МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ДЕРЖАВ З КОНВЕНЦІЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ ПРОТИ КОРУПЦІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність проведеного дослідження, визначаються предмет, об’єкт, мета та завдання дослідження, викладені методологічна і теоретична основи роботи, положення, що характеризують її наукову новизну, розкриваються теоретичне і практичне значення роботи та апробація результатів дослідження.

Розділ 1. «Передумови міжнародно-правового співробітництва у боротьбі з корупцією в рамках Організації Об’єднаних Націй» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Формування міжнародно-правового співробітництва у боротьбі з корупцією на універсальному рівні» досліджуються особливості виникнення і становлення міжнародно-правового співробітництва у боротьбі з корупцією на універсальному рівні. Через об’єктивні причини, а саме через сприйняття державами до 80-х років ХХ ст. корупційних злочинів як суто внутрішньодержавного явища, основні міжнародно-правові норми та принципи у сфері боротьби з корупцією формувались спочатку в рекомендаційних актах ООН. Правовою основою для поширення компетенції ООН на боротьбу зі злочинністю (у тому числі з корупцією) є ті положення Статуту ООН, що закріплюють співробітництво держав-членів у сфері міжнародної безпеки, мирного співробітництва держав і захисту прав людини, зокрема, це п. 2 ст. 11 і п. 1(b) ст. 13 Статуту ООН.

До найбільш важливих рекомендаційних актів універсального характеру у сфері запобігання та протидії корупції слід віднести такі документи, прийняті під егідою ООН: Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку 1979 р., Неапольська політична декларація і Глобальний план дій проти організованої транснаціональної злочинності 1994 р., Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб 1996 р., Декларація ООН про злочинність і суспільну безпеку 1996 р., Декларація ООН про боротьбу з корупцією і хабарництвом у міжнародних комерційних операціях 1996 р. та ін.

Головне значення цих рекомендаційних актів полягає у тому, що вони створили підстави для укладення в рамках чи під егідою ООН багатосторонніх міжнародних антикорупційних договорів. Зокрема, до них відносяться: Конвенція про боротьбу з підкупом посадових осіб іноземних держав у разі проведення міжнародних ділових операцій 1997 р., Рамкова Конвенція ООН проти організованої злочинності 1997 р., Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 р., Конвенція ООН проти корупції 2003 р. та ін.

Таким чином, протягом останніх десяти років у системі Організації Об’єднаних Націй відбулося активне створення глобальної мережі правового міждержавного співробітництва з питань запобігання та покарання корупції, яке охоплює обидва відомі види міжнародного співробітництва у боротьбі із злочинністю, тобто уніфікацію кримінального законодавства держав (правовий) і міжнародну правову допомогу (організаційний). Одночасно, таке співробітництво виокремилось у відносно самостійний напрямок, що створює імплементаційну та інституційну конкуренцію між антикорупційними контрольними органами ООН та органами Ради Європи.

У підрозділі 1.2. «Участь України у міжнародно-правовому співробітництві у сфері боротьби та протидії корупції» досліджуються основні міжнародно-правові договори за участю України у сфері запобігання та протидії корупції.

Зокрема, на універсальному рівні (на рівні ООН) України є учасником таких багатосторонніх міжнародно-правових договорів: Конвенції ООН проти корупції (UNCAC), від 31 жовтня 2003 р. і  Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності, від 15 листопада 2000 р., а також двох протоколів до неї – Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю і Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї.

Регіональний рівень міжнародно-правового співробітництва у сфері запобігання та протидії корупції за участю України включає в себе низку міжнародно-правових договорів, прийнятих, в основному, в рамках Ради Європи. Зокрема, такими міжнародно-правовими договорами є: Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 р. (ETS № 173), Додатковий протокол до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією вiд 15 травня 2003 р. (ETS 191), Цивільна конвенція про боротьбу з корупцією від 04 листопада 1999 р. (ETS 174), а також Угода про створення групи держав по боротьбі з корупцією (GRECO) вiд 05 травня 1998 р. і Статут Групи держав по боротьбі з корупцією (GRECO) вiд 05 травня 1998 р.

Як держава-член Ради Європи, Україна має також дотримуватися положень основних рекомендаційних актів цієї організації у сфері запобігання та протидії корупції. Зокрема, до таких документів відносяться: Спільний проект Європейської Комісії і Ради Європи «Октопус» (Страсбург, 1-3 грудня 1997 р.), Резолюція (97) 24 Комітету міністрів Ради Європи «Про двадцять принципів боротьби з корупцією» від 06 листопада 1997 р., Резолюція 1466 (2005) Парламентської Асамблеї Ради Європи «Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною», від 05 жовтня 2005 р. і План дій Ради Європи для України 2008-2011, від 25 червня 2008 р.

Серед міжнародно-правових документів у сфері запобігання та протидії корупції, спрямованих на адаптацію законодавства України до законодавства Євросоюзу, слід особливо виділити Конвенцію про боротьбу з корупцією, яка зачіпає посадових осіб Європейських Співтовариств або посадових осіб держав – членів Європейського Союзу, прийняту Радою Європейського Союзу 26 травня 1997 р., Стратегію Європейського Союзу «Запобігання та контроль організованої злочинності» (2000/C 124/01) вiд 01 січня 2000 р. і План дій Європейського Союзу в галузі юстиції та внутрішніх справ (12 грудня 2001 р., м. Київ).

Розділ 2. «Особливості міжнародно-правової імплементації Конвенції ООН проти корупції» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Інституційно-правова імплементація Конвенції (система та структура контрольних органів, повноваження)» досліджуються основні елементи контрольного механізму (реалізації) Конвенції ООН проти корупції 2003 р.: Конференція держав-учасниць і спеціальні механізми збору та оцінки інформації про процеси імплементації Конвенції. Також можливим є заснування Конференцією держав-учасниць відповідного механізму або органу з метою сприяння ефективному здійсненню Конвенції.

Досліджуються функції контрольного механізму Конвенції ООН проти корупції, які покладено на Управління Організації Об’єднаних Націй по наркотикам і злочинності, зокрема:

– імплементація положень Конвенції; попередження корупції; боротьба з відмиванням грошей, повернення активів; розкриття фінансових злочинів;

– імплементація стандартів і норм ООН у сфері попередження злочинності і кримінального правосуддя;

– імплементація положень Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності, ратифікація і імплементація конвенцій проти тероризму; боротьба з виробництвом, споживанням і торгівлею наркотиками; прикордонне управління; контроль за прекурсорами; протидія торгівлі людьми; боротьба з торгівлею вогнепальною зброєю і незаконною міграцією.

Також досліджуються регіональні і секторальні механізми протидії корупції, створені, зокрема, в рамках Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) на основі Конвенції про боротьбу з підкупом посадових осіб іноземних держав у разі проведення міжнародних ділових операцій, від 21 листопада 1997 р.: План по боротьбі з корупцією для Вірменії, Азербайджану, Таджикистану, України, Грузії, Казахстану, Російської Федерації, Киргизстану (Стамбульський план) і Антикорупційний план дій для Азії та району Тихого океану Азіатського банку розвитку та ОЕСР. Також досліджуються механізми контролю за корупцією, створені відповідно до Міжамериканської Конвенції про боротьбу з корупцією, від 29 березня 1996 р. і Конвенції Африканського Союзу про недопущення корупції та боротьбу з нею, від 12 липня 2003 р.

Обґрунтовується теза про особливу важливість створення на основі Конвенції ООН проти корупції передумов для інтеграції регіональних механізмів контролю за корупцією.

У підрозділі 2.2. «Рішення конвенційних органів та зобов’язання держав щодо їх дотримання» розкриваються особливості прийняття і виконання рішень контрольного механізму за дотриманням Конвенції ООН проти корупції. Від набуття Конвенцією ООН проти корупції чинності відбулося чотири сесії Конференції держав-учасниць, які мають регулярний характер. Підкреслюється, що основні заходи для створення ефективного механізму огляду були прийняті 9-13 листопада 2009 р. у м. Доха (столиця Катару), де пройшла 3-я сесія Конференції держав – учасників Конвенції ООН проти корупції. На Конференції було засновано міжурядову «Групу з огляду виконання» Конвенції відкритого складу.

Загалом було проведено п’ять нарад Групи з огляду виконання Конвенції ООН проти корупції. На Першій нараді Групи з огляду виконання Конвенції ООН проти корупції (Відень, 28 червня – 2 липня 2010 р.) було затверджено низку важливих рішень, зокрема: Керівництво для урядових експертів і секретаріату і зразок доповіді про огляд країни, Огляди країни (Механізм жеребкування країн для огляду і Організація і графік проведення оглядів), Потреби в ресурсах для Механізму, Технічна допомога та інші.

Розділ 3. «Особливості національно-правової імплементації Конвенції ООН проти корупції» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Загально-правові питання національної імплементації міжнародно-правових норм про боротьбу з корупцією» досліджуються основні міжнародно-правові норми про боротьбу з корупцією, які є міжнародно-правовими зобов’язаннями для України і мають бути імплементовані до національного законодавства. Зокрема, відзначається, що Україна має відобразити у своєму національному законодавстві не завжди однозначні за своїм змістом підходи до визначення поняття корупції, що містяться в ООНівських та європейських антикорупційних конвенціях. Також вітчизняному законодавцю слід враховувати, що ООНівські та європейські конвенції суттєво розширюють коло суб’єктів корупційних правопорушень порівняно з українським законодавством; так, Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією 1999 р., прийнята в рамках Ради Європи, не виключає кримінальної відповідальності юридичних осіб за корупційні злочини. Ще одним з напрямів імплементації має бути законодавча гарантія компенсації жертвам корупції, а також вибір Україною виду відповідальності (наприклад, повної або обмеженої) за корупційні правопорушення.

У підрозділі 3.2. «Співвідношення національної імплементації Конвенції ООН та Європейських антикорупційних конвенцій» доводиться, що у відносинах між державами-членами Ради Європи найвищу юридичну силу мають антикорупційні міжнародно-правові договори, укладені в рамках Ради Європи: Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією від 27.01.1999 р. (ETS № 173), Додатковий протокол до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією вiд 15.05.2003 р. (ETS 191) і Цивільна конвенція про боротьбу з корупцією від 04.11.1999 р. (ETS № 174). Таке твердження ґрунтується на загальному принципі права Lex specialis derogat generali (спеціальна норма має перевагу над загальною) і підтверджується пунктами а) і b) статті 1 Статуту Ради Європи від 05.05.1949 р.

Також обґрунтовується теза, що у відносинах з європейськими країнами, які не є учасниками антикорупційних міжнародно-правових договорів Ради Європи, а також з країнами неєвропейського регіону Україна має керуватися Конвенцією ООН проти корупції (за умови участі зазначених країн у Конвенції).

У випадках, коли держава-контрагент не є учасником спільних з Україною антикорупційних договорів, Україна може здійснювати співробітництво у сфері запобігання та протидії корупції на підставі інших міжнародних договорів, наприклад, про правову допомогу.

У підрозділі 3.3. «Основні правові зобов’язання щодо імплементації Конвенції ООН проти корупції» досліджуються найбільш важливі міжнародно-правові зобов’язання щодо імплементації Конвенції ООН проти корупції, до яких, зокрема, відносяться:

– створення в системі кримінальної юстиції спеціалізованого антикорупційного органу, що буде уповноважений вести досудове слідство у справах про корупцію та координувати діяльність інших правоохоронних органів у цій галузі;

– посилення незалежності судової влади та забезпечення більшої прозорості процесу відбору суддів;

– покращення матеріальних умов суддів, включаючи справедливу винагороду, необхідну для забезпечення незалежності суддів та відповідності [винагороди] обсягу їхньої відповідальності;

– перегляд системи імунітетів таким чином, щоб забезпечити можливість швидкого ухвалення рішень про зняття імунітету;

– прийняття нових правил конфіскації та арешту доходів, одержаних злочинним шляхом, даючи змогу застосовувати ці заходи не лише до прямих, але й до непрямих (конвертованих) доходів; 

– встановлення чітких правил регулювання адміністративного процесу й порядку прийняття рішень, а також чітких положень щодо ієрархії різних юридичних норм і стандартів, які регулюють публічне управління;

– покращення реалізації права громадян на доступ до офіційної інформації;

– запровадження відповідальності юридичних осіб за корупційні правопорушення, включаючи ефективні, пропорційні й дієві санкції, а також створення системи реєстрації юридичних осіб, які притягалися до відповідальності тощо.