ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі дисертант обґрунтовує актуальність обраної для дослідження теми, встановлює її зв’язок із науковими програмами та планами, формулює мету та завдання дослідження, його об’єкт і предмет, визначає методологічну та науково-теоретичну основи проведеного дослідження, наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, наводить відомості про апробацію результатів дисертації та свої наукові публікації.
Розділ 1. «Теоретико-правові засади розвитку паспортно-візової системи в Україні» складається з трьох підрозділів. У ньому охарактеризовано історичні витоки та правову природу паспортно-візової системи, з’ясовано сутність паспортно-візового режиму, встановлено правові засади забезпечення паспортно-візового режиму в Україні.
У підрозділі 1.1. «Історичні витоки та правова природа паспортно-візової системи» визначено шлях розвитку і становлення паспортно-візової системи на території України залежно від історичного періоду становлення і розвитку української державності (стародавня доба, Давньокиївська княжа доба, Литовсько-Польська доба, козаччина і гетьманська держава, період боротьби за українське національне відродження, українська національно-демократична революція, радянська державність, сучасна незалежна українська держава).
Встановлено, що паспортно-візова система в Україні має великий історичний досвід формування залежно від етапів розвитку держави і потреб суспільства. Крім цього, за умов побудови правової держави та реформування правоохоронних органів змінювалася й компетенція правоохоронних органів, які забезпечували паспортно-візовий режим в Україні. Так, зокрема, у паспортно-візової служби з’явилися нові функції, а саме: реалізація законодавчих актів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина у сфері міграції, виконання вимог державної політики паспортизації населення, профілактика правопорушень у сфері паспортно-візового режиму, активна участь у боротьбі із транскордонною злочинністю та нелегальною міграцією, охорона громадського порядку в галузі забезпечення паспортно-візового режиму на території нашої держави.
Зроблено висновок, що найбільш важливим є період, коли Україна знаходилась у складі Радянського Союзу, бо саме в цей період було сформовано нормативно-правову базу паспортно-візової системи, що стала прикладом для наступного розвитку законодавства незалежної України у сфері забезпечення паспорно-візового режиму.
У підрозділі 1.2. «Сутність паспортно-візового режиму» розкрито сутність паспортно-візового режиму як одного з видів адміністративно-правових режимів України, що виділяється з них у міру усвідомлення адміністративним апаратом потреб забезпечення національної безпеки.
Розглянуто паспортно-візовий режим з точки зору його складової змістовності та його головних складових елементів: «паспортний режим» та «візовий режим», які здійснюються в Україні.
Дисертантом зазначено, що паспортний режим в Україні можливо визначити як сукупність врегульованих адміністративним правом суспільних відносин, що виникають переважно між органами державної влади (насамперед, органами внутрішніх справ) та громадянами України у зв’язку з видачею паспортів (видів на проживання), а також здійсненням обліків громадян України, іноземних громадян тощо за місцем їх проживання або місцем перебування на певній території України.
Встановлено, що ефективним інструментом реалізації державної міграційної політики України та бар’єром для протиправних дій щодо перетинання державного кордону є візовий режим.
На основі узагальнення розуміння «паспортного режиму» та «візового режиму» запропоновано наступне визначення: паспортно-візовий режим в Україні охоплює собою сукупність правових норм, які регламентують порядок дії на території України паспортно-візової системи, а також особливий вид діяльності компетентних органів державної влади, направлених на охорону прав громадянина, боротьбу зі злочинністю та забезпечення громадської безпеки.
У підрозділі 1.3. «Правове регулювання паспортно-візового режиму в Україні» визначено та проаналізовано систему нормативно-правових актів, що є ключовими в регулюванні паспортно-візового режиму в Україні, охарактеризовано сучасний стан правового регулювання паспортно-візового режиму в Україні.
Зроблено висновок, що в українському законодавстві відсутнє визначення поняття «паспортно-візовий режим», правове регулювання здебільшого орієнтовано на питання забезпечення паспортного режиму і встановлення меж взаємодії з іноземними країнами з приводу візового режиму. Тобто законодавством визначено порядок, засоби та способи захисту порушених прав, проте ці норми мають безсистемний характер, регулюють лише окремі вузькі групи суспільних відносин і в більшості випадків не мають механізму реалізації.
Висловлено думку, що важливим недоліком у правовому регулюванні паспортно-візового режиму в Україні є те, що керівна нормативно-правова база є дуже застарілою, що за умов постійного реформування нашої держави у пострадянський період є кроком назад у покращенні діяльності правоохоронних органів у цій сфері в цілому та гальмує процес інтеграції нашої держави до Європейського Союзу.
Розділ 2. «Організаційно-правові засади забезпечення паспортно-візового режиму в Україні» присвячено встановленню системи суб’єктів забезпечення паспортно-візового режиму в нашій державі, розкрито суть і значення процесу забезпечення прав і свобод людини та громадянина та його механізму в діяльності із забезпечення паспортно-візового режиму в Україні, визначено адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері забезпечення паспортно-візового режиму, вказано на роль ОВС у досліджуваній сфері, окреслено коло міжнародного співробітництва у сфері забезпечення паспортно-візового режиму, зазначено шляхи вдосконалення досліджуваної сфери.
У підрозділі 2.1. «Система суб’єктів забезпечення паспортно-візового режиму в Україні: повноваження та організація їх діяльності» зазначено, що система суб’єктів забезпечення паспортно-візового режиму в Україні частково залежить від суб’єктивних факторів, коли реалізуються відповідні теоретичні концепції та погляди щодо доцільності об’єднання тих чи інших питань у віданні певного суб’єкта, про пріоритетність напрямків і проблем, за якими слід створювати відповідні державні органи.
Визначено коло суб’єктів адміністративно-правових відносин у сфері паспортно-візового режиму, які мають повноваження щодо його регулювання, а саме: Президент України, Комісія при Президентові України з питань громадянства, Кабінет Міністрів України, Державна міграційна служба, Служба безпеки України, Прикордонні війська України, Міністерство закордонних справ України, консульські установи та дипломатичні представництва України за кордоном, Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України та вищі навчальні заклади, які мають відповідну ліцензію (дозвіл).
Встановлено, що оскільки громадяни України, іноземці, біженці мають різний статус, класифікацію суб’єктів забезпечення паспортно-візового режиму слід провадити за ознакою повноважень щодо надання відповідного статусу або прийняття рішень щодо окремих категорій осіб. У цьому випадку відповідних суб’єктів запропоновано розподілити на три групи: 1) суб’єкти, які приймають рішення про надання статусу громадянина України; 2) суб’єкти, які приймають рішення щодо іноземців; 3) суб’єкти, які приймають рішення щодо надання статусу біженців.
Окремо розглянуто питання щодо повноважень та ролі Державної міграційної служби, акцентовано увагу на її значенні у прагненнях нашої держави вступити до ЄС.
У підрозділі 2.2. «Забезпечення прав і свобод людини та громадянина у діяльності щодо забезпечення паспортно-візового режиму в Україні» визначено, що під забезпеченням прав громадян України у паспортно-візовій сфері слід розуміти, по-перше, гарантії реалізації вказаних прав, по-друге, функціональну діяльність паспортно-візового режиму, направлену на створення оптимальних умов для практичного здійснення, охорони, захисту та поновлення (у випадках порушення) прав громадян у паспортно-візовій сфері, по-третє, результат цієї діяльності, що виражається у практичній реалізації цих прав. У житті усі ці сторони забезпечення прав нерозривно пов’язані.
Встановлено, що існуючий на сьогодні механізм організаційно-правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина щодо забезпечення паспортно-візового режиму в Україні не повною мірою відповідає вимогам часу та світовим стандартам, особливо у частині законодавчого забезпечення цієї діяльності.
У підрозділі 2.3. «Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері забезпечення паспортно-візового режиму» встановлено, що адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері забезпечення паспортно-візового режиму в Україні – це застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки (порушили норми паспортно-візового режиму), адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб негативні наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного законодавства.
З'ясовано, що адміністративна відповідальність за порушення паспортно-візового режиму настає у разі: порушення прикордонного режиму або режиму в пунктах пропуску через державний кордон України (ст. 202 КУпАП); порушення іноземцями та особами без громадянства правил перебування в Україні і транзитного проїзду через територію України (ст. 203); порушення порядку працевлаштування, надання житла, реєстрації, прописки або виписки іноземців та осіб без громадянства та оформлення для них документів (ст. 204); невжиття заходів до забезпечення своєчасної реєстрації іноземців і осіб без громадянства (ст. 205); порушення порядку надання іноземцям та особам без громадянства житла, транспортних засобів та сприяння в наданні інших послуг (ст. 206); (ст. 2061).
У підрозділі 2.4. «Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні паспортно-візового режиму в Україні» звернуто увагу передусім на проблеми взаємодії правоохоронних органів України усіх рівнів через відсутність чіткої законодавчої бази щодо такої взаємодії, а тому кожне із уповноважених відомств виконує свої специфічні функції щодо регулювання паспортно-візових процесів та протидії нелегальній міграції згідно з тими законодавчими актами і відомчими інструкціями, які регламентують лише його діяльність. Крім того, підрозділи міліції міграційного контролю МВС функціонально підпорядковані Державній міграційній службі України.
Виявлено та зазначено негативні фактори, що впливають на якість проведення органами внутрішніх справ оперативних заходів, та вказано шляхи їх подолання. У пошуку найбільш оптимальних правових шляхів забезпечення паспортно-візового режиму в Україні, дисертантом запропоновано відповідні напрямки адміністративно-правової діяльності.
Відповідні висновки та пропозиції висловлені на підставі аналізу нормативно-правових актів, що регулюють діяльність ОВС у досліджуваній сфері. Висвітлено також певні колізії в законодавстві й запропоновано шляхи їх усунення.
У підрозділі 2.5. «Міжнародне співробітництво у сфері забезпечення паспортно-візового режиму» встановлено, що досліджуючи міжнародне співробітництво у сфері забезпечення паспортно-візового режиму України, необхідно відзначити, що система адміністративно-правового забезпечення паспортно-візового режиму недоскональна. Вітчизняна нормативно-правова база застаріла і потребує приведення її у відповідність до міжнародних стандартів.
Домовленості щодо безвізового діалогу між країнами ЄС мають як позитивний характер, так і ряд негативних наслідків. Так, відкритість кордонів України зробить нашу країну вразливою до потоку нелегальних іммігрантів, що, як наслідок, призведе до поглиблення криміногенної ситуації.
Звернуто увагу на ряд міжнародних домовленостей, направлених на забезпечення прав і свобод біженців, осіб без громадянства та осіб, які потребують притулку. Зазначено, що ці домовленості підкреслюють демократичний характер нашої держави.
У підрозділі 2.6.«Шляхи вдосконалення адміністративно-правового забезпечення паспортно-візового режиму в Україні» визначено основні шляхи вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері забезпечення паспортно-візового режиму в Україні з метою приведення його у відповідність до міжнародних стандартів на шляху до євроінтеграції.
Зроблено висновок, що одним із пріоритетних напрямів міжнародного розвитку України на сьогодні є втілення у життя Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України.
Обґрунтовано позицію щодо внесення змін і доповнень та прийняття низки законодавчих актів (Закон України «Про документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України», Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» та ін.) з метою введення в Україні закордонного біометричного паспорта, що є однією з ключових умов введення безвізового режиму з країнами ЄС.
Наголошено на необхідності передбачити у вітчизняному законодавстві типи документів на виїзд з України і в'їзд в Україну відповідно до стандартів Міжнародної організації цивільної авіації (ІCАО), а саме 1) паспорт громадянина України; 2) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 3) дипломатичний паспорт України; 4) службовий паспорт України; 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу; 7)посвідчення особи на повернення в Україну. Крім того, зважаючи на те, що введення закордонного біометричного паспорта буде супроводжуватись збором приватної інформації про особу, потрібно на законодавчому рівні закріпити умови збирання, зберігання інформації про особу з її згоди на це з метою додержання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
| 
