АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ СЕРТИФІКАЦІЇ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ ПРОДУКЦІЇ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається її зв’язок з науковими планами, темами та програмами, окреслюються мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, вказується на наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості щодо апробації та публікації результатів дослідження.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади здійснення сертифікації в Україні» складається з трьох підрозділів, в яких досліджуються поняття та ознаки якості продукції; поняття та класифікація принципів здійснення сертифікації продукції; система суб’єктів здійснення сертифікації.

У підрозділі 1.1 «Якість продукції як предмет сертифікації та об’єкт адміністративно-правового регулювання» з метою окреслення предмета сертифікації та об’єкта адміністративно-правового регулювання проаналізовано зміст терміна «якість продукції» у науковій літературі. Відсутність єдності поглядів дослідників у визначенні даного поняття пов’язана, насамперед, зі складністю цього правового явища, науковці ж характеризують різні його аспекти. Наразі якість продукції виступає предметом дослідження різних наук, адже на сучасному етапі розвитку вона охоплює технічні, економічні, правові відносини та відповідно є комплексною категорією. Виділено елементи «якості продукції», які безпосередньо впливають на визначення змісту цього явища як предмета сертифікації та об’єкта адміністративно-правового регулювання. Доведено, що безпека продукції є обов’язковим показником, що встановлює мінімальну межу її якості.

Підкреслено, що характеристики продукції мають бути обов’язковими до виконання з метою забезпечення безпеки людини та навколишнього природного середовища, і встановлюватися нормами адміністративного права уповноваженими на те державними органами. Зазначено, що здійснення сертифікації було запроваджено, в першу чергу, з метою захисту життя, здоров’я та майна громадян і навколишнього природного середовища та враховуючи її беззаперечну дієвість, здійснення уповноваженими на те суб’єктами, та пов’язано з видачею дозвільного документу (сертифіката), її варто визнати одним із напрямків дозвільної діяльності держави.

У підрозділі 1.2 «Принципи здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції» на основі проведеного аналізу правової природи та сутності принципів права, які є орієнтирами для формування права, відображають його сутність і реально існуючі зв’язки у правовій системі, було надано визначення принципам здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції та здійснена їх класифікація. Особлива увага приділена розгляду загальносистемних принципів до яких віднесено: розподіл влади; керованість; законність; об’єктивність; пріоритет прав та свобод людини і громадянина; рівність громадян перед законом; демократизм нормотворчості й реалізації права; публічність; контрольованість; взаємна відповідальність держави і людини; гуманізм і справедливість у взаємовідносинах між державою і людиною.

Детально розглянуто перелік принципів дозвільної діяльності, зокрема: захист прав та свобод людини і громадянина, охорона навколишнього природного середовища; базування дозвільної діяльності на демократичних засадах; взаємна відповідальність суб’єктів дозвільного провадження; прозорість процедури видачі дозвільних документів; додержання рівності прав суб’єктів господарювання під час видачі дозвільних документів; установлення єдиних вимог до порядку видачі дозвільних документів.

Визначено та охарактеризовано принципи здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції (міжнародні та національні). До національних принципів здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції належать: принцип єдності системи; територіальний принцип; принцип системності; принцип диференціації правового регулювання здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції; принцип поєднання обов’язковості та добровільності сертифікації; принцип взаємодії; принцип контролю; принцип відповідності та раціональності; принцип повноти та достовірності інформації; принцип забезпечення всебічного інформування та дотримання конфіденційності інформації з питань сертифікації.

У підрозділі 1.3 «Суб’єкти здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції» охарактеризовано систему суб’єктів здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції. До суб’єктів здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції віднесено: 1) нормотворчий суб’єкт – Кабінет Міністрів України; 2) легалізаційний суб’єкт – центральний орган виконавчої влади з питань оцінки відповідності – Держспоживінспекція України; 3) основний суб’єкт – орган з оцінки відповідності (підприємства, установи та організації); 4) додаткові суб’єкти – випробувальні лабораторії, аудитори з сертифікації. Окрему увагу приділено з’ясуванню ролі Кабінету Міністрів України у реалізації державної політики у сфері підтвердження відповідності.

Підкреслено, що безпосередньо процедуру сертифікації у сфері забезпечення якості продукції здійснює орган з оцінки відповідності – видає сертифікати відповідності на продукцію та здійснює технічний нагляд за сертифікованою продукцією та атестованим виробництвом.

Легалізаційний суб’єкт – Держспоживінспекція України – надає юридичну силу сертифікатам відповідності шляхом їх реєстрації в системі сертифікації УкрСЕПРО.

Випробувальні лабораторії виступають органами, які проводять випробування продукції, що сертифікується, відповідно до галузі акредитації та видають протоколи випробувань, а також за пропозицією органу із сертифікації беруть участь у проведенні технічного нагляду за виробництвом сертифікованої продукції.

Розділ 2 «Організація здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції» містить три підрозділи, у яких визначені правові форми, адміністративні процедури та гарантії здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції.

У підрозділі 2.1 «Правові форми здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції» акцентується увага на тому, що така діяльність виступає формою державно-управлінської діяльності, яка тягне за собою певні юридичні наслідки, призводить до виникнення, зміни або припинення адміністративних правовідносин між органом, який здійснює сертифікацію та іншою стороною – фізичною чи юридичною особою тощо.

Доведено, що правові форми здійснення сертифікації мають використовуватись з дотриманням таких вимог: не повинні виходити за межі режиму законності; мають відповідати компетенції органу із сертифікації, змісту і характеру вирішуваних питань; повинні сприяти досягненню мети дозвільної діяльності, а саме безпеці особи її життю та здоров’ю, природному навколишньому середовищу та державі у цілому; мають враховувати особливості конкретного предмета сертифікації – якості продукції. Виділено наступні правові форми: 1) адміністративні індивідуальні акти (документи дозвільного характеру – сертифікати відповідності, свідоцтво про визнання відповідності); 2) адміністративні нормативні акти (правила проведення сертифікації у певній галузі виробництва); 3) адміністративні договори (добровільна сертифікація у законодавчо регульованій та нерегульованій сферах); 4) інші юридично значимі дії.

Обґрунтовано, що сертифікат відповідності є документом дозвільного характеру та йому притаманні всі ознаки, які характеризують адміністративний індивідуальний акт, а саме: 1) не містить загальних норм і правил поведінки; 2) адресований конкретним персоніфікованим особам – певному суб’єкту, який займається господарською діяльністю та підтверджує якість продукції; 3) закріплює відповідність певного виду продукції визначеним стандартам; 4) породжує конкретні права та обов’язки суб’єктів господарювання у сфері забезпечення безпеки особи та національної безпеки в цілому; 5) є юридичним фактом, який безпосередньо породжує, змінює або припиняє адміністративно-правові відносини; 6) дія залежить від виникнення, зміни або припинення передбачених ним правовідносин. У випадку припинення цих відносин індивідуальний акт втрачає силу.

Встановлено, що адміністративні нормативні акти, які приймаються у сфері здійснення сертифікації якості продукції, у більшості випадків стосуються правил проведення оцінки відповідності в певній галузі виробництва.

Доведено, що у межах проведення добровільної сертифікації укладається договір, який за своє сутністю є адміністративно-правовим, оскільки виникає на підставі закону, шляхом прийняття умов проведення процедури сертифікації суб’єктом звернення, що є обов’язковими для виконання та спрямовані на досягнення певної мети (підтвердження відповідності).

У підрозділі 2.2 «Адміністративні процедури здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції» розглянуті відповідні процедури. Дисертантом підтримано точку зору вчених про те, що до елементів адміністративної процедури належать стадії, етапи, процедурні дії та процедурні рішення.

Особливу увагу приділено ознакам адміністративної процедури здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції, до яких зараховані: адміністративна процедура із сертифікації визначається адміністративно-процесуальними нормами; представлена однорідною групою організаційно-розпорядчих дій, які вчиняються послідовно, у певному порядку та узгоджуються між собою; метою є реалізація норм матеріального права; ця діяльність є цілеспрямованою; завершується прийняттям певного адміністративного акту.

Виділено перелік адміністративних процедур здійснення сертифікації якості продукції шляхом групування їх на обов’язкові адміністративні процедури та добровільні. У свою чергу, добровільні адміністративні процедури поділяються на: адміністративні процедури у законодавчо регульованій сфері та законодавчо нерегульованій сфері.

У підрозділі 2.3 «Гарантії здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції» розглянуто зміст та надано визначення правовим гарантіям здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції як закріплену в нормах права систему адміністративно-правових засобів встановлених державою, що забезпечують належне використання прав та виконання обов’язків всіма учасниками процедури сертифікації з метою захисту споживача від надходження у сферу обігу неякісних і небезпечних товарів тощо.

З’ясовано порядок проведення державного та громадського контролю у сфері здійснення сертифікації якості продукції.

Визначено систему правових гарантій здійснення сертифікації якості продукції: а) гарантії суб’єктів здійснення сертифікації якості продукції; б) гарантії суб’єктів господарювання, які звертаються для підтвердження відповідності якості продукції; г) гарантії споживачів продукції.

Розділ 3 «Шляхи удосконалення адміністративно-правового регулювання здійснення сертифікації якості продукції в Україні» складається з двох підрозділів, присвячених з’ясуванню напрямків розвитку правового регулювання та можливості адаптації зарубіжного досвіду здійснення сертифікації якості продукції.

У підрозділі 3.1 «Зарубіжний досвід правового регулювання здійснення сертифікації якості продукції та можливість його адаптації в Україні» зазначено, що сертифікація у сфері забезпечення яості продукції є характерним для всіх країн світу. В окремих з них вона здійснюється як у межах регіональних співдружностей держав, так і на міжнародному рівні.

Підкреслено, що міжнародна практика сертифікації направлена на усунення технічних перешкод, які виникають при їх проведенні відповідно до продукції в різних країнах світу.

В основі міжнародних відносин у сфері сертифікації є Генеральна Угода з тарифів і торгівлі, яка пропонує спеціальні рекомендації для їх удосконалення. Провідне місце на міжнародному рівні в сфері організаційно-методичного забезпечення сертифікації належить системі сертифікації ISO. Окремо охарактеризовано діяльність міжнародних органів з оцінки відповідності.

На національному рівні проаналізовано та узагальнено практику здійснення сертифікації у сфері забезпечення якості продукції на прикладі таких розвинутих країн світу як США, Японії та країн Західної Європи (Німеччина, Франція, Великобританія). Наголошено, що у сфері забезпечення якості продукції зарубіжний досвід доводить ефективність двох існуючих механізмів сертифікації – продукції та систем управління якістю. Окремо наведено особливості реалізації останнього механізму у сфері забезпечення якості продукції на прикладі США та Японії. У кінці підрозділу визначено основні тенденції розвитку систем управління якістю та сертифікації.

У підрозділі 3.2 «Напрямки розвитку правового регулювання здійснення сертифікації в Україні» сформульовано конкретні пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення порядку здійснення сертифікації якості продукції, які продиктовані прагненням України інтегруватися у світову економіку, що вимагає гармонізації сучасної системи технічного регулювання та споживчої політики України відповідно до норм і правил Європейського Союзу. Зокрема, запропоновано вжити низку заходів, які будуть спрямовані на усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, а саме: 1) вдосконалення нормативно-правової бази, що регулює процедури сертифікації із врахуванням норм і стандартів ЄС; 2) забезпечення належного рівня захисту прав споживачів шляхом збільшення штрафних санкцій; 3) поступовий перехід на засади міжнародного досвіду в системі технічного регулювання та ринкового нагляду; 4) участь та представництво у міжнародних і європейських організаціях з оцінки відповідності та захисту прав споживачів; 5) перегляд чинних в Україні міждержавних стандартів (ГОСТ) та приведення їх у відповідність до Угоди про технічні бар’єри у торгівлі Світової організації торгівлі; 6) створення мережі органів з оцінки відповідності за пріоритетними секторами, результати яких будуть визнаватися в ЄС.