Галань, Наталія Володимирівна. Філософсько-критичний дискурс у теоретичній спадщині українських радянських філософів 1920-х – 1930-х років

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Галань, Наталія Володимирівна. Філософсько-критичний дискурс у теоретичній спадщині українських радянських філософів 1920-х – 1930-х років
Альтернативное Название: Галана, Наталья Владимировна. Философско-критический дискурс в теоретическом наследии украинских советских философов 1920-х - 1930-х годов
Тип: Автореферат
Краткое содержание: У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, показано її зв’язок з науково-дослідною роботою закладу, у якому було виконано роботу, сформульовано мету та завдання дисертації, визначено об’єкт, предмет та методи дослідження, розкрито положення наукової новизни, які виносяться на захист, окреслено теоретичне і практичне значення праці, наведено дані про апробацію роботи, її структуру й обсяг.
У першому розділі – «Джерельна база і теоретико-методологічні засади дослідження» – здійснено огляд літератури, систематизовано історіографічні джерела, на основі яких було виконано дослідження, визначено основні терміни й поняття, узяті за робочі, описано методи виконаного аналізу.
У першому підрозділі – «Історіографія та джерельна база дослідження теоретичної спадщини українських радянських філософів 1920-х – початку 1930-х років» – окреслено специфіку літератури, присвяченої темі праці.
Основним критерієм поділу критично-аналітичних праць, присвячених українському філософському дискурсу початку ХХ століття, виступає подібність їхніх категорійно-парадигмальних установок, ціннісних підходів до досліджуваного періоду, зануреність у єдиний дискурс. Тому історіографічні джерела об’єднано в три групи: 1) «радянська» (20-ті – 30-ті й 60-ті – 80-ті роки ХХ століття) – праці Я. Блудова, П. Загороднюка, М. Логвина, М. Лука, Т. Манзенка, Б. Титаренка, Й. Храковського; 2) «західна» – дослідження І. Багряного, Ю. Бориса, В. Голубничого, В. Дмитришина, Д. Донцова, Є. Маланюка, Д. Чижевського, Ю. Шевельова, М. Шкандрія; 3) «сучасна» (від 1990-х років до сьогодні), яку представляють І. Бичко, С. Возняк, Г. Вдовиченко, В. Горлач, В. Горський, О. Забужко, М. Кашуба, Ю. Ковалів, В. Мельник, Н. Мозгова, І. Огородник, А. Пашук, В. Петрушенко, М. Роженко, В. Табачковський, Ю. Федів, І. Шудрик, В. Ярошовець та ін.
Український радянський філософський дискурс початку ХХ століття формувався на ґрунті творчості професійних філософів, політичних діячів, публіцистів, письменників і митців, що розвивалася на території УРСР у 1920-х
7
– 1930-х роках. Відправною точкою в умовах його творення став факт усвідомлення радянськими керманичами необхідності формування нової інтелектуальної еліти України, цілком і повністю підконтрольної владі. Це було пов’язано з марксистським твердженням про пріоритет «базису» над «надбудовою», де «базисом» виступала комуністична влада, підкорюючи собі всі інші сфери суспільної свідомості, і з неможливістю існування будь-якої іншої, відмінної від марксистсько-ленінської, філософії. Відповідно, термін «український радянський філософсько-критичний дискурс» у дослідженні позначає сукупність політично-практичних, ідеологічних і світоглядних процесів, що відбувалися на території УРСР у 20-х – на початку 30-х років ХХ століття. До представників цього дискурсу зараховано вітчизняних професійних філософів, політичних діячів, публіцистів, письменників і митців, які проживали на території УРСР, ідеологічно і текстуально шліфуючи свою діяльність відповідно до вимог марксистсько-ленінської парадигми, тим самим отримуючи статус «легітимізованих» радянської владою.
У другому підрозділі – «Методологічні засади та вихідні принципи дослідження» – визначено методи аналізу української радянської філософії початку ХХ століття.
Формально представників української радянської філософії 20-х – початку 30-х років ХХ століття об’єднано в три групи: 1) професійні філософи: М. Аржанов, А. Бервицький, Е. Берглер, В. Беркович, Н. Білярчик, Є. Гірчак, В. Глухенко, П. Демчук, В. Державин, М. Динник, М. Колташов, І. Очинський, М. Перлін, С. Семковський, Т. Степовий, В. Юринець; 2) політичні діячі й публіцисти: М. Скрипник, Микола Хвильовий, А. Хвиля, О. Шумський; 3) письменники та митці: М. Зеров, М. Куліш, Лесь Курбас, В. Поліщук, М. Рильський, Михайль Семенко, П. Тичина та ін. Для найменування означених постатей у дослідженні запропоновано термін «український радянський філософ УРСР 20-х – початку 30-х років ХХ століття», оскільки їхня теоретична спадщина містить найбільше філософських оригінальних ідей.
Об’єктивність дослідження забезпечена дотриманням чотирьох принципових позицій: 1) розрізненням поняття філософської особистості мислителя та його наукового продукту (тексту); 2) усвідомленням багатозначності концепту «український радянський філософ», що полягає в інтеграції власне філософського, соціально-політичного й національно-культурного елементів; 3) чітким визначенням терміна «світоглядні орієнтири», якими послуговувалися представники філософського радянського дискурсу України 20-х – початку 30-х років ХХ століття; 4) об’єктивно структурованою методологією.
У другому розділі – «Світоглядно-ідеологічні засади історико-філософської критики у працях українських радянських філософів 20-х – початку 30-х років ХХ століття» – виконано аналіз принципів критики діаспори й західноєвропейських мислителів українськими радянськими філософами з позицій марксистської ідеології.
У першому підрозділі – «Формування марксистської методології історико-філософських досліджень у Радянській Україні» – висвітлено
8
умови, за яких розвивалася українська радянська філософія у 20-х – 30-х роках ХХ століття.
Встановлення радянської влади в Україні на початку ХХ століття зумовило політизацію філософської науки. Філософію як окрему галузь знань проголошено «класовою» наукою, яка мусить стати теоретичною й методологічною основою марксизму. Історико-філософська спадщина кінця XIX – початку XX століть узяла курс на «переосмислення» відповідно до потреб нової ідеології, внаслідок чого проблеми розвитку української національної ідеї, національних інтересів, національної свідомості визнані «ворожими».
Другий підрозділ – «Філософсько-ідеологічна критика світоглядних концепцій мислителів української діаспори» – присвячено аналізові поглядів радянських мислителів на філософську творчість української діаспори.
Невід’ємним складником українського радянського філософського дискурсу 1920-х – початку 1930-х років виступає філософська творчість української діаспори, зокрема В. Винниченка, Д. Донцова, І. Мірчука, Д. Чижевського, Я. Яреми. До критики діаспорних робіт радянські дослідники підходять з упереджених позицій, апріорі відмовляючи їм в об’єктивності, називаючи їх еклектичними й «надмірно інтелектуалістськими» (В. Юринець). Характеризуючи філософів-«білоемігрантів» загалом, П. Демчук оцінює їх як таких, що назавжди загубили свою «українськість».
Найбільша увага у підрозділі зосереджується на націоналістичних ідеях діаспори. Схвальний відгук у роботах В. Юринця, П. Демчука, С. Семковського отримує ідея революційної боротьби Д. Донцова, яка, однак, при цьому містить і невиправдані, на погляд радянських філософів, теорії еволюції націй та їхнього суперництва між собою. Гострій критиці піддано раціональну та романтичну концепції вирішення національного питання, запропоновані Д. Чижевським. Раціональну концепцію радянські філософи репрезентують як типову для багатьох західних учених, бо розчарування в конструктивній силі розуму загалом і зневага до раціоналізму як способу мислення зокрема є характерним для всієї західної філософії. Д. Чижевський відкидає раціоналістичний метод виявлення категорій «вічної правди» та «вічної справедливості», адже раціоналістична теорія, на думку Я. Біліка, обов’язково привела б філософа до теорії асиміляції націй. Прихильність до «романтичної концепції» представника діаспори критикується через використання її мислителем під час обґрунтування теорії «вічності» націй, яка, на думку радянських філософів, висловлена як аргумент для заперечення можливості побудови безкласового комуністичного суспільства. При цьому на схвалення заслуговує ґрунтовна історіографічна робота Д. Чижевського, яка дає радянським дослідникам змогу долучитися до систематизованого вивчення історії філософії в Україні.
Третій підрозділ – «Критичний аналіз українськими радянськими філософами ключових тенденцій і постатей західноєвропейської філософії початку ХХ століття» – розкриває загальний підхід мислителів Радянської України до філософії Заходу.
9
Основним результатом опрацювання радянськими вченими філософської спадщини Заходу стало інформаційне поширення основних ідей аналізованого етапу розвитку світової філософської думки та ознайомлення з ними інтелектуальної еліти Форма поширення – «партійно витримана», філософія загалом піддана традиційному дихотомічному поділу на «матеріалістичну» й «ідеалістичну», проте змістовий складник філософських пошуків Західної Європи збережений в істинному вигляді, належним чином представлена і її теоретично-наукова цінність.
Увага радянських філософів 1920-х – 1930-х років значною мірою зосереджена на соціальному корінні «кризового» стану західноєвропейської філософії, зокрема таких її представників, як А. Бергсон, Г.В.Ф. Гегель, Е. Гуссерль, З. Фройд, М. Шеллер та ін. Відзначається тенденція до антиінтелектуалізму та антираціоналізму, тяжіння до надмірної психологізації, інтуїтивізму, «непридатного до практичної діяльності» (В. Беркович). Надмірний суб’єктивізм у філософії веде до так званої «подвійної» чи «множинної» істини, відомої ще з філософії софістів, тому небезпекою для західних мислителів початку ХХ століття є загроза соліпсизму, що логічно висновується з переоцінки ролі суб’єктивного чинника. Містицизм та інтуїтивізм, що безпосередньо продовжують лінію антиінтелектуалізму, стали духовними орієнтирами сучасного західного інтелектуала й зумовлені кризою всього західного суспільства, адже «сучасна буржуазія, бачачи свій кінець, як той потопаючий, хапається за соломинку, старається знайти собі втіху й рятунок в містицизмі та інтуїтивізмі» (В. Беркович). Поряд із цим радянськими мислителями відзначено соціоморфізм західної філософії, культ самоспоглядання й обсервації інших.
На окрему увагу в західноєвропейській філософії з боку радянських дослідників 1920-х – початку 1930-х років заслуговують теорії суспільства (В. Вундт, Е. Дюркгайм, Г. Тард, М. Шеллер та ін.), соціологічні розвідки, що зумовлено пошуком шляхів у вирішенні національного питання в новому, пролетарському державному утворенні, яким на той час стає УРСР.
У третьому розділі – «Розробка філософсько-естетичних проблем українськими радянськими філософами 20-х – початку 30-х років ХХ століття» – проаналізовано шляхи розв’язання проблеми культурної спадщини; розкрито поняття національного мистецтва в уявленнях радянських філософів; інтерпретовано запропоновані ними способи вирішення національного питання.
У першому підрозділі – «Філософські дискусії навколо проблеми культурної спадщини та національного мистецтва» – розкрито погляди українських радянських філософів на роль мистецтва у формуванні нової «пролетарської» культури.
Прикметною ознакою філософського дискурсу України 1920-х – початку 1930-х років є зрощеність філософії з мистецтвом, зокрема з мистецтвом слова, тобто літературою. Якщо визначальною для формування естетичних поглядів українських радянських академічних філософів є постійна «розмова з класиками», відповідно до якої їхня позиція детермінована схилянням перед авторитетами марксистсько-ленінської парадигми й обмежена критикою
10
«попутників» чи «ворогів», то для митців провідним виступає питання «національності» культури, де ідеологічні авторитети й партійна концепція дещо поступаються перед масштабними проблемами культурного буття нації.
Постановка проблеми національної культурної орієнтації нового мистецтва в українському суспільно-гуманітарному просторі 1920–1930-х років в основі свого виникнення й розвитку має активно впроваджуваний процес українізації з її гострим політичним підґрунтям, на тлі якої виник фактичний привід у вигляді «літературної дискусії» 1925 року. Проблематика, породжена «літературною дискусією», розвивалась у двох аспектах. З одного боку, увага філософів зосереджена на культурній спадщині людства, зокрема на її «буржуазних» надбаннях. З іншого боку, творчі сили наукової еліти покладені на вироблення самобутньої світоглядно-культурної парадигми, яка з парадигми мистецької, залежної від вирішення питання культурної спадщини (Європа – Просвіта), переростає в парадигму національно-політичну (Україна – Росія).
На тлі «літературної дискусії» в тлумаченні культурної спадщини й національного мистецтва виразно виділяються проєвропейські погляди Миколи Хвильового. Стверджуючи необхідність історичної пам’яті в літературі, дотримання принципів спадкоємності мистецтва й наголошуючи на важливості вивчення всього культурного досвіду людства, Хвильовий виявляє подібність своїх поглядів до певних «неканонічних» марксистів на зразок Л. Троцького. На боці Хвильового виступає М. Зеров, для якого спосіб творення «новим» митцем «нової» культури полягає в поступовому і вдумливому засвоюванні всього культурного досвіду людства. Подібну думку обстоює І. Очинський, переконаний у тому, що «сучасне наше мистецтво повинно виходити з класичних зразків мистецтва капіталістичної доби, але треба взяти до уваги, що не рабське повторення старого, а саме відновлення, перебудування мистецтва, його змісту й форми, мусить контактувати з новим в історії велетенським розгортанням соціалістичного будівництва». Розумну свободу творчого освоєння культурної спадщини людства сповідує і В. Юринець, залишаючи за митцем, письменником право вибору мистецького, а по суті, ідеологічного, що тісно переплітається з проблемою вибору мистецького стилю і мистецького світогляду.
Співвідношення понять «Європа» – «Просвіта», актуалізоване памфлетами Миколи Хвильового, викликало чимало дискусій, проте найголовнішою його заслугою став підхід до питання про національну ідентичність українського мистецтва зокрема й українських філософських світоглядних пошуків загалом. Хвильовий розглядає «Європу» як психологічну категорію, а основним й нагально необхідним вважає вирішення проблеми якості мистецького продукту й підвищення загального культурного рівня українського суспільства. «Просвіта» ж для українського радянського філософа є символом глибокого та відсталого провінціалізму, усіх деструктивних елементів, що заважає виробленню якісного мистецького продукту.
Питання ставлення до культурної спадщини українськими мислителями 1920-х – початку 1930-х років вирішується й через ставлення до «неортодоксальних» митців, творчість яких могла, залежно від їхньої діяльності
11
й вираженості життєвої позиції, увійти чи не увійти у загальновизнаний контекст. Для окреслення таких митців М. Скрипник застосовує термін «попутник», що позначає тих людей у філософії, мистецтві та політиці, ідейна позиція яких з тих чи інших причин не може бути означена як цілком «марксистська». Основне завдання партії й держави, згідно з поглядами українського політика, полягає в підтримці ідейного становлення «попутників», які пізніше творитимуть національне мистецтво.
Другий підрозділ – «Обґрунтування парадигми масового та елітарного мистецтва в українській радянській філософії 20-х – початку 30 років ХХ століття» – присвячено питанню національного мистецтва в українській культурі.
Питання становлення національного українського мистецтва у працях українських філософів вирішується неоднозначно. Микола Хвильовий виступає за однозначне відсторонення від російської культури й спрямованість на Захід. В. Юринець, навпаки, запевняє, що «всі починання мусять виходити з союзу з Москвою». Із властивою йому діалектичністю, М. Скрипник критикує антиросійські судження Миколи Хвильового, проте водночас наголошує на необхідності становлення питомої української культури як запоруки існування і розвитку соціалізму взагалі.
Зрештою, спільним знаменником для всіх радянських філософів УРСР 1920-х – початку 1930-х років стає визнання необхідності творення принципово нового високоякісного культурного продукту – «національного за формою, але пролетарського за змістом». Це, зі свого боку, спричиняється до актуалізації питання масовості чи елітарності культури в соціалістичному суспільстві. На масовості наголошує більшість академічних радянських філософів, зокрема І. Очинський, С. Семковський, М. Скрипник, В. Юринець та ін., адже масовість виступає синонімом класовості, а нова культура мусить слугувати провідному – робітничому – класу. З деякими заувагами масовість як ознаку нової культури приймають і митці, зокрема літератори й публіцисти, наголошуючи при цьому, що творцем має стати тільки авангард революційного руху, просякнутий «романтикою вітаїзму» (Микола Хвильовий), пафосом і духовністю.
У четвертому розділі – «Соціально-політична проблематика у теоретичній спадщині українських радянських філософів 20-х – початку 30-х років ХХ століття» – висвітлено ідеологічні засади формування соціально-політичних поглядів українських радянських мислителів; подано філософсько-ідеологічну інтерпретацію вітчизняними вченими марксистсько-ленінського тлумачення сутності нації; окреслено запропоновані ними шляхи вирішення національного питання.
Перший підрозділ – «Філософське осмислення ідеологічних засад марксистської соціально-політичної теорії» – присвячено соціально-політичній проблематиці філософських розвідок мислителів Радянської України.
Соціально-політична проблематика в працях українських радянських філософів 1920-х – початку 1930-х років визначена пошуком національної
12
ідентичності й становленням самобутньої української культури, що водночас ґрунтується на ідеології марксизму.
Національне питання засновниками марксистської ідеології репрезентувалося як перспектива, що мала б реалізуватися в соціалістичному майбутньому, тоді, коли пролетаріат стане панівним класом у радянському суспільстві. Відповідно, для самого пролетаріату першочерговим стає завдання зміни соціального устрою, потім – політичного устрою й насамкінець – побудова нового суспільства. Саме в новому – пролетарському – суспільстві буде вирішено національне питання.
Другий підрозділ – «Філософсько-ідеологічна інтерпретація українськими філософами марксистсько-ленінського тлумачення сутності нації» – присвячено національній тематиці, розроблюваній українськими мислителями.
Актуальним питанням для українських радянських філософів стає право нації на самовизначення. Перейнявшись ідеями В. Леніна та Й. Сталіна, мислителі піддають критиці право на національне самовизначення й потребу в національно-культурній автономії, посилаючись при цьому на «буржуазних» «неортодоксальних» марксистів (О. Бауер, К. Каутський, Р. Люксембург) як таких, що представляють категорично неправильні погляди на національне питання. Вирішення національного питання усвідомлюється як далека перспектива, можлива лише за доби «зближення і злиття націй», торжества соціалістичних ідей. Національний розвиток необхідний лише як інструмент для підготовки нації до входження у союз націй, засіб покращення- «оприлюднення» історично-культурної спадщини задля підвищення рівня соціалістичного суспільства загалом. На тлі таких переконань виділяються національно спрямовані погляди Миколи Хвильового й М. Скрипника, які з підозрою ставляться до ідеї «злиття націй» і вважають право націй на самовизначення історично зумовленим, а національну політику – результативним знаряддям пролетаріату в боротьбі за гегемонію в культурному поступі.
У третьому підрозділі – «Філософсько-критичний дискурс з приводу розв’язання національної проблеми: між націонал-комунізмом та інтернаціоналізмом» – висвітлено позиції українських радянських філософів стосовно інтернаціоналістичної парадигми.
Окреме місце в українському філософському дискурсі 20-х – 30-х років ХХ століття посідає поняття інтернаціоналізму. Значною мірою воно визначене крізь призму поглядів Миколи Хвильового й уведений ним термін «азіатський ренесанс». «Азіатський ренесанс» Миколи Хвильового – це проект інтернаціонального об’єднання союзних держав, які у майбутньому зможуть утворити самостійні, незалежні держави.
 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины