ВІРИЧ НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ ТВОРЧОСТІ ВСЕВОЛОДА НЕСТАЙКА: ДУХОВНОЦЕНТРИЧНИЙ АСПЕКТ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами, визначено мету й завдання роботи, об’єкт та предмет наукового дослідження. З’ясовано методи дослідження та теоретико-методологічну основу, конкретизовано теоретичну та практичну цінність роботи, її наукову новизну, подано інформацію про апробацію результатів дослідження, обсяг та структуру дисертації.
Перший розділ «Теоретико-методологічні аспекти роботи» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Духовна реальність як філософська та літературознавча категорія» наголошено на тому, що проблема духовності є одним із основних аспектів дослідження особистості, а також підкреслено її
актуальність, особливо в час, коли криза духовності дає про себе знати все частіше.
Основний зміст підрозділу – коротка історія міграції філософських понять «душа», «духовність», «духовна реальність» в напрямі літературознавчої методології.
На підставі аналізу праць авторитетних фахівців (І. Бех, С. Кримський, Ю. Білодід, П. Старченко, М. Жулинський, В. Пахаренко, Б. Степанишин, О. Слоньовська та ін.), зроблено висновок про те, що одностайності у визначенні самого поняття «духовність» та в поглядах на її структуру так і не знайдено, але глибокі і слушні спостереження вчених дали можливість запропонувати власне визначення цього поняття та власний погляд на його структуру, що стали вихідними в роботі.
У запропонованій структурі визначено компоненти (само- і світопізнання та само- і світоосмислення), що, на наш погляд, мають особливе значення для формування моральних і естетичних критеріїв, на основі яких особистість вибудовує систему цінностей, узгоджуючи з ними свої прагнення й ідеали, та робить свій стратегічний життєвий вибір як вибір самої себе, згідно з яким коригує кожну подальшу ситуацію, а отже, й усе своє життя як духовної особистості.
Оскільки способом реалізації духовності як внутрішньої суті людини є вчинок, дія, то будь-яка творчість є виявом «справжнього існування», а проблеми творчості, тим більше літературної, що містить пізнавальний, моральний та естетичний компоненти, нерозривно пов’язані з духовністю. Під цим кутом зору проаналізовано погляди провідних літературознавців (М. Жулинського, І. Франка, Ж.-П. Сартра, та ін.) на творчий процес та присутність у ньому духовного первня як вираження духовної суті митця, що проектується на художній твір.
Розглянуто питання про зміст і форму художнього твору в їх стосунку до духовної проблематики, зроблено висновок, що духовність оприявнюється не тільки у змісті, а й у формі твору: у ритміці, у тропіці, в архітектоніці, у стилі та емоційній наснаженості мовлення митця.
Важливою особливістю створеної митцем художньої реальності є те, що, будучи продуктом духовності (на рівні творця), вона разом із тим є й чинником духовності, адже сприяє формуванню в реципієнта рис духовної особистості.
У підрозділі 1.2. «Джерела художності дитячої книжки: духовно-аксіологічний світ дитинства» аналізується характер та динаміка духовних цінностей дитини у зв’язку з проблемою художності дитячої книжки. Зроблено висновок про тісний зв’язок і пряму залежність рівня художності від закладеної в його основу системи духовних цінностей. Проаналізовано низку праць філософів, психологів та ін., що досліджували аксіологічні проблеми, зокрема проблеми дитячої аксіології у зв’язку з духовністю особистості (С. Кримського, І. Огієнка, І. Беха, Е. Фромма). Аналіз поглядів учених на проблеми дитячої аксіології переконує, що формування і становлення дитячої особистості
нерозривно пов’язане з формуванням її ціннісних орієнтацій. Від рівня сформованості цінностей залежить і самооцінка людини, і її ставлення до світу. З’ясовано, що, на думку більшості вчених (І. Бех, Г. Вижлецов, Є. Нікітін, С. Кримський), основою духовного ідеалу є «вічні цінності», найвищим проявом яких вважаються Істина, Добро, Краса, Любов, Милосердя, що виступають умовою «справжнього існуваня». Підвалини людського щастя закладаються в дитинстві, оскільки саме дитинство позначене особливою чутливістю і вразливістю, жагою пізнання, безпосередністю в почуттях і реакціях.
Саме з цими особливостями дитячого світосприйняття та дитячих реакцій пов’язана специфіка літератури для дітей, рівень її художності. Ці особливості диктують також і засоби формування цінностей та ціннісних орієнтирів у дитячому віці, що, як застерігають психологи й філософи, також повинні відповідати законам істини, краси й любові, адже і сам світ дитинства, і дитина в цьому світі є непроминальними цінностями людського буття.
Знання дитячої психіки, вміння вживатися в ціннісний світ дитинства дозволяє кращим дитячим письменникам, серед яких почесне місце посідає й В. Нестайко, показати у своїх творах формування в підростаючого покоління духовних цінностей, що зумовлюють вибір вчинку, дії, які не завжди дають очікуваний результат, але, продиктовані шляхетною метою, є запорукою постійного духовного зростання юної особистості.
Порушуючи проблеми дитячої аксіології, художня література для дітей запрошує юного читача вийти на ті шляхи духовного поступу, де герої твору – його ровесники, набуваючи Самості і піднімаючись на рівень справжніх авторитетів, стають за приклад, вартий наслідування.
У підрозділі 1.3. «Художня специфіка дитячої літератури» проаналізовано особливості художньої літератури для дітей з точки зору ролі й функцій, які вона виконує в суспільному й особистому житті. Головними функціями літератури визначено пізнавальну, виховну, естетичну та комунікативну, кожна з яких диктує свої вимоги до художнього твору, а відтак визначає його специфічні риси.
Враховуючи думку І. Франка про те, що дитяча книжка має містити в собі «здоровий корм для душі й розуму», нами визначено такі особливості літератури для дітей, які випливають із її функціональної специфіки: актуальність тематики та співвідносність її з життєвим досвідом і рівнем сприйняття дитини; врахування вразливості дитячого сприйняття при зображенні трагічних сторін життя, – у дитячому творі завжди повинна залишатися перспектива для торжества добра й людяності; побудова твору – фабульна при динамічному розвитку подій, несподіваності перипетій, конкретиці обставин, повноти зображення персонажів; яскравість, персоніфікованість лексики; лаконічність позасюжетних компонентів, увиразнених, здебільшого, завдяки колоритній, презентативній деталі.
Беручи до уваги міркування основоположника філософської герменевтики Г.- Ґ. Ґадамера, покладені в основу теорії інтерпретації, що кожен текст завжди «щось нам каже», і саме цим сказаним «зумовлене все те, що ми повинні розуміти», слід ствердити, що не «лише спосіб прочитання і сприйняття» тексту визначає його долю, а й те, що він «каже», бо діалог між читачем і автором відбувається через текст, в якому акумулюються авторські інтенції, – без того, що «каже» автор своїм текстом, втрачається сам предмет комунікації.
Таким чином, зроблено висновок про взаємопов’язаність як усіх функцій, так і зумовлених ними художніх особливостей літератури для дітей, жодну з яких не можна проігнорувати. Однак визначальною, специфічною рисою дитячої літератури, без якої вона не може існувати як така, є її відповідність дитячій психології, вміння митця проникнути у внутрішній світ дитини, зачепити в ньому ті струни, які б адекватно відгукнулися на текст-послання.
У підрозділі 1.4. «Проза В. Нестайка в рецепції літературної критики» здійснено огляд критичної та наукової літератури, присвяченої творчості письменника. На основі аналізу матеріалів літературознавчого та критичного характеру, в яких приділено більшу чи меншу увагу творчості В. Нестайка (посібники «Українська дитяча література» Л. Кіліченко, П. Лещенка, І. Проценка; «Українська дитяча література» Д. Білецького, Ю. Ступака; літературно-критична хроніка «Українська радянська література для дітей» В. Костюченка; дисертаційні дослідження О. Будугай, І. Бойцун, О. Гарачковської, П. Кириченка, О. Папуші, Б. Салюк, Н. Сидоренко; статті та розвідки в періодичній пресі, інтерв’ю тощо) зроблено висновок, що, попри певну увагу літературознавців, критиків та оглядачів книжкової продукції, призначеної для дітей, до творчості В. Нестайка, його творчий доробок не досліджений повною мірою.
У низці дисертацій зустрічаємо досить глибоке й цікаве висвітлення окремих аспектів творчості письменника (частіше в зіставленні з творами для дітей зарубіжних авторів або «в обоймі» з українськими дитячими письменниками 60-х – 80-х років ХХ століття). Відзначаючи специфіку Нестайкового письма, критики та літературознавці найчастіше звертають увагу на яскравий і самобутній гумор у творах письменника, майстерну побудову сюжетів, тематичне розмаїття, реалістичну основу фантастичних пригод, життєву правдоподібність ситуацій і подій. У низці рецензій і відгуків згадується про майстерну побудову діалогів, вдале поєднання гумору й ліризму. Усі ці спостереження є цінними й цікавими, проте здебільшого мають характер констатації і не розкривають самої природи згадуваних рис творчості В. Нестайка, що зобов’язує уважніше поставитися до творчої спадщини письменника, який посідає одне з чільних місць в українській сучасній літературі для дітей.
Другий розділ «“В духовній оселі слова”: художнє моделювання світу дитинства у творах В. Нестайка» містить чотири підрозділи.
У підрозділі 2.1. «Літературно-мистецька експлікація архетипу “божественна дитина”» з’ясовано суть і характерні особливості названого архетипу, причини його актуалізації в суспільній свідомості 60-х років минулого століття, що виявила себе появою в літературі цього періоду значної кількості творів, об’єктом зображення в яких став образ дитини, та простежено модифікації архетипного символу у творчості В. Нестайка.
На основі детального аналізу праць К.-Г. Юнга, присвячених теорії архетипів, встановлено, що архетипи – це символічні форми, які акумулювали в собі прадавні уявлення психічних станів предків, що виходять на поверхню тоді, коли людина потрапляє в безвихідну (з її точки зору) ситуацію. Проекція архетипу на конкретну картину світу є символом, і, як і кожен символ, може мати безліч потрактувань та відображень у міфології різних народів.
Це символи не нового, набутого, а збереженого. Вони символізують природність дитини, усе те безпосереднє і світле, що закладене природою. «Архетипна дитина» не росте! Набуваючи Самості, вона все ж зберігає свою природну дитинну сутність і є тим самим символом рівноваги, гармонії між минулим і майбутнім, без якої людство, позначене «однобічністю й безумствами свідомості», може залишитись «без коріння», відійти від принципу «Deo concedente».
Щоб самостверджена, сильна людина не перетворилася на монстра, щоб знання несли благо, а не сприяли злу, щоб прогрес був життєдайним, твердить К.-Г. Юнг, людство повинно «зберегти дитинний стан колективної душі», тому що «діти вражою силою не бувають» (В. Нестайко). Саме тому в казці «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків» неслухняних бешкетників, перш ніж перетворити на Зміїв Гориничів чи Бабаїв, «вражі сили» за допомогою «рослини-дорослини» перетворюють на дорослих людей, а розчаклування можливе лише після заглядання в чарівне дзеркало, що у В. Нестайка символізує процес пізнання самого себе, своєї природної сутності.
У цьому сенсі твори письменника, в яких так зримо проступає архетип «божественної дитини», можуть сприйматися як заклик до природності, до правди, а відтак і до духовного зцілення, добротворення і краси, якими осяяна душа дитини в найприродніших, найбезпосередніших її виявах.
Психічне підґрунтя творення міфа збігається, як твердить К.-Г. Юнг, із процесом творчості. Саме цим пояснюється той факт, що міфологічні уявлення у вигляді міфологем часто проникають не тільки в народну творчість, а й у художній світ літературних творів.
Архетип «божественна дитина» в індивідуальній психіці актуалізується в період «індивідуації», набуття Самості (самостановлення, перетворення індивіда на індивідуальність, особистість). Цей процес переходу в нову якість (відторгнення від минулого) символізується в міфологічних мотивах мандрів, подолання труднощів і небезпек, які здійснюють маленькі котигорошки, хлопчики-мізинчики, найупослідженіші треті брати, а у творах В. Нестайка – слабосилі Васі Глечики, непримітні Нусі, боязливі Косі Вухані.
Замкнутість, відірваність героя від витоків, боротьба з темними силами – символічне втілення конфлікту між новим знанням і «блаженним невіданням» попереднього стану, конфлікт нового зі старим, теперішнього з майбутнім. Дитина, «божественність» якої саме в цій її нездоланності на шляху до самої себе, до власної особистісності, перемагає темні (у В. Нестайка – «вражі») сили, у чому їй допомагають врятовані нею звірята, риби, яблуньки. У В. Нестайка – супутники дитинства – казкові Грайлики, місячні та сонячні зайчики тощо.
У підрозділі 2.2. «Мовна гра в художніх текстах письменника» висвітлено особливості формування мовно-художнього світу В. Нестайка, специфіку його творчого стилю.
Встановлено, що добір мовних форм спрямовано на творення художнього світу, суголосного дитячому сприйняттю. Однією із таких форм є «передоручення» ролі оповідача-наратора одному (чи двом) із персонажів твору – ровесникові читача, що забезпечує ефект близькості, рівноправності сторін, активний інтерес до зображуваних подій, безпосередньої участі в них. Часто цей ефект посилюється використанням прийому безпосереднього залучення читача до розмови чи до участі в подіях. Така персоніфікована конструкція є своєрідним запрошенням до гри, в якій роль автора як дорослого, авторитетного її учасника цілком знівельована за рахунок актуалізації сфери дитячої свідомості. Чітка візуалізація читача, мінімізація відстані між ним і героями творів дає можливість читачеві легко ідентифікувати себе з одними персонажами, дистанціюватися від інших, що допомагає без нав’язливого дидактизму донести до дитини ті моральні й етичні норми, які сприяють формуванню духовності.
Надзвичайно яскраво обігрується письменником характерний для дитячого віку максималізм, що породжує «глобальність» підходів до будь-якої справи: якщо вже щось робити – то не менше, як для всього людства, якщо слава – то на всю країну – «щоб і в Жмеринці побачили!» («Тореадори з Васюківки»).
Велику роль у творенні художнього світу дитинства відіграють ощадно, але влучно й доцільно використані художні засоби: це несподівано виразні порівняння, оніми-дублі, що творяться на основі спільності кореня чи подібності звучання, колоритні фразеологізми, діалектизми тощо. У підборі сміхотворних звукосполучень В. Нестайко вигадує прізвища (Гонобобель, Карафолько, Гицельцап), творить складні слова із семантично та стилістично непоєднуваних основ (криниценавт, чарифон тощо), при творенні казкової лексики користується самостійно вигаданим способом «накладання» основ (кошмар + марл[я]= кошмарл[я]; історія лісу = лісторія тощо), творить казкові топоніми, що конструюються за загальноприйнятими матрицями, але дають виразно негативну самохарактеристику об’єкта (Страхолюдія, Зландія тощо).
Завдання розвитку дитячого мислення письменник здійснює шляхом використання чужих текстів. Гра словом тут ведеться як на рівні назви твору, так і на рівні сюжетної історії, де письменник виявляє власну творчу індивідуальність через систему ідентифікацій чи опозицій з прототекстом, як це бачимо у трилогії про васюківських тореадорів, зокрема в історії перебування Робінзона Кукурузо на острові Переекзаменовки. Тут інтерпретація спрямовується на осягнення змісту, пов’язаного із заниженням суті події, що стала об’єктом обігрування, і власне «перелицьовується» у нестайківському тексті, надаючи йому комічного забарвлення.
Таким чином, аналіз мовних особливостей творів В. Нестайка дає підстави стверджувати, що його майстерне володіння словом дозволяє не тільки сформувати довкіл своїх героїв ту ауру духовності, яка охоплює читача, а й стимулювати потяг до самопізнання і саморозвитку.
У підрозділі 2.3. «Гумор як складова духовного світу дитини»
з’ясовано специфіку сміхової культури дитячої прози В. Нестайка, її духовний зміст. Опрацьовані теоретичні, історико-літературні праці, а також критичні матеріали, у яких безпосередньо розглядається гумористична складова стилю письменника, дають підстави для висновку про те, що гумор – одна з найприкметніших рис його стилю.
Аналіз природи і характеру комічного у творах В. Нестайка переконує, що письменник найширше й найбільш охоче використовує гумор, названий В. Проппом «добрим сміхом».
Гротескного, саркастичного характеру набуває Нестайків сміх лише у тих випадках, коли йдеться про дорослих негідників – казкових чи реальних: епізоди з хуліганцями («В Країні Сонячних Зайчиків»), гротескні портрети Книша та Книшихи («Тореадори з Васюківки») тощо. Найширше використовується в досліджуваних творах кількашаровий комізм ситуацій, найяскравіше представлених у трилогії «Тореадори з Васюківки». Невідповідності між намірами та наслідками дій героїв, з одного боку, викликає веселу, подекуди й співчутливу, посмішку, а з іншого – велику повагу до маленьких трудівників, які, прагнучи зробити людям добро та й прославитись заодно, заходилися будувати метро під свинарником у власній садибі. Подібний прийом комічного використано у повісті «Пригоди Грицька Половинки», де сміх викликає неадекватність між явищем і його оцінкою з боку персонажа. Широко використовує письменник такі засоби творення комічного, як римоване відлуння: хмара Чорнара, вірус-ледачирус; ономатопея: «Кося тільки – бемць! Вовчик – беркиць!»; сміхова ономастика, коли в імені чи в прізвиську концентрується стисла (як правило, негативна) характеристика персонажа. Іноді гумористичний ефект посилюється, навпаки, контрастом між антропонімом і суттю персонажа, ним названого: Пантера Ягуарівна виявляється сентиментальною, слізливою вчителькою тощо. Незбіг «форми» і «змісту» має за мету не тільки створення гумористичного ефекту, а й донесення
до юного читача думки, що суть – не в імені й не в зовнішньому вигляді, а в її серці, в її думках, її вчинках.
Комічне в аналізованих творах – це завжди успіх у своєї читацької аудиторії, але разом з тим розвиток її інтелекту, розширення світогляду, формування основ моралі та естетичних почуттів.
Підрозділ 2.4. «Портретування крізь призму духовності» присвячено дослідженню особливостей портретування персонажів, що полягають у помітному прагненні автора представити портрет як своєрідне вікно в духовний світ героя. Особливу увагу звернено на думку В. Фащенка про необхідність розширення поняття «портрет» за рахунок включення у його сферу «видимої мови душі», адже для В. Нестайка такий спосіб портретування найбільш характерний. Розлогі детальні описи зовнішності зустрічаються у нього вкрай рідко.
Будучи уважним і спостережливим, майстерно використовуючи багату мовну палітру, письменник творить яскравий, колоритний, повний експресії духовно виразний портрет, не витрачаючи при цьому жодного слова на позначенння зовнішніх рис героїв. Такі портрети особливо промовисті, вони концентрують увагу читачів на особливостях внутрішнього порядку, створюючи разом з тим і повне уявлення про зовнішній вигляд персонажа.
Письменник вміє чітко означити вододіл між іміджевою маскою, до чого деякі його персонажі бувають досить схильні і навіть охочі, та власне образом, «правдивим обличчям», як це бачимо на прикладі Ніни Макароніної («Одиниця з обманом»).
У таких випадках, передаючи складні переживання, перебіги почуттів, автор завжди делікатний і обережний, аби не образити, не принизити, не осудити намарне, пам’ятаючи повсякчас, що поганих дітей не буває, що істинна суть дитини завжди світла, добра і чиста. І часом, коли певні обставини провокують дитину на нещирість, чи навіть на неконтрольоване зло, спотворюючи її «обличчя» неправдою, письменник завжди приходить на допомогу, всіляко намагаючись «розчаклувати» дитину (як це простежуємо на прикладі Кощія у повісті-казці «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків»), повернути її до своєї природної дитинної сутності. А це завжди можливо, переконаний він, поки вона ще дитина.
Слід додати, портрети у творах В. Нестайка досить різноманітні за формою. Зустрічаються індивідуальні, колективні, здвоєні, деталізовані, схематичні портрети, але ріднить їх при цьому вгадуваність і змістова наповненість саме тією духовною правдою, – чи то окремого героя, чи колективу, чи цілої нації, яка так приваблює читача і спонукає вірити кожному слову письменника.
Третій розділ «Природа в художній картині світу В. Нестайка» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Роль пейзажу в художньому світі прози письменника» досліджено духовний аспект концепту пейзаж, засоби його втілення.
Встановлено, що пейзаж у творах В. Нестайка багатофункціональний: окрім функції психологізації, яка, на нашу думку, є провідною, нестайківський пейзаж виконує образотворчу, експресивну, символічну функції та функцію хронотопу. Образи природи у творах письменника зринають то явно, то приховано, але завжди як щось невідступно присутнє в бутті людини. Описи довкілля в аналізованих текстах реалістичні, впізнавані, адже природа в Нестайкових творах має український колорит, – навіть казкові сади Ластовинії чи розкішні квітники в Країні Сонячних Зайчиків.
Несподівані вкраплення в реалістичну, буденну картину яскравої пейзажної деталі надають звичному оточенню небуденного забарвлення, перетворюють його на чарівний світ: «У вікно заглядало веселе ранкове сонце. У саду дзвінко гомоніло птаство. А на підвіконні сидів, усміхаючись, сонячний зайчик Терентій» («В Країні Місячних Зайчиків»). Сонячні зайчики, запавши в душу дитини, впродовж усього життя будуть зринати і пробуджувати почуття ніжності, доброти й сонячної радості.
Досліджено використання описів природи для увиразнення психічних станів героїв, роль пейзажу як каталізатора духовності героя. Підкреслено, що досить часто в досліджуваних творах неадекватну реакцію персонажа (переважно людини дорослої) на пейзаж автор використовує як засіб висвітлення його внутрішньої порожнечі й бездуховності. Здебільшого ж стосунки персонажів-дітей із природою вибудовуються за принципом психологічного паралелізму: пейзаж гармоніює з емоційним станом героя, що виразніше підкреслює нерозривність духовного зв’язку дитини з природою (Ява Рень на острові «Тореадорах з Васюківки»; нічні мандри Веснянки в дрімучому лісі «В Країні Сонячних Зайчиків»). Іноді описи деяких компонентів довкілля, які використовує автор з естетичною метою чи для розширення знань дитини про природу, несподівано виводять читача на роздуми про глибоко духовні проблеми людського буття.
Доведено, що пейзаж у творах В. Нестайка служить засобом зображення осонценої, опроміненої вірою в добро країни, назва якій – Дитинство.
Підрозділ 3.2. «Художня експлікація духовно-природної сутності дитячої творчості» присвячено проблемі висвітлення у творах В. Нестайка творчої діяльності дитини як вияву її природного потягу до самореалізації та ролі дитячої творчості у становленні дитини як духовної особистості.
В основу дослідження цієї проблеми покладено думку про те, що діяльність як спосіб вираження активності, притаманної всім живим організмам, є фундаментальною природною властивістю дитини. Відтворювальна діяльність дітей у прозі В. Нестайка часто набуває творчого, одухотвореного характеру. Зображення найпрозаїчнішої (миття посуду), а почасти навіть позірно безглуздої (перетаскування важенних каменюк з місця на місце) відтворювальної діяльності набуває значущого духовно-творчого сенсу, виступає актом самотворення, формування характеру.
Творча діяльність дітей так часто набуває комічного характеру, а наслідки цієї діяльності так разюче не збігаються із задумом внаслідок нерівномірності розвитку в дитини уяви і мислення, раціональної та емоційної сфер психіки. Попри наперед відомі негативні наслідки діяльності васюківських «тореадорів», аналіз спонукальних причин, намірів хлоп’ят дозволяє цю діяльність трактувати не тільки як творчу, а й як таку, що є вираженням духовності підлітків.
Майже в усіх творах письменника простежується сковородинська ідея «сродної» праці як умова щасливого життя людини. Шкільні твори, які пишуть учні за темою «Ким я хочу бути» («Одиниця з обманом»), освітлені почуттям радості, адже діти пишуть про втілення мрії, суголосної з їхньою внутрішньою суттю, навіть у «тореадора» Яви, який «міняв професії, як циган коней», і полягає вона у прагненні творити добро людям, тваринам, світові.
Детальний аналіз висвітлення творчої діяльності дітей у творах В. Нестайка приводить до висновку, що юні герої, активно пізнаючи світ та реалізуючи себе у ньому через творчу діяльність, обов’язково проходять (кожен своєю стежкою) непросту дистанцію духовного становлення від себе – до іншого, до плідної комунікації зі світом. Найціннішими плодами цієї діяльності є самовдосконалення, самостановлення. Твори письменника, як велика духовна цінність, допомагають юним читачам осягати духовний сенс людського щастя.