ЗНАКОВА СТРУКТУРА МОВНОЇ ОДИНИЦІ В КОМУНІКАТИВНО-ЕПІСТЕМІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ : ЗНАКОВАЯ СТРУКТУРА языковых единиц В коммуникативно-Епистемичной ПЕРСПЕКТИВЫ

Краткое содержание

У ВСТУПІ визначено об’єкт та предмет дисертації, обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету й основні завдання дослідження, подано характеристику її теоретико-методологічного апарату, висвітлено теоретичне й практичне значення праці, наведено відомості про апробацію її результатів, вказано на особистий внесок здобувача в розробку відповідної проблематики.

            Розділ 1. "ДЕЯКІ ТЕОРЕТИЧНІ Й МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ МОВНИХ ОДИНИЦЬ В АСПЕКТІ ЇХНЬОЇ ЗНАКОВОЇ СТРУКТУРИ" присвячено висвітленню проблем, пов’язаних із різними підходами до розуміння засад будови знакових утворень (узагалі й мовних зосібна), а також із відображенням цього різного розуміння в теорії та практиці лінгвістичних студій. Спосіб вирішення лінгвофілософського за своїм характером питання щодо місця й ролі стосунків знакової репрезентації в будові зазначених утворень, той чи інший підхід до проблеми вмотивованості (мовного) знака мали й надалі зберігають першорядне значення для реалізації різноманітних дослідницьких програм, здійснюваних у різних царинах та напрямах науки про мову. Визначальним для більшості течій у світовій лінгвістиці минулого, а також і позаминулого століть було переконання про логічну невмотивованість (довільність, умовність) мовного знака як його фундаментальну рису. Ключове для класичної компаративістики, це уявлення знайшло свій найсильніший і, зокрема, телеологічно орієнтований вираз у концепції Ф. де Соссюра. Водночас із цією лінгвосеміотичною концепцією, яка зародилася безпосередньо в мовознавчому контексті, у царині загальносеміотичних студій виникло альтернативне їй вчення Ч.С.Пірса, однією з рис котрого якраз і було, поряд зі схильністю до троїстих класифікаційних схем та послідовністю в моделюванні смислової динаміки конструйованих категорій, далеко складніше, багатоаспектніше й змістовніше уявлення про структуру знакових формацій, у тому числі й суто мовних, і про властиві цим формаціям стосунки знакової репрезентації.

            Досвід застосування семіотичної доктрини Ч.С.Пірса у науковій практиці як окремих лінгвістів (таких як Р.Якобсон, Т.Сібеок, Р.Анттіла, Т.Гівон, Дж.Хеймен, М.Шепайро, М.Нанні, О.Фішер), так і цілих мовознавчих шкіл і спрямувань (природна морфологія, природний синтаксис) засвідчив потенційну евристичну цінність такого застосування і наявність цілої низки пов’язаних із ним дослідницьких напрямів та перспектив, але водночас і ряд проблем, які при цьому виникають, потребуючи усвідомлення, врахування й вирішення. Орієнтація на послідовний пошук відносин знакової репрезентації у площині мовної системи та у її мовленнєвої реалізації виявила, що маніфестація цих стосунків є далеко ширшою, ніж це вважалося раніше, зокрема, у соссюріанській моделі, яка на загал відмовляла мові у володінні відповідними репрезентативними рисами, пов’язуючи їх з такими маргінальними випадками, як звуконаслідувальні одиниці, але також – далеко більш значущий випадок – і з відношеннями т. зв. відносної вмотивованості.  Зараз можна з упевненістю вважати, що ця маніфестація охоплює всі структурні рівні мови, а не лише звуковий, а на цьому останньому знакова репрезентація не обмежується ономатопеєю, відіграючи суттєву роль у функціонуванні знаків діакритичного (смислорозрізнювального) характеру. Крім того, розвідки в цьому напрямку зробили доконечним, при експлікації поняття мовної іконічності, перехід від більш до менш очевидного й навіть прихованого (серед іншого, через свою абстрактність) іконізму, від "якісної" до структурної подібності та від іконізму екстралінгвістичного до внутрішньомовного, іманентного. При цьому необхідно (зокрема, у плані оцінки співвідношення іконічних та індексальних стосунків із стосунками суто довільними) звертати увагу на ту конкретну функціональну роль, що її відіграють у структурі мовної одиниці знаково-репрезентативні стосунки того чи іншого типу, а також виявляти характер (конститутивний чи регулятивний, цільовий чи суто причиновий, необхідний чи випадковий) зумовленості зазначених стосунків. Стає очевидним, що маніфестація й сама природа знаково-репрезентативних стосунків у мові є дуже неоднорідними, а часом навіть суперечливими і не можуть зводитися до якоїсь одиничної засади.  Нарешті, тут же постає й проблема критеріїв оцінки співвідношень між мовним формуванням та його позначуваним як належних до того чи іншого типу знакової репрезентації; у цьому плані видається важливим розрізнення й взаємозв’язок між "онтологічним" та "епістемічним" іконізмом, між відображенням дійсності у мовних моделях, з одного боку, та, з іншого, наслідком цього відображення у вигляді таких мовних моделей, які можуть не лише заступати собою свій прототип, нав’язуючи йому певний образ, а взагалі й створювати собі цей прототип, гіпостатично транспонуючись у площину дійсності. Дуже істотною рисою семіотично орієнтованих мовознавчих студій виявилося й те, що в них уперше мав місце досвід встановлення зв’язку між певними рисами знакової репрезентації, з  одного боку, та певними рисами тієї (прототипової) комунікативно-епістемічної перспективи, у якій здійснюється ця репрезентація, з іншого. Ці пошуки виявляються суголосними загальній теоретичній спрямованості сучасної лінгвістики, яка на істотно вищому теоретичному й методологічному рівнях повертається до комплексу питань про єдину сутність мови як знаряддя комунікації й пізнання, як форми існування когнітивних моделей та систем культурних цінностей, що у свою чергу повертає лінгвістиці статус філологічної і, ширше, гуманітарної дисципліни.          

            Розділ 2. "МІФОЛОГІЧНА МЕНТАЛЬНІСТЬ І СЕМІОТИКА ІМЕНІ. СТРУКТУРИ ЗНАКОВОЇ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ В ТЕКСТАХ НАРОДНО-КАЛЕНДАРНИХ ПАРЕМІЙ" присвячено комплексному лінгвосеміологічному аналізові стосунків між семіотично значущими властивостями фольклорно-міфологічного моделювання дійсності і знаковими, а також і деякими іншими рисами мовних утворень, які виступають у складі прислів’ївнародно-календарної тематики. Серед  проявів міфологізму  в різних аспектах структури й функціонування мови одне з найважливіших місць належить сприйняттю імені як атрибута й відображення його носія. Ця універсальна за своїм характером міфологема, містячи в собі певні архаїчні уявлення, водночас відображає й панхронічно властиве мовленнєвому мисленню сприйняття семіотичної структури мовного знака не як довільної й умовної, а, навпаки, як природної, необхідним чином умотивованої нерозрозривної єдності  позначення й позначуваного; ці ж сприйняття і уявлення є суголосними з сучасними положеннями про психосеміотичну оптимальність саме вмотивованого знака у плані обробки людиною мовної інформації.

            Календарні паремії є дуже важливим мовним засобом не лише збереження й відтворення, а й отримання життєво важливих для традиційного аграрного етносоціуму відомостей про природне та суспільне довкілля. Як такі вони є істотним складником народно-календарної моделі світу, надаючи сенсу подіям річного циклу як породжуваним цією моделлю "текстам". Ключову роль у цьому, зокрема, у формуванні їхнього змісту, відіграють саме їхні міфологічно зумовлені лінгвосеміотичні риси.

            Міфологізм календарно-паремійної моделі світу не зводиться до міфологізму імені, будучи ширшим і взагалі різнорідним явищем, але й у ньому можна виділити приблизно ті ж два аспекти, що й в останньому; один із них є пов’язаним із відображенням у народному календарі давніших поганських уявлень (евентуально видозмінених шляхом їхньої взаємодії з уявленнями християнськими), а також і вторинних християнських міфів, натомість інший аспект відображає існування й використання календарно-паремійних мікротекстів у стихії спонтанного усно-розмовного спілкування із властивими останньому психосеміотичними закономірностями; ці аспекти можуть часом "перехрещуватися", заторкуючи той самий складник календарно-паремійної моделі. Онтологічним середовищем міфотворення виступає кругообертання пір року й циклічна модель часу: саме міф санкціонує явища річних циклів. Водночас міфологізм виступає тут у тісних контактах із християнським мовно-культурним кодом, безпосередньо взаємодіючи з церковним календарем та властивими йому змістом, структурою і номенклатурою: паремійна народно-календарна модель світу дуже значною мірою являє собою наслідок формування священного (чи літургічного) року з його системою свят та постів, із календарно-циклічною прив’язкою відповідних подій та з їхнім відповідним осмисленням.  Наслідки цих контактів виявляються в календарних прислів’ях по-різному, заторкуючи ях їхню граматичну структуру, так і її лексичне наповнення (у першому випадку наперед виходить міфологізм часу, в другому – міфологізм імені) й у кожному разі впливаючи й на їхні семіотичні характеристики.

            Принциповою граматичною схемою календарної паремії є двочленна пропозиційна структура, що складається, по-перше, із позначення певного стану речей і, по-друге, із хронологічного маркера, який співвідносить цей стан речей із певним проміжком часу в межах річного інтервалу (укр. На Семена горобці збиваються в табунці); ця структура може ускладнюватися за рахунок долучення до неї сурядних та/чи підрядних структур (італ. Befania tutte le feste manda via, e Santa Maria tutte le ravvia; австр.-нім. діал. Brinngt Ållerheilign oan Winter, bringt Martini oan Summer). Лексичні засоби, що функціонують у ролі хронологічних маркерів, охоплюють три семантичні класи: 1) назви пір року; 2) назви місяців; 3) назви подій церковного календаря, які у свою чергу мотивуються найменуваннями постатей і подій священної й церковної історії. Цим останнім  найчисленнішим і найістотнішим класом хронологічних маркерів, народний календар, природно, завдячує контактуванню з календарем церковним (утім, поділ річного циклу на дванадцять місяців теж пов’язують із запровадженням християнства). У ході цих контактів і цієї взаємодії складники церковного календаря проникають у традиційний народний календар взагалі й у його паремійну складову зосібна, привносячи туди з собою свій відповідний сенс, але водночас і зазнаючи там більших чи менших видозмін, формальних і смислових, які в кінцевому рахунку виводять їх роль за межі адвербіально-лексичної часової  локалізації.

            Взаємодія церковного й народного календарів як мовно-культурних кодів, засвоєння народним календарем структури й номенклатури календаря церковного –  ці процеси відображались у паремійній площині (і деінде) по-різному. Перш за все, вони знаходили свій вияв у формальних змінах церковно-календарних термінів, і ця відмінність супроводжує й іконічно символізує зміну статусу останніх. Сюди відноситься, передовсім, заміна мови конфесійного (літургічного) вжитку на мову світського повсякденного спілкування. Цьому супроводила й заміна імені сакрального персонажа, часом із використанням зменшувально-пестливої форми (фр. Vincent замість лат. Vincentinus, укр. Іван замість цсл. Iîàííú, пол. Wawrzyniec замість лат. Laurentius, пол. зменш.-пестл. Janek чи Jaś замість лат. Joannes). Крім того, складний церковно-календарний термін міг зазнавати зміни, зокрема, еліптичної, своєї внутрішньої форми (пор. укр. Петра Вериги, народну видозміну назви свята поклоніння чесним веригам апостола Петра, чи Іван Головатий, тобто третє знайдення чесної глави Предтечі й Хрестителя Господня Йоанна). Поставали й власне народні відміни церковних календарних найменувань або подій, у той чи інший спосіб пов’язаних із релігійним календарем (укр. Білий тиждень, Зелені свята, італ. ca evale та його когнати, англ. Whitsun, Boxing Day, пол. Matka Boska Jagodna).

            Засвоєння церковно-календарних термінів могло супроводжуватись і спонтанними формальними, зокрема, формально-граматичними змінами (пов’язаними з петрифікацією та переомисленням омонімічних граматичних форм, пор. блр. Святы Пётра у косы звоніць, а святы Паўла граблі робіць; Святое Васілле дзяжу мясіла), унаслідок чого зазнавали відповідних метаморфоз і їхні сакральні референти; до таких змін відноситься заміна однини множиною (рос. Прошли Сидоры, прошли и сиверы) і, навпаки, множини одниною (укр. Кузьма-Дем’ян – Божий коваль; рос. Петр-Павел осенний –рябинник), зміна роду (укр. Сава савила..; Прийшла Ілля..; блр. Свята Петро – ў жыце ядро).

            Однак істотнішими й навіть вирішальними щодо своїх семіотично релевантних аспектів були зміни, пов’язані зі зближенням й злиттям церковно-календарної дати, вираженої найменуванням священної постаті чи події, і світського календарного тла цієї дати. При цьому, з одного боку, патрон дати, референт сакрального терміна, залишаючи трансцендентний виміру, "темпоралізувався", перетворювався на цю дату, тобто ставав адвербіальним хронологічним маркером (пор. пол. Dziś święty Jan,..), однак, з іншого боку, ця дата, цей хронологічний маркер анімізувалися й навіть антропоморфізувалися у власне народно-календарному сенсі. Все це знаходило свій вияв як у змісті, пов’язаному з референтом календарного терміна, так і в граматичних властивостях останнього. Показовим у цьому плані є діапазон його сполучуваності з певними семантичними класами предикатів, які (з раціонально-наукової точки зору) починаються, природно, з дієслів настання у часі (нім. Auf einen heißen Sommer folgt ein strenger Winter), далі переходять до (інколи лексично тотожних із дієсловами часової семантики) позначень руху у просторі (рос. Введенье пришло – зиму привело; пол. Święty Marcin na białym koniu jedzie) і далі до позначень різноманітних дій (амбівалентних у плані своїх наслідків), безпосередньо пов’язаних із відповідною ситуацією у природному й світському довкіллі; щодо цих дій патрон дати може виступати як їхнє джерело, керівник, ініціатор чи й просто як їхній учасник, тобто як типовий селянин (укр. Святий Юрій по полю ходить, хліб-жито родить; пол. Siewna Matka już każe siać żyto zimowe..; блр. Барыс .. ляды паліць, зямлю грєець, ячмень сеець; нім. Peter und Paul wird dem Ko die Wurzel faul). Таким чином, тут первісна семантична схема календарного прислів’я відповідного типу виявляє смислову зарядженість щодо її подальшого міфологічного (пере)осмислення. Інколи характер темпорально-аспектуальної маніфестації цих предикатів свідчить, як видається, про суто міфологічне сприйняття дій церковно- й народно-календарного персонажа як першопричини й взірця подальших щорічно повторюваних дій (блр. Дзецятуха красу давала, а Пяцінка красу здымала, пятку стаўляла). У кожному разі носій цих різноманітних динамічних ознак зберігає й функцію їх локалізації в межах річного інтервалу, відповідним чином поєднуючи в собі семантико-синтаксичні функції суб’єкта й адвербіальної обставини часу.

            Іншим аспектом реалізації міфологеми імені в контексті взаємодії церковного й народного календарів є, отже, те, що дата, представлена сакральним терміном і його референтом, стає елементом довкілля і як така вступає у різні взаємини з різними іншими його складниками, причому з точки зору міфологічного мислення назви цих складників як їхні атрибути також належать довкіллю і відповідно вступають із назвою дати у такі взаємини. Ці зв’язки можуть мати характер стосунків за подібністю та/чи суміжністю і поєднують репрезентовану календарними пареміями дійсність у одне ціле, надаючи їй семіотичної структурованості.

            Важливим функціональним різновидом  цих паремій, у якому рельєфно проявляється  семіотична структурованість народно-календарної моделі світу як смислопороджуючого механізму, є прогностичні прислів’я. Істотними рисами цього механізму в плані генерації й мотивації прогностичних сенсів є  тенденція до сполучення й взаємодії індексальності з іконічністю (у різних конфігураціях і  ступенях), а також можливість для календарних прислів’їв мати кілька різних за своєю узагальненістю рівнів інтерпретації їхньої внутрішньої форми. Паремії цього типу, базуючися на імплікативних логічних структурах, зображають конкретний індексальний характер імплікативного зв’язку як умову чи знак або ж узагалі лишають його неконкретизованим: рос. В Сретенье метель дорогу переметает, корм подметает; пол. ..Czwarty grudzień jaki, cały grudzień taki, piąty grudzień stycznia czyni znaki.. (виділенню й фіксації прикмети сприяє й римування). Вони також є різнорідними і з точки зору характеру семіотичної репрезентації прикметою прогнозованого нею. Тут є можливими такі випадки: 1) відсутність подібного представлення: пол. W kwietniu gdy pszczoła jeszcze nieruchliwa, mokra wiosna zwykle bywa; 2) повна подібність (у певному сенсі), іконічна однорідність ознаки й означуваного: рос. нім. Nasser Januar – nasser Früjahr (у разі однорідності знака й прогнозу можливим є і їхня часова суміжність: пол. Gdy w Narodzenie pogodnie, będzie tak cztery tygodnie; 3) ознака й означуване є різними видами в межах спільного роду, що можна витлумачити як своїстий абстрактний, діаграматичний іконізм: блр. Калі польскія Каляды трашчаць, дык нашы плюшчаць.. (тут можливим є й дзеркально симетричний розподіл прогностичних і прогнозованих рис: ..калі ж польскія плюшчаць, то нашы трашчаць); 4) семіотико-метафоричний іконізм різнорідних прикмети й прогнозу: рос. Богоявление под полный месяц к большому разливу (можливий схіастичний розподіл: нім. Im Jamuar viel Wasser – wenig Wein, wenig Wasser – viel Wein).

            Безвідносно до об’єктивних підстав семіотично вмотивованих прогностиків, їхній зміст є також детермінованим і в іманентно-іконічному плані, спираючися на мовну опосередкованість установлення семіотико-репрезентативних стосунків подібності й суміжності між прикметою та прогнозом. Іншим істотним аспектом прояву іманентно-мовного іконізму в структурі календарних прислів’їв є той, що є безпосередньо пов’язаним із міфологічним сприйняттям імені як частини й відображення позначуваного ним, унаслідок чого відносини подібності між мовними одиницями проектуються у площину відносин між їхніми референтами, стаючи в такий спосіб складниками довкілля, а співвіднесене з датою ім’я (сакральне, але часом і ні) набуває характеру прогностичної прикмети; при цьому, транспонуючись у народно-календарний  контекст, сакральні найменування змінюють свої семіотичні властивості, втрачаючи характер "неподібних подібностей" (Св. Діонісій Ареопагіт), що притаманний їм у релігійному дискурсі, спрямованому на відображення стосунків між трансцендентним і профанним. Прогностична інтерпретація календарних дат (найчастіше сакральних) виражається (а часом і детермінується) їх смислотворчим зіставленням з назвами світських реалій та їхніх рис, пор. укр. Як на Макрини буде дощ, то осінь буде мокра; Хто в маї звінчається, весь вік буде маяться  (далеко рідше – зіставленням світських назв, референт однієї з яких, прогностичної, санкціонується церковним календарем: рос. На Богоявленье день теплый, хлеб будет темный). Із наукового погляду іконізм такого співвіднесення може бути пов’язаним як із "зовнішньою", так і внутрішньою (композитивною чи суто семантичною) формою: пол. Dziś swięta Pryska, to i lód pryska; Jeżeli Kosy zajdą wczas w dzień świętego Jędrzeja, będzie wczesna wiosna укр. На Здвиження земля движиться ближче до зими; болг. Сечко сече, марта дере.. (для "наївного" мовленнєвого мислення ця різниця не існує). Реалізація зазначеного співвідношення може бути доволі різною, варіюючись, зокрема, щодо модальності (дескриптивної чи прескриптивної) іконічно породжуваного сенсу (кашубськ. Na Strёḿannő p ́ĕrši strёḿin jiƺe pod lodą; рос. Корнелий святой – из земли корневище долой), а  також за ступенем, й  відтак конкретним мовним (фонетичним, лексичним, граматичним, частиномовним) аспектом прояву іконізму (пор. укр. на Сорок Святих сорока сорок паличок у гніздо положить; блр. Да святэй же Лука, солучы ты нам гэту пару; пор. також евентуальну зміну індукуючого найменування – укр. Свята Мокрина (властиво Макрина) осінь приносить  – чи перетворення назви свята Макавеїв на Маковей >Макотрус із відповідними звичаями, як теж різний за граматичним родом спосіб представлення свята Покрова Пресвятої Богородиці в укр. Свята мати Покрівонько й рос. Батюшка Покров тощо), за способом представлення календарного персонажа у внутрішній формі прислів’я (як дати чи антропоморфізованим чином, пор. рос. В апреле земля преет; Федор-Студит землю студит), за одно-/різнорівневістю й безпосередністю/опосередкованістю співвіднесення (пор. блр. Сей пшаніцу [на Зілота] і яна будзе як злата; рос. Федот [Студит] не Федора, знобит без разбора; срб. Не ваља се Бијеле неђеле бријати ни косу резати, јер би онај коме се то ради врло рано морао посиједити) чи, нарешті, за тим, звідки, від календарного чи світського найменування, походить смислотворчий імпульс, пор. звичаї висаджувати капусту навесні на свято Івана Головатого, з одного боку (головата – сталий епітет доброї капусти), і віддавати дітей до школи взимку на Наума, бо наука на ум піде, з іншого).

            Отже, міфологізм фольклорного дискурсу, сполучуючись із усно-розмовним дискурсом призводив до виникнення календарної (головно сакральної) постаті як особливого знакового, головно іконічного комплексу, де календарне найменування зростається з певною датою та співвідносною з нею світською ситуацією, а канонічні уявлення про референта цього найменування почасти співіснують з новими, вторинно-міфологічними, а почасти витісняються ними.

            Як і іконічність, індексальність діє як форма осмислення сприйманого, засіб орієнтації в ньому. У мові, зокрема, художній, особлива роль тут належить дейксису. 

            Розділ 3. "ІНДЕКСАЛЬНІСТЬ У ВТОРИННІЙ КОМУНІКАТИВНО-ЕПІСТЕМІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ. ФУНКЦІОНАЛЬНО-ГРАМАТИЧНИЙ ДЕЙКСИС І ПЕРЦЕПТИВНІСТЬ ЗМІСТУ ХУДОЖНЬОГО ВИСЛОВЛЮВАННЯ" має своїм завданням з’ясувати ті специфічні риси, що їх складники поля функціонально-граматичного дейксису набувають, уживаючися з метою конструювання внутрішнього світу художнього (чи белетризованого) твору в його перцептивних вимірах; розділ також висвітлює природу  співвіднесеності цих рис із прототиповими характеристиками зазначених одиниць, пов’язаними з ситуацією усно-розмовного спілкування, із одного боку, і відображення на них деяких загальних властивостей художнього моделювання дійсності та, відповідно, структури художнього знака, з іншого. До останніх ми відносимо інтенціональність художнього висловлення, тобто конструювання ним, у якості своєрідного перформативу, ідеальних об’єктів, похідних у стосунку до позахудожньої дійсності й водночас незалежних від неї, що робить неможливим оцінку художнього змісту як істинного чи хибного. У семіотичному плані інтенціональність художніх об’єктів, їхнє виникнення й існування виключно внаслідок знакопозначення виражається в оберненості зв’язку логічної первинності між знаком та його об’єктом: останній тут виступає як залежний від першого не лише в інтерпретаційному, комунікативно-епістемічному, але й онтологічному сенсі. Це у свою чергу веде до засадничої іконічності художнього знака: будь-яка зміна у його формі змінює й створюваний ним об’єкт; відтак, художня інверсія знака й позначуваного не має своїм наслідком семіотичну структуру, дзеркально симетричну до первинної.

            У плані, безпосередньо пов’язаному з функціонально-граматичним дейксисом, зазначені особливості художнього висловлення й знака маніфестуються в роздвоєнні й протиставленні літературного (художнього, внутрішньотекстуального) суб’єкта й реального автора, а також внутрішньотекстуального адресата й адресата "зовнішнього". При цьому вживані для реалізації цих категорій дейктичні, передовсім персональні, категорії, виражені експліцитним чи імпліцитним чином, зазнають змін, причому не лише семантичних, а й семіотичних. Модельована персональними категоріями комунікативна ситуація, транспонуючись у художній контекст, відтворюється в прототиповому вигляді або ж отримує специфічну художньо-модельну інтерпретацію. Так, інтенціональний референт (імпліцитної) 1-ї особи, виступаючи водночас як локутивний і перцептивний суб’єкт викладу, може експліцитним чином керувати точкою зору своїх адресатів(-читачів), переносячи їх у світ твору, де він отримує обмежену лише історико-літературними конвенціями свободу пересування в часі й просторі, моделюючи в цей спосіб локалізацію позиції спостерігача щодо перспективи перцептивного сприйняття оповіданого: укр. Та й що з того, що згадаєш? / Згадаєш – заплачеш. / Ну хоч глянем на Чигирин, / Колись-то козачий. / Із-за лісу, із-за лугу / Місяць випливає.. (Т.Шевченко); нім. ..Beschau [o mein Zuhörer/Zuschauer] den linken Flügel der nußknackerischen Armee, wo alles noch sehr gut steht.. (E.-T.-A.Hoffmann); пол. Sala sądu.. Spójrzcie w te skupione twarze.. Widzicie tamtą smętną kobietę? (O.Budrewicz); рос. За мной, мой читатель, и только за мной, и я покажу тебе такую любовь! (М.Булгаков; потім оповідь переноситься в часі назад). Можливим є діалог між внутрішнім оповідачем й адресатами, до яких може долучитись і герой оповіді: рос. Вот направо.. купец.. берет в руки камень.. Что вы испугались? Как же не испугаться: ..ведь это шутки плохие (А.Островский); И тут, представьте себе, ..выбежал ..Яков Григорьевич Фельдман. Сдурели вы, что ли, Яков Григорьевич?.. (М.Булгаков).

            Альтернативним граматичним засобом непрямого вираження внутрішньо-текстуального суб’єкта є 2-а особа, причому не лише тоді, коли застосування цієї категорії у звичному сенсі сугерує наявність у світі твору адресованого мовлення і його продуцента, а й тоді, коли саме вона позначає 1-у особу. Такий ужиток є пов’язаним із позахудожнім переносним використанням цієї ж категорії для вираження узагальненого чи співвіднесеного лише з мовцем змісту, коли реципієнт ставиться в позицію сприйняття певної незнайомої йому, ситуації, а мовець від неї, навпаки, ніби відсторонюється. У художньому вживанні ця особова метафора може зазнавати оживлення шляхом її дослівної інтерпретації: укр. Вийшли ви за містечко і прямуйте далі… Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати..: "По ниве прохожу я узкою межой.." Та ви ж не вмієте ще такого проказувати, бо вам іще тільки сім років… (О.Вишня; ідеться про спогад із дитинства). Додаткові можливості тут створює варіативність числа (зокрема, вживання прагматично маркованої "ввічливої" 2-ї особи) й альтернація займенників із т. зв. нульовою прономінальною одиницею: рос. А то велишь заложить .. дрожки.. ..Колосья тихо бьют вас по лицу.. Вот и лес. ..Вы едете по.. дорожке.. (І.Тургенев).

            У випадку 1-ї особи загальна оберненість структури художнього знака знаходить вияв у змінах, що їх зазнає зміст, який співвідноситься з інтенціональним референтом цієї категорії. У літературному й белетризованому контексті постать внутрішньотекстуального суб’єкта, реалізована за допомогою експліцитної чи імпліцитної 1-ї особи теперішнього часу, зазнає розщеплення, диференціюючись за ступенем вираження (сумісного чи ні) у таких своїх модусах, як persona loquens (відповідно й persona cogitans), persona perceptans, persona recollectans, persona actans sed non loquens. Відтак, суб’єкт художнього викладу може виступати не (лише) як мовець, що говорить до когось (укр. Обніміться ж, брати мої.. – Т.Шевченко), а  і (виключно) як суб’єкт сприйняття чи суб’єкт дій позамовного й узагалі поза- чи некомунікативного характеру (англ. I walk down the patte ed garden-path In my stiff, brocaded gown. – A.Lowell; англ. The sea bellows.. I dash for the stairs to the main deck. – National Geographic; рос. Молчу, потерянный, на дальний путь глядя.. – А.Фет); при цьому 1-а особа, що позначає його, може бути граматичною (англ. I hear America singing, varied carols I hear – W.Whitman) чи лексичною або й імпліцитною (укр. Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. – М.Коцюбинський; Була метелиця – і тиша залягла, На білому снігу – рожеві й сині смуги. – М.Рильський). У локутивному ж модусі внутрішньотекстуальний суб’єкт може бути представлений по-різному: по-перше, так, що весь текст є його прямою мовою, якій обов’язково передує відповідна пресупозиція мовлення у вигляді твердження "Я кажу, що…"; по-друге, пряма мова внутрішньотекстуального суб’єкта інкорпорується як цитата (з увідними словами чи без них) у текст викладу (рос. Кричу: "Эй, Фекла! Фекла!" – А.Блок), решта якого співвідноситься з іншим модусом (модусами); по-третє, мова чи й інша комунікативна діяльність згаданого суб’єкта (чи, як ми бачили, її протилежність, тобто її відсутність) може бути лише названою, але далі не з’ясованою (укр. Гей, іду я полем з піснею-журбою – П.Тичина). Таким чином, представлення у художньому дискурсі внутрішньотекстуального суб’єкта як суб’єкта мовлення, здійснюване за допомогою 1-ї особи (експліцитної чи ні) теперішнього часу, є тут лише одним із можливих варіантів. У підставі ж цих семантичних метаморфоз лежить семіотичний механізм, що його ми окреслюємо як обернення, чи реверсія, прагматичних персональних пресупозицій: властивості прототипового референта 1-ї особи, що уможливлюють її застосування (цим референтом має бути людина з органами мови й чуття, здатністю до мислення, переживань і волевиявлення, а також і до "зовнішньої" діяльності, у тому числі й комунікативної) можуть у художньому чи белетризованому контексті вибірково набувати характеру її власне семантичних, сигніфікативнх рис, утілюючись у зазначених модусах, причому прототипова для 1-ї особи семантична риса "той, хто це говорить (суб’єкт мовлення)" підпорядковується іншій, пресупозитивно властивій їй рисі "суб’єкт сприйняття". У тексті окремого твору ці риси й позиції можуть співіснувати; показовим у цьому сенсі є вірш М.Семенка "Осінні скрипки (Poème triste)" із його переходом від позиції сприймача до позиції мовця, а також від суто імпліцитного до власне граматичного, хоча й також непрямого, у 2-ій особі, представлення ліричного суб’єкта. Так або інакше, але всі дії останнього розташовуються в істотно іншій площині, ніж власне авторський дискурс, який, представляючи їх синхронними собі, водночас стає мовно прозорим аж до втрати ним характеру мовлення. Додамо, що саме зазначена персональна реверсія є підґрунтям випадків із "нелогічним" внутрішньотекстуальним суб’єктом (англ. I am the grass. I cover all. – C.Sandburg).

            Аналогічна реверсія може мати місце й щодо 2-ї особи, співвідносної з літературним, конкретніше, ліричним адресатом, у тому разі, коли вона вживається для вираження такої ситуації у внутрішньому світі твору, яка не є комунікативною, а інтенціальний референт цієї категорії виступає в іншому модусі, ніж модус власне адресата. У такому контексті 2-а особа використовується як засіб художнього моделювання інтимно-особистої перспективи зображуваного, де її референтом можуть бути особи, близькі ліричному суб’єктові, але водночас віддалені від нього в часі (приміром, у спогадах: укр. Ми вдвох ішли й не говорили, Ти вся засніжена була.. – М.Рильський) чи просторі (рос. Взгрустнулось о тебе. А ты… Ты так далеко! – А.Федоров), а також і будь-які об’єкти, близькі й далекі, предмети, істоти  й незнайомі авторові особи, які у звичному разі не можуть бути об’єктом звертання:  рос. Как я люблю тебя, халат! Одежда праздности и лени.. – Н.Языков; пол. Leżysz zabity i ja też zabity, Ty strzałą śmierci, ja strzałą miłości.. – A.J.Morsztyn; англ. Good Kosciusko, thy great name alone Is a full harvest whence to reap high feelings.. – J. Keats). Уживаючись у контексті теперішнього й особливо минулого часу, "некомунікативна" 2-а особа актуалізує й унаочнює, перцептивно наближає  позначене нею, пор. рос. Алел ты [серафим, зображений у храмі] в зареве Батыя – И потемнел твой жуткий взор. – И.Бунин) і Алел он в зареве Батыя – И потемнел его жуткий взор. Можливим є сумісне реверсоване застосування 1-ї та 2-ї осіб (укр. Ми йдемо з тобою стежкою в саду. Ти, мене, кохана, проведеш до поля.. – М.Рильський). Займенник 2-ї особи в контексті любовної лірики перетворюється на специфічно поетичний апелятив зі своєю власною, приуроченою до відповідного жанру й стилю семантикою (пол. Wiosna przegląda się w wodzie niczym ty w lustrze weneckim. – K.-I.Gałczyński). Прагматичні пресупозиції 2-ї особи, які уможливлюють таке застосування цієї категорії, є почасти такими ж, як у 1-ї особи, а почасти специфічними для 2-ї, стосуючись взаєморозташування комунікантів у перцептивному й соціокомунікативному просторі (тобто їхньої взаємної сенсорної й соціальної доступності), а також наявності в них спільної мови й "тезаурусу" та налаштованості на спілкування. Зазнаючи реверсії, ці пресупозиції теж переходять у сигніфікативний компонент семантики відповідної одиниці.

            Таким чином, у внутрішньотекстуальному світі може нейтралізуватись не лише протиставлення внутрішнього й зовнішнього мовлення, а й мовлення та його відсутності, натомість ця нейтралізація супроводжується як збільшенням і диференціацією модусів внутрішніх суб’єкта й адресата, так і змінами в семантиці особових категорій. Особовий дейксис у художньому дискурсі виявляється пов’язаним не лише з ситуацією мовлення  та її учасниками, але й із ситуацією сприйняття. При цьому позиція сприйняття є співвідносною з активним мовцем-суб’єктом викладу і, отже, з 1-ю особою, відображаючись у пресупозитивних аспектах її семантики; до формування перцептивної перспективи виявляється причетною й 2-а особа, так або інакше співвідносна з 1-ю. Важлива роль тут належить і периферійним складникам поля функціонально-граматичного дейксиса, тобто засобам непрямого вираження персональної семантики На спеціальну згадку тут заслуговують два різновиди таких утворень. Першим із них є предикативні формації зі значенням ментальної (в широкому сенсі) діяльності (типу укр. жарко, морозить, чути; також голова болить тощо). Згідно зі спостереженням О.В.Падучевої, за відсутності в них маркування їхнього відношення до експеріенцера вони асоціюються саме з мовцем; це природно пояснюється вже згаданими вище пресупозиціями 1-ї особи, експоненти котрої (як і експоненти презенса) є поєднаними зі своїм прототиповим референтом вмотивованим індексальним відношенням суміжності. Ця їхня інгерентна властивість лежить в основі їхнього стилістично відзначеного використання шляхом "перцептивної" транспозиції у план минулого та/чи сферу якоїсь іншої особи, яка й стає суб’єктом сприйняття, пор.: пол. Bardzo szybko słychać syreny pierwszych wozów patrolowych (Trybuna Ludu; белетризований опис події, свідком якої репортер не був); рос. Дурману девочка наелась, Тошнит, головка разболелась.. (И.Бунин). Функціонально й семіотично співвідносними з ними утвореннями, також здатними до персонально-перцептивної транспозиції, є односкладні пропозиційні структури номінативного типу (реалізовані, зокрема, nomina actionis), що називають і водночас, як жест, позначають сенсорно сприймані об’єкти й подїї: рос. Шепот, робкое дыханье, трели соловья (А.Фет); пол. ..Na podwórzu.. było tłoczno. Wózki ręczne, tragarze.. Arletka przebiegła przez podwórze.. (T. Dołęga-Mostowicz); пор. також англійські герундіальні формації, функціонально співвідносні з історичним презенсом: англ. ..She.. replayed the evening in her mind. Renting the car… the drive to Sea Cliff… the stillness of the night…(S.Sheldon). Спільним для всіх них є реальна індексальна часо-просторова суміжність з їхнім позначуваним та суб’єктом позначення й сприйняття.

            У рамках поля функціонально-граматичного дейксиса категорія персональності за деякими своїми семантичними й структурно-семіотичними рисами співвідноситься з категорією темпоральності, з якою вона в низці випадків взаємодіє у моделюванні перцептивної перспективи викладу. За О.М.Мельничуком,  слід розрізнювати усно-розмовне переносне уживання презенса в сенсі теперішнього історичного і художній чи белетризований оповідний виклад у "фікційному" теперішньому. Але відсутність художнього переносного вживання презенса компенсується тим, що здатність до транспозиції у план минулого з метою його актуалізації отримують певні лексичні одиниці (темпоральні адвербіальні дейктики): рос. ..Случай касался ..девочки, простудившейся зимой .. и теперь погибавшей..  Доктор Иванов ..сам ухаживал за ребенком.. (Ю.Булаховская);   англ. They were in rocky.. country by now.. Tomorrow they would strike the Feather River canyon. (M.Foster); Tonight.. there were no class, but Tim was coming.. (G.McCallum); пор. уживання такої одиниці в ад’єктивізованому вигляді: пол. Odczytywał przez binokle.. rozkład.. na dzień dzisiejszy. (B.Prus). Тут, попри різну первинну семантику, усюди транспонується значення співвідносності з моментом мовлення (риса "перцептивний презенс"), події ж репрезентуються у стосунку до цього моменту як одночасові, попередні чи наступні. Подібне художнє вживання такі одиниці в англійській мові виявляють у з’ясувальних конструкціях і у вільному внутрішньому монолозі – попри те, що в загальному випадку тут діє правило узгодження часів (й інших дейктиків): англ. He couldn't wait to tell Steve ..about this when they met in Austin tonight. ..Now that he thought about it.. (S. King). Ці ж прислівники в усній мові можуть також уживатися за індексально-іконічною схемою "pars pro toto" для образно-наочного вираження узагальненого значення, часом взаємодіючи з аналогічно застосованими видо-часовими грамемами (рос. ..Усы вообще не примета. Сегодня есть, а завтра сбрил. – Г.Адамов; пор. у контексті узагальненого історичного презенса: англ. Today the French.. shone down the English; and tomorrow they ..made Britain India.. – W.Shakespeare), а також, особливо у прислів’ях, із особовими займенниками: лат. hodie mihi, cras tibi; пол. co mnie wczoraj, to tobie dziś.

            Моделювання перцептивної перспективи за допомогою персонального й темпорального дейксиса виявляє схожість у тому, що застосування обох є вмотивованим прототиповою рисою  безпосередньої суміжності з позначуваним. Це дозволяє функціонально й структурно-семіотично зіставити відповідні одиниці  зі вказівними одиницями типу укр. ось, англ. here: англ. The Jackal .. sauntered over to a café..  Here he sat.. (F.Forsyth); рос. В "Ротонде" обсуждали последние новости. Вот и Модильяни! Сейчас он скажет.. (И.Эренбург). І ці останні можуть зазнавати перцептивної транспозиції з метою зображення сприйняття ситуації мовцем чи кимсь іще; так, у текстах перекладів Св. Письма є численні випадки відтворення гебрейської конструкції הנהו (הנה "ось" + т. зв. u̯åu̯  copulativum) + дієприкметник теперішнього часу, пор., приміром, у Книзі Буття  (24, 63) гебр. םיאב םילמג הנהו (u ¡innĕ g^qmăllīm bā’īm) й англ. [Isaac.. saw,] and, behold, the camels (were) coming (King James Bible); з іншого боку, пор. у листі Т.Шевченка: укр. Аж гульк – несуть твоє письмо.

            Виступаючи як засіб мовного моделювання позиції сприйняття, функціонально-граматичний дейксис виявляє й іконічні властивості: суміжність знака й позначуваного щодо "тут і тепер" передбачає й певну їхню  подібність. Перцептивний іконізм виявляється рисою, притаманною іншим, ніж художній виклад, дискурсивним жанрам, пов’язаним зі згаданим мовним моделюванням, для яких така риса є релевантною, причому не (лише) у естетико-стилістичному плані; приміром, для оповіді, якщо це є навіть переповідання, історичний презенс є ніби експонентом евіденціального модусу (у разі сумніву в достовірності його не вживають або застосовують суто "цитатно").  Іншим таким, відносно пізнім різновидом є письмовий репортаж (хоча вже в античних риториках трапляється evidentia, ¦νάργια, тобто фігура наочності як засіб уточнення змісту повідомлюваного). Але ілокутивно іконізм може бути спрямованим як на відтворення, так і на створення картини дійсності, і то не лише художньо-інтенціональної. У мові іконічних знаків судження типу "істинно/хибно, що…" є неможливими (Р.Майєнова), звідки значення цієї мови для пропаганди. З іншого боку, у загальнішому комунікативно-епістемологічному контексті таке становище є закономірним для європейського світосприйняття, випливаючи з його уявлення про трансцендентальний характер знака й позначуваного (Ж.Дерріда). Отже, іконізм знака може слугувати і для "контріконічної" репрезентації дійсності, і цей його епістемічний релятивізм  потребує постійної філологічної уваги й семіотичної пильності.                       

 ВИСНОВКИ. 1. Площина знакової структури мовних одиниць і утворень, поряд із площинами змісту й вираження, належить до найсуттєвіших сторін їхнього устрою: адже саме ця площина, об’єднуючи дві останні, робить їх тим, чим вони є, саме вона надає їм смисл власне як семантичній і формальній сторонам одного цілого, тобто як сторонам елементів і сполучень елементів мовної системи. Разом із тим, поняття знакової структури не є "елементарним", воно є внутрішньо складним. Одним із суттєвих складників його змісту і, відповідно, одним із важливих атрибутів знакової структури є відносини семіотичної репрезентації (або, в іншому, протилежному аспекті, відносини знакової вмотивованості).

Площина стосунків знакової репрезентації є різнорідною у смисловому плані, що виражається в одночасній присутності в цій площині відношень трьох взаємопов’язаних семіотико-мотиваційних типів, іконічних, індексальних та символічних, причому лише останній із них може розглядатися як логічно похідний від перших двох (чи навпаки). Співіснуючи у знаково-структурній і, конкретніше, знаково-репрезентаційній площині, зазначені стосунки виступають у різних співвідношеннях. Встановити це співвідношення не завжди можна однозначно; поряд із прикладами, коли явно профілюючим є той чи інший із згаданих типів, існують і такі випадки, коли внаслідок складності будови мовних одиниць чи формацій у них удається виділити різні аспекти, яким можна приписати різні або й однотипні знаково-репрезентаційні властивості. Крім того, самі ці властивості здатні по-різному  резонувати в контексті того чи іншого модельно-смислового підходу до дійсності, тієї чи іншої комунікативно-епістемічної перспективи. Саме про це свідчать наслідки здійсненого в цій праці аналізу конкретного фактажу. Аналогічні явища мають місце й у випадку наукової рефлексії над мовою. Унаслідок смислового багатства площини знаково-репрезентаційних і взагалі знаково-структурних відносин науковий підхід до різних мовних формацій і феноменів, здійснюваний у рамках різних теоретико-методологічних парадигм, є здатним "активізувати", так або інакше висувати на передній план різні з тих внутрішніх складників й аспектів цієї площини, які одночасно є присутніми у мові взагалі чи в її різних знаках, виявляючись у цьому сенсі  "чутливими" до подібних змін перспективи розгляду. Відтак, поряд із висновком про те, що вивчення знакової, зокрема, знаково-репрезентаційної структури мовних одиниць у її зв’язках із комунікативно-епістемічним контекстом їхнього вживання відповідає провідним тенденціям розвитку мовознавства на зламі тисячоліть, іншим висновком нашого дослідження є те, що подібний підхід, експлікуючи стан речей, реально присутній у самій науці про мову, уводить його (поряд із до- чи позанауковими метамовними й метасеміотичними рефлексіями) у рамки загальнішої концептуальної моделі.

Показовим у цьому стосунку є те, що парадигма лінгвістики новітніх часів у своїй гумбольдтіанській і потебнянській спрямованості, вирізняючись загостреним усвідомленням наявності інтерпретативного аспекту в смисловій структурі мовних одиниць та в їхньому функціонуванні, тобто їхньої ролі засобів не лише позначення, а й витлумачення різних складників реальності, репрезентації їх у тому чи іншому сенсі, – ця парадигма орієнтує дослідників на виявлення, опис і аналіз тих рис і властивостей мовних формацій, у структурі й функціонуванні яких, а також у їхньому розвиткові й навіть походженні знаходять свій вияв і відношення вмотивованості та знакової репрезентації. У цьому полягає засаднича відмінність сучасного підходу від попереднього, сосcюріанського, для якого характерним було мовчазне припущення про позначуване як щось незалежне в онтологічному й навіть епістемічному стосунку від знака в його ідентифікуючій та сигніфікативній (тобто у кінцевому підсумку інтерпретативно-репрезентативній) ролі. Іншою ж стороною цих уявлень соссюріанського спрямування було положення про логічно конститутивну й  функціонально оптимальну невмотивованість зв’язку між планом вираження й планом змісту в мові. Але теза про суттєво невмотивований (умовний, довільний) характер мовного знака мала характер невиправданої абсолютизації його цілком реальних, ба більше, фундаментальних й істотних, зокрема, у плані вирішення дуже важливих дослідницьких завдань (зокрема, у компаративістиці), властивостей, чому у свою чергу відповідала абсолютизація такої не менш реальної риси мовної системи, як її іманентна й автономна в стосунку до дійсності природа.

2. На зміну цим поглядам й переконанням приходять інші; цілком закономірним є те, що ця альтернативна переміна втілилася, з одного боку, у прагненні когнітивно орієнтованих лінгвістичних студій до фіксації й прочитання внутрішньої форми різноманітних мовних утворень із метою встановлення змісту концептів як складників мовної картини світу; із іншого боку, лінгвосеміотичні розвідки використовують категоріальний апарат Ч.С.Пірса для пошуку знаково-репрезентативних рис як мотиваційного підґрунтя різних мовних одиниць і формацій із уже приписаними їм семантичними властивостями, а також для встановлення такого підґрунтя й таких властивостей у тих випадках, які до цього оцінювалися як умовні (довільні, невмотивовані) і навіть позбавлені значення. Крім індуктивно зумовлених висновків у цій площині, дослідники також роблять спроби висунути гіпотези, метою яких є визначити місце й роль стосунків семіотичної репрезентації у функціонуванні, будові й еволюції мови на підставі певних загальних засад, пов’язаних із закономірностями сприйняття, збереження й відтворення мовної інформації людською психікою. Ці студії, відкриваючи психосеміотичні параметри мовних одиниць і конструкцій, водночас виявляють зв’язок цих параметрів із певними зовнішніми умовами мовного існування, котрі можна розглядати як співвідносні з певною епістемічною налаштованістю людини як складника комунікативної ситуації відносно того, що протистоїть їй у цій ситуації. Саме ця співвідносність виступає  в ролі методологічно значущої обставини, котра орієнтує на пошук взаємозв’язків і відповідностей між семіотичними властивостями мовних одиниць та дискурсивно-епістемічним контекстом їхнього вживання як двох протилежних за масштабом типів комунікативно орієнтованої мовної інтерпретації дійсності. У ході цих пошуків, однак, з’ясовується, що мовне моделювання дійсності на засадах семіотичної репрезентації водночас несе в собі риси умовності (і відтак довільності й навіть випадковості), і ця умовність неминуче задається, зокрема, іманентними характеристиками мовної системи, виявляючись, крім усього іншого, у плинності, проблемності й навіть проблематичності розрізнення умовності й умотивованості як онтологічно та / чи епістемічно детермінованих рис (і в умовності розрізнення семіотико-репрезентативних стосунків, властивих мовній системі та "вчитуваних" у неї дослідником). Відповідно до цього мовна модель постає як наслідок взаємодії принаймні двох головних епістемічних точок зору, властивих відповідно певному (узагальненому та / чи індивідуальному) комунікативно орієнтованому смисловому підходу до дійсності (у тому числі й до мови як складника дійсності), з одного боку, і самій мовній системі, з іншого.

3. У цій праці об’єктом здійсненого саме в таких теоретико-методологічних координатах аналізу були фольклорні (календарно-паремійні) та белетристичні (евентуально також і белетризовані) тексти. Семіотичною (чи семіотично релевантною) рисою, спільною для цих текстів і, відповідно, для репрезентованих ними комунікативно-епістемічних різновидів (фольклорно-міфологічного й художньо-літературного), є відчуття єдності позначення й позначуваного, зокрема, трактування першого з них як відображення й невід’ємної складової частини й навіть сутності другого; іншою, пов’язаною з цією, їхньою рисою є розуміння, зі специфічними для кожного з них відмінностями, акту позначення як творення позначуваного.

У кожному зі згаданих комунікативно-епістемічних типів ці спільні риси, реалізуючись специфічним для кожного з них, але подекуди й подібним чином, виявляються співвідносними з характером знакової структури проаналізованих утворень. У випадку фольклорно-міфологічної перспективи, представленої народно-календарними пареміями (природним середовищем яких є побутове спонтанне усне мовлення), зазначені риси, будучи визначальними для семіотичного характеру імені в календарно-паремійній моделі світу і для знакових структур у реалізованих цією моделлю текстах, виступають як два чинники, притаманні відповідно для міфологічного й повсякденно-побутового світосприйняття: як міфологема імені, осмислюваного в якості частини й ікони позначуваного ним об’єкту чи явища, з одного боку, і як інтуїтивне сприйняття імені як умотивованого (у мовному та/чи позамовному стосунку) своїм об’єктом, з іншого.

4. Дослідження показало, що розгляд притаманних календарним пареміям семіотико-репрезентативних властивостей у відповідній дискурсивно-епістемічній перспективі, під кутом притаманних їй семіотично релевантних властивостей, забезпечує те евристичне середовище, котре сприяє виявленню, опису й аналізу важливих знаково-структурних аспектів зазначених провербіальних мікротекстів, таких як семіотичні засади та рівні властивих їм моделей породження сенсу, співвідношення поза- та внутрішньомовних зв’язків знакової репрезентації різного типу, роль внутрішньомовного іконізму й активізації відповідних знаково-репрезентативних стосунків подібності в структуруванні народно-календарної моделі світу, семіотично зумовлені риси семантико-синтаксичної та формальної організації календарних паремій, а також деякі істотні семіотичні аспекти контакту церковно-релігійного та традиційно-народного мовно-культурних кодів, полем якого були дані паремії.

5. Вирішальним комунікативно-епістемічним чинником семіотико-репрезентативних властивостей дейксиса в художньому викладі виступає особливість співвідношення художньої та реальної дійсності, що виявляється в інтенціональності й своїстій перформативності художньої семантики, з одного боку, і в структурно-семіотичній маніфестації цієї інтенціональності й перформативності у вигляді інвертованого стосунку між знаком та позначуваним, з іншого. У плані конструювання перцептивної точки зору на представлений текстом внутрішній світ твору особливу роль відіграє зафіксована в мовній системі прагматико-комунікативна структура ситуації спілкування, що може реалізуватися як засіб моделювання внутрішньотекстуального світу, активізуючи прототипово наявні в ній стосунки "безумовної" індексальності, відтворювані в структурі одиниць експліцитного й імпліцитного дейксиса. Персональні й темпоральні складники поля функціонально-граматичного дейксиса (і спаціально-дейктичні утворення, які співвідносяться з цим полем на підставі їхніх функціональних і структурно-семіотичних властивостей власне в межах такого епістеміко-семіотичного підходу) функціонують у художньому контексті як засоби відтворення прототипової комунікативної ситуації через глибинні категорії літературного суб’єкта й адресата; при цьому вони виступають як засоби формування  часо-просторових параметрів художнього світу. Інвертованість стосунку між знаком та позначуваним може тут набувати форми реверсії прагматичних пресупозицій відповідних особових категорій. Індексальний, а також й іконічний стосунок (що його теж удається виявити у функціонально-граматичному дейксисі як риторичному засобові) зазнають специфічного обернення, переходячи (зокрема, в історичному плані) з поза- (чи до-) художньої комунікативно-епістемічної перспективи до перспективи суто художньої і перетворюючись із модально орієнтованого засобу емпіричного відображення дійсності як верифікації змісту повідомлення до засобу пластичного представлення вторинної, художньо створюваної дійсності.

6. Узагальнюючи в теоретичному плані наслідки здійсненого в дисертаційній праці аналізу фактичного матеріалу, можна сказати, що  різним смисловим підходам до мовного моделювання дійсності є притаманною специфічна семіотична домінанта, яка відображається у властивостях співвідносних із нею й уживаних у їхньому  контексті мовних знаків і знакових утворень; у методологічному стосунку ці наслідки свідчать про доцільність, при формулюванні відповідних дослідницьких програм, уводити до них як першочергове завдання пошук подібної домінанти та встановлення й аналіз її ролі. Іще загальніший теоретико-методологічний висновок, підстави для якого дають, кожен у свій спосіб, паремійний та літературно-художній напрями проведеного дослідження, полягає в тому, що при вивченні тих чи інших особливостей мовних одиниць у тому чи іншому комунікативно-епістемічному контексті їхнього функціонування й розвитку доцільною була б така дослідницька практика, яка брала б до уваги, з одного боку, загальні модельно-смислові й семіотично-релевантні риси відповідного дискурсивного різновиду (включно з  урахуванням семіотичних преференцій тих чи інших історико-культурних типів вторинних знакових систем), а з іншого боку, і водночас, ті особливості знакової структури уживаних тут мовних формацій, які були б у тому чи іншому плані детермінованими саме відповідним комунікативно-епістемічним контекстом або ж у якийсь інший спосіб пов’язаними з ним.

7. Ще один загальніший висновок стосується врахування взаємовідношень між різними типами знакової репрезентації. У нинішній праці ми, з метою отримання ширших узагальнень, обрали для дослідження такі предметні сфери, які відрізняються в цьому плані: для знакових структур у народно-календарних пареміях визначальним є  передовсім іконізм імені, натомість у художній мові предметом аналізу виступали дейктичні одиниці як індексальні par excellence. Але проведений аналіз засвідчив, що ці провідні знаково-репрезентаційні риси в тому й іншому випадку реалізуються в дуже тісній взаємодії з протилежними різновидами (іконізм з індексальністю, індексальність із іконізмом, і обидва – з відсутністю знакової вмотивованості), виявляючи, попри їхню самостійність й окремішність, також і взаємопов’язаність і взаємозалежність. Можна вважати, що окреме вивчення іконічних та індексальних сторін знакової структури мовних утворень є можливим у сенсі вибору дослідницької точки зору й, відповідно, фокусу уваги, зокрема, унаслідок переважання тієї чи іншої зі сторін, але методологічно бажаним і теоретично виправданим є врахування кожної з них при дослідженні іншої.

У цілому, як видається, проведене дослідження дає підстави вважати, що вивчення знакової структури мовних одиниць у комунікативно-епістемічній перспективі їхнього функціонування дозволяє нам глибше розуміти роль мови як складника культури і як засобу пізнання дійсності.