протиставляються мізійські говірки. Відносній стабілізації даної фонеми в болгарських говірках сприяє її роль у складі формотворчих морфем дієслів аориста й імперфекта.

Основні розбіжності у функціонуванні фонеми /в/ в окремих діалектних системах (мікросистемах) залежать від того, чи є даний звук у мікросистемі лабіодентальним або білабіальним. Ця ж властивість стає релевантною і у засвоєнні говіркою звука [ф], оскільки при обмеженій дистрибуції дзвінкого губно-зубного [в] глухий [ф] не вступає в корелятивні відношення і залишається слабкою ланкою в системі. Білабіальний [w] найчастіше фіксується в східномізійських і частково у фракійських говірках і не відзначений у рупських говірках болгарської мови.

У другому підрозділі “Західноболгарське наріччя та македонські діалекти” розглядається функціонування досліджуваних фонем у західноболгарських та македонських діалектах. З приводу географічного ареалу поширення власне болгарських або македонських діалектів у славістиці поки що немає спільної думки, оскільки внаслідок тривалого сусідства і внутрішньомовного розвитку виникли і функціонують говірки, які часто важко віднести до тієї або іншої мови. Необхідно також мати на увазі, що в результаті історичного розвитку окремі діалекти можуть оформитися в самостійну літературну мову (наприклад, формування в ХХ столітті македонської літературної мови).

Хоча статус македонської мови як самостійної не викликає сумніву, необхідно враховувати, що в минулому болгарські та македонські говірки були говірками однієї мови, а це є особливо важливим при вивченні західних болгарських і східних македонських говірок. Безсумнівно, що болгарські говірки, поширені на захід від ятевого ізоглосного поясу, багато в чому збігаються зі східними македонськими говірками, але не виявляють такої подібності із західним македонським наріччям.

Слід зазначити, що тенденція до заміни х іншими звуками особливо характерна для західного наріччя македонської мови. З погляду функціонування х сучасні македонські діалекти поділяються на:

а) південно-східні, де [х] зберігається у фонологічній системі і вступає  в кореляцію із фонемою /к/;

б) західні, де [х] трапляється тільки в декількох населених пунктах – в Охридській міській говірці й у декількох селах у Бітольско і Костурско.

На іншій території в західній і північній Македонії [х] не трапляється,  і велярна група консонантів представлена двома членами: к–г. Дефонологізація /х/ у більшості македонських діалектів призвела до суттєвих змін у структурі слова, зумовила ряд змін у дистрибуції вокалів; особливо значною з цього погляду є елізія [х] в інтервокальній позиції, в результаті якої утворюється цілий ряд вокальних секвенцій: [аа] – снаа, [аи] – снаи, [ао] – страот, [еи] – стреи, дреи, [еа] – беа, леа, стреа, [ео] – греот, [ еу] – меур, леуса, [иа] – киа, [оо] – моот, [уи] – муи, суи, [уа] – муа, суар, [уо] – суо й ін. Наявність вокальних секвенцій трапляється не тільки на діалектному, але й на літературному рівні в македонській мові, що відрізняє фонетичну структуру її слів від інших слов'янських мов. Із створенням нових вокальних груп у ряді діалектних систем (не в усіх) сформувалася тенденція до впровадження секундарних, протетичних консонантів [в] і [j]. У деяких діалектах південної і західної Македонії збіг голосних ліквідувався іншим способом: голосні набули компенсаційної довготи, наприклад: снаха > снаа> сна:. В результаті консонантизації одного з членів вокальної секвенції в інших говірках з'явилася ціла серія дифтонгоїдів (аi, еi, оi, уi).

У сучасній Охридській міській говірці, яка традиційно зберігає /х/, лінгвісти виявляють соціальну і вікову диференціацію носіїв говірки. Звук [х] у сучасному Охриді можна почути тільки в старій частині міста і тільки у вимові найстаршого покоління жителів. У нових кварталах міста [х] уже відсутній у фонетичній системі, зазнає елізії в початковій та інтервокальній позиціях  у слові і субституюється звуками [в] і [ф] у фінальній і медіальній передконсонантній позиціях. У македонських діалектах у більшості випадків х зникає без замін і зазвичай зберігається у формах минулого часу як морфологічна ознака, але часто у своїй фонетичній реалізації зводиться до неінтенсивного придихового звуку.

Нестабільність фонеми /в/ виявляється насамперед в інтервокальній позиції, оскільки це найслабкіша позиція даного консонанта. Елізія інтервокального [в] є однією з  рис західних діалектів, оскільки цього процесу не зазнали тільки галичська та міська велешська  говірки (які з цього погляду співвідносяться із сусідніми східними говірками).

Однією з важливих і частотних умов послаблення, дестабілізації /в/ можна вважати сусідство з вокалом [о]. У цій позиції випадання [в] відбувається найбільш послідовно, вокал [о] сприяє розвитку неінтенсивної білабіальної вимови даного консонанта, а потім і його повному зникненню. Напр.: невола > неwола > неола.

Аналіз слів із випаданням інтервокального [в] дозволяє простежити вплив граматичних структур на характер і напрямок фонетичних змін (мається на увазі наявність і функціонування [в] у визначених морфемах). Так, дуже наочним видається  функціонування [в] у складі суфіксу –ва- , за допомогою якого в більшості випадків утворюються дієслова недоконаного виду. Незважаючи на наявність усіх фонетичних умов для елізії [в], у випадках избровам – изброваш, постовам – постоваш і под. [в] завжди зберігається, мабуть, щоб уникнути омонімії з відповідними формами доконаного виду (изброам, постоам).

Функціонування як складового елементу морфологічно значущої одиниці стало причиною того, що цей звук, зазвичай, зберігається у членних формах -ва, -во, -ве: женава, детево, жениве. Форми без [в] (женаа, детео, жение) іноді мають місце, але характерні лише для деяких сільських говірок західної Македонії. Так, у прилепській говірці ця особливість сприймається, зокрема, як ознака мови селян, на відміну від мови городян, де [в] у складі членних морфем завжди зберігається.

Елізія інтервокального [в] – поширене явище в мовах. Воно відоме як діалектна риса в романських мовах. Елізія консонантів ( β , δ , γ ) в інтервокальній позиції  відзначена з різною регулярністю й в окремих грецьких говірках. Це явище дуже характерне для албанської мови, у якій воно охопило майже всі дзвінкі приголосні звуки. Ми вважаємо за можливе погодитися із думкою Б.Конеського, який припускає, що міжмовний контакт у балканському середовищі міг сприяти зникненню консонантів у інтервокальній позиції в македонській мові.

Орфоепічне засвоєння, вимова [ф] в іншомовних запозиченнях донедавна   усе ще залишалася однією з основних характеристик міської вимови. Адаптація запозичень із звуком [ф] мала і має соціолінгвістичні параметри, оскільки [ф] вважався ознакою більш вишуканої мови. Така ситуація призвела до того, що в мові городян виявляються численні приклади гіперкоректного вжитку ф замість в : фнука, фнесе, флезе, фнатре, филичка й ін.

У третьому підрозділі “Статус і функціонування досліджуваних консонантів у болгарській та македонській літературних мовах” розглядається функціонування консонантів “х”, “в”, “ф” на літературному рівні  цих споріднених мов.

Македонська і болгарська мови складають одну – східну – гілку південнослов’янських мов. Незважаючи на багатовіковий розвиток церковнослов'янської писемності на основі болгарських та македонських діалектів і тривалий процес формування єдиної для болгар і македонців літературної мови протягом усього ХIХ століття, сучасні літературні мови цих народів сформувалися лише в ХХ столітті: болгарська була кодифікована на початку століття, а македонська у 1945 році. Типологічно болгарська та македонська літературні мови відрізняються деякими важливими особливостями: болгарська спирається на письмову традицію, запозичивши з церковнослов'янської не лише частину лексики, але і деякі граматичні форми, втрачені в діалектах; а македонська спирається винятково на живі діалекти.

Болгарські й македонські діалекти становлять нерозривний континуум (як, утім, і вся слов'янська діалектна територія), проте їхні діалекти, особливо в крайніх точках території їхнього поширення, дуже відрізняються. Літературна болгарська мова заснована на північно-східній діалектній базі, літературна македонська - на базі центральних західномакедонських діалектів. Відомо, що македонська мова сформувалася порівняно недавно і базується на вардарських говірках, яким властива нестабільність досліджуваних нами консонантів,  тому цілком природно, що таке фонетичне явище знаходить вияв і в літературній формі македонської мови. Іноді наявність або відсутність [х] у фонетичній структурі слова має смислорозрізнювальний характер. Незважаючи на те, що в народних говірках звук [х] у словах храна, хранење не вимовляється, у літературній мові він зберігається, щоб уникнути омонімії зі словами рана, ранење в значенні «тілесне ушкодження».

В інших випадках (крім зазначених) [х] у літературній вимові не вживається: літературними визнаються форми леб (не хлеб), лебар, арно, ан, аjдутин, армоника, убав, убавина й ін. У медіальній і фінальній позиціях з усіх діалектних субституцій /х/ ( в, ф, к, ў, j ) літературною визнається тільки заміна    х → в (що частково збігається з нормами сусідньої сербської літературної мови). Так, нормативними є вимова  і написання нивна, нивни, чевли, чевлар, jавне, мавна, кива, кревок, бавча, страв, прав, сув, глув, орев, кужув, а також у формах минулого часу бев - бевме, викав - викавме і т.д., за винятком деяких граматичних форм: у 3 ос. множини в літературній мові ніколи не використовуються форми із в у суфіксі: викаа, зедоа (не викава, зедова). У македонській літературній мові відповідно до діалектної народної вимови пишеться і вимовляється “ф” на місці етимологічного сполучення хв-: фали, фалба, пофалба, фрла, фати, фака, зафати, фрка й ін. Фонема /ф/ також закріплена в запозиченнях, які увійшли до літературної мови в новітній час, або до народної мови в більш ранні періоди історії: филиал, филозофиjа, фестиваль, фитиль, фес, фута, фустан, кафе, кафез, софра, Филип, Рафе й ін.

Таким чином, зазначається, що стосовно функціонування і замін “х” і “ф” літературна македонська мова в значній мірі спирається на народну вимову, ці звуки сприймаються як “чужий” елемент запозичених слів, їхнє вживання в літературній формі мови дуже обмежене. Навпаки, незважаючи на високий ступінь нестабільності “в” у більшості народних говірок, у македонській літературній мові закріплені традиційні морфологічна орфографія й орфоепія.

У болгарській літературній мові порівняно з діалектним континуумом спостерігається розбіжність у статусі досліджуваних консонантів. Так, у літературній мові «х» є повноправним членом системи консонантизму, його вживання не обмежене ні фонетичними, ні морфологічними позиціями, хоча, як уже було проілюстровано вище, у більшості народних говірок ця фонема займає периферійне місце у фонологічній системі, у новоболгарській мові  «х» завжди зберігається там, де він мав місце ще у староболгарській, тоді як народні говірки звільняються від нього частково або повністю.

Таким чином, можна констатувати, що нестабільність досліджуваних фонем, яка властива більшості як болгарських, так і македонських діалектів, по-різному відбивається в літературних мовах. У болгарській літературній мові фонематична нестабільність досліджуваних фонем практично не представлена, що зумовлено, мабуть, суворою кодифікованістю норм і зберіганням книжних традицій минулого. Македонська літературна мова щодо цієї риси в основному спирається на особливості діалектної вимови.

У четвертому розділі «Функціонування аналізованих консонантів у сербсько-хорватсько-словенському мовному масиві» розглядається функціонування нестабільних консонантів у південно-західному мовному масиві в межах трьох наріч – штокавського, чакавського та кайкавського. Якщо в болгаристиці відомості про функціонування нестабільних консонантів дуже незначні, то в сербокроатистиці цій проблемі приділено більшу увагу, оскільки в сербській і, частково, у хорватській мовах нестабільність консонантних фонем є фактом не тільки діалектного континуума, але і літературної мови. Так, наприклад, на особливість функціонування фонеми /х/ звертали увагу ще Вук Караджич у ХIХ столітті, О. Белич у ХХ столітті, спеціальні статті з цього питання написано відомими лінгвістами Р.Бошковичем, А.Пецо, В.П.Гудковим. Провідні сербські діалектологи П.Івич, С.Реметич та ін. у монографічних описах окремих діалектів значну увагу приділяли нестабільності «х» й інших фонем.

Крім діалектологічних описів ця проблема розглядається й у «Правописі» сербської літературної мови, потрапляє в загальні праці з сербської та хорватської мов (у тому числі з історичної і сучасної граматики).

Теперішня діалектна картина сербської і хорватської мовної території значно відрізняється від тієї, що існувала безпосередньо перед завоюванням Балканського півострова Османською імперією в ХIV столітті. У результаті великих і тривалих міграцій населення під час турецького поневолення і пізніше значно зменшилася територія кайкавського і чакавського наріччя, за рахунок чого збільшилася площа штокавських територій.

Кайкавський діалект із формуванням словенської народності розвинувся в окрему мову – словенську. У той же час деякі південно-східні кайкавські говірки, безпосередньо контактуючи зі штокавським наріччям, після ХIV століття утворили новий кайкавський діалект, що ввійшов у хорватську мову.

У деяких штокавських районах (наприклад, у Боснії) яскраво виражені й існують паралельно на одній території два діалекти – факт, часто пов'язаний із конфесійними розходженнями серед населення. Великий вплив на розвиток народних говірок мала літературна мова.

Нестабільність досліджуваних консонантів найбільшою мірою характерна для діалектів штокавського наріччя, яким притаманні як елізія, так і дуже широкий спектр субститутів /х/, /в/, /j/, /к/, /г/, розвиток секундарних протетичних звуків [в] і [j], взаємозаміни “в”, ”ф” і “х”. Менший інтерес з погляду типологічної характеристики статусу нестабільних консонантів викликають чакавське і кайкавське наріччя, де в багатьох діалектах досліджувані фонеми стабільно представлені в системах консонантизму.

У деяких говірках штокавського наріччя процес утрати “х” і “ф” був зупинений іншомовним впливом. Проте слід відзначити, що відсутність конфесійного чинника (неприйняття слов'янами мусульманства з усіма наслідками – вплив церковних текстів, молитов із відповідним фонемним складом і ін.) послабило вплив турецької мови в Косово і Метохії, дозволило зберегтися у слов'янських діалектах цієї території такій рисі, як елізія [х], утрата його у всіх позиціях у слові. Причому в косовсько-ресавських і призренсько-тимокських говірках, що сусідять із болгаро-македонською територією, простежується тенденція до елізії [х] без подальшої субституції, із збереженням різноманітних вокальних секвенцій.

У системі діалектного консонантизму спостерігається диференціація варіантів у говірках за конфесійною приналежністю носіїв (особливо на території Східної і Західної Герцеговини). У мові мусульман зазвичай “ф” і “х” зберігаються, вони є повноправними членами консонантної системи. Подібна диференціація пов'язана з міжмовною дифузією; фонетична система арабської або турецької мов сприяє зберіганню [х] і [ф] у мусульманських говірках.

Незважаючи на великий вплив просодичних елементів на вокальну систему в сербській і хорватській мовах і їхніх діалектах,у ході дослідження не виявлено активної залежності якості консонанта (із погляду стабільності / нестабільності) від наголосу й інтонаційної характеристики наступних або попередніх голосних. Певною мірою в ініціальній позиції може впливати лише складотворчий [р].

Найменш стабільною, нерідко периферійною, що не входить в основний фонемний фонд багатьох говірок, є фонема /х/. Її звуки-репрезентанти часто мають різноманітну артикуляційну характеристику і варіюються від велярного зі слабкою фрикацією через фарингальний ( [h] ) до простої аспірати ( [‘] ).

Найбільша варіативність репрезентантів фонеми /х/ відзначається в ініціальній передвокальній позиції. Це явище найчастіше виявляється в говірках шумадійсько-воєводинського діалекту, проте воно має місце й в інших групах говірок.

На місці зниклого «х» у медіальній позиції часто розвиваються інші звуки: у штокавських діалектах – [в], [j], [г], [к], [ф] (рідко [у]); у кайкавских – [в], [j].

Фонема /ф/ функціонує в діалектному континуумі сербсько-хорватського ареалу переважно в грецьких, турецьких, романських і німецьких запозиченнях, а в питомих словах уживається лише в окремих випадках як результат асиміляції [в].

У штокавському наріччі [ф] вживається в говірці Дубровника, Призрена, мусульманських говірках Боснії і Герцеговини, у шумадійсько-воєводинських говірках. У чакавському і кайкавському наріччі – переважно в говірках, схильних до значного іншомовного впливу.

У багатьох штокавських говірках [ф] замінюється лабіалізованими приголосними [п] і [в] навіть у запозичених словах, причому в частині говірок Боснії відзначається [п], а в південній Сербії – [в] (напр. Стjепан – Стеван). Функціонування звука [ф] певною мірою обмежене лексично. Частина турецьких за походженням слів поступово виходить з основного словникового фонду, має менше вживання. Велика поширеність і частотність звука [ф] у косовсько-метохських говірках обумовлена великим фондом слів, запозичених із турецької мови.

При визначенні особливостей функціонування фонем /х/ і /ф/ у говірках сербської і хорватської мов велике значення має соціолінгвістичний чинник. Практично у всіх групах діалектів має місце тенденція до стабілізації даних фонем у мовленні інтелігенції і молоді, що, безсумнівно, зумовлено впливом літературної мови.

Фонема /в/ у більшості діалектів має лабіодентальну реалізацію. Проте в деяких штокавських діалектах (призренсько-тимокському, шумадійсько-воєводинському і ін.) відзначається спорадична білабіальна вимова, але тільки в окремих граматичних категоріях: звук [ў] ( [w] ) виявляється переважно у формах 3 особи множини дієслів теперішнього часу, рідше у формах 3 особи множини імперфекта.

Елізія [в] – явище достатньо рідкісне в говірках, яке відзначається частіше за все в ініціальній позиції (наприклад, рабац, ребац, jеверица й ін.) і в сполученні вљ (наприклад, добаљало се, забаљат), що виявляється ще в пам'ятках другої половини ХIV століття.

У косовських говірках, наприклад у косовсько-ресавських, східногерцеговинських діалектах, спостерігається явище вторинного «х», яке виступає перед складотворчим ‘р’ або голосним, що в ареальному контексті на перший погляд може видатися парадоксальним, тому що в цих говірках етимологічне ‘х’ цілком утрачено. Проте на фоні слов'янського мегаконтинууму протеза [х] пояснюється з позицій коартикуляції, тому що повітря ще до утворення вокалу або складового сонору починає потрапляти в ротову порожнину й утворює дуже слабкий спірант, придих, подібний до [х]. Таким чином, у сербських говірках, як і інших слов'янських, виявляється протетичний [х], походження якого О.Шахматов визначав як спільнослов'янське.

У штокавських говірках є приклади субституції [х] без попередньої елізії. П.Івич приділяє особливу увагу церковній лексиці, таким словам, як крам ( <храм), Кристос (< Христос) і ін., не пояснюючи механізм цього процесу. На наш погляд, тут зіштовхуються психологічний чинник (повага до церковної лексики, прагнення зберегти її в незмінному вигляді) і чинник фізіологічний (артикуляційний) – відсутність [х] в артикуляційній базі цих говірок зумовлює його заміну іншим глухим задньоязиковим приголосним, зберігаючи при цьому фонетичний контур слова в сакральній лексиці.

Стосовно статусу досліджуваних консонантів у літературних мовах слід зазначити, що за ступенем сприйняття фонетичних діалектизмів сербська і хорватська літературні мови відрізняються одна від одної, причому для сербської мови щодо нестабільних консонантів характерна варіативність, наявність дублетних форм. Ще Вук Караджич, основоположник сербської літературної мови нового часу, вважав, що норми літературної мови повинні відповідати нормам народної мови. І саме Вук Караджич уперше звернув увагу на нестабільність і втрату фонеми /х/ у діалектах штокавського наріччя на різних територіях. Проте у 1835 році, мандруючи південними околицями сербсько-хорватської мовної території, він почув цей звук у мовленні жителів Дубровника. Це похитнуло його початкову думку про те, що [х] не має місця в сербсько-хорватській фонетичній системі, і буква «х» була введена в алфавіт. П.Івич підкреслював, що введення «х», яке відбувалося з опорою на говірку Дубровника, діалекти мусульманських боснійсько-герцеговинських міст, а також частини чорногорських говірок, у тому числі цетинської (Цетинє – стара столиця Чорногорії), було важливим кроком на шляху урбанізації вуківської літературної мови. Крім того введення «х» зближувало сербську з іншими слов'янськими мовами, надавало можливість використання іншомовного [х] у власних і географічних назвах, у численних сучасних термінах.

Питання про функціонування і статус «х» обговорювалося і при встановленні сербами і хорватами Віденської угоди 1850 року про спільну літературну мову на новоштокавській основі. Угода передбачала написання «х» у всіх словах, де воно повинно бути за походженням. Закріплення й нормування втрати і субституційних замін “х” у сербській літературній мові потребує особливого розгляду. На відміну від деяких інших літературних слов'янських мов, у сербській літературній мові за правилами орфографії й орфоепії субституційні заміни “х” частково допускаються. Як указує “Правопис сербської мови”, виданий у 1994 році, для сербської мовної культури й узусу більш звичайні варіанти без [х], проте це цілком не виключає і варіанти зі збереженням [х], які також вважаються літературною нормою. “Правопис” закріплює варіативність форм і з “х” , і без нього.

Найпоширенішими є дублетні форми, де замість [х] функціонує [в], така заміна є системним явищем у літературній мові. У сербській стандартній вимові звичайними є дублетні форми типу мува – муха, бува – буха, дувати – духати, кувати –  кухати, уво –  ухо, суво –  сухо і т.д. Не можна не відзначити, що заміна х > в спостерігається в сусідстві з лабіалізованим голосним. Іншим, менш уживаним субститутом “х” є “j” (порівн. куjна і кухиња). Іноді форми, що складають дублетну пару, відрізняються експресивним відтінком. Проте необхідно відзначити, що спектр субститутів у сербській літературній мові порівняно з діалектним континуумом помітно звужений, оскільки субституції типу х > к, х > г і ін., крім дозволених у визначених умовах і лексемах та перерахованих у “Правописі” х > в і х > j,  у літературній мові не допускаються.

У літературній хорватській мові дублетні форми без [х] виключаються, і норми літературної форми мови щодо консонанта «х» суворіші. Порівняння дублетних прикладів, вилучених із “Словника розбіжностей хорватської і сербської мов”, показало, що хорватськими в словнику визнаються винятково приклади з “х” (“h”), без субституцій (серб. дуван, кувар, куіна, мува, сув – хорв.   duhan, kuhar, kuhinja, muha, suh і под.)

Таким чином, форми з заміною «х» не є нормою літературної хорватської мови, тобто літературними не визнаються, хоча в діалектах і розмовній практиці хорватів штокавських територій вони можливі. Сербський «Правопис» 1994 року також фіксує розходження у використанні звука [х] у книжковій мові на сербських і хорватських територіях.

Відзначимо, що й у сербській, і в хорватській літературних мовах фонема [ф] входить у систему консонантизму, є повноправним її членом, проте, як і в діалектах цих мов, її вжиток дуже обмежений. Консонант [ф] виявляється як правило в запозиченнях, велику групу серед яких складають тюркізми.

Фонеми /х/ і /ф/ у словенській літературній мові функціонують стабільно, не зазнаючи субституції або елізії, що відповідає статусу цих фонем у словенських діалектах.

У загальних висновках сформульовано підсумкові результати дослідження.

У проаналізованих консонантних системах південнослов’янських мов трапляються типологічно значущі явища нестабільних консонантів, які, з одного боку, можуть протиставляти зазначені мови одна одній, а з іншого боку, – виявляються не тільки в досліджуваній мовній групі, але й за її межами, що свідчить про загальнотипологічну значущість досліджуваних мовних фактів.

Нестабільність консонантів, яка виявляється у спірантизації зімкнених приголосних, заміні їх нескладотворчими голосними (глайдами), а також у їхній елізії, можна розглядати як послаблення консонантної артикуляції і, відповідно, підвищення ознаки вокальності в звуковому ланцюжку.

У південнослов'янському діалектному континуумі за статусом і характером функціонування досліджуваних консонантів х, ф, в виділяються  два ареали:

– південно-східний ареал, що включає діалекти болгарської, македонської, сербської і частково хорватської мов (штокавське наріччя), де тенденція до замін і втрати даних консонантів виявляється дуже сильною і підтримується  як внутрішньомовними, так і екстралінгвальними чинниками;

– південно-західний ареал, що об'єднує діалекти хорватської і словенської мов (кайкавське наріччя), де ця тенденція слабка й ілюструється обмеженою кількістю прикладів.

Серед досліджуваних фонем найширшій спектр звуків-репрезентантів (до 10 одиниць) має фонема /х/, окрім того, вона частіше від інших фонем піддається елізії в більшості діалектів болгарської, сербської і македонської мов, а тому займає периферійне положення в їхніх фонологічних системах, має значно меншу частотність. У більшості діалектів, у яких має місце нестабільність фонеми /х/, відзначаються випадки гіперкорекції.

Відносній стабілізації цієї фонеми сприяє вплив інших, неслов'янських, мов. Так, у діалектах, що функціонують на території сучасних держав Греції, Туреччини, Албанії, Боснії та Герцеговини,  нестабільність фонеми зупинена іншомовним впливом. У говірках Боснії спостерігається диференціація за етноконфесійною ознакою (здійснена, утім, не завжди послідовно). Наявність подібної диференціації пов'язана з фактором міжмовних контактів.

Найслабкішими позиціями фонеми /в/ є ініціальна перед лабіалізованими голосними, де вона часто репрезентується білабіальним [w] або вокалом [у], а також інтервокальна позиція, де [в] зазвичай піддається елізії.

Основною причиною нестабільності фонеми /ф/, безумовно, є її іншомовне походження, проте ступінь її адаптації, засвоєння її окремими діалектними системами деякою мірою зумовлені статусом фонеми /в/ і пов'язані з артикуляційними особливостями звука-репрезентанта /в/, тобто часто залежать від того, чи даний звук у мікросистемі лабіодентальний чи білабіальний, оскільки в разі відсутності (або обмеженої дистрибуції) дзвінкого губно-зубного [в] глухий [ф] не вступає в корелятивні відношення і залишається слабкою ланкою в системі.

У зв'язку з нестабільністю досліджуваних фонем, зокрема  внаслідок їхньої елізії, в діалектах відзначаються деякі вторинні зміни фонетичної структури слова: розвиток протетичних звуків, поява компенсаційної довготи попереднього голосного й ін.

Існуюча на діалектному рівні нестабільність консонантів х, в, ф по-різному відбита в південнослов'янських літературних мовах, тому що як за ступенем сприйняття діалектних рис, так і за ступенем збереження книжних традицій південнослов'янські літературні мови помітно відрізняються між собою. Так, статус цих фонем найбільшою мірою зближений у книжній мові й говірках македонської мови, де субституції і випадання досліджуваних консонантів відбиті в кодифікаційних довідниках, граматиках і словниках, є літературною нормою. Близькі за статусом цих фонем словенська літературна мова та її діалекти, хоча причина тут інша, тому що словенські діалекти добре зберігають зазначені фонеми у всіх позиціях, чим відрізняються від інших південнослов'янських мов.

У всіх інших південнослов'янських літературних мовах виявляються значніші розбіжності. Найглибші розбіжності з діалектами щодо статусу досліджуваних консонантів демонструє болгарська літературна мова. Вона зберігає традиційне написання, виключає будь-які субституції досліджуваних консонантів, хоча в багатьох діалектах вони досить яскраво виражені. У зв'язку з цим у сучасних болгарських говірках відзначається великий вплив літературної мови, що веде до нівелювання діалектних особливостей, а тому стабілізація, закріплення досліджуваних консонантів у деяких діалектах у мові молоді і середнього покоління можуть розглядатися як прагнення до подолання діалектних особливостей і наближення до літературної норми.

У «Додатках» подані «Допоміжна робоча модель аналізу», «Список інформаторів-жителів с.Оріхівка», а також таблиці «Консонантні заміни в говірці с.Оріхівка»,  «Репертуар основних змін консонантів різних типів».