ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗА ВІКОМ У СОЛІДАРНІЙ ПЕНСІЙНІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються мета, об’єкт, предмет дослідження, вказується на зв’язок з науковими програмами, планами, темами, формулюється наукова новизна, розкривається теоретичне та практичне значення досягнутих результатів, а також їх апробація.

Розділ 1 «Історико-правовий розвиток законодавства про пенсійне забезпечення за віком» складається із чотирьох підрозділів, у яких здійснено історико-правове дослідження розвитку пенсійного забезпечення за віком і проаналізовано міжнародний та зарубіжний досвід правового регулювання цього виду пенсійного забезпечення.

У підрозділі 1.1. «Пенсійне забезпечення за віком у радянський період» проводиться дослідження історичного розвитку правового регулювання пенсійного забезпечення за віком, аналізується радянське законодавство у цій сфері. Автором виділені та охарактеризовані три етапи розвитку пенсійного забезпечення за віком у цей період.

1 етап (1927–1955 роки) – становлення і удосконалення пенсійного законодавства. Вперше у законодавстві радянського періоду встановлено пенсійний вік для отримання пенсій по старості (55 років – для жінок і 60 років – для чоловіків) і необхідний для цього трудовий стаж. Та, оскільки цей період характеризується певними революційними процесами, зумовленими класовою боротьбою, то такі категорії населення, як поміщики та чиновники, взагалі позбавлялись права на пенсійне забезпечення. Прийняття 5 лютого 1936 року Конституції СРСР передбачило на нормативному рівні матеріальне забезпечення у старості, а також у випадку хвороби та втрати працездатності, яке було закріплено в числі найважливіших прав громадян. Однак нерівність умов пенсійного забезпечення робітників, службовців і колгоспників залишалась, оскільки соціального забезпечення колгоспників до 1964 року не існувало.

2 етап (1956–1984 роки) – формування радянської системи пенсійного забезпечення. Цей етап характеризується прийняттям 14 липня 1956 року нового Закону СРСР «Про державні пенсії». Це був перший зведений кодифікований акт, з прийняттям якого багато підзаконних нормативно-правових актів втратили чинність. З прийняттям у 1964 році Закону СРСР «Про пенсії та допомоги членам колгоспів» завершилося створення єдиної системи пенсійного забезпечення. Але для селян ця реформа виявилася менш радикальною і не створювала рівних умов у сфері пенсійного забезпечення порівняно з робітниками. Пенсійний вік колгоспників наставав на п'ять років пізніше, ніж у робітників і службовців. Право на пенсію колгоспники-чоловіки отримували з 65 років, якщо мали стаж роботи не менше 25 років, а жінки – з 60 років (стаж роботи – не менше 20 років). Зміни були внесені лише у 1968 році, але розмір пенсії колгоспників залишався нижчим, ніж у робітників та службовців.

3 етап (1985–1990 роки) – правове регулювання пенсійного забезпечення за віком у роки перебудови. У цей час назріває питання про перегляд пенсійного забезпечення, оскільки передбачені Конституцією гарантії щодо забезпечення за рахунок всесоюзних фондів втрачали свою актуальність. Основи чинного на той час законодавства були закладені більше 30 років назад, тому потребували змін. Необхідно було всебічно проаналізувати рівень життя усіх категорій пенсіонерів, адже можливості економіки, темпи її розвитку та ефективність впливали на розмір пенсій та динаміку їх підвищення. Вперше була введена система підвищення пенсій у зв’язку з ростом заробітної плати і зміною індексу вартості життя. Але й такі зміни не сприяли розвитку гідного пенсійного забезпечення для населення.

У підрозділі 1.2. «Розвиток правового регулювання пенсійного забезпечення за віком у період незалежності України» проаналізовано основні нормативно-правові акти пенсійного забезпечення за віком, на основі чого  виділено наступні етапи розвитку пенсійного забезпечення за віком:

4 етап (1990–2002 роки) – формування, розвиток та удосконалення пенсійного забезпечення за віком у перші роки незалежності України. Із прийняттям Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року відбулась спроба створити нову модель пенсійного забезпечення на принципах страхування.

5 етап (2003–2010 роки). – запровадження нової трирівневої системи пенсійного страхування. З прийняттям Законів «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення», які набрали чинності з 1 січня 2004 року, докорінно змінилася система пенсійного забезпечення. Нова пенсійна система складається з трьох рівнів: перший рівень – солідарна система, другий рівень – накопичувальна система, третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення. Замінено трудовий стаж на страховий, який є однією з обов'язкових умов призначення пенсій за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, встановлено тіснішу залежність між розміром страхових внесків і пенсією, розмежовано фінансування виплат пенсій між Державним бюджетом і Пенсійним фондом.

6 етап (2011 рік – до сьогодні) – удосконалення пенсійної системи та подальше проведення пенсійної реформи. З 1 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи», яким внесено суттєві зміни до пенсійного законодавства, зокрема до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», в тому числі з питань, що стосуються пенсійного віку, обчислення страхового стажу, розміру пенсії тощо.

У підрозділі 1.3. «Міжнародно-правове регулювання пенсійного забезпечення за віком» проаналізовано міжнародно-правові акти універсального характеру і міжнародні договори та угоди, прийняті в рамках СНД.

Аналіз норм міжнародних документів дозволив зробити висновок, що сучасне українське законодавство передбачає більш сприятливі умови щодо пенсійного забезпечення за віком, порівняно з нормами міжнародних актів. Аргументується, що з реформуванням пенсійної системи України, чинне законодавство стало більш наближеним до стандартів, визначених нормами міжнародних актів.

Досліджено положення двосторонніх договорів та угод у сфері пенсійного забезпечення за віком. Так, вивчення міжнародно-правового регулювання пенсійного забезпечення за колом осіб вимагає відповідних змін і доповнень в угодах та договорах. Обґрунтовано необхідність доповнити статтю 1 Угоди між Урядом України й Урядом Республіки Грузія від 9 січня 1995 року «Про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення», статтю 1 Угоди між Урядом України й Урядом Азербайджанської Республіки від 28 липня 1995 року «Про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення» та викласти їх у такій редакції: «Пенсійне забезпечення громадян Сторін, іноземців, біженців, осіб без громадянства, а також членів їх сімей, крім випадків, передбачених у статтях 6 і 7 цієї Угоди, здійснюється компетентними установами за законодавством і за рахунок коштів Сторони, на території якої вони постійно проживають».

Оскільки в деяких угодах взагалі не виділяється такий вид пенсійного забезпечення, як «пенсія за віком», дисертанткою доведено доцільність доповнення цим поняттям таких угод, як Угода між Урядом України й Урядом Республіки Грузія «Про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення» від 9 січня 1995 року, Угода між Урядом України й Урядом Азербайджанської Республіки «Про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення» від 28 липня 1995 року, Угода між Міністерством соціального захисту населення України та Міністерством соціального захисту населення Республіки Казахстан «Про співпрацю в галузі пенсійного забезпечення» від 21 вересня 1995 року.

Підрозділ 1.4. «Пенсійне забезпечення за віком у зарубіжних країнах» присвячений вивченню законодавства колишніх радянських країн, а саме: Російської Федерації, Республіки Білорусь, Республіки Узбекистан, Республіки Вірменії, Республіки Казахстан, Азербайджанської Республіки, Киргизької Республіки, Туркменістану, Республіки Молдова та деяких інших розвинутих  держав (Чеська Республіка, Словенія, Швеція, Японія, Великобританія та ін.) щодо правового регулювання пенсійного забезпечення за віком.

Аналіз правового регулювання пенсійного забезпечення за віком у країнах СНД та Прибалтики свідчить про те, що у кожній державі є властиві тільки їй основні умови, які необхідні особі для отримання пенсії за віком (вік, стаж, періоди, які враховуються до стажу), по-різному визначається структура пенсії (частини з яких складається), порядок її призначення.

У багатьох країнах пенсія за віком структурно складається з декількох частин. Перша частина – це фіксований розмір пенсії за віком, що, як правило, встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму та є базовим платежем, що в обов’язковому порядку забезпечується державою. Інша частина, як правило, залежить від кількості коштів, які знаходяться на індивідуальному особовому рахунку шляхом сплати страхових внесків.

Законодавством кожної держави передбачені періоди, які включаються до стажу, їх кількість і тривалість залежать від наявної демографічної ситуації, соціальної політики, яку проводить та чи інша держава, і обумовлюються економічним потенціалом країни та традиціями, що склались історично. При використанні досвіду високорозвинених держав слід врахувати, що запровадження апробованих у світі механізмів потребує систематизованого підходу до їх розроблення та впровадження, зокрема проведення відповідних експериментів та обґрунтованого аналізу їхніх результатів.

Розділ 2 «Теоретичні проблеми та удосконалення правового регулювання пенсійного забезпечення за віком» складається із трьох підрозділів, у яких досліджуються теоретичні положення пенсійних правовідносин за віком у солідарній пенсійній системі.

У підрозділі 2.1. «Поняття пенсії за віком як об’єкта пенсійних правовідносин» проаналізовано дефініції пенсії у радянській, російській та українській правовій літературі. Виокремлено низку положень, що втратили свою актуальність, і тих, що залишаються чинними.

Детально проаналізовано поняття «пенсія по старості» та «пенсія за віком». Зроблено висновок, що використання терміна «пенсія за віком» в українському законодавстві є більш коректним і правильним.

Особливу увагу у підрозділі приділено аналізу змісту визначень поняття «пенсія» у сучасній науці права соціального забезпечення. На підставі проведеного дослідження запропоновано авторське визначення «пенсії за віком у солідарній пенсійній системі України» та виділено її основні ознаки, зокрема: призначення пенсії на загальних чи пільгових підставах; пенсія призначається лише тоді, коли настає передбачений законом страховий випадок (у нашому випадку, досягнення пенсійного віку); диференціація умов праці, від яких залежить вік виходу на пенсію на пільгових умовах, що передбачена пенсійним законодавством; наявність установленого законом страхового стажу – загального чи пільгового; виплачується у грошовій формі; визначення розміру пенсії залежить від величини сплачених страхових внесків до Пенсійного фонду України;  розмір щомісячної пенсії залежить від тривалості страхового стажу і величини заробітку, з якого сплачуються внески середньої заробітної плати, та коефіцієнту заробітної плати (доходу); розмір пенсії не може бути нижчим прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність; виплата пенсії здійснюється регулярно, щомісячно, тобто періодично у встановлені законом строки; кошти на виплату пенсії виділяються з Пенсійного фонду України, а також асигнуються з певною метою державою з Державного бюджету; виплата пенсії здійснюється безпосередньо одержувачу пенсії або за довіреністю; термін її призначення – довічний; як правило, є основним джерелом для існування; є неоподаткованою пенсійною виплатою; стимулювання більш пізнього виходу на пенсію; порядок призначення та виплати пенсії регламентується законами та підзаконними нормативно-правовими актами.

Окреме місце у роботі займає дослідження питання непрацездатності у правовому та медичному розумінні та їх співвідношення.

Підрозділ 2.2. «Пенсійні правовідносини за віком» містить аналіз понятійних категорій «правовідносини», «пенсійні правовідносини», «пенсійні правовідносини за віком».

Основні ознаки, які притаманні пенсійним правовідносинам за віком на сучасному етапі:

-          пенсійні правовідносини за віком мають імперативно-диспозитивний характер, оскільки виникають не лише на підставі норм пенсійного законодавства, але у разі волевиявлення особи, у якої виникло право на пенсійне забезпечення за віком;

-          пенсійні правовідносини за віком виникають на підставі простих і складних юридичних фактів;

-          пенсійні правовідносини за віком мають довічний характер;

-          пенсійні правовідносини за віком не завжди носять вольовий характер, тобто існують випадки, коли волевиявлення особи не є обов’язковим (перерахунок розміру вже призначеної пенсії). Однак у випадку звернення за пенсією за віком волевиявлення особи є обов’язковим;

-          вони виплачуються тільки у грошовій формі;

-          суб’єкти пенсійних правовідносин (правомочна і зобов’язана сторона) наділені відповідними правами та обов’язками;

-          пенсійні правовідносини за віком охороняються державою, забезпечуються заходами державного впливу.

Таким чином, пенсійні правовідносини за віком – це правовідносини, що виникають на підставі рішення органу Пенсійного фонду України, в якому один – забезпечувальний суб’єкт, який наділений спеціальною правосуб’єктністю, – реалізовує своє право на регулярне (щомісячне) отримання пенсії за віком за рахунок коштів Пенсійного фонду, сплативши попередньо страхові внески до нього, а інший – суб’єкт, що забезпечує, – зобов’язаний виплачувати йому пенсію за віком у визначеному розмірі відповідно до вимог законодавства.

У підрозділі досліджується суб’єктний склад пенсійних правовідносин за віком. Детально проаналізовано спеціальну пенсійну правосуб’єктність особи — пенсіонера.

Досліджено елементи юридичного складу, які є підставою виникнення, зміни та припинення пенсійних правовідносин, а саме: досягнення пенсійного віку, необхідна наявність страхового стажу визначеної тривалості, подання заяви до Пенсійного фонду. Особлива увага в роботі приділяється дослідженню такого елементу юридичного складу, як вік. Це поняття розглядається як у правовому, так і в біологічному розумінні. Зроблено висновок, що пенсійний вік – це юридичний факт-подія, який підтверджується документом, що засвідчує особу, та закріплений на законодавчому рівні, із досягненням якого в особи виникає право на пенсію на загальних чи пільгових підставах.

У підрозділі 2.3. «Удосконалення правового регулювання пенсійного забезпечення за віком у солідарній пенсійній системі України» на підставі проведеного теоретичного аналізу зроблені пропозиції щодо удосконалення правового регулювання пенсійного забезпечення за віком у солідарній пенсійній системі України.

Дисертанткою обґрунтовується доцільність доповнення переліку періодів, що враховуються до стажу та зараховуються на рівні з періодами роботи й іншої діяльності до страхового стажу, оскільки  Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» вони визначені лише частково, що зумовлює численні непорозуміння при обчисленні загальної тривалості страхового стажу та тих періодів, які до нього входять. Таким чином, доведено необхідність закріплення у Законі України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» більш повного переліку періодів, що включаються до страхового стажу щодо державного пенсійного

страхування, і визначення принципів і розмірів фінансування, які виникають у зв'язку з цим зобов'язанням за рахунок державного бюджету.

У дисертації звертається увага на необхідність збільшення пенсії за віком на 1 відсоток від середньої заробітної плати за відповідний рік наднормативного стажу. Це пояснюється тим, що за кожний повний рік страхового стажу понад 35 років чоловікам і 30 років жінкам пенсія за віком збільшується на 1 відсоток розміру пенсії, але не більше, ніж на 1 відсоток мінімального розміру пенсії за віком. Однак таким категоріям працівників, як державні службовці, народні депутати та інші, цей відсоток нараховується не з мінімальної пенсії за віком, а з заробітку, що є набагато вищим, ніж мінімальна пенсія. Особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», за кожний рік вислуги понад 20 років – 3 відсотки відповідних сум грошового забезпечення. Тому доцільніше було б збільшувати пенсію за віком на 1 відсоток від середньої заробітної плати за відповідний рік наднормативного стажу.

Мінімальний розмір пенсії за віком є соціальною гарантією пенсіонера, що має забезпечити достатній життєвий рівень після виходу на пенсію. Однак надзвичайно важко забезпечити нормальну життєдіяльність будь-якої особи на рівні прожиткового мінімуму, адже саме поняття «мінімум» означає найменшу можливу кількість чого-небудь. Доцільним є запровадження державних мінімальних пенсій за рахунок коштів Державного бюджету. Пенсія з державного пенсійного соціального страхування повинна складатись із солідарної (базової та страхової пенсії) і накопичувальної частин.  Таким чином, аргументовано доцільність внесення змін до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та передбачення мінімального базового розміру пенсії за віком, який в обов’язковому порядку гарантуватиметься державою, у розмірі 100 відсотків прожиткового мінімуму осіб, які втратили працездатність.

Сума пенсії, що належить пенсіонерові та залишилася недоотриманою у зв’язку з його смертю, виплачується по місяць смерті включно членам його сім’ї, які на день його смерті проживали спільно з пенсіонером, у тому числі непрацездатним членам сім’ї, які перебували на його утриманні, незалежно від спільного проживання на день смерті. Таким чином, члени сім’ї, які звертаються за виплатою недоотриманої пенсії померлого пенсіонера, повинні підтвердити родинні стосунки та факт спільного проживання з пенсіонером на день його смерті, а непрацездатні члени сім’ї – факт перебування на утриманні померлої особи. Однак, на думку дисертантки, певним чином обмежуються права осіб, які є близькими родичами померлого, але не проживали з ним. Доцільно виключити зі змісту статті 52 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» слова «…які проживали разом з пенсіонером на день його смерті...», оскільки, в першу чергу, значення повинно мати лише доведення факту родинних стосунків, а також факту взяття на себе обов’язку щодо поховання померлого.