ІНСТИТУЦІАЛІЗАЦІЯ МОРСЬКОЇ ПРАКТИКИ У ФОРМУВАННІ СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНОГО МОРСЬКОГО ПРАВА

Краткое содержание

У Вступі розкриваються сутність і стан наукової проблеми та її значущість, обґрунтовуються необхідність проведення дослідження, актуальність і доцільність роботи для розвитку юридичної науки в Україні. Висвітлюється зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет. Описуються методи дослідження, його теоретична основа. Розкриваються наукова новизна результатів дослідження, їх практичне значення. Наводяться відомості щодо апробації результатів дослідження та їх публікації.

Перший розділ «Етапи формування міжнародного морського права» містить три підрозділи, в яких досліджуються питання, що стосуються періодизації історії міжнародного морського права. Визнання факту створення міжнародно-правового акта як історичної події дозволило виокремити історико-правові періоди формування міжнародного права взагалі та міжнародного морського права зокрема.

У підрозділі 1.1. «Етап формування некласичного (протокласичного) міжнародного морського права (з давніх часів до Вестфальських мирних договорів 1648 р.)» досліджено перший етап формування міжнародного морського права - етап його виникнення. На цьому етапі поступово з’являються як міжнародне, так і міжнародне морське право.

Наголошено на необхідності виокремлення в цьому етапі періоду державної організації суспільства. Спочатку на міжплемінному рівні виникає певна практика поведінки, яка отримує своє усталення у формі неписаних звичаїв - перших правил спілкування між племенами та союзами племен. Морська торгівля регулюється звичаями, які добровільно застосовуються її учасниками. Виникнення держав призвело до заміни міжплемінних відносин міждержавними відносинами. Звичаї з плином часу набувають писемної форми (наприклад форми збірок звичаїв), а згодом – форми міждержавних договорів, але переважно двосторонніх або вузькорегіональних. Наголошено при цьому на існуванні міжнародного морського права у вигляді окремих норм.

Визнано, що основу регулювання морської торгівлі за часів середньовіччя становили звичаї, вироблені практикою торговельного мореплавства Давньої Греції, які застосовувались у римській морській практиці та завдяки цьому стали широко відомими на всьому середземноморському узбережжі.

У підрозділі 1.2. «Етап формування класичного міжнародного морського права (з 1648 р. до Паризької декларації про морське право 1856 р.)» досліджується період розвитку, удосконалення і творчого переосмислення принципів вестфальської конфігурації міжнародного права, які заклали основу для формування класичного міжнародного морського права.

Наголошується, що формування класичного міжнародного права почалося з Вестфальського миру 1648 р., який заклав його основу.

З завершенням великих географічних відкриттів постає нагальна потреба в міжнародно-правовому регулюванні окремих видів користування морськими просторами. Наголошено, що на цьому етапі серед міжнародних договорів загального характеру можна виокремити міжнародні договори про торгівлю та мореплавання. Зокрема, укладаються як двосторонні, так і багатосторонні міждержавні договори щодо рибальства та інших видів морського промислу. Отже, історія міжнародних морських відносин цього періоду свідчить про те, що норми і принципи класичного міжнародного морського права формувалися при безпосередній взаємодії двох тенденцій: захисту своїх національних інтересів прибережними державами і необхідності забезпечення вільного використання ресурсів відкритого моря в інтересах усіх суб’єктів міжнародних відносин.

Зроблено висновок про те, що завершення етапу слід пов’язувати з прийняттям Паризької декларації про морське право 1856 р., положеннями якої було започатковано сучасне міжнародне морське право.

У підрозділі 1.3. «Етап формування сучасного міжнародного морського права (з 1856 р. до нашого часу)» досліджується етап формування сучасного міжнародного морського права.

Зроблено висновок про те, що початок етапу слід пов’язувати з прийняттям Паризької декларації з морського права 1856 р., тому що це міжнародно-правовий акт який: є першим загальним міжнародно-правовим актом, положення якого було спрямовано виключно на врегулювання міжнародних відносини у сфері морської діяльності; завдяки йому каперство, тобто державне використання торгових суден із метою ведення воєнно-морських дій, було визнано протиправним, і «скасовано назавжди». Отже, у складі мореплавства – було виокремлено торговельне мореплавство і військове мореплавство, відповідно - використання торгових і військових суден; цим було надано певного поштовху до скликання міжнародних конференцій з розгляду питань регулювання відносин у сфері торговельного мореплавства та створення міжнародних неурядових морських організацій, які прийняли на себе значний тягар із підготовки матеріалів до цих конференцій та їх проведення.

Другий розділ «Інституціалізація морської практики у формуванні звичаєвих і договірних норм сучасного міжнародного морського права» складається з трьох підрозділів, в яких надано визначення понятійно-категорійного апарату роботи, досліджено формування звичаєвих і договірних норм сучасного міжнародного морського права та юридичний зміст окремих стадій цих процесів.

У підрозділі 2.1. «Формування сучасного міжнародного морського права: загальна характеристика і визначення понять» досліджено питання, які стосуються загальної характеристики формування сучасного міжнародного морського права і визначення понять, які при цьому застосовуватимуться.

Визнано, що функціонування й розвиток суспільства відбуваються в різних формах соціальних процесів, які характеризують суб’єктно-об’єктні зв’язки і відносини в усіх сферах діяльності людей. Кожний соціальний процес складається з декількох стадій, які можна виокремити на підставі визначення їх змісту та спрямованості. Такі стадії настають послідовно, тобто має існувати тісний зв’язок між стадіями розвитку, які закономірно слідують одна за одною. Зроблено висновок, що формування сучасного міжнародного морського права слід розуміти як різновид соціального процесу виникнення, розвитку й зміни його норм.

Досліджено з метою подальшого використання в роботі визначення поняття «формування права». На підставі аналізу визначень понять «практика», «соціальна практика», «юридична практика» надано авторське визначення поняття «морська практика» - сукупність випадків поведінки у сфері використання морських просторів.

У підрозділі 2.2. «Інституціалізація морської практики у формуванні звичаєвих норм» досліджено склад процесу та юридичний зміст стадій процесу формування звичаєвих норм сучасного міжнародного морського права.

Виокремлено три стадії формування звичаєвих норм міжнародного морського права: стадію формування об’єктивних передумов, стадію формування суб’єктивних передумов; стадію інституалізації морської практики. Наголошено, що на першій стадії з’являється морська практика; на другій стадії виникає та набуває відповідного розвитку міжнародне opinio juris sive necessitatis; на третій стадії реалізується міжнародне opinio juris sive necessitatis. Отже, останню стадію слід розглядати як стадію інституціалізації морської практики, що сприймається як норма права, щодо визначення її форми та змісту.

Наголошено, що поява нової практики у тих чи інших сферах морської діяльності, які або вже регулюються міжнародним правом, або вимагають правового регулювання, веде до створення норм звичаєвого права, якщо така практика відповідає низці критеріїв, які встановлено міжнародним правом.

 Визначено специфіку формування звичаєвих норм сучасного міжнародного морського права на завершальній стадії, яка полягає в тому, що морська практика може не отримати письмової форми. При цьому наголошується, що за сучасних умов морська практика дедалі частіше отримує форму письмового документа. Форма таких документів різноманітна, це можуть бути: правила поведінки, рекомендації та навіть кодекси усталеної практики і міжнародні договори.

Наголошено, що в теперішній час інституціалізація норм-звичаїв відбувається шляхом їх уніфікації та (або) кодифікації міжнародними урядовими та неурядовими морськими організаціями. Зазначено, що в останньому випадку стадія інституціалізації у формуванні звичаєвих норм сучасного міжнародного морського права отримала певне нормативно-правове врегулювання на рівні статутів та регламентів відповідних міжнародних організацій.

У підрозділ 2.3. «Інституціалізація морської практики у формуванні договірних норм» досліджено склад процесу та юридичний зміст стадій формування договірних норм сучасного міжнародного морського права.

Наголошено, що для формування договірних норм сучасного міжнародного морського права притаманні такі ж початкові стадії, як і для формування звичаєвих норм. При цьому зроблено висновок: на першій стадії цього процесу об’єктивною передумовою може бути морська практика, яка вже склалася у формі міжнародного звичаю. Отже, у такому випадку на другій стадії цього процесу виникає та отримує розвиток opinio juris sive necessitatis щодо надання такому міжнародному звичаю форми міжнародного договору.

Установлено, що на завершальній стадії формування договірних норм сучасного міжнародного морського права також реалізується міжнародне opinio juris sive necessitatis, тому цю стадію також слід розглядати як стадію інституціалізації морської практики. Зроблено висновок про те, що на відміну від завершальної стадії формування звичаєвих норм, форму морської практики, а саме – міжнародний договір - вже обрано на другій стадії процесу. Отже, йдеться тільки про узгодження змісту цього документа. Особливу увагу приділено тому, що ця стадія формування договірних норм міжнародного права отримала певне нормативно-правове врегулювання на рівні міжнародних конвенцій та набула в доктрині міжнародного права статусу окремого інституту міжнародного права - права міжнародних договорів.

Третій розділ «Формування окремих інститутів сучасного міжнародного морського права» містить чотири підрозділи, в яких досліджується формування окремих інститутів сучасного міжнародного морського права.

У підрозділі 3.1. «Формування інституту спільної аварії» доведено, що морська практика в цій сфері набула форми кодифікованого зводу звичаїв вже у 1860 р. Тобто цією подією було завершено навіть і останню стадію процесу - стадію інституалізації морської практики. Зазначено, що у 1890 р. звід звичаїв отримав сучасну назву – Йорк-Антверпенські правила (York-Antwerp Rules - YAR). Також зазначено, що на протязі століття практика використання Йорк-Антверпенських правил постійно змінювалась, удосконалювалась, а це в свою чергу сприяло розробці нових редакцій Йорк-Антверпенських правил (YAR 1924, YAR 1950, YAR 1974, YAR 1990, YAR 1994, YAR 2004…..).

Наголошено, що до теперішнього часу всі спроби надати Йорк-Антверпенським правилам форми міжнародного договору не отримали підтримки. До того ж у 2004 р. було прийнято «Йорк-Антверпенські правила 2004», які стали не черговою модифікацією правил YAR 1994 (до цього зміни та доповнення до правил приймалися на підставі консенсусу), а окремою їх редакцією. Тобто йдеться про появу на сучасному етапі формування цього інституту міжнародного морського права неоднорідної практики, що призвело до створення двох зводів морської практики в цій сфері міжнародно-правового регулювання:YAR 1994 i YAR 2004.

Зроблено висновок про те, що формування інституту спільної аварії після 150 років існування у формі кодифікованої збірки звичаїв та внесення численних змін і доповнень знов опинилося на другій стадії процесу - стадії виникнення та розвитку opinio juris sive necessitatis - переконання про необхідність визнання тої чи іншої морської практики, що склалася, як норми міжнародного права та надання їй відповідного змісту і форми.

У підрозділі 3.2. «Формування інституту запобігання зіткненню суден» доведено, що появою у XVII ст. правил запобігання зіткненню суден у формі норм національного морського права певних держав, які стали обов’язковими до виконання у національних морських водах усіма іноземними суднами, було визначено початок другої стадії формування цього інституту сучасного міжнародного морського права - стадії виникнення та розвитку opinio juris sive necessitatis. Тому вже у 1889 р. у Вашингтоні відбулася перша Міжнародна морська конференція з розгляду Правил запобігання зіткненню суден у морі. На конференції морська практика, що склалася у сфері гарантування безпеки морського судноплавства, одразу отримала своє усталення у формі міжнародних правил, але таких, які не мали обов’язкового до виконання характеру положень міжнародної угоди.

Наголошено, що у період з 1889 р. до 1972 р. Правила запобігання зіткненню суден у морі було неодноразово змінено і доповнено. Але докорінних змін - інституціалізації морської практики, що склалася, щодо змісту та правового статусу - ці правила зазнали на міжнародній конференції 1972 р., яку було присвячено розгляду тільки одного питання – перегляду цих правил. Отже, теперішнього вигляду інститут запобігання зіткненню суден у морі сучасного міжнародного морського права дістав 1972 р. у формі додатку (невід’ємної складової частини) до Конвенції про Міжнародні правила запобігання зіткненню суден 1972 р. – міжнародного договору.

У підрозділі 3.3. «Формування інституту ідентифікації морських суден» встановлено, що у XIII–XIV століттях морська практика визначати (ідентифікувати) національну належність судна за допомогою державного прапора вже отримала інституціалізацію у формі норм національного морського права окремих морських держав. Міжнародне оpinio juris sive necessitatis - переконання про необхідність визнання морської практики, що склалася, стосовно ідентифікації суден окремих держав як норми міжнародного права та надання їй відповідного змісту і форми, було реалізовано в 1958 р. на І Міжнародній конференції з морського права у формі відповідних положень Конвенції про відкрите море – міжнародного договору. Зазначено, що у 1982 р. такі положення набули свого подальшого розвитку у Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права.

Наголошено, що відсутність у чинних міжнародних конвенціях положень, які безпосередньо стосуються встановлення умов надання державами прапора права суднам плавання під своїм прапором створило підстави для виникнення прецедентів реєстрації суден у державах так званого «зручного» прапора. До того ж у теперішній час набула поширення практика реєстрації (національної ідентифікації) суден у так званих національних «міжнародних» (відкритих, паралельних) та тимчасових (бербоутчартерних) реєстрах. Зазначено, що в умовах, які склалися, ініціатива Міжнародної морської організації (Inte
ational Maritime Organization - IMO) щодо надання кожному судну так званого «ідентифікаційного номеру IMO» відповідно до Резолюції А. 600(15), яку було ухвалено у 1987 р., є найбільш дієвою юридичною процедурою з ідентифікації морських суден.

Зроблено висновок про те, що інститут ідентифікації морського судна сучасного міжнародного морського права складають як договірні норми права, які містяться в чинних міжнародних конвенціях, так і звичаєві норми. При цьому, як перші, так і другі являють собою відповідну інституалізацію морської практики.

У підрозділі 3.4. «Формування інституту втручання у відкритому морі в обставинах загрози завдання шкоди довкіллю» досліджено формування інституту втручання у відкритому морі за обставин аварії або іншого навігаційного інциденту, наслідки якого загрожують завданням шкоди морському довкіллю.

Визначено, що об’єктивною підставою для роботи міжнародної конференції 1967 р. стало застосування у відкритому морі урядом Великої Британії військової сили щодо танкера «Торі Каньйон», наслідком аварії якого була загроза значного забруднення нафтою узбережжя. Наголошено, що навіть не практика, що склалася, а єдиний випадок викликав необхідність визначення міжнародного opinio juris sive necessitatis - переконання про необхідність визнання випадку як норми міжнародного права та надання йому відповідного змісту і форми.

Зроблено висновок, що прийняття вже у 1969 р. міжнародної угоди - Конвенції про втручання у відкритому морі у випадках аварій, що призводять до забруднення нафтою, – на підставі opinio juris sive necessitatis щодо цього випадку, слід розглядати як інституціалізацію морської практики у формі міжнародного договору.