НАРОДНА ОБРЯДОВІСТЬ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!
Сработали прекрасно, нервы железные. На хамство и угрозы отреагировали адекватно и с пониманием. Можете пользоваться услугами сайта.


Название:
НАРОДНА ОБРЯДОВІСТЬ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ
Альтернативное Название: НАРОДНАЯ обрядность В НЕЗАВИСИМОЙ УКРАИНЕ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано на зв’язок її з науковими програмами, планами, темами, обґрунтовано мету, завдання, предмет, об’єкт і методи дослідження, охарактеризовано хронологічні межі та джерельну базу, розкрито наукову новизну та практичне значення здобутих результатів, відомості про апробацію його результатів.


У першому розділі „Історіографія та джерельна база дослідження” –розглядаються основні світоглядно-методологічні підходи до аналізу обрядів як у вітчизняній, так і в зарубіжній науковій літературі, уточнюється зміст ключових понять.


Зарубіжними і українськими науковцями створені фундаментальні праці, присвячені різним аспектам становлення і функціонування обрядовості. Це дослідження Р.Сміта, А.Ван Геннепа, Є.Дюркгейма, Б.Малиновського, М.Еліаде, Х.Ортега-і-Гассета, Е.Берна, В.Буркерта, К.Леві-Строса, В.Тернера, Е.Лича, В.Топорова, Е.Тейлора, В.Ключевського, А.Байбуріна, Ю.Бромлея О.Курочкіна, Д. Угриновича, С.Безклубенка, Г.Лозко та ін.


Сучасні наукові дослідження дають можливість припустити, що вже первісний людський колектив в міру його виходу за межі загально біологічних інстинктів починає утверджувати суспільну систему нормативної регуляції життя. Словом обряд означувалось певна послідовність операцій при виконанні спільної роботи, реальної чи уявної.


Обряд – соціально-культурне явище, за визначенням В.Ключевського це своєрідний суспільний “пристрій” (агрегат)”. „Обряд, – на думку С. Безклубенка, – унікальний і нічим незамінний засіб фіксації досягнень людської спільноти у налагодженні свого співжиття”, своєрідна „форма суспільної свідомості”, „ділові ігри” предків”.


З часом обряд, в міру того як винаходились більш ефективні засоби фіксації суспільної свідомості – передусім писемність, – поступається своєю першорядною роллю і зводиться до чисто формального набору символів (жестів, рухів, текстів і т.д.), які лише імітують дії, що були (чи тільки видавались людям) найбільш доцільними й ефективними.


Отож обряд – це „суспільний агрегат”, складовими частинами якого є люди і який діє безперервно. Ключові слова, що вживаються для характеристики цього процесу безперервності, – звичай та традиція. Завдяки спадковості відбувалось і відбувається накопичення корисних для суспільства знань та умінь, в результаті уявлення стають переконаннями, приписи – нормою поведінки. Відповідно формувалися і людські почуття – релігійні, моральні, естетичні.


Звичаї - колективні стереотипи мислення та дії, які слід відрізняти від звичок. Звичай стосується не одного, а більшості (в ідеалі – всіх) людей суспільства. Це – колективна санкція щодо поведінки. Найважливішою рисою звичаїв є те, що вони спонукують людину чинити так, а не інакше, вимоги, на які людина не може не звертати увагу, навіть тоді, коли діє врозріз із звичаєм, традицією.


Церемонія (від латинської – cerimonia, caerimonia) – урочистий офіційний акт за встановленим порядком (церемоніал); ритуал (від латинської-ritualis) – сукупність обрядів особливо урочистого, демонстративного характеру із точно регламентованою формою виконання. Генетично-смислова тотожність об’єднує поняття “ритуал” і “обряд” (Ф.Вовк, В.Тернер, А.Байбурін, А.Гура). Наукове обгрунтування даної термінологічної аналогії здійснив В. Топоров, з'ясувавши, що латинськe словo ritualis і слов'янськe obredъ (обряд) пов'язані з поняттями „робити, встановлювати закономірну послідовність”.


Ритуал відрізняється від обряду тим, що дає уявлення лише про впорядковану систему дій, вказує на організацію, внутрішню структуру обряду та його елементів. Ритуал – це своєрідна форма обряду. Тому правомірно говорити лише про ритуал якогось одного обряду, церемонії або свята. Такий взаємозв’язок зумовлений відносною єдністю змісту і форми будь-якого суспільного явища, в тому числі свят.


В історії вітчизняної науки вивченню обрядової символіки було присвячено багато досліджень. Починаючи з магістерської дисертації М.Костомарова „Про історичне значення російської народної поезії” (1843), ця тема не сходила із сторінок наукових видань XIX – початку XX в. Дослідження (О.Потебні, Е.Анічкова, Я.Автомонова, В.Водарского, М.Сумцова та ін). В більшості з них філологічний аспект переважав над історичним – народні символи, вивчалися як фольклорні поетичні образи і мотиви. Значним внеском у вивчення обрядової символіки стали дослідження радянських науковців (М. Бахтіна, П.Богатирьова, Б.Рибакова, Д.Ліхачова, В.Іванова, В.Топорова. Н.Велецької, О.Курочкіна). О.Курочкін відмічає, що смисл обрядових дій, не в тому, що вони є складовими структури обрядових церемоніалів, а в тому, що ці дії означають, що відтворюють і що символізують. Кожна обрядова дія виконує своєрідне соціальне замовлення, тому що втілює в собі ті чи інші соціальні цінності, ідеї та образи. В цілому кожний обряд та його компоненти мають свої стійкі елементи, що не піддаються випадковим змінам. Саме ці постійні величини в обряді – закодовані соціальні й естетичні ідеї – становлять домінантну стабільність, без чого нема обряду. Саме вони дають уявлення про обряд як цілісність, традиціоналізовану, постійно функціонуючу. Тому обрядові функції найповніше можна виявити, виходячи з традиції певної історичної епохи і всіх її подальших рухів та модифікацій.


Календар як модель обчислення часу і календарна обрядовість як конкретна реалізація цієї моделі є складними системами символів. У контексті календарних обрядів символи групуються у коди, які пронизують обрядовість різних періодів річного циклу, утворюючи при цьому певне важливе для носіїв даної традиційної культури повідомлення. Прикладами таких символів можуть бути зерно, колос, обрядовий сніп, ритуальний хліб, вінки із трав, квітів і колосся, священне дерево тощо.


Своєрідними символічними засобами обряди здійснюють нормативне міжособове спілкування, а також зв'язок особи з різними соціальними утвореннями – родиною, трудовим колективом, професійним середовищем, суспільством. Обряд виступає як засіб соціалізації людини і водночас як механізм, що забезпечує національну ідентичність.


У розділі 2. „Еволюція української обрядовості в контексті історії” викладаються результати теоретичного аналізу еволюції народної обрядовості від часів „язичництва” до епохи атеїзму. Він складається з трьох підрозділів. Підрозділ 2.1. „Праукраїнські обряди дохристиянської епохиприсвячено характеристиці „язичницької” обрядовості часів Київської Русі. Сформовані в умовах ще первісного суспільства, у відповідності із світоглядом людини, що прагнула жити у злагоді із світом, із сусідами, праукраїнська обрядовість на час об’єднання різних племен у Київській державі уже зазнала істотних змін і перебувала в процесі подальшого вдосконалення у відповідності як до умов життя так і ставлення влади.


Загалом в українській обрядовості Київської Русі виразно виділяються три групи обрядів:


       так звані „виробничі”, тобто ті, що були тісно пов’язані, по суті вже органічно „вплетені” в процес реального виробництва, матеріальних умов життя;


       так звані „магічні”, тобто ці, що були уявно пов’язані з процесом забезпечення реальних умов життя;


       так звані „соціальні”, тобто ті, що були тісно пов’язані і безпосередньо впліталися у процес улагодження (урядування, обрядування) громадського життя.


З’ясовано, що зумовлена світоглядом обрядовість не просто супроводила ту чи ту діяльність – вона була складовою частиною діяльності, регулюючим елементом, організації суспільного життя людей.


Зв'язок обряду з господарським і соціальним життям народів давно помічений; на цьому наголошувалося, зокрема, в етнографічній і фольклористичній літературі, у працях таких дослідників, як Е.Тейлор, В.Пропп, Б.Рибаков, В.Соколова, С.Токарев, В.Чичеров та ін. Аналіз літератури приводить до висновку, що первісна людина ще чітко не розрізняла, що „належить” оточуючому світові, а що – людині. В силу цього люди сприймали світ за аналогією з собою, а себе – за аналогією з природою. Матеріальний світ уявляється як живий, здатний відчувати і навіть мислити, і відповідно реагувати на ставлення людей. Це простежується у змісті колядок, щедрівок, веснянок-гаївок, тощо. Їх сокровенний смисл полягав у тому, щоб забезпечити, прихильне ставлення до себе „добрих сил” і відхилення „злих”; це благання здійснити всі мрії, бажання.


Впродовж багатовікової практики виробились і узвичаїлись найважливіші, так би мовити, способи налагодження стосунків з „духами”. Їх, цих способів, що вважалися найбільш дієвими, учені виділяють сім основних:


Молитва, тобто просьба, благання. В ряді слов'янських мов (болгарській сербо-хорватській), як і в українській молити означає саме просити („обнімітеся, брати мої, молю вас, благаю” Т.Шевченко). Заговір, по суті це своєрідний різновид молитви, щось на зразок договору, уговору, умовляння.


Далі ідуть засоби умилостивлення духів: від пригощання різними яствами (від хліба насущного до таких „вишуканих” ласощів, як тіло людське) до надання духам житла – спорудження спеціальних приміщень – божниць, храмів). Замикає шерег позитивних (мирних, лагідних) засобів умилостивлення духів розважання, частування їх найкращим з того, що надає втіхи самим людям – піснями та танцями.


Коли мирних засобів виявляється замало, люди пускали у дію войовничі. Одним і них є грозьба – своєрідний різновид молитви, у якому замість добрих обіцянок виголошуються жахання різними карами. Якщо не прислухається той "дух", до якого звертаються, та не зважить на прохання, то люди вдаються до фізичних дій – побиття, розтрощення. Закляття і прокляття – своєрідні різновиди заговору, але на відміну від „доброго” та „лагідного” – з негативним відтінком і віщуванням катастрофічних для „неслуха” наслідків. Нарешті, розтрощення, фізична кара (побиття) аж до знищення зображення “духа” (ікони, ідола), його символу (святого каменя, дуба, стовпа) і. т.д., та “житла” – храму (руйнація “чужої” церкви, мечеті, пагоди, "капища" і т.д.).


Ці способи налагодження стосунків з „духами” виразно відлунюють в обрядовому фольклорі. М.Грушевський у роботі під назвою “Молитви і закляття”, де обряди виділяються як народні молитви, замовляння, заклинання, відносив останні до індивідуальної обрядовості (вжитку), пов'язуючи їх із календарними обрядами (магічними діями), з яких ті утворилися. Є.Кагаров, розглядаючи заговори як структурні компоненти ритуалів, тим самим також стверджував їх обрядовий характер. Певною мірою поділяв ці думки і Ф.Колесса, коли констатував, що замовляння були тими первісними словесними зразками, з яких зародилася уся обрядова поезія українського народу. Такої ж думки дотримується ряд провідних українських та зарубіжних учених, зокрема, Г.Барташевич, Л.Виноградова, М.Новикова, Н.Толстая, П.Охріменко, Н.Шумада та ін.


Третя група обрядів, що стосувалася врегулювання (урядування) суспільного життя, дійшла до нас у повному і систематизованому вигляді завдяки писемній фіксації їх у „Руській правді” – Ярослава Мудрого. Складена на початку XI – наприкінці XII століття (найдавніший список – з XIII ст. – видатна історична пам’ятка нашого народу, найперший кодекс звичаєвого права серед слов’янських народів та один із перших серед індоєвропейських). А.Яковлів, досліджуючи українське звичаєве право, відмічав, що завдяки обрядам-символам у народі відбувалося закріплення і передача звичаєвих норм. Відомості про діяльність судів із доби звичаєвого права свідчать, що не тільки судді, а й сторони та громада під час судового процесу виявляли досконале знання звичаєвого права, цитуючи правні звичаєві норми, переказуючи їх зміст в стислих реченнях. Шляхом постійного вживання протягом довгого часу ці речення перетворилися в стислі, але надзвичайно змістовні, красномовні формули, в яких викристалізувалися основні принципи звичаєвого права й народної правосвідомості.


Судовий процес за часів Київської Русі виступав основною формою самоуправління (самоурядування) – був обставлений цілим рядом обрядів. А роль суду в цьому процесі зводилась до проголошення вироку та накладення кари. Решту справи здійснював позивач. Позивач мав право припинити слідство в будь-якій фазі, пробачити провину злочинцю чи покарати його – позбавити майна, свободи або й навіть життя чи помилувати. Обряд поличкування (від лице) передбачав виставляння перед судом предметів спору – впізнаних крадених речей, скалічених людей, забитих незаконно тварин тощо (все це було перед „лицем”), а перед цим позивач повідомляв про особливі прикмети, що відомі лише йому, за якими впізнавалась вкрадена річ.


Обряд закладу – це спосіб доведення своєї правоти. Позивач чи відповідач ставили перед судом грошовий заклад (гроші, цінні речі), а інша сторона приймала цей виклик або не приймала. Якщо позвана сторона не приймала цей виклик, правою визнавалась та що пропонувала цей спосіб. Коли ж погоджувались обидві сторони, змагання зосереджувалось на праві закладу. Ініціатор клав заклад у шапку (іноді шапка була символом голови, звідси й життя), той хто приймав виклик поряд клав шапку із своїм закладом. Кінцевим моментом було піднімання шапок возним. Звідси і йде походження виразів „б’ємось об заклад”, „шапкозакидательство” тощо.


Обряд ведення до присяги був своєрідним різновидом обряду закладу (де цінністю виступали клятвені слова), і той хто відмовлявся від них – програвав справу. Ось лише кілька правових формул, записаних до „Руської Правди”: „холопу на правду не вилазити” (невільник позбавлявся права суду), „в холопі і робі віри нєтуть” (невільнику й рабу не ймуть віри) „не будеть лі татя, то по сліду женуть”, „убіють во пса місто” – уб’ють, як собаку), “хто в пущі будеть винен. тот і в грабежах” (кого звинуватили в самочинному в'їзді до лісу, з того й шкоду заподіяну стягують), „в своїй хаті – своя правда”, „силою не дають, силою відбирають” тощо.


Підрозділ 2.2. „Українські обряди християнської доби” присвячений аналізу ситуації в українській обрядовості, яка склалася в наслідок насадження на Русі Християнства. Християнізація Русі була явищем надзвичайної історичної ваги в житті українського народу і означала доленосний злам в його культурі. Християнська церква впродовж усієї своєї історії в претензії на все світність діяча по відношенню до етнічних (язичницьких) релігій за подвійним правилом: все, що суперечить Християнським догмам, належить викоренити, що не вдається елімінувати, – належить адаптувати до Християнського віровчення. Так було в усіх країнах, підданих Християнізації. Так сталося в Україні, церква рішуче береться за викорінення традиційних народних обрядів, як „поганських”, інші витлумачує, як таїнства. Християнський обряд протистоїть поганським містеріям, які церква тлумачить як „бісівські” екстатичні оргії.


В результаті тривалого протистояння язичництва Християнству в обрядовості українців дивним чином поєдналися імпортовані церковні християнські обряди з підданими ідеологічній трансформації колишніми „язичницькими” та тими, що залишилися (з огляду на їхню ідеологічну нейтральність) по суті в первісному стані.


Ця ситуація знайшла яскраве відображення і в постановах церковних Соборів, проповідях Святих Отців. та в літописних пам’ятках. Так, в Іпатіївському літописі під 1174, 1177, 1195 і 1262 роками згадуються події „на русальной нєдєлє”, а під 1262 роком – „накануне Ивана дня, на самые купальня”; в договорах литовських князів 1350, 1396 років зустрічаються записи: „писана (грамота) во вторник перед купалы”, „до Йвана дне до купал” тощо. „Слово про кари божьи” (XI ст.), у правилах (1166) Новгородського архієпископа, постанові собору 1274 р, повчанні „Ізборника” XIII ст., у посланні ігумена Єлеазарового монастиря Памфіла у 1505 р. до Намісника псковського й псковських влад, Стоглавий Собор 1551-го року, у „Слові” XIV ст., в „Житіє Володимира”, пам'ятка XVI віку, яке стало за основу Густинському Літопису XVII в., і в„Синопсисі” І. Полеміст XVII віку Іван Вишенський, Семен Полоцький в своїй „Вечері Душевній", 1683 року, де вміщено „Слово о суєвьріи” подають відомості про стародавні українські звичаї і обряди. І в усіх цих джерелах просвічує тенденційність, а то й відверта ворожість носіїв Християнства до народних обрядів як до „поганських”, „язичницьких”.


Поза сумнівом, Християнство зрештою подолало опір споконвічних традицій, серед яких були і бузувірські (наприклад, обряди пов’язані з принесенням людських жертв язичницьким богам („кумирам”, „ідолам”). Церква навертала на чуттєвість та емоційність іншого ґатунку – стриманість, благочестя, усвідомлення власної гріховності, аскетизм, смирення. Сміх християнська догматика вважає гріхом. Відтак народно-обрядові веселощі діонісійського ґатунку були піддані осуду.


Тривала у східних слов'ян боротьба православ'я з язичницькими „ігрищами бісівськими” та „еллінськими, народними святами” й обрядами не увінчалася безумовною перемогою офіційної ідеології. В календарній символіці, хоча і „вплетеної” в канву християнських святців, як і раніше домінували язичницькі, образи і атрибути. Збереженню їх сприяла соціальна природа феодального суспільства, виробничу основу якого складав все той же аграрний тип господарства, що базується на рутинній техніці і технології. В середні віки, як і в попередню епоху, локальні екологічні ніші залишалася головним предметом народного символу. Обряди, не тільки виробничі, але й „магічні” не зникли. Вони нелегітимно співіснували з християнською обрядовістю. Так, стародавній звичай зустрічати весну, водити, з цієї нагоди веснянки (гаївки) календарно „співпав” з великодніми християнськими святами (Великоднем), а пісні та хороводи, офіційно переслідувані духовенством, подекуди обирали для себе місце коло церкви; русальні свята „співпали” з християнською Трійцею, Купало – з днем Івана Хрестителя, коляди – з Різдвом, Щедрий вечір – з Йорданськими святками. Звичайно, таке співіснування якоюсь мірою позначилось на автентичності народної поезії, яка (особливо колядки і щедрівки) протягом століть не могла не увібрати в себе елементів християнських уявлень, окремих мотивів та образів клерикальних легенд. Проте залишається подиву гідною здатність традиції протистояти владним репресіям і тиску релігійних інституцій та зберігати свою ідентичність.


Візантійське православ'я насаджувало і досить успішно насадило на Русі такі елементи Християнської ритуалістики, як молитви, сповідання, причащання, хрещення, освячення, вінчання, поховальні церемонії, поклоніння іконам, церковна процесія, хрестоцілування, культ мощів тощо. Широко увійшли до обрядів українців Пости та Хресне Знамення, що набуло в очах віруючих охоронної сили. Таким чином, християнізація Київської Русі вплинула на характер обрядової культури українців, де взаємодіяли й перепліталися суперечливі типи: світський і сакральний. Еволюція цієї сфери відбувалася в напрямку позбавлення язичницької обрядовості попереднього смислового навантаження (зокрема функціонування її як розважального елементу) та насичення її Християнською догматикою. Це стосується, зокрема, трансформації української весільної, похоронної, пологової обрядовості.


В підрозділі 2.3. „Обрядовість доби атеїзмувикладаються результати аналізу трансформаційних процесів в обрядовій культурі українців за часів комуністичного режиму. З позицій марксистського світогляду, всі обряди – і церковно-релігійні, і традиційні народні – трактувалися як „пережитки” минулого у свідомості людей і витлумачувались як віджилі, архаїчні, реакційні елементи побуту. Згодом, в міру усвідомлення справжньої ролі обрядів як своєрідних „суспільних пристроїв” для сприяння соціалізації та індоктринації людей, адміністративна командна система взялась за „лицювання” традиційних та створення нових, власних обрядів.


Ця нова, радянська обрядовість була покликана виконувати споконвічно властиві функції обрядовості – утверджувати, укорінювати норми суспільного співжиття, але прописаних з нових ідеологічних позицій. „Октябрини” – замість „народин” та „хрещення”, „комсомольське весілля” замість вінчання, вручення паспорта – замість конфірмації і т.д.


Як і вся комуністична ідеологія, радянська обрядовість вирізнялася помпезною монументальністю, казенною офіційністю, абстрактно-космічною спрямованістю (земна куля у державному гербі), принциповим протиставленням традиційній символіці та геральдиці. Це, ясна річ, не сприяло процесу „укорінення” нових обрядів.


Відповідно до того, як радянська система еволюціонувала від „тоталітаризму” до „авторитаризму”, від „диктатури пролетаріату” до нібито „загальнонародної держави”, змінювалися і офіційні обряди. Влада намагалася „олюднити”, пом’якшити обряд, зробити його більш естетичним. Разом з тим ніколи не відмінялася й не послаблювалася категорична заборона місцевої ініціативи та самодіяльності в обрядовій сфері.


Особливе місце в суспільній радянській обрядовості набули „демонстрації трудящих”. Набравши державного характеру, демонстрації 7 листопада і 1 Травня стали урочистим вираженням торжества Радянської влади, що наочно виявлялося у символах, лозунгах, транспарантах, промовах і піснях, в усій святковій морально-психологічній атмосфері.


Нові обряди запроваджувалися режимом насамперед у виробничій сфері (досить згадати у цьому зв’язку, так звані „суботники”, „червоні суботи”). Організовувалися урочистості з приводу „трудових досягнень” у робітничих колективах, що супроводжувались мітингами, підняттям червоного прапора, перерізанням червоної стрічки при вході на нове підприємство, врученням символічних ключів від новобудови, запалюванням над нею червоної зірки, присвоєнням підприємству нового імені, масовими гуляннями, концертами, спортивними змаганнями і т. ін.


В останні роки існування комуністичної влади активізувався рух за відродження на новій, основі народних календарних, трудових і сімейно-побутових обрядів. В умовах колгоспного виробництва пережив відродження стародавній обжинковий обряд, запроваджено обряд посвячення у хлібороби. „Посвячували”, як правило, випускників після закінчення шкіл. Обряд проводили у селах за сценарієм, підготовленим на місцях з урахуванням специфіки господарства.


Обряд посвячення у робітники, мав на меті зміцнити єдність поколінь, спадковість.


Цей обряд був одночасно і давній, і молодий. Давній тому, що свої історичні прототипи мав уже в середньовічних цехових посвяченнях у підмайстри, майстри тощо. Молодий тому, що трансформувався в новому вигляді, з забарвленням комуністичною ідеологією. Обряд посвячення у робітники також проводився як самостійне торжество в окремому колективі, і як один з кульмінаційних моментів трудового свята.


За радянських часів виникло чимало „професійних свят”, які знайшли офіційне закріплення за певним днем календаря (День учителя, геолога, медичного працівника, шахтаря, працівника сільського господарства і т. д.). Багато з них не мали розробленого сценарію і апробованого життям обрядового оформлення, але напрацьовувалися з часом у вигляді Вечорів, присвячених кращому учителю, або лікарю тощо.


„Радянський” весільний обряд, складався з підготовчої частини, церемонії урочистої реєстрації шлюбу і вітання молодих з нагоди одруження. Обряд хрещення, замінює обряд урочистої реєстрації новонароджених. Поховальні обряди змінюються і набувають нових елементів: траурна процесія, вінки, подушечка з урядовими нагородами червоний прапор з чорними стрічками, червоні нарукавні пов'язки з чорною каймою, почесна варта, велично-траурні мелодії революційних пісень, прощальні слова, п'ятикутна зірка.


В третьому розділі дисертації Стан народної обрядовості в сучасній Україні. викладаються результату аналізу стану та трансформаційних процесів, що відбуваються в обрядовій сфері. Він складається з двох підрозділів.


Підрозділ 3.1 „Відродження традиційних народних та релігійно-церковних обрядів”, де набуття Україною державної незалежності, що збіглося в часі з прахом комуністичного режиму і розвалом Російської імперії під назвою СРСР, означила радикальну переміну ситуації у всіх сферах народного життя, в тому числі – у сфері обрядовості. Починається спочатку стихійний спонтанний процес відродження народних та релігійних свят і обрядів.


Початок відродженню релігійних обрядів було покладено наприкінці
ХХ ст., в час коли країна – ще Радянська! – відзначала 1000-річча введення християнства на Русі. Практично відновлені і сьогодні широко практикуються обряди річного циклу – „Різдвяні вертепи”, „Новорічні колядування”, „Свята Різдва Христового”, „Водохрещення”, „Закликання весни”, „Заплітання шума”, „Великодні дзвони”, старовинне дійство - „Вулиця”. У багатьох регіонах України відтворені традиційні місцеві обряди („Зелене поділля”, „Купала”, „Колодій”). Тривають спроби відродження календарних обрядів, таких, як „Масляна” та „Івана Купала”.


Найбільш повно, на наш погляд, відновлюються обряди, приурочені до Водохреща, Калити, Маланки. Відроджується призабутий вертеп, де співають колядки, щедрівки; ряджені бажають людям щастя, здоров'я, добробуту. Знову повертаються до нас, набираючи духовної сили обряди Коляди та Щедрого Вечора.


Водночас привертає до себе увагу той факт, що при цьому спостерігаються відступи від традицій. Так, здавна колядували самі хлопці, а щедрували переважно дівчата. Тепер же ватаги колядників зазвичай змішані (такими вони могли бути тільки в щедрування). „Сплутуються” також дії та персонажі. На думку, ревнителів традиційних обрядів губиться художній зміст і смислова виразність обрядів. Так, в святкових обрядах часто із дійства випадає такий персонаж, як Коза, а коли він задіяний, то його роль зводиться до „скоморошництва” – аби посмішити.


В „нормі” перш ніж старі елементи обряду відімруть, „загубляться” на якійсь стадії, їх зміст зазнає тривалих і складних перетворень. Найбільш очевидно це простежується на заклинально-магічній обрядовій функції. Законсервовані в обряді стародавні язичницькі вірування, проіснувавши в усіх відомих суспільно-економічних формаціях, дійшли до нашого часу значно „зміненими” щодо свого попереднього заклинально-магічного змісту. Прикладом може бути сучасний стан традиційної календарної обрядовості – найстародавнішої звичаєво-обрядової системи. Від неї залишилися лише „уламки”, які мають цілковито інший порівняно з первісним змістом (купальські вогні, спалювання в них опудала, „Марена”, „Коструба” дожинкова „борода”, залишення їжі для покійників, вивішування рушників на надмогильних знаках, „проводи” тощо). Втративши свій первісний, сакральний смисл вони, завдяки процесу естетизації, перетворились на своєрідні мистецькі твори – прикраси побуту, громадського життя.


Підрозділ 3.2. „Становлення нових обрядів” Після проголошення державної незалежності у законодавчому порядку запроваджуються нові державні свята: 1 січня – Новий рік; 7 січня – Різдво Христове; 8 березня – Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня – День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня – День Перемоги; 28 червня – День Конституції України;
24 серпня – День незалежності України. Оголошено вихідними будні, якщо визначні релігійно-церковні свята (Різдво, Великдень; Трійця) припадають на неділю. За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, це практикується і для них. Керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.


Усі національні свята, крім (Великодня та Трійці (Зелених свят), мобільність відзначення яких пов’язана з традицією), мають фіксований день. Різдво Христове та Великдень в Україні відзначають за православним церковним календарем. В ці дні відбуваються народні гуляння з ярмарками, феєрверками, концертами професійних і самодіяльних митців, виставками декоративно-прикладного мистецтва і ін.


22 січня відзначається День Соборності України. В січні 1918 року була створена Українська Народна Республіка (УНР), а на території Австро-Угорської імперії була утворена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). В грудні 1918 року лідери двох держав у Фастові підписали договір про Злуку – об’єднання УНР та ЗУНР. 22 січня 1919 року цей договір, що увійшов до історії як Акт Злуки – акт об'єднання українських земель, був обнародуваний у Києві на Софійській площі. Це державне свято символізує єдність українських земель. І хоча державі тоді не вдалося зберегти єдність і незалежність, Акт Злуки став реальним втіленням вікової мрії українців про свою суверенну державу.


Ураховуючи винятково важливу роль жіноцтва в політичному, економічному, соціальному, історичному, культурному розвитку суспільства і держави та з метою забезпечення належної організації святкування кожного року видається розпорядження Президента про відзначення Міжнародного жіночого дня:


9 травня, День Перемоги, для України – Великий день. Для більшості жителів України День Перемоги – це не день скорботи, а свято гордості за нашу країну, за наш народ. За його мужність та героїзм у боротьбі проти фашистських окупантів.


День Матері. Його започаткувала 1908 р. американка Енн Джервіс із Чікаго. Талановитий педагог, чуйна людина, вона була впевнена що діти виростають порядними людьми й справжніми громадянами саме в тих родинах, де шанують матір. На Україну це свято прийшло 1929 року, коли Союз українок в Галичині організував урочистості, присвячені Матері. Протягом короткого часу свято набуло широкої популярності, адже благодатною основою для нього були давні традиції української культури, де одним із основних культів був культ Богині-Матері. У 1939 р. його було заборонено. У 1989 р. Союз українок поновив його святкування в Галичині і Києві. Нині цей день повертається в офіційний реєстр святкових днів. Цього дня матерів урочисто вітають, влаштовують вечори поезії, дитячі концерти, а у церкві правлять молебні на честь матерів, (це свято співпадає з релігійним святом Жінок-Мироносиць).


1 червня Міжнародний день захисту дітей. По всіх містах і селищах в Україні відбуваються театралізовані концерти та врученням дітям подарунків


Головним національним святом стає День Незалежності України, що відзначається в кожному місті і селищі. Постанова “Про проголошення незалежності України” була схвалена Верховною Радою Української РСР 24 серпня 1991 року. У цей день відбуваються народні гуляння з мітингами, ярмарками, феєрверками, виступами професійних і самодіяльних митців, виставками декоративно-прикладного мистецтва та тощо.


14 жовтня День українського козацтва. В Запоріжжі 06.06.2004. стартував фестиваль „Козацькому роду нема переводу”. Так називається і Всеукраїнський фестиваль козацького мистецтва, що був присвячений 350-річчю Переяславської ради і фінішував він у живописному місці біля заповідника "Кам'яні Могили" в Запорізькій області.


З 2005 року, з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність Українського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей, та на підтримку ініціатив, 19 листопада 2005 року вийшов Указ Президента України В.Ющенка установити в Україні День Свободи, який пропонується відзначати щорічно 22 листопада. По країні в цей день проходили мітинги.


День пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій щорічно відзначається в Україні в четверту суботу листопада. 22 листопада 2005 року вийшов Указ Президента України В.Ющенка про започаткування традиції Дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій, який відзначається 26 листопада, з покладанням траурних вінків з житніх і пшеничних колосків до пам'ятних знаків, місць поховань жертв голодоморів та політичних репресій, вшановуванням пам'яті загиблих хвилиною мовчання та запаленням свічок.


Продовжує життя обряд військової присяги молодих воїнів. Кожного року молоді хлопці віком від 18 років проходять військову службу набираючись мужності, відваги, що продовжує традиції українського ідеалу чоловіка-воїна.


25 січня – День студентів, або Тетянин день.. Святкування "професійного дня" студентів мало традиції і ритуали – влаштовувалися урочисті акти з нагородженнями і промовами. 14 лютого – День святого Валентина (День усіх закоханих). Вважається, що саме в цей день - в день святого Валентина - повелося писати любовні записки – “валентинки”. А ще влаштовуються весілля і вінчання. Вважається, що це стане запорукою вічного кохання. В Україні останніми роками складається новий обряд святкування Дня закоханих. Цього дня збираються разом кращі друзі, щоб разом відсвяткувати в ігровій формі. В Україні в останні десять років набуває популярності свято Хелоуїну, яке до недавна відзначалося лише в США і Канаді, а тепер дедалі популярнішим стає в Європі і поступово освоює територію України. Шанувальники Хелоуїну цінують за його карнавальність, розкуту і невимушену веселість. За традицією, в цей день діти, перевдягнені „духами”, „привидами”, іншим „чортовинням”, мандрують селищем чи містом від дверей до дверей і збирають “данину” – солодощі, якими їх нагороджують дорослі за дотепи та оригінальні костюми.


Проте всі ці свята ще не мають своїх обрядів їх здійснення. Треба сподіватись – це справа майбутнього, справа народної творчості.


 








Êîð³ííèé ñìèñë, àáî òåõíîëîã³÷íå çíà÷åííÿ éîãî, ïåðåë³ê òîãî, ùî ³ â ÿê³é ïîñë³äîâíîñò³ íàëåæèòü çðîáèòè. Çáåðåãëîñÿ â äîáðå â³äîìîìó òåðì³í³ íàðÿä. Ñëîâî îáðÿä – ³ìåííèê, óòâîðåíèé â³ä 䳺ñëîâà ðàäèòè (ðîáèòè). ³äòàê, ðÿäíî, âèð³á:öå òå, ùî çðîáëåíî, âèðîáëåíî, óðÿä – öå ñóñï³ëüíèé “âèð³á”, “óòâ³ð”, “ïðèñòð³é” (ïî-ñó÷àñíîìó – îðãàí) äëÿ óðÿäóâàííÿ, òîáòî íàëàãîäæåííÿ, îáëàøòóâàííÿ – îáðÿäóâàííÿ ñóñï³ëüíîãî æèòòÿ. Ïîä³áíî é ïîðÿäêóâàííÿ íà çåìë³ (ãðóíò³) îçíà÷óâàëîñü 䳺ñëîâîì ðàäèòè (îáðÿäèòè) çåìë&tho ;: îáðàäèòè >î(á)ðàäèòè >î(á)ðà(äè)òè , îðàòè. ³äòàê çáåðåãëèñÿ é íàçâè ³íñòðóìåíò³â îáðîá³òêó ïîëÿ: ðàäëî (radlo – ó ÷åõ³â, ðà(ä)ëî – ó íàñ), çâ³äñè æ – îðàíêà, îðà÷ (ñåðáî-õîðâ. – ratar, zemljoradnik - çåìëåðîá), ð³ëëÿ (ïîëüñüê – rola, çâ³äñè rolnik (çåìëåðîá, îðà÷) òà rolnictwo (çåìëåðîáñòâî).




Сергій Безклубенко. Етнокультурологія / Критичний аналіз наукових засад.- Київ, 2002. С.17




Топоров В. Н. О ритуале. Введение в проблематику // Архаический ритуал в фольклорных и раннелитературных текстах. – М.: Наука, 1988. – С. 27.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины