РОЗВИТОК КОНЦЕПЦІЇ МІЖНАРОДНОГО ДОГОВОРУ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВОВІЙ ПРАКТИЦІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначені об’єкт, предмет, мета та завдання дослідження, сформульована методологічна база роботи, розкриті наукова новизна і практична значимість результатів дослідження, наведена структура дисертації.

Перший розділ «Розвиток концепції міжнародного договору в українській правовій практиці – аналіз теоретичних засад» складається з двох підрозділів, в яких розглянуті теоретичні аспекти розвитку концепції міжнародного договору в українській правовій практиці, встановлена сутність та обґрунтована логічна основа розвитку концепції; сформульована методологія дослідження.

У підрозділі 1.1. «Правові та соціальні аспекти у розвитку концепції міжнародного договору» доводиться, що система соціальних спільностей суспільства визначає його соціальну природу, відбиває рівень історичного розвитку суспільства, його соціальні відмінності, обумовлює соціальні та правові засади міжнародно-договірної практики держави. Соціальні спільності складаються стихійно й у своєму існуванні не залежать від волі людини. Виникнення, розвиток соціальних спільностей постає як прояв свободи у суспільному розвитку. Обґрунтування логічної основи розвитку концепції міжнародного договору здійснено на основі концепції свободи. В результаті аналізу теоретико-правових поглядів класиків і відомих учених сформульоване судження: розвиток концепції міжнародного договору постає як необхідність у суспільному поруху до свободи, як втілення національних особливостей у загальносвітовому прямуванні до об’єктивної свободи. Розвиток суспільства до свободи і процеси міжнародно-правової соціалізації складають логічну основу розвитку концепції міжнародного договору. Розвиток концепції міжнародного договору має втілення в особливостях формування міжнародної правосуб’єктності української держави, у неструктурованій системі принципів, звичаїв, традицій, наукових ідей, норм, законів, правил у галузі права міжнародних договорів, у міжнародно-договірній практиці в окремі періоди розвитку держави та її правосуб’єктності, пов’язує сучасну міжнародно-договірну практику держави та правила її регулювання з минулим.

У підрозділі 1.2. «Загальна методика дослідження й методи дослідження» основою методології дослідження став комплексний підхід до аналізу міжнародно-договірної практики, зумовлений специфікою предмета дослідження і пов’язаний з використанням загальнонаукових і спеціальних методів. На всіх стадіях опрацювання теми автор використовував методи матеріалістичної діалектики з метою з’ясування сутності концепції міжнародного договору, закономірностей і особливостей її розвитку. У дослідженні використовувалися й інші методи наукового пізнання. Зокрема, історико-правовий метод застосовувався при зверненні до генезису предмета дослідження.  Порівняльно-правовий метод був використаний при аналізі змісту та розвитку норм міжнародних договорів, нормативно-правового регулювання відносин, пов’язаних з міжнародним договором тощо. Системно-структурний метод вживався при аналізі міжнародно-договірної практики окремих історичних правосуб’єктів на українських теренах, у дослідженні доктрин міжнародного права. Соціологічний метод був використаний для дослідження соціології давніх суспільств, при аналізі генезису окремих правосуб’єктів на українських теренах та при аналізі історичних матеріалів.

Розділ другий «Міжнародні договірні правовідносини Східної Європи Ab Initio Mundi. Становлення української держави як суб’єкта міжнародного права» складається з трьох підрозділів, в яких здійснений аналіз розвитку концепції міжнародного договору від стародавнього періоду і до набуття суверенітету Україною, висвітлені особливості, зміст та значення кожного окремого періоду.

У підрозділі 2.1. «Міжнародно-договірні правовідносини на східноєвропейському просторі у стародавній період: витоки, значення» зазначається, що з VII–VI століть до н. е. у Східній Європі виникли передумови для розвитку суспільних відносин на нових ціннісних засадах: людина як творець суспільно-історичного прогресу, ідеї свободи і демократії були привнесені стародавніми греками. Засновані греками міста-поліси у Північному Причорномор’ї сприяли прискоренню культурного, економічного та політичного розвитку соціальних спільностей надчорноморського регіону. «Придніпровські скіфи, осілі землероби, займалися також мисливством, виловом риби, бджолярством і лісовими промислами, відповідно до місцевих умов, збували свої вироби по Дніпру у чорноморські грецькі колонії...» (Зібрання Орловського церковно-археологічного комітету). У взаєминах з чисельними суб’єктами Причорномор’я грецькі поліси прагнули дотримуватися нейтралітету. У 71 році до н. е. Рим уклав міжнародний договір з містом-полісом Калатисом - впливовим центром Причорномор’я. Незалежність міст-полісів від метрополій, нейтралітет у відносинах з суб’єктами Причорномор’я сприяли збереженню цілісності надчорноморського простору, що стало складовою загального історичного процесу виокремлення і становлення української території. Свобода волі і волевиявлення як головний принцип міжнародного договірного права на українських теренах був втілений у стародавню добу.

Підрозділ 2.2. «Міжнародно-договірні правовідносини як чинник у процесі формування міжнародної правосуб’єктності української держави». У 860 р. Київським князівством був укладений перший міжнародний договір з Візантією, яким князівство було визнано суб’єктом міжнародного права. Встановлена дійсна послідовність міжнародних договорів Київського князівства 860, 863, 874 років, яка є невід’ємною складовою неперервного українського історичного процесу. Зазначена послідовність не збігається з послідовністю договорів, прийнятою в історичній доктрині. Зміст договору 860 р. свідчив про розвинутий стан інститутів міжнародного права: права міжнародних договорів, права зовнішніх зносин, гуманітарного права, торговельного права і морського права. Прийняття князем Аскольдом та його оточенням християнства після укладення договору у 860 р., включало Київське князівство до єдиного простору з європейськими державами. «Для християнської свідомості існує розвиток не тільки індивідуальний, але й історичний, соціальний, світовий розвиток». Зміна влади у Київському князівстві у 882 р. віддзеркалила особливості взаємодії соціальних спільностей, що позначилося на зовнішньополітичному розвитку князівства. Міжнародно-договірна практика воєводи Олега, княгині Ольги, князів Ігоря, Святослава, Володимира, Ярослава віддзеркалюють розвиток Київської Русі як міжнародного правосуб’єкта, як відбиток формування давньої руської спільноти у взаємодії з іншими спільнотами. У період політичного розквіту Київського князівства та Київської Русі у суспільстві були остаточно сформовані світоглядні та правові основи, які уможливили розвиток міжнародно-договірних правовідносин між князівствами під час феодальної роздрібненості.

Після смерті Ярослава Мудрого розпочався новий етап давньоруської державності. Відступ від принципу родового старійшинства як визначального у формуванні системи влади, подальший розвиток відносин між князівствами та зовнішня небезпека посилили значення міжнародного договору в регулюванні відносин між князями, на східноєвропейському просторі в цілому, зумовило звернення до інституту міжкнязівських з’їздів. Першим був Любецький з’їзд у 1097 р., внаслідок якого була укладена Любецька угода. Міжусобна боротьба князів за своїм змістом не була хаотичною, регулювалася усталеними звичаями і договорами. Внаслідок міжкнязівської договірної практики відбувалися інтеграційні процеси між князівствами, які сприяли збереженню давньоруської спільноти у зовнішніх кордонах Київської Русі. Договори, які укладалися князями під час міжусобної боротьби, можна класифікувати як союзні договори, договори про воєнну допомогу, мирні договори, договори змішаного характеру. Суб’єктами відносин в удільний період стали великі і удільні князівства, степові народи, іноземні держави і окремі міста.

Протистояння і сутички між князівствами, напади з боку степових народів наклали відбиток на етнічну ситуацію на південних руських теренах. Населення Подніпров’я мігрувало у західному напрямі, в область верхнього Дністра і Вісли, вглиб Галіції і Польщі, а також у північно-східному напрямі. Татаро-монгольська інтервенція підсилила зазначені процеси. У 1240 р. татаро-монголи заволоділи Києвом, у 1241 р. пали Кам’янець, Колодяжин, Володимир, Крем’янець і Галич. Зазначені події стали вагомим чинником переміщення центра міжнародно-договірних правовідносин від Києва до західних руських земель, суттєвих змін у правосвідомості руського населення. Більшість південно-східних руських земель опинилися під прямим протекторатом монголів. Важливого значення набуло положення Галицько-Волинського князівства та особиста роль князя Данила Галицького. Здобутий князем Данилом ярлик у 1246 р. у хана Батия встановлював не тільки право на князівство, але й було фактичним визнанням монголами південно-західних руських земель. У 1253 р. князь Данило отримав титул Короля Русі. Західна Європа у особі Папи фактично визнавала південні руські землі. Ярлик 1246 р. і титул Короля мають розглядатися як ознаки угод князя Данила з монголами і Заходом.

Розкриті особливості розвитку міжнародно-договірних правовідносин Великого князівства Литовського та їх значення для української державності. Перша посольська місія і укладення першого договору між Литвою і Руссю відбулися у 1219 р. Демократичність політики литовців, спільність цінностей та історичних коренів з населенням руських земель у поєднанні з поступовим затуханням Золотої Орди, сприяли їх швидкому ствердженню на більшості території Київської Русі. Міжнародно-договірна практика Великого князівства Литовського сприяла формуванню української держави та її міжнародної правосуб’єктності.

Висвітлена міжнародно-договірна практика Великого князівства Московського та її вплив на український історичний процес. У 1328 році відбулася зміна міжнародно-правового статусу князівства, Москва стала великокняжим містом. Духовні догми Візантійської імперії не знаходили відгуку у московському суспільстві. Нова духовність на основі старокиївських цінностей, провідником якої став Йосип Волоцький, сприйнялась суспільством і Великим князем Василем III, перетворилась на ідеологічну течію. Формування території Великого князівства Московського відбувалося шляхом укладення міжнародних угод з князівствами, через зміну міжнародно-правового статусу окремих українських земель і застосування сили.

Підрозділ 2.3. «Міжнародно-договірна практика української держави у період становлення її як суб’єкта міжнародного права». Повстання українського народу під проводом Богдана Хмельницького висвітлило історичні особливості становлення українського суспільства, його ціннісні, соціально-правові та міжнародно-правові аспекти. У 1654 р. Переяславська Рада звернулася до Москви і українським народом була обрана система цінностей, яка пов’язувалась з православ’ям і старокиївськими ідеалами. Договірні правовідносини Війська Запорізького з Польщею, Московською державою, Кримом та Оттоманською Портою у період з 1620 по 1678 рр. постають як необхідність, яка віддзеркалює порух українського суспільства до свободи. Зовнішня діяльність російської держави, розроблення наукових доктрин не оминули українську дійсність. На українських землях сформувалися дві школи міжнародного права, – Київська і Харківська.

Проголошення I, II, III і IV Універсалів віддзеркалюють стан історичного розвитку української держави як міжнародного правосуб’єкта, його становлення як суб’єкта міжнародного права. Бачення української держави у положенні автономії Російської Федеративної держави є основною політико-правовою ідеєю Універсалів. 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка. У лютому 1918 р. УНР бере активну участь у підготовці і підписанні Берестейської мирної угоди. 14 березня 1919 р. Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом прийнято Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Міжнародно-правова активність України продовжується до утворення СРСР. 28 грудня 1920 р. між Українською Соціалістичною Радянською Республікою та Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою укладено робітничо-селянський договір. 30 грудня 1922 р. утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік. Право зовнішніх зносин було делеговане центральній владі Союзу. 4 березня 1944 р. були прийняті Закон УРСР і відповідні доповнення до Конституції УРСР, що надавало право УРСР вступати у безпосередні зносини з іноземними державами.

Розділ третій «Міжнародно-договірна практика незалежної держави Україна» складається з трьох підрозділів, в яких наведений аналізується міжнародно-договірна практика держави Україна як відображення у сучасності розвитку концепції міжнародного договору.

У підрозділі 3.1. «Право міжнародних договорів у взаємодії з національним законодавством України» здійснений аналіз основних положень права міжнародного договору України у контексті розвитку концепції міжнародного договору. Розвиток права міжнародного договору України обумовлений особливостями українського історичного процесу. Нормативно-правові акти у сфері регулювання міжнародно-договірних правовідносин, прийняті після набуття суверенітету Україною, відбивають особливості розвитку права міжнародного договору України. Визначення державою своєї позиції щодо верховенства міжнародного права перед внутрішньодержавним віддзеркалює порух суспільства до свободи як загальносвітової мети. Право міжнародного договору України являє собою правила унормування позиції держави щодо взаємоузгодженого розвитку з іншими державами, забезпечує подальший розвиток міжнародно-договірної практики держави. Аналіз змісту положень основоположних правових актів України у сфері урегулювання міжнародно-договірних правовідносин вказує на їх певну неузгодженість, причина яких у відсутності концептуального бачення міжнародно-договірної практики держави. Існує протиріччя між змістом статті 9 Конституції України і змістом статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» 2004 р. щодо сумлінного виконання міжнародних договорів України. У Законі України «Про міжнародні договори України» 2004 р. відсутня регламентація у виборі способів припинення та зупинення дії міжнародного договору, які передбачені міжнародною практикою та Віденською конвенцією 1969 р.

Підрозділ 3.2. «Міжнародно-договірне право України: особливості формування та стан». Розвиток концепції міжнародного договору після набуття незалежності Україною визначається впливом законотворчої діяльності держави. Суспільний рух до свободи як сутність розвитку концепції міжнародного договору віддзеркалений у міжнародно-правових актах. «Кожна людина має право на соціальний і міжнародний правопорядок...», – зазначається у статті 28 Загальної Декларації прав людини 1948 р. У сфері міжнародних зносин рух до свободи втілюється у принципах міжнародного права, нормах міжнародного звичаєвого права та поступово реалізується у нормах міжнародного договірного права. Розкриті особливості формування та розвитку міжнародно-договірного права України. Визначальним чинником формування та розвитку міжнародно-договірного права України, його структури постає історичний розвиток українського суспільства та його держави. Аналіз основоположних правових актів України у контексті розвитку концепції вказує на відсутність системного підходу щодо розвитку міжнародно-договірного права України. З цим пов’язані неузгодженості законодавчих актів щодо регулювання взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права; означена ситуація є одним із проявів особливостей розвитку концепції міжнародного договору у сучасності, її невизначеності у чинному законодавстві.

Підрозділ 3.3. «Концепція міжнародного договору в українській правовій практиці: перспективи розвитку». В умовах неперервної глобалізації світу значення набуває міжнародний договір, бо на відміну від звичаю, якому передує усталена практика, договір здатний викликати до життя нові відносини між суб’єктами міжнародного права. Об’єктивну передумову розвитку концепції міжнародного договору в українській правовій практиці становить розвиток суспільних відносин на основі загальнолюдських цінностей, де свобода як мотив загальносвітового руху постає основною. Після проголошення Україною незалежності розвиток концепції міжнародного договору в українській правовій практиці знайшов втілення у положеннях системи нормативно-правових актів України, а саме: Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), Акті проголошення незалежності України (1991 р.), Законі України «Про правонаступництво» (1991 р.), Конституції України (1996 р.), Законі України «Про міжнародні договори України» (2004 р.); означені акти складають юридичну основу подальшого розвитку міжнародно-договірних правовідносин незалежної України. Державний вплив на розвиток окремих спільностей у суспільстві постає одним із практичних аспектів у розвитку концепції міжнародного договору. Розвиток концепції міжнародного договору у майбутньому буде визначатися умовами і тенденціями розвитку українського громадянського суспільства, особливостями розвитку його міжнародних зв’язків. У розвитку концепції слід виокремити політичну, економічну, духовну та соціальну сфери як визначальні складові. Розвиток концепції міжнародного договору в українській правовій практиці значною мірою буде відбуватися під впливом української міжнародно-правової думки.