ІВАЩЕНКО ОЛЕНА РУСЛАНІВНА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО У НАЦІОНАЛЬНОМУ ПРАВОПОРЯДКУ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ ТА ЗАСТОСУВАННЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА НАЦІОНАЛЬНИМИ СУДАМИ

Краткое содержание

У Вступі розкриті актуальність дослідження, його наукова новизна, обґрунтовані теоретичне і практичне значення дисертації, визначені мета і завдання наукового дослідження, сформульовані найбільш істотні наукові результати роботи, відзначається апробація результатів дослідження, дається характеристика використаних джерел.
Перший розділ – «Міжнародне право та національні правові системи» - складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню питання функціонування та реалізації міжнародного права в національних правових системах та судовій практиці європейських країн.
У підрозділі 1.1 – «Теоретичні та практичні проблеми взаємодії міжнародного та національного права» - досліджуються різноманітні аспекти процесу взаємодії міжнародного та внутрішньодержавного права в минулому і сьогодні.
Основні проблеми взаємодії і співвідношення міжнародного та національного права найбільш рельєфно вимальовуються при розгляді автором ряду основних теорій та концепцій, виникнення яких мало місце в різні часи, але основний їх розвиток і оформлення характеризуються кінцем XIX – протягом всього XX століття. Триває цей процес і досі. Серед них: класичні – моністичні (із закріпленням примату одного права над іншим) і дуалістичні (із визнанням незалежності двох систем); та сучасні – координації (передбачає верховенство кожної з двох систем у своїй власній сфері з урахуванням особливостей їх взаємовідносин), гармонізації (розглядає міжнародне та національне право як дві незалежні системи, які однак перебувають у тісному взаємозв’язку через необхідність їх постійно взаємоузгодження і відповідності) тощо. На думку автора, в сучасних умовах більш ефективними є концепції, що ґрунтуються на ідеях узгодження та гармонізації двох систем права, і таким чином забезпечують їх взаємний прогресивних розвиток.
Автор наголошує, що попри малопридатність запропонованих теорій з практичної точки зору, саме вони продовжують залишатися основними доктринальними джерелами, що впливають на вироблення аргументації держав у процесі побудови ефективного внутрішньодержавного механізму реалізації норм міжнародного права з метою виконання своїх міжнародно-правових зобов’язань.
У підрозділі 1.2 – «Теоретико-правові засади впливу міжнародного права на правову систему держави» – проаналізовано основні форми здійснення норм міжнародного права, які використовують держави для забезпечення виконання своїх міжнародних договірних та звичаєвих зобов’язань. Автором досліджено різноманітні погляди вітчизняних та зарубіжних вчених на такі з них, як: імплементація, трансформація, інкорпорація, теорія узгодження, рецепція, відсилання, паралелізація, теорія виконання, уніфікація, перетворення, надання обов’язковості ex proprio vigore, адмісії тощо. Потрібно зауважити, що сьогодні в теорії не існує усталеного погляду щодо виокремлення понять конкретних засобів, які використовують держави для забезпечення реалізації своїх міжнародних зобов’язань у внутрішньому правопорядку, що значно ускладнює їх розуміння і застосування на практиці державами.
В процесі вироблення власного ставлення до кожного зі способів автор вважає раціональним виділяти дві основні концепції здійснення міжнародного права у внутрішньодержавній сфері – трансформації, що характерна для країн, які застосовують дуалістичну теорію і інкорпорації, що зустрічається в більшій мірі в державах з моністичними поглядами на проблему. Попри відносність такого поділу, на думку автора, всі інші форми варто розглядати в рамках запропонованих вище. Окремо слід виділяти поняття імплементації як найбільш розповсюдженого і універсального терміну для позначення всіх заходів з міжнародної та внутрішньодержавної реалізації норм міжнародного права.
У підрозділі 1.3 – «Міжнародне право у національному правопорядку та судах країн континентального та загального права (порівняльний аналіз на прикладі Італії, Королівства Нідерландів, Російської Федерації, Чехії та Великої Британії» - досліджено конституційний та судовий механізми функціонування договірних і звичаєвих норм міжнародного права у правових системах держав з різним ставленням до міжнародного права.
Практичні наслідки закріплення різних моделей взаємодії міжнародного та національного права найкраще прослідковуються на прикладах конкретних держав. Так, правові системи Республіки Італії та Королівства Нідерландів є, на думку автора, найбільш прогресивними з позиції запровадження як нормативної, так і правозастосовної моделі взаємодії двох систем права – монізму правового звичаю і монізму міжнародного договору відповідно. Прикладом побудови правопорядку відповідно до дуалістичної теорії з визнанням верховенства Конституції і водночас пріоритету норм міжнародного договору над національними законами є правова система Російської Федерації. З точки зору закріплення примату міжнародного права прав людини з особливо привілейованим конституційним статусом Загальної Декларації прав людини 1948 року увагу привертають положення Конституції Чеської Республіки. Критично дуалістичний підхід у вирішенні питання співвідношення міжнародного та національного права притаманний Великій Британії, що чітко розмежовує міжнародну і національну сферу дію норм двох систем права, чим звужує можливість застосування національними судами норм міжнародного права.
Другий розділ – «Міжнародне право в правозастосовній діяльності національних судів» – складається з трьох підрозділів і присвячений визначенню ролі національного суду в процесі реалізації норм міжнародного права, а також аналізу особливостей і правил тлумачення та застосування цих норм в його рішеннях.
У підрозділі 2.1 – «Роль національного суду в процесі внутрішньодержавної реалізації норм міжнародного права» – розглядається питання значення діяльності та місця національного суду у внутрішньодержавному інституційному механізмі реалізації норм міжнародного права.
Автор підкреслює виняткову роль національних судів серед інших органів державної влади, бо тільки вони, діючи чітко в рамках цілей і принципів своїх правових систем, наділені функцією застосування права, в тому числі міжнародного, хоча й після необхідних процедур його перетворення чи введення у внутрішньодержавну сферу. Окремо автор звертає увагу на позитивні наслідки використання положень норм міжнародного права в діяльності національних судів, серед яких: сприяння досягненню кінцевих цілей та ефективності міжнародних угод; гарантування шляхом державного примусу дотримання норм міжнародного права; уточнення та розвиток змісту міжнародних норм; забезпечення подолання прогалин в міжнародному та внутрішньодержавному праві, досягнення їх взаємної гармонізації тощо.
У підрозділі 2.2 – «Особливості застосування джерел міжнародного права у національній судовій практиці» – розкривається зміст поняття судового застосування права та досліджуються особливості процесу застосування національними судами визнаних джерел міжнародного права, сформульованих у статті 38 Статуту Міжнародного суду ООН.
На основі аналізу доктринальних підходів міжнародної та національної теорії права автор вважає за доцільне розглядати застосування права як одну з форм його реалізації, що на міжнародному рівні здійснюється його суб’єктами – державами та міжнародними організаціями, а на національному – державою в особі її органів, головним чином судів. Застосування права може вживатись в загальному та спеціальному значенні. У першому випадку воно охоплює всі юридичні способи здійснення права, в іншому – владне здійснення у випадку правопорушення чи спору про право. Останнє характерне в першу чергу для судового застосування, де можна виділити такі стадії: з’ясування фактичних обставин реалізації норм міжнародного права; юридична кваліфікація фактичних обставин; ухвалення актів застосування права – судових рішень, що в залежності від приналежності держави до правової сім’ї можуть бути джерелами права (англосаксонська правова сім’я) або бути обов’язковими для виконання лише для сторін справи (романо-германська правова сім’я).
В своїй діяльності національний суд в межах своїх повноважень може використовувати при винесенні рішення ті джерела міжнародного права, що передбачається конституційним законодавством держави в рамках встановленої процедури їх введення в національний правопорядок. На сьогодні загальною тенденцією для переважної більшості держав є регулювання дії тільки одного з джерел міжнародного права – міжнародного договору. Міжнародний звичай підлягає судовому застосуванню лише в поодиноких країнах (Італія, Велика Британія). Загальні принципи права, визнані цивілізованими націями застосовуються в національному судочинстві здебільшого для подолання прогалин права у якості джерела національного характеру. Питання застосування судових рішень та доктрини як допоміжних засобів для встановлення змісту норм міжнародного права національними законодавствами держав не регулюється.
У підрозділі 2.3 – «Юридична техніка застосування норм міжнародного права в рішеннях національних судів» досліджується вплив міжнародного права на діяльність національних суддей у процесі судового використання та застосування норм міжнародного права на різних стадіях процесуального розгляду.
Як підтверджує практика, використання суддями норм міжнародного права здійснюється на всіх стадіях судового процесу – власне судового розгляду та вирішення справи, що зводиться до винесення рішення, його оголошення та роз’яснення. Процес застосування норм міжнародного права в судовому процесі має свою специфіку, оскільки навіть після відповідних процедур імплементації такі норми не втрачають свого зв’язку з міжнародно-правовою системою, в рамках якої вони створювались. Як наслідок, на стадіях визначення юридичних характеристик і змісту норми, яка має відношення до конкретної справи, перед суддею постає завдання правильного її розуміння в сенсі придатності застосування в національній правовій системі, що не можливо забезпечити без належного тлумачення.
Виділяють дві групи правил тлумачення норм міжнародного права – загальні (спільні для обох правових систем) та специфічні, які, в свою чергу, теж поділяються на два види. До першого належать правила спеціального юридичного тлумачення, за допомогою яких визначають місце міжнародної норми в рамках національної правової системи, серед яких: принцип доброзичливого ставлення до міжнародного права, принцип порівняльної аналогії, принцип об’єктивної системи цінностей, тощо. До другого виду належать правила і принципи тлумачення міжнародних договорів, кодифіковані статтями 31-33 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року.
На етапі написання рішення в залежності від законодавчо закріпленої моделі співвідношення міжнародного та національного права, національні судді можуть застосовувати норми міжнародного права самостійно – без прямої участі норм національного права; спільно - зі спорідненими нормами національного права; пріоритетно – замість норм національного законодавства у колізійних ситуаціях. В свою чергу, в залежності від форми відтворення змісту норми міжнародного права в судовому рішенні виділяють відсильний, відносно казуїстичний та казуїстично-змістовий спосіб.
Третій розділ дисертації «Міжнародне право в національному законодавстві та судовій практиці України» – складається з трьох підрозділів і містить аналіз сучасного вітчизняного законодавства щодо співвідношення міжнародного та національного права, а також огляд практики Конституційного Суду та судів загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України у справах, пов’язаних із застосуванням міжнародного права.
Підрозділ 3.1 – «Нормативно-правовий аналіз законодавства України щодо взаємодії міжнародного та національного права» – містить критичний огляд основних національних законодавчих актів, що складають нормативну основу внутрішньодержавного механізму взаємодії міжнародного та національного права, серед яких: «Декларація про державний суверенітет» від 16 липня 1990 року; Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року; Конституція України від 28 червня 1996 року; Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року; Закон України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року та деякі новітні акти галузевого законодавства, положення яких, попри суперечливість та нагальну потребу гармонізації, свідчать про зародження тенденції до визнання особливого місця положень Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року та практики Європейського суду з прав людини у законодавстві та судочинстві України.
У підрозділі 3.2 – «Принципи і норми міжнародного права в практиці Конституційного Суду України» – аналізується значення Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в процесі внутрішньодержавної реалізації норм міжнародного права.
Про особливе місце Конституційного Суду України в системі національної судової влади свідчать його повноваження, які з точки зору важливості для ефективної реалізації приписів міжнародного права він реалізує у двох площинах: конституційного контролю та власне судового правозастосування. В українському законодавстві передбачено два види конституційного контролю - попередній і наступний, що полягають у формуванні Судом висновку про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів або таких, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на обов’язковість відповідно.
Щодо судового правозастосування, то, як свідчить практика, Конституційний Суд України у своїх рішеннях досить часто, порівняно з іншими судами, звертається до норм і принципів міжнародного права. Так, у практиці Конституційного Суду спостерігаємо використання положень міжнародних договорів, рекомендацій міжнародних органів і організацій загальновизнаних принципів і норм. Серед джерел міжнародного права, що найчастіше згадуються в рішеннях Конституційного Суду, можна виділити, в першу чергу, Європейську Конвенцію з прав людини та основних свобод 1950 року. На основі її положень та рішень Європейського Суду з прав людини Конституційний Суд захистив широкий спектр конституційних прав: право на життя, на справедливий судовий розгляд, на свободу профспілкової діяльності, право на свободу та особисту недоторканість; право на свободу вираження поглядів; право на ефективний засіб юридичного захисту; право на захист власності; право на вільні вибори; право на свободу пересування та інші. Разом з тим, автор наголошує на допоміжному характері застосування Конституційним Судом положень норм міжнародного права, що здійснюється формально у вигляді подекуди згадування в тексті судового рішення назв окремих документів чи їх статей.
У підрозділі 3.3 – «Міжнародне право в рішеннях судів загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України» – досліджуються особливості застосування міжнародного права судами загальної юрисдикції, повноваження та вплив Верховного Суду України на реалізацію норм міжнародного права в національній судовій практиці.
У своїй діяльності суди загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України керуються Конституцією України, Законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Не дивлячись на законодавчо закріплене право національних судів застосовувати положення міжнародних договорів, практика свідчить, що механізм такого застосування недостатньо визначений. Підтвердженням цьому є абсолютна відсутність будь-яких роз’яснень чи узагальнень практики із зазначених питань, що призводить до ігнорування чи неправильного застосування судами загальної юрисдикції норм міжнародного права при вирішенні справ.
Поодинокі та суперечливі рішення національних судів у цій сфері свідчать про застосування здебільшого окремих положень Європейської Конвенції з прав людини та основних свобод 1950 року, протоколів до неї, а також рішень Європейського Суду з прав людини, що останнім часом набуває свого поширення в тому числі завдяки прийняттю Закону «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» 2006 року. Окрім Європейської Конвенції і Протоколів до неї, суди загальної юрисдикції використовують і інші міжнародно-правові договори, особливо у так званих справах, ускладнених іноземним елементом. Мова йде в першу чергу про міжнародні договори про правове співробітництво та правову допомогу, специфіка яких зумовлена тим, що суб’єкти правовідносин нерідко належать до юрисдикції різних держав, а тому без відповідного сприяння з боку іншої країни здійснення правосуддя неможливе. Серед категорій справ, в яких найчастіше вимагається застосування норм міжнародних договорів, можна виділити такі: про захист прав людини, про забезпечення виконання рішень національних судів, про визнання вироків іноземних держав і виконання їх на території України, про статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України, перебування іноземця чи особи без громадянства в України тощо.