Бєляков К.І. Організаційно-правове та наукове забезпечення інформатизації в Україні: проблеми теорії та практики

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, висвітлено зв'язок роботи з науковими та державними програмами, планами, темами; визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження; його методологічну основу; розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, апробацію та опублікування результатів дослідження, його структуру та обсяг.

Розділ 1 "Сучасні концепції інформаційного суспільства. Інформатизація в Україні" складається з п’яти підрозділів присвячених розгляду та комплексному аналізу соціальних передумов становлення інформаційного суспільства, етапів, завдань, цілей та наслідків інформатизації, визначенню місця і ролі держави у процесі побудови інформаційного суспільства в країні. Розглянуто сучасний стан та перспективи побудови інформаційного суспільства в Україні, проблеми формування та реалізації державної інформаційної політики в умовах економічної кризи, глобалізації та інтеграції країни до світової спільноти.

У підрозділі 1.1. "Соціальні передумови формування інформаційного суспільства" із застосуванням історико-філософського методу досліджено етапи розвитку світової цивілізації. На підставі аналізу існуючих філософських поглядів на радикальні революційні перетворення автор дійшов висновку, що інформаційна революція відбувається шляхом інформатизації практично усіх сфер соціальної діяльності суспільства, яка виростає з технологічних інновацій, але не зводиться до них. Кінцевим результатом інформаційної революції має стати створення нового типу цивілізації – інформаційного суспільства.

Наголошено, що в умовах формування інформаційного суспільства особливого значення набувають інформаційні технології які, виконуючи соціогенну, культурогенну та гносеогенну функції, є технологічною основою інформаційного суспільства.

Викладено авторське бачення змісту функцій людської діяльності у процесі соціальної інформатизації (управління і контроль, спілкування, пам'ять, удосконалювання матеріального виробництва, пізнання (когнітивна функція)). Акцентується увага на тому, що вони так чи інакше пов’язані з функціями юридичної практики та соціального управління. Саме це визначає першочергове значення адміністративної та юридичної практики у процесі побудови інформаційного суспільства.

У підрозділі 1.2. "Інформатизація: етапи, завдання, цілі та наслідки" на основі системного підходу інформатизація суспільства, розглядається як єдина цілісна система соціального процесу. Кожна із складових (компонентів) системи інформатизації підлягає ретельному науковому аналізу, з'ясуванню пов'язаних з ними понять і співвідношення між ними.

Вперше запропоновано розділити інформатизацію на етапи, на кожному з яких мають бути проведені відповідні процеси: електронізація, комп'ютеризація, медіатизація і подальша інтелектуалізація (інформаціологізація), та сформульовано їх визначення.

Інтелектуалізація, яка є основною метою соціальної інформатизації і заключним етапом переходу до інформаційної цивілізації, побудови інтелектуального суспільства, безпосередньо пов’язується з інформаційним способом життя людини – складною гіперсистемою видів і підвидів людської діяльності, в основі якої лежать трудова, суспільно-політична, навчальна, побутова, соціально-культурна діяльності, а також дозвілля. У результаті аналізу окремих складових такої системи: інформаційної культури, інформаційної свідомості, інформаційної безпеки, а також критеріїв готовності людини до діяльності в умовах інформаційного суспільства (гендерний, віковий, ресурсний, географічний, соціально-економічний критерій та адміністративно-правовий критерії) та її компонентів (мотиваційного, когнітивного, емоційно-вольового) зроблено висновок про необхідність комплексного стратегічного підходу з боку держави у сфері внутрішньої та зовнішньої політики, управління, правового забезпечення, освіти, розвитку інноваційної економіки, інформаційної культури населення, у соціально-психологічній та інших сферах тощо.

У підрозділі 1.3. "Місце і роль держави в процесі інформатизації суспільства" з позицій того, що еволюція усього суспільства взагалі та держави, зокрема, підпорядковується інформаційним закономірностям, а управління інформацією стає управлінням майбутнім, наголошується, що право є результативним засобом реалізації функцій держави, регулювання відносин між владою та інформацією. У свою чергу, таке становище обумовило необхідність виділення і фіксації в державному управлінні напряму (інституту), що позначається як державне управління у сфері суспільних інформаційних відносин.

В умовах інформатизації країни виникає категорія "державна інформаційна політика" як складова частина соціально-економічної політики держави, що визначає основні завдання, цілі, напрями, принципи, форми і методи позиції держави в інформаційній сфері.

Основною функцією держави у процесі побудови інформаційного суспільства є зміна пріоритетів суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку за індустріальним сценарієм на постіндустріальний, звичайно, за умови правдивої оцінки поточних реалій розвитку та внутрішніх ресурсів. У багатьох державах пострадянського простору процес побудови інформаційного суспільства забезпечений на декларативному рівні, проте його реальне втілення так і не відбувається. У такому разі можна виокремити два шляхи державної політики щодо розвитку інформаційної сфери. Першою альтернативою є виділення 5–10 % бюджетних коштів держави на програми розвитку інформаційного суспільства. Через дію економічних чинників у більшості держав світу це неможливо, тому державі слід використати іншу альтернативу, а саме: залучати ресурси приватного та громадського секторів, акумулюючи їх для конкретних цілей; використовувати зовнішні зв'язки, залучаючи інвестиції та розширюючи співпрацю з іноземними партнерами, які спеціалізуються у сфері інформаційного суспільства та сучасних інформаційно-комунікаційних технологій; забезпечувати належне інституційне та законодавче середовище для реалізації двох попередніх завдань. Саме такий алгоритм дій є найбільш прийнятним і для України в сучасних умовах формування інформаційного суспільства на національному рівні.

У підрозділ 1.4. «Стан, проблеми та перспективи побудови інформаційного суспільства в Україні» підкреслюється, що зараз у світі панує "західний", розрахований на раціональне сприйняття, варіант інформатизації. Україна ж – європейський регіон і правильне врахування цієї обставини може дозволити країні різко збільшити темпи інформатизації, своїм шляхом наздогнати передові в інформаційному відношенні країни.

Історико-порівняльний аналіз проходження інформатизації в Україні показав, що за роки незалежності Україна не змогла скористатися позитивними визначальними факторами суспільного розвитку, забезпечити скорочення розриву з промислово-розвинутими країнами у сфері інформатизації економіки і суспільства, не сформувала й не втілила в життя політику пріоритетного науково-технологічного поступу і, як наслідок, відсутність послідовної державної політики в Україні, спрямованої на розбудову інформаційного суспільства і суспільства, побудованого на знаннях. 82 місце зі 104 країн світу за важливістю для уряду цього напряму, призвело до спонтанного розвитку лише окремих фрагментів початкової стадії інформатизації країни, якою є "медіатизація" (створення системи телекомунікацій та систем зв’язку).

Низький рівень інформатизації в Україні визначається рядом чинників, що створюють штучні перешкоди для її прискорення. Це, перш за все, недосконала (неповна і застаріла) нормативно-правова база, недостатній розвиток сучасних інформаційних технологій у галузі державного управління, неготовність органів влади всіх рівнів до застосування ефективних, науково обґрунтованих технологій державного управління, тощо. За таких умов прогнозні, програмно-цільові методи управління є одними з найбільш дієвих інструментів впливу на процес формування в Україні інформаційного суспільства.

У підрозділі 1.5. "Державна інформаційна політика України в умовах глобалізації" надається авторське визначення державної інформаційної політики як регулюючої діяльності державних органів, спрямованої на розвиток національної інформаційної інфраструктури, що охоплює не тільки телекомунікації, інформаційні системи і засоби масової інформації, а всю сукупність виробництв і відносин, пов'язаних із створенням, збереженням, обробкою, демонстрацією, передачею інформації у всіх її видах – інформаційними процесами та технологіями, створення правової бази інформатизації – законодавства, спроможного регулювати виникаючі в суспільстві інформаційні відносини (інформаційне законодавство).

Вивчення структури, функцій та правової основи органів державної влади, що здійснюють управління інформаційною сферою діяльності в України (суб’єктів Державної інформаційної політика), показує, що покладені на деякі з них завдання та функції багато в чому дублюються. Тому пропонується розумне їх скорочення в межах адміністративної реформи країни.

Аналіз основних положень та завдань проектів Закону "Про Концепцію національної інформаційної політики", який був певною спробою досягнення стратегічної цілі Державної інформаційної політики в Україні ще у 2002 році, Закону України "Про державні цільові програми" та Загальнодержавної програми "Електронна Україна" на 2005–2012 роки, підтверджує, що саме недосконалість національної нормативно-правової бази є одним із головних факторів, який створює штучні перешкоди для прискорення процесу інформатизації. Так, прийняття деяких із законопроектів роками гальмується та навіть відхиляється (наприклад, закони "Про діяльність у сфері інформатизації", "Про захист персональних даних" та ін.).

Визначається, що в Україні сформувалося ставлення до програмно-цільового методу управління у сфері інформатизації, як до певної фінансової підтримки окремих галузей, що, у свою чергу, зумовило жорстку конкуренцію за бюджетні кошти, лобіювання вузьковідомчих та вузькокорпоративних інтересів.

Розділ 2 "Теоретико-правове та законодавче забезпечення інформатизації. Інформаційне право України" складається з трьох підрозділів присвячених розгляду загальнотеоретичних проблем становлення галузі права, аналізу вже наявної практики її формування, теоретико-методологічних засад реформування інформаційного законодавства в Україні та розробці необхідних для цього організаційних заходів.

У підрозділі 2.1. "Проблеми становлення інформаційного права" розглядаються існуючі в науці погляди на принципи організації предмета галузі права, як складного соціально-правового утворення, основи наукових напрямів та галузей законодавства.

Відмічається, що на часі існують два основних принципи (способи) організації предмета галузі права, які знаходять прояв у розподілі правових галузей на основні та комплексні.

Труднощі з'ясування природи комплексних галузей пов'язані із проблемами, які самі ще не знайшли належного вирішення у правовій теорії – питання співвідношення права і законодавства, поняття галузі права та інституту права, критеріїв поділу права (у першу чергу – предмета і методу галузі права, а також інституту права).

Тим часом склалися необхідні соціальні і методологічні передумови для теоретичного "прориву" у цій галузі. До соціальних передумов можна віднести сам процес інтенсивного формування комплексних, міжгалузевих інститутів права (банківського, екологічного, торговельного права, права власності, а в ньому – права інтелектуальної власності й авторського права, патентного права і ліцензійного права на результати творчої (інтелектуальної) діяльності і т. ін.).

У підрозділ 2.2. "Теоретико-методологічні підходи інформаційного права" підкреслюється, що методологія інформаційного права сьогодні перебуває у стадії розвитку, поєднуючи методологічні засади права, інформатики, тектології (теорії організації соціальних систем) та інших гуманітарних і природознавчих наук. Велику роль у цьому процесі  відіграють як гуманітарні (філософія, філософія права, соціологія, когнітологія, праксеологія тощо), так і природознавчі науки. Методологічна основа інформаційного права щодо з'ясування нових соціальних явищ базується на теорії цивілізаційного підходу, відповідно до якого визначаються адаптовані положення системного підходу, зокрема, такі постулати як стадійність (визначення меж стадій чи то за хронологічним, чи то за територіальним або іншими множинними чинниками), полілінійність та унікальність розвитку людства (чинники, що характеризують особливість, відмінність).

Виходячи з перелічених методологічних чинників, зазначається, що сьогодні визначились основні проблеми людства і сценарії подальшого розвитку планетарної (глобальної) цивілізації. Прискорюються процеси самоорганізації нового етапу розвитку культури суспільства (як образу цивілізації) – інформаційного суспільства.

Про самостійність галузі права можна робити висновки через такий її "індикатор", як інститути права: сукупність норм і механізмів їх реалізації, що забезпечує достатню повноту і узгодженість регулювання найбільш стійких та функціонально однорідних відносин у системі права. Категорія "інститут" реалізується як загальна – для всієї системи права, як міжгалузева – для суміжних і пов'язаних галузей, а також як галузева. У системі інформаційного права діють всі рівні правових інститутів. Такі інститути, як "свобода", "суб'єкт права", "норма права", "відповідальність", "правовідношення" – інститути загальні для всіх галузей права. Специфічними інститутами інформаційного права є такі, як "таємниця", "доступ до інформації", "правовий режим інформаційного ресурсу", що формуються на основі загальноправового інституту "право на інформацію", "захист інформації"; "відкрита інформація", "інформація обмеженого доступу", "масова інформація", "офіційна інформація" та інші види інформації. До міжгалузевих інститутів можна віднести інститути власності та інтелектуальної власності, тому що їх основою є система цивільного права, хоча забезпечуються вони і нормами публічного права, а застосовуються також у системі відносин, що регулюються інформаційним законодавством. Найрозвиненішими інститутами інформаційного права в теоретичному і нормативному відношенні є інститут права на інформацію, інститут масової інформації, інститут правового режиму інформаційних ресурсів, інститут державної таємниці.

Склад предмета інформаційного права як комплексного утворення, з точки зору системного підходу, розглядається за такими параметрами: суб'єктами (з погляду їх соціальних якостей та властивостей); характером існуючих між суб'єктами суспільних відносин (відповідно до роду діяльності); характером поведінки суб'єктів (якою мірою вона наближається до ідеальної моделі, що передбачається закріпити в правових нормах); у плані фактичних ситуацій, з якими слід пов'язувати бажані суспільству варіанти поведінки (прототип юридичних фактів).

Структура та склад інформаційного права, особливості суб'єктів інформаційних відносин, обігу інформації, принципи й методи регулювання визначаються, у першу чергу, особливостями і юридичними властивостями інформаційного ресурсу – основного об'єкта інформаційних правовідносин.

При розгляді принципів інформаційного права, як основних ідей, начал, що тим чи іншим способом виражені в праві, наголошується на їх інформаційній сутності та на тому, що вони є інформаційним відображенням в праві основних зв'язків, що реально існують у правовій системі.

До основних принципів інформаційного права автор відносить принципи: інформаційних відносин, власності на інформацію, невідчуження інформаційних ресурсів від його творця, власника та споживача; комплексного регулювання відносин власності на інформаційні ресурси; інвестиційної власності; двоєдиності майнових ознак інформаційних ресурсів; типових інформаційно-правових норм.

Зроблено висновок про необхідність переходу до більш широкого застосування в інформаційному праві методів загальнорегулюючого впливу (методи автономії і рівності сторін, рекомендацій, індивідуального правового регулювання), а імперативні, заборонні методи мають реалізовуватися тільки для забезпечення та захисту прав і інтересів суб'єктів інформаційних відносин.

У підрозділі 2.3. "Організаційні засади реформування інформаційного законодавства України" зазначається, що через об’єктивні і суб’єктивні причини сучасне інформаційне законодавство України не має легальної єдності, що викликає суперечливе тлумачення та застосування його норм на практиці.

Правотворчій діяльності в Україні притаманні ряд проблем та недоліків, основними з яких є термінологічна неузгодженість та різне тлумачення однакових за назвою і формою понять та категорій; велика кількість законів та підзаконних нормативних актів у сфері інформаційних відносин; розбіжність у розумінні структури і складу системи законодавства сфери інформаційних відносин та підходів до їх формування; концептуальна неузгодженість нових правових актів у сфері суспільних інформаційних відносин з раніше прийнятими.

На підставі зазначених аргументів автор обґрунтовує вибір юридичної доктрини легальної систематизації законодавства на рівні кодифікації, яка характерна для тих галузей законодавства, в яких кількість правових норм досягла критичної маси.

У межах дослідження організаційних засад систематизації інформаційного законодавства, розглядаються основні завдання, функції та етапи її проведення, визначається структура та доктринальні положення Кодексу України про інформаційні відносини з урахуванням вимог і стандартів міжнародного права, зобов'язань України стосовно процесу її інтеграції у світове співтовариство, а також сфери правового регулювання.

У розділі 3 "Науково-інституційне забезпечення правової інформатизації", який складається з трьох підрозділів, розкрито сутність процесу правової інформатизації, досліджено історичні етапи розвитку та становлення наукових напрямів, пов’язаних із вивченням інформаційних процесів, їх впливу та інтеграції в юридичну науку і практику та теорію соціального управління. Здійснено аналіз процесів диференціації та інтеграції наукових напрямів, їх причини та наслідки. Особлива увага приділяється розгляду інноваційного напряму сучасної наукової думки – інформаціології.

Підрозділ 3.1. "Поняття та зміст правової інформатизації. Історичні аспекти інтеграції "інформаційних" наук в юриспруденцію" присвячений розгляду "двоєдиної" проблеми - визначенню місця і ролі правової науки, практики та соціального управління в процесі інформатизації суспільства, впливу процесів інформатизації на юридичну сферу й соціальне управління – правової інформатизації.

Сформульовано авторське визначення правової інформатизації як сукупності організаційних, соціально-економічних і науково-технічних процесів забезпечення потреб державних органів, юридичних і фізичних осіб відомостями на основі інформаційно-телекомунікаційних систем, які формують, накопичують, обробляють, організовують і надають користувачеві масиви соціально-правових інформаційних ресурсів для сприяння удосконаленню правової системи держави і світового правопорядку.

Основною метою правової інформатизації, на думку автора, є формування єдиного інформаційно-правового простору держави та суспільства для створення оптимальної системи доведення до відома усіх шарів населення змісту правових норм і, таким чином, найбільш повного задоволення потреб у правових знаннях, забезпечення ефективної управлінської, правозастосовної та правотворчої діяльності, формування правосвідомості, правової культури, з подальшою інтеграцію зазначених інформаційних ресурсів у світовий інформаційний простір.

На підставі історико-функціонального аналізу процесу використання досягнень науково-технічного прогресу юридичною наукою та практикою відзначається, що не зважаючи на прозорливість задекларованих науковцями думок, наукових положень та напрямів, інформатика так і залишається наукою про інформаційно-обчислювальні системи і процеси, тобто сферою розробки та впровадження інформаційно-телекомунікаційних систем та технологій. Правова інформатика сьогодні посідає чільне місце серед низки прикладних наукових знань технічного характеру, які вирішують завдання, пов’язані суто з автоматизацією правничої сфери – збором, реєстрацією, зберіганням, обробкою та використанням соціально-правового інформаційного ресурсу.

У підрозділі 3.2. "Сучасні тенденції розвитку науки: диференціація та інтеграція наукових інституцій" наголошується, що диференціація (процес розподілу наукових знань на ряд спеціалізованих розділів знань) та інтеграція науки (синтез наукових досліджень на основі їхнього взаємозв'язку, взаємопроникнення і взаємодії їхніх методів, ідей, теорій) перебувають у діалектичній єдності, у єдності й боротьбі протилежностей – роз'єднання та об'єднання. Ці протилежності взаємно обумовлюють один одного.

Формально диференціація, яка означає специфікацію та індивідуалізацію науки із своїми поняттями, засобами та мовою, є шляхом до відособлення наукової галузі, до міжнаукового розмежування. Так воно і є за превалювання тенденцій до розподілу, за умов розриву міжнаукових зв'язків, відірваності понятійної та аксіоматичної бази науки від інших наукових систем. Але взагалі це не так: диференціація здійснюється через інтеграцію, сама несе в собі елементи інтеграції і є необхідною умовою розвитку науки.

Виділяється дві фази єдиного безперервного процесу розвитку науки. Перша фаза характеризується як диференціація науки на базі елементів міжнаукової інтеграції та прояв тенденцій до міжнаукової взаємодії. Друга фаза – це інтеграція диференційованих наук на основі їх системного та міжсистемного об'єднання. Причому, у результаті цих процесів розвитку наука залишається єдиним утворенням, але перебуває на якісно іншому рівні – є вже не жорстко централізованою, а системно-автономною. Кожний з наукових напрямків зберігає або здобуває свою власну значимість і самостійність, уніфіковану аксіоматику, свою термінологію та систему понять, однак при цьому збільшується множина взаємозв'язків, які повинні підпорядковуватися загальним принципам наукового дослідження.

Для інтеграції множини наукових напрямів в єдине системне утворення необхідна спільна «наукова платформа», якою є інформація (інформаційні ресурси). І не випадково, що саме в цей час, коли диференціація науки майже досягла свого апогею, виникла інформаціологія, яка є підсумком першої фази розвитку науки та уособленням другої.

Тому підрозділ 3.3. "Поняття і зміст інформаціологізму" присвячений огляду основних положень науки «інформаціологія», за визначенням академіка І.Й. Юзвішина – "генералізаційної науки про усі інформаційні процеси і явища мікро- і макросвіту природи та суспільства, яка народилася на стику фізики, хімії, математики, біології, астрономії, геології, космології, історії, технічних, суспільних і гуманітарних наук".

Декларується інформаціологічна сутність процесу пізнання та людської діяльності, надається визначення предмету та мови інформаціології, зміст методології наукового напряму та інформаціологічного підходу, а також визначається перелік фундаментальних напрямків досліджень в межах основ інформаціології.

Розділ 4 "Основи теорії інформаціології права" є узагальнюючою частиною дослідження, в якій розглядаються основи нової теорії юридичного циклу – "правничої інформаціології", як результату диференціації інформаціології та подальшої інтеграції інформаційно-правових досліджень.

У підрозділі 4.1. "Структура інформаціології права. Її місце і роль в системі наукових знань" наголошується на тому, що виникнення правничої інформаціології обумовлено переходом суспільства на новий ступень розвитку і виникненням відповідних соціально-правових відносин – інформаційних, що потребує певної рефлексії від правничої науки та практики.

Вихідним пунктом, основою правничої інформаціології є гіпотеза, згідно з якою сучасні суспільно-правові відносини мають інформаційно-комунікативний характер, а будь-які відносини, у тому числі й інформаційні, здійснювалися, здійснюються та будуть здійснюватися як комунікація. Тому основним об'єктом уваги правничої інформаціології є інформаційно-комунікативні зв'язки правничої практики та соціального управління.

Пропонується визначити правничу інформаціологію як міжгалузевий напрям наукових знань про інформаційно-комунікативні процеси та соціально-правові відносини, які виникають при цьому, роль та місце правової науки, практики та соціального управління в інформатизації суспільства, інноваційні зміни у правових процесах, предметах та явищах, удосконалення засобів і методів адміністративної та правничої практики шляхом упровадження інформаційних технологій та ресурсів.

Основою правничої інформаціології є процес правової інформаціологізації, як-от: перехід від приватних, локальних і досить суперечливих процесів інформаційно-логічної юридичної діяльності до науково обґрунтованої інформаціологічної системи пізнання права на єдиній інформаціологічно-предметній основі, узагальненій інформаціологічно-правової методології, від розрізненої множини правових наукових систем до інтегрованої наукової системи.

Основою правничої інформаціології є досягнення в галузі теорії управління соціальними системами та правової інформатики. Окремою складовою правничої інформаціології є інформаційне право.

Велике значення має використання правничою інформаціологією досягнень загальної теорії права і, насамперед, такі її положення, що стосуються загальних принципів протікання інформаційних процесів, критеріїв правової інформованості, співвідношення інформованості громадян та рівня їх правових знань.

Для реалізації ідей інформаціології в соціальному управлінні, юридичній практиці та правовій науці мають бути використані три напрями. Перший з них – це розробка загальних методологічних, правових, управлінських (організаційних) та інформаціологічних аспектів застосування соціально-правових інформаційних ресурсів у практичній правничій діяльності та правовій науці. Коло таких проблем створює загальну частину правничої інформаціології та її основи.

Другий – розробка специфічних, конкретних методик застосування сучасних ідей, засобів і методів інформаціології права з урахуванням потреб відповідних правових наук, юридичної практики та соціального управління. Результатом таких досліджень має стати формування конкретних розділів (елементів) правничої інформаціології – криміналістичної, кримінологічної інформаціології тощо.

Третій напрям - дослідження правничої інформаціології є специфічним, тому що вивчає проблеми, пов’язані із формуванням інформаційного права – комплексного інституту права. Саме правнича інформаціологія повинна зіграти свою роль в процесі систематизації інформаційного законодавства, формування мови інформаційного права, розвитку правових засобів та методів регулювання "віртуальної" складової інформаційних відносин і т. ін.

За походженням та з урахуванням завдань, що розв’язуються, правнича інформаціологія належить до сфери юридичних наук. Поряд із цим, не можна не враховувати, що засоби і методи цієї науки відрізняються від засобів і методів традиційних юридичних наук. В їх основі - методи, які використовуються для оптимізації та підвищення рівня ефективності інформаційних явищ та процесів, які полягають в основі правової реальності.

Інтегральною практичною функцією правничої інформаціології виступає теоретичне обґрунтування і соціальний моніторинг інформатизації окремої підсистеми суспільства – організаційно-правової сфери людської діяльності. Цю функцію правнича інформаціологія виконує спільно з теорією соціального управління, правом та іншими суспільними науками.

Окремі завдання правничої інформаціології можуть бути сформульовані у такий спосіб: розробка теоретичних і практичних основ побудови і використання інформаційно-телекомунікаційних систем у правничій сфері, створення центрів соціально-правової інформації; опрацювання наукових основ упровадження в правничу практику інформаційних технологій; створення інформаційних технологій навчання (у тому числі дистанційного), розробка теоретичних і методичних проблем інформаціологічної підготовки і перепідготовки управлінських кадрів та юристів, формування молодих фахівців за новою юридичною спеціальністю – "правнича інформаціологія".

У структурі правничої інформаціології пропонується розглядати чотири напрями досліджень. Перший – розробка загальних методологічних, правових, управлінських та інформаціологічних аспектів застосування соціально-правових інформаційних ресурсів у практичній правничій діяльності та правовій науці (загальна частина, основи правничої інформаціології).

У рамках другого напряму розглядаються проблеми наукової організації праці органів державної влади - прокуратури, внутрішніх справ, судів, експертних установ, інших юридичних служб у трьох аспектах: упровадження інформаціологічних технологій для оптимізації вирішення покладених на них завдань; дослідження проблем застосування інформаціологічних технологій з метою організації централізованого обліку нормативних актів; удосконалення інформаційного забезпечення, аналізу та оцінки інформаційних ресурсів (інформаційний менеджмент).

Третій напрям досліджень правничої інформаціології здійснюється з метою вивчення проблем, пов’язаних із формуванням комплексного інституту права: інформаційного права. Саме правнича інформаціологія, на думку автора, здатна відіграти провідну роль у процесі реформування інформаційного законодавства України, формування мови інформаційного права, розвитку правових засобів та методів регулювання "віртуальної" складової інформаційних відносин і т. ін.

Особливою групою у ряді проблем правничої інформаціології є дослідження, пов’язані з питаннями застосування інформаціологічних ресурсів при підготовці юридичних кадрів – упровадження інформаційних технологій у навчальний процес юридичних вузів, як технічних засобів навчання, процес оперативної перевірки отриманих знань. У межах цього напряму, пропонується введення у систему викладання навчальних курсів, пов’язаних з використанням інформаційних технологій у практиці юристів, а також вивчення інформаційного права, навчальний курс "Основи правничої інформаціології".

У підрозділі 4.2. "Предметна область правничої інформаціології" наголошується, що правнича інформаціологія розглядає процес інформатизації як у частині формування функціональних підсистем, так і в плані розвитку соціально-інформаційних технологій – упровадження і використання інформаційних технологій у сфері юридичної практики та соціального управління – правової інформатизації (рівень прикладної правничої інформаціології).

На підставі аналізу феноменологічної соціології (П. Бергер, Т. Лукман) та феноменологічної герменевтики (П. Рігер), в аспекті існуючих в людському бутті феноменів права та інформації, введено поняття "інформаційно-правова реальність", яка розглядається як об’єкт правничої інформаціології, і визначається як сукупність наявних правових відомостей та даних (соціально-правових інформаційних ресурсів), інформаційно-правових предметів, процесів, відносин, явищ та технологій, соціально-організаційних (функціональних) структур, а також одна з найважливіших складових правової реальності.

Предметом правничої інформаціології, як нової теорії юридичного циклу, виступає соціально-правовий інформаційний ресурс – його сутність, закони функціонування, механізми взаємодії з іншими ресурсами суспільства і впливу на сферу соціального управління, а також нормативно-правового регулювання.

Функціональні системи у сфері юриспруденції та соціального управління розуміється як вторинний предмет правничої інформаціології. Наголошується, що правнича інформаціологія, як напрям наукових знань, належить до класу синтетичних, суміжних, спеціальних галузей знання, а її основна функція полягає в дослідженні проблем взаємозв’язку та взаємовпливу процесів інформатизації, соціального управління, юридичної практики і правової науки.

У підрозділі 4.3. «Основні поняття та категорії правничої інформаціології» робиться акцент на те, що розгляд предмета правничої інформаціології буде, по суті, беззмістовним, якщо не проаналізувати категорії науки, які є основою і формують її зміст, основні поняття, визначення та термінологію. Якщо йдеться про нову галузь знань, то ці категорії мають бути новими, не дослідженими раніше і специфічними. Особливо важким є завдання створення системи понять і аксіом правничої інформаціології через те, що вона є інтегративною дисципліною – мета наукою.

Уся система понять правничої інформаціології поділяється на три категорії: поняття, що запозичені з інших наук та використовуються на рівні мета наукових; оригінальні (базові) поняття і аксіоми; поняття нижчих ієрархічних рівнів – субпоняття, покликаних розкривати зміст кожного з основних понять.

Аналізуючи погляди та концепції дослідників на категорію "інформація", та суміжні з нею поняття (повідомлення, відомості, дані та знання), базуючись на підході, що трактує інформацію як засіб "зняття невизначеності" (ентропію) тієї чи іншої події, того чи іншого об'єкта пізнання, автор відносить себе до прихильників праксеологічного підходу до визначення категорії "інформація", і стверджує, що інформація перетворюється на знання внаслідок свідомого аналітико-синтетичного її опрацювання людиною. У ситуації, що склалася, при розумінні інформації як наукової та правової категорії, слід апелювати і до думки, згідно з якою при визначенні, формулюванні змісту та сутності понять слід не сперечатися, а домовлятися.

У підрозділі розглянуто зміст та сутність таких категорії правничої інформаціології, як соціально-правовий інформаційний ресурс (предмет правничої інформаціології), правова ентропія, інформаціологічно-правовий менеджмент та корисна інформаційно-правова робота (ККД).

У підрозділі 4.4. "Методологія інформаціології права" увагу акцентовано на тому, що міждисциплінарний, соціотехнічний характер правничої інформаціології вимагає поєднання технічного (технологічного), філософського, психологічного, педагогічного, етичного, естетичного, культурологічного і правового аспектів аналізу проблем, що розглядаються. Це виникає необхідність розв'язання найскладнішого завдання – розробки її методології, поєднання гуманітарного знання не тільки з природознавством, в основі якої лежать три фундаментальні та взаємодоповнюючі один одного підходи до наукового пізнання – системний аналіз, інформаційний та синергетичний підходи.

Методологічною основою правничої інформаціології є й інші підходи, гіпотези та теорії. Вона запозичає методологію у кібернетики, використовує методологію моделювання, обчислювальний експеримент та ймовірнісно-статистичні методи аналізу.

Правнича інформаціологія може використовувати також загальнонауковий метод аналогій, що розглядається як інтелектуальна процедура, та зближує природничі і гуманітарні науки.

У підрозділі 4.5. "Сучасний стан та проблеми становлення термінологічно-понятійного апарату інформаційно-правових наук. Аксіоматика правничої інформаціології" визначається роллю і значенням досягнень правничої інформаціології у процесі удосконалення мови права, яка є основою будь-якої юридичної науки. Зазначається, що особливого значення аксіоматика набуває у процесі формування інформаційного права в цілому та інформаційного законодавства, зокрема.

На прикладі конкретних правових норм досліджено лінгвістичні основи правотворення, сучасний стан та проблеми становлення термінологічно-понятійного апарату інформаційно-правових наук. Зазначено, що існує тенденція до некоректного і безпідставного трактування окремих категорій, породжених процесами інформатизації. Головними недоліками термінологічної системи інформаційного законодавства України є синонімія, полісемія, вживання окремих слів і виразів не відповідно їх значення.

З погляду законодавчої техніки пропонується розробка окремої дефінітивної норми, "юридичного тезаурусу", як семіотичної основи для побудови нової, внутрішньо несуперечливої системи взаємозалежних дефініцій в інформаційному законодавстві