БЄЛАШОВА Наталя Валентинівна ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В ГУМАНІТАРНІЙ СФЕРІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження; ступінь наукової розробки проблеми; вказується на зв’язок роботи з науковими темами, напрямами досліджень; визначаються мета, завдання, предмет, об’єкт та методи дослідження; характеризуються наукова новизна одержаних результатів, їх наукова і практична значимість; зазначається особистий внесок здобувача; наводяться дані стосовно апробації результатів дослідження й публікацій за темою.
Перший розділ – «Теоретичні засади державного управління в гуманітарній сфері України» – присвячено аналізу стану наукової дослідженості вітчизняними та зарубіжними вченими питань державного управління гуманітарною сферою.
У роботі зазначається, що дослідження окремих проблем державного управління і вироблення пропозицій щодо його удосконалення на теренах України розпочалося ще в радянський період й активізувалося у 80-х роках минулого століття, що було пов’язано з необхідністю модернізувати систему державного управління в умовах наростання кризових явищ в економіці та суспільній сфері. Українська наука державного управління на межі 80-х – 90-х років ХХ ст. лише розпочинала процес свого становлення. З огляду на це вітчизняні фахівці значною мірою спиралися на роботи Г. Атаманчука, В. Афанасьєва, Ю. Козлова, Б. Курашвілі, Ю. Тихомирова, які обґрунтували базові елементи науки управління та державно-управлінських відносин.
У свою чергу, українська школа державного управління представлена на початку 1990-х років роботами В. Б. Авер’янова, В. Д. Бакуменка, В. В. Цвєткова, Н. Р. Нижник та інших дослідників, більшість з яких були фахівцями з адміністративного права. Разом із тим спрямування їхніх наукових пошуків на розроблення методологічних засад державного управління дало змогу закласти фундамент й обґрунтувати основні теоретичні положення науки державного управління.
Встановлено, що наукові дослідження питань державного управління гуманітарною сферою активізувалися в державах Західної Європи і США в другій половині ХХ ст. і були пов’язані зі спробами розширити вплив громадськості на прийняття управлінських рішень. Однак головна увага в цей період приділяється культурологічним аспектам і здійсненню державної культурної політики. Серед відомих західних дослідників цього напрямку варто відзначити С. Богеаса, П. Делунда, Е. Еверитта, Р. Кнеллера, Ч. Лендрі, Л. Лінна, Г. Макнотона, С. Манді, Ф. Матарассо, Г. Райта, Р. Тремолада, П. Фараха, Дж. Хохшильда, Ф. Шена та інших. Загалом науковці Західної Європи та США не розглядають управління гуманітарною сферою в цілому, а зосереджують свою увагу на її окремих складових – культурі, освіті, науці, релігії тощо. Такі підходи є переважаючими й донині. Як наслідок, на Заході й досі немає усталеного визначення поняття «гуманітарна сфера».
Автор звертає увагу на те, що незважаючи на актуальність питання державного управління гуманітарною сферою в Україні, воно на сьогодні досліджене недостатньо. При цьому передусім досліджуються його окремі, найбільш проблемні складові, які вже стали предметом активного аналізу за кордоном. Фактично вітчизняна наука більше реагує на ті проблеми, які піднімаються зарубіжними колегами, і лише в цьому контексті екстраполює їх на вітчизняні реалії. Разом із тим упродовж останніх 15 років помітно активізувалося дослідження проблем державного управління гуманітарною сферою на дисертаційному рівні. Однак більшість цих робіт присвячені окремим складовим державного управління в гуманітарній сфері, передусім у сфері культури та освіти. Такий підхід пояснюється не лише значним суспільним інтересом до вказаних проблем, а й активізацією діяльності держави щодо їх реформування. Українські вчені О. С. Батіщева, Ю. П. Богуцький, В. С. Журавський, М. З. Згуровський, В. Г. Кремень, П. М. Петровський, Ж. А. Писаренко, Н. С. Фесенко та багато інших акцентували увагу на необхідності переорієнтації пріоритетів державної політики з соціально-економічного на культурологічно-освітній напрямки, апелюючи при цьому до досвіду західних держав, передусім Німеччини, Франції, Великої Британії та ін.
Обґрунтовано, що ефективна гуманітарна політика держави неможлива без успішного регулювання національних відносин і забезпечення прав національних меншин. Для України, як багатонаціональної держави, це питання є особливо актуальним, що отримало втілення в роботах І. Варзара, В. Даниленка, В. Євтуха, І. Кураса, О. Майбороди, П. Надолішнього, І. Попової, Ю. Римаренка, В. Скуратівського, В. Трощинського та ін.
Державне управління в гуманітарній сфері регіону України розглядав у своєму дисертаційному дослідженні С. А. Кіндзерський.
Серед ключових напрямків досліджень гуманітарного розвитку в Україні чи не найбільше праць присвячено окремим аспектам управління й правового регулювання у сфері освіти. З-поміж численних наукових досліджень, які стосуються тих чи інших аспектів розвитку освіти в контексті формування Європейського простору вищої освіти, виокремлюється напрям удосконалення управління освітою в контексті приєднання нашої держави до Болонського процесу. Досить активно в цьому напрямку працюють такі дослідники, як М. З. Згуровський, В. С. Журавський, В. Г. Кремень, Л. Л. Товажнянський та ін.
Державно-конфесійні відносини активно досліджують такі науковці та експерти: О. М. Биков, Ю. П. Богуцький, В. Д. Бондаренко, Л. Д. Владиченко, В. Є. Єленський, С. І. Здіорук, A. М. Колодний, І. М. Мищак, Ю. Є. Решетніков, Л. О. Филипович, П. Л. Яроцький та ін.
Окреме місце серед наукових розробок питань державного управління гуманітарною сферою посідають дослідження з питань реформування медичної сфери в Україні (П. Б. Волянський, З. С. Гладун, Н. П. Кризина, В. М. Клюзко, В. Ф. Радиш, І. І. Фуртак та ін.).
Зроблено висновок, що наукові дослідження державного управління в гуманітарній сфері ґрунтуються на аналізі державного впливу на такі сфери, як культура, освіта, наука, охорона здоров’я, міжконфесійні відносини. Загалом розглянуті роботи хоча й не містять комплексного аналізу актуальних питань державного управління гуманітарною сферою, проте у своїй сукупності дають змогу провести такий аналіз та на його основі сформувати власні положення і висновки.
Доведено, що на сьогодні серед науковців немає усталеної думки стосовно того, що слід розуміти під гуманітарною сферою. Так само немає єдиного визначення поняття «державне управління гуманітарною сферою». Водночас більшість фахівців погоджується, що державне управління головним чином проявляється в регулюванні державою суспільних відносин через розпорядчу і виконавчу діяльність державних органів. При цьому держава може делегувати певні повноваження щодо здійснення державного управління відповідно до чинного законодавства органам місцевого самоврядування та неурядовим організаціям, які в даному випадку також виступатимуть виразниками державної політики.
У дисертації гуманітарну сферу запропоновано розуміти у вузькому сенсі, включаючи сюди культуру, духовність, освіту, науку, охорону здоров’я, спорт і туризм.
Обґрунтовано авторське визначення поняття державне управління гуманітарною сферою. Під ним пропонується розглядати діяльність держави щодо максимального забезпечення й розвитку охорони здоров’я, культурних, духовних, науково-освітніх та пізнавальних потреб людини.
Другий розділ – «Інституційно-правове забезпечення державного управління гуманітарною сферою в Україні» – містить аналіз змісту основних складових системи державного управління в гуманітарній сфері України.
Наголошується, що Україна отримала систему органів державного управління гуманітарною сферою у спадок від СРСР. Однак в умовах реформування системи управління в цілому ця система також потребувала комплексного реформування. Передусім зміни потребує система координації діяльності різних органів та підвищення ефективності управління з метою якнайповнішого забезпечення прав і свобод людини.
Автором зазначається, що система державного управління гуманітарною сферою України складається з цілої низки окремих підсистем: управління освітою і наукою, охороною здоров’я, культурою і міжконфесійними відносинами, фізичною культурою, спортом і туризмом та ін.
Державно-управлінські засоби органів влади у гуманітарній сфері та взаємодія між ними були закладені Конституцією України 28 червня 1996 р. Відповідно до норм Основного Закону провідну роль в управлінні державною політикою у гуманітарній сфері відіграє Кабінет Міністрів України, який утворює, реорганізовує й ліквідовує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Уряд також впливає на формування й діяльність системи органів державного управління гуманітарною сферою на місцях шляхом затвердження типового регламенту місцевих державних адміністрацій, рекомендаційного переліку їх структурних підрозділів, визначення граничної чисельності та фонду оплати праці працівників місцевих державних адміністрацій. Крім того, Кабінет Міністрів України забезпечує взаємодію центральних і місцевих органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування у вирішенні питань місцевого значення.
Визначено, що за результатами адміністративної реформи 2010 року систему органів управління гуманітарною сферою склали міністерства, державні агентства та служби. На рівні областей у складі обласних державних адміністрацій, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій діють переважно профільні управління, а у складі районних державних адміністрацій – профільні відділи. Подальші кроки щодо реформування цієї системи були здійснені в 2014 році.
Доведено необхідність відновлення у складі Кабінету Міністрів України посади віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань, надавши йому функції координування діяльності органів державної влади у гуманітарній сфері.
З метою співпраці влади й громадськості в Україні діють громадські гуманітарні ради. Громадська гуманітарна рада при Президентові України як дорадчо-консультативний орган при главі держави була створена відповідно до указу Президента України від 2 квітня 2010 року, громадські ради діють також при місцевих державних адміністраціях. Разом із тим аналіз їхньої діяльності та відгуки громадських організацій вказують на недостатню ефективність таких рад та відсутність реальних механізмів виконання їхніх рішень.
У дисертації зазначається, що процес удосконалення законодавчого забезпечення гуманітарної сфери триває з перших років незалежності України. Однак складна економічна ситуація призвела і до певних «перекосів» законодавчого забезпечення, що проявилося у відведенні гуманітарній сфері другорядної ролі у порівнянні з економікою та соціальною сферою. Одним із головних недоліків законодавчого забезпечення є те, що гуманітарна сфера не розглядається як одне ціле. Як наслідок, має місце реформування правового поля за окремими галузями, часто без жодного узгодження та урахування потреб інших гуманітарних складових.
Встановлено, що провідне місце в гуманітарній сфері України належить культурі. Такий підхід цілком відповідає міжнародній та зарубіжній практиці. Задоволення національно-культурних і мовних потреб українців та іноземців у нашій державі гарантовано безпосередньо нормами Конституції України. З ухваленням Основ законодавства України про культуру було визначено пріоритети державної політики у сфері культури, запроваджено поняття «культурні цінності», надано певні преференції суб’єктам діяльності у культурній сфері, зокрема податкові. Однак норми цього закону у повному обсязі не виконувалися, а податкові преференції були нівельовані у процесі подальшого реформування податкового законодавства або призупинені нормами законів про бюджет на відповідний рік. Так само не виконувалися норми ряду спеціальних законів, зокрема «Про телебачення і радіомовлення», «Про Національний архівний фонд та архівні установи», «Про видавничу справу», «Про кінематографію» в частині здійснення протекціоністської політики, запровадження квот на транслювання у вітчизняному теле- і радіоефірі національних продуктів, кінофільмів, музики, збереження культурних пам’яток та ін.
Окреме місце в законодавчому забезпеченні культурної сфери посідає охорона культурної спадщини. Окрім норм ст. 54 Конституції України відповідні гарантії надано законами України «Про охорону культурної спадщини» та «Про охорону археологічної спадщини», Загальнодержавною програмою збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004 – 2010 роки. Крім того, ставши членом Ради Європи та інших міжнародних організацій, Україна взяла не себе зобов’язання щодо приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів. На виконання цих зобов’язань наша держава ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини (переглянуту), Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи, Конвенцію про охорону підводної культурної спадщини, Конвенцію про охорону нематеріальної культурної спадщини, Конвенцію про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження й ін.
Автор зазначає, що захист прав національних меншин в Україні забезпечується нормами Закону України «Про національні меншини в Україні», відповідними положеннями Конституції України (ст. 10, 11, 53, 119 та ін.), Рамкової конвенції про захист національних меншин, іншими законами й підзаконними актами нашої держави та в цілому відповідає міжнародним і європейським стандартам захисту прав людини і національних меншин.
Наголошується на тому, що освітнє законодавство України за роки незалежності зазнало чи найбільше змін у зв’язку з приведенням його у відповідність із міжнародними стандартами. Приєднавшись до Спільної декларації міністрів освіти Європи «Європейський простір у сфері вищої освіти» 1999 р. (Болонської декларації) та започаткувавши процес входження у Європейський простір вищої освіти, Україна на виконання зазначених стандартів ухвалила новий Закон «Про вищу освіту». Водночас чинні на сьогодні Закон України «Про освіту» та інші освітні закони потребують ухвалення в новій редакції.
Стверджується, що складним питанням є реформування законодавства у сфері охорони здоров’я. Економічні реалії змушують законодавців реформувати систему охорони здоров’я, запровадивши у тому числі надання платних послуг. Із прийняттям Закону України «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві» 2011 р. започатковано створення системи сімейної медицини й наближення первинних медичних послуг до споживача. У зв’язку з цим доцільним є прийняття на рівні закону переліку обов’язкових медичних послуг, які повинні бути надані безкоштовно, а також запровадження обов’язкового медичного страхування, яке покриватиме фінансові витрати на надання основних видів медичних послуг.
Специфікою правового забезпечення державно-конфесійних відносин є намагання, з одного боку, забезпечити права громадян на свободу совісті та віросповідання, а з іншого – гарантувати невтручання держави у справи церкви та церкви у діяльність держави. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» разом із конституційними гарантіями свободи совісті і віросповідання створили правові механізми діяльності релігійних організацій та надали правові підстави для повернення споруд і майна релігійних громад, націоналізованих за роки радянської влади. Разом із тим в Україні й досі не вдалося остаточно вирішити питання їх повернення, оскільки ці питання належать до компетенції місцевих органів влади та місцевого самоврядування. Незважаючи на подвійну систему реєстрації релігійних громад, передбачену чинним законодавством, фактично відсутній контроль за діяльністю окремих релігійних організацій та сект, які використовують релігію для шахрайства, незаконних фінансових операцій. Необхідними є законодавчі зміни у частині посилення відповідальності за розпалювання релігійної ворожнечі та нетерпимості до представників інших релігій, обмеження діяльності на території держави окремих релігійних течій і сект, які носять екстремістський характер або причетні до терористичних організацій тощо.
Зазначається, що базовим нормативним актом у сфері спорту є Закон України «Про фізичну культуру і спорт», відповідно до якого фізична культура і спорт визнаються пріоритетним напрямом гуманітарної політики держави. Разом із тим практика застосування законодавства засвідчила істотну відмінність між фізичною культурою та любительським спортом, з одного боку, і спортом вищих досягнень, з іншого, помітні успіхи в якому можливі лише за умови професійного заняття спортом та потужної державної або благодійницької підтримки спортсменів. Відповідна правова специфіка отримала втілення в ухваленні Закону України «Про підтримку олімпійського, паралімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні». Проте на сьогодні законодавство у сфері спорту потребує істотних змін передусім для забезпечення фінансової підтримки спортсменів та оновлення матеріально-технічної бази. Доцільно внести зміни до Податкового кодексу України й Закону України «Про благодійну діяльність та благодійні організації», звільнивши, зокрема, від оподаткування отримувачів благодійної допомоги, що дозволить перераховувати благодійні кошти окремим спортсменам.
Туристична діяльність в Україні врегульована Законом України «Про туризм», на розвиток норм якого приймаються відповідні державні та регіональні програми, зокрема Державна програма розвитку туризму на 2002 – 2010 роки, Державна цільова соціальна програма розвитку в Україні спортивної та туристичної інфраструктури у 2011-2022 роках та ін. Однак головним недоліком реалізації відповідних програм є відсутність належних коштів на виконання запланованих заходів, тож жодна із програм повністю не реалізована.
У третьому розділі – «Удосконалення державного управління в гуманітарній сфері в контексті міжнародної інтеграції України» – запропоновано основні напрями подальшої розбудови системи державного управління в гуманітарній сфері України. З цією метою окрему увагу приділено зарубіжному досвіду з цього питання.
Наголошується, що процес реформування державного управління в гуманітарній сфері нашої держави неможливий без урахування зарубіжного досвіду. Лише із використанням кращих зарубіжних зразків, вивченням їх позитивних сторін та прорахунків є можливість уникнути численних помилок, які завжди супроводжують будь-які реформи та нерідко зводять їх нанівець.
У рамках дослідження державного управління в гуманітарній сфері у Великій Британії було встановлено, що тут такі відносини мають специфічний характер. Складність побудови стабільних зв’язків (у тому числі й ієрархічних) між різними державними урядовими та неурядовими установами, численними громадськими ініціативами пояснюється насамперед специфікою англосаксонської правової системи та насиченою історією державного управління в гуманітарній сфері. Державне управління у гуманітарній сфері у Великій Британії є динамічною системою й постійно реагує навіть на незначні зміни у суспільстві. Така висока мобільність управлінських відносин може вважатися одним із чинників, що позитивно впливають на ефективність державного управління в цій сфері.
Розглядаючи державне управління в гуманітарній сфері через призму типового погляду представників гуманітарної науки США, автором було виявлено, що тут панує гіпотеза про протиставлення моделей державного управління США та Західної Європи. На основі аналізу академічних праць американських науковців було виявлено істотні розбіжності поглядів стосовно особливостей розвитку культури між представниками США та Західної Європи. Більш того, державне управління у сфері культури «старого» та «нового» світу розглядаються як протилежні концепції, особливості яких обумовлені об’єктивними історичними умовами. У цьому контексті державне управління в гуманітарній (у цілому) та у тому числі й культурній сферах країн Британської співдружності розглядається як таке, що має певні ознаки, характерні американській моделі, але водночас виявляється ближчим до типової європейської моделі за своєю суттю. Слідуючи такому підходу можна зробити висновок, що кожна система державного управління в гуманітарній сфері є унікальною, а спроби ввести їх типологію є марними, адже культура кожної окремо взятої держави формувалася в конкретних історичних умовах.
У контексті дослідження особливостей державного управління в гуманітарній сфері охорони підсистеми здоров’я у США зроблено висновок, що охорона здоров’я у Сполучених Штатах вважається одним із взірцевих варіантів побудови страхової медицини, але вона (окрім очевидних переваг) має й певні недоліки, зокрема поширення страхових випадків не на всі види лікарських послуг та додаткова оплата застрахованою особою багатьох ліків.
Аналізуючи державне управління в гуманітарній сфері в цілому та міжнародні чинники, що впливають на ці відносини зокрема, постає питання про узагальнення результатів взаємодії міжнародних інституцій та держав. Вважаємо, що співпраця держави з міжнародними інституціями є одним із основних чинників, що впливають на формування державної гуманітарної політики.
У цьому контексті дисертантом було виявлено, що міжнародна гуманітарна політика є діяльністю міжнародного співтовариства (як в цілому, так і окремих його складових), що спрямована на досягнення високого життєвого, духовного та інтелектуального рівня особистості. Враховуючи специфіку поняття міжнародне співтовариство, слід наголосити на тому, що можна розглядати цей термін у глобальному вимірі (спільна діяльність більшості держав світу, міжнародних урядових та неурядових організацій, що діють без територіальних обмежень) та регіональному (держави певного регіону, регіональні міжнародні інституції). Однак у будь-якому випадку міжнародне співтовариство використовує спільні зусилля для досягнення певної мети, і саме в залежності від мети формуються інституційні структури – міжнародні урядові й неурядові організації.
Зазначається, що мета міжнародного співробітництва у гуманітарній сфері може бути структурована й деталізована, а виходячи з цього виокремлено основні напрямки, за якими здійснюється міжнародна співпраця з гуманітарних питань: культурна політика, політика у сфері науки, політика у сфері освіти, політика у сфері охорони здоров’я, релігійна політика, політика у сфері туризму, політика у сфері спорту та фізичної культури.
Встановлено, що поняття міжнародних гуманітарних організацій у науці державного управління слід розглядати відособлено від науки міжнародного права. Оскільки відомо, що у міжнародному праві є окрема галузь – міжнародне гуманітарне право, більш того, ця галузь є однією з основоположних у міжнародному праві. Однак, на відміну від міжнародно-правового підходу до розуміння терміну міжнародних гуманітарних організацій (що обумовлюється специфікою галузі міжнародного гуманітарного права), у даному випадку під цим терміном слід розуміти усі ті міжнародні організації, діяльність яких тією чи іншою мірою направлена на досягнення високого життєвого, духовного та інтелектуального рівня особистості. Тобто, із позицій науки державного управління слід застосовувати ширший підхід.
Беручи до уваги гіпотезу, що Організація Об’єднаних Націй має два основних інструменти впливу на гуманітарну політику держав, а саме – резолюції Генеральної Асамблеї та Конвенції, здійснено спробу дослідити такий вплив. Зокрема, було встановлено, що Конвенції, які стосуються гуманітарних питань, у разі їх ратифікації або застосування інших способів надання згоди на обов’язковість державами стають частиною національного законодавства відповідних держав, а отже, реальним відображенням державної гуманітарної політики. Резолюції не мають обов’язкової сили, але можуть містити політичні положення, що спонукають державу до певного переформатування системи державного управління у будь-якій сфері.
У контексті впливу ЮНЕСКО на формування державної політики в гуманітарній сфері було запропоновано такий вплив умовно поділити на дві форми – прямий та непрямий. Прямим виявом такого впливу може вважатися саме діяльність Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, яка виступає об’єднуючою ланкою між гуманітарними ініціативами ЮНЕСКО та державними інституціями, що мають можливості реалізувати відповідні проекти або забезпечити участь України в них. Непрямим виявом впливу ЮНЕСКО на державне управління у гуманітарній сфері можна вважати фінансову підтримку численних програм гуманітарного характеру, що потребує постійної взаємодії з державними інституціями.
Серед інших важливих гуманітарних сфер було також розглянуто і сферу туризму. З огляду на специфіку явища «міжнародний туризм» ця сфера тісно пов’язана з міжнародними відносинами. Було доведено, що формування державної політики у сфері туризму відбувається під значною кількістю зовнішніх чинників, одним з яких безумовно виступає діяльність міжнародних організацій у цій сфері.
Автором обґрунтовано, що державне управління в гуманітарній сфері може розглядатися у тому числі й як засіб посередництва між міжнародними гуманітарними організаціями та конкретними особами, які вступають у суспільні відносини, що належать до гуманітарної сфери. Таке посередництво може мати безкінечну кількість специфічних форм та здійснюватися через необмежену кількість залучених інституційних структур (як міжнародних, так і в рамках певної держави). Держави не мають імперативної залежності у відносинах із міжнародними гуманітарними організаціями, але здійснення державної політики у гуманітарній сфері відбувається в умовах постійного моніторингу з боку таких організацій та невичерпного потоку рекомендацій від них. Користуючись наданими рекомендаціями, держави підтверджують зв’язок державного управління в гуманітарній сфері з діяльністю відповідних міжнародних організацій (як універсального, так і регіонального характеру).
В умовах подальшого поглиблення державної гуманітарної політики України дисертантом запропоновано такі основні напрямки удосконалення державного управління у цій сфері: 1) формування нової державно-партнерської моделі взаємовідносин на засадах протекціонізму між уповноваженими органами державного управління та невладними суб’єктами у сфері культури, освіти, науки, охорони здоров’я, спорту, туризму; 2) підготовка та прийняття державно-програмних документів з питань розвитку гуманітарної сфери; 3) оптимізація системи центральних органів виконавчої влади, на які покладено виконання завдань і забезпечення функцій державної гуманітарної політики з метою побудови цілісної та організаційно-функціональної структури; 4) розширення обсягу прав громадських об’єднань у рамках підвищення ефективності державного управління гуманітарної сфери; 5) створення сприятливих умов для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців у гуманітарній сфері; 6) забезпечення належних умов для реалізації органами державного управління євроінтеграційних заходів у рамках виконання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами з питань розвитку гуманітарної сфери.