Бутузов В.М. Правові та організаційні засади функціонування інститутів спільного інвестування в Україні

Краткое содержание

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, висвітлюється ступінь її наукової розробленості, визначається мета, завдання дослідження, формулюються наукова новизна, основні положення, які виносяться на захист, відображається теоретичне та науково-практичне значення дослідження, апробація.

У першому розділі – “Організаційно-правові засади діяльності інститутів спільного інвестування”, що складається з трьох підрозділів, досліджуються основні організаційно-правові форми здійснення спільних інвестицій провідних країнах світу та вітчизняна нормативна база функціонування інститутів спільного інвестування.

Перший підрозділ – “Організаційно-правові форми здійснення інвестицій у світовій ринковій економіці” представляє собою розгорнутий аналіз різних організаційно-правових форм здійснення спільних інвестицій в економічно-правових системах ряду країн світу. Автор приводить історичну ретроспективу створення та розвитку інститутів спільного інвестування, описує сучасний стан організації діяльності зі спільного інвестування у провідних країнах світу – США, Німеччині, Англії, Японії та інших. Узагальнення даних дозволяє сформувати класифікаційну структуру інститутів спільного інвестування за об’єктами інвестування, спеціалізацією за активами, типами організації, інвестиційною політикою тощо.

Для української правової системи сьогодні найбільш актуальними є якраз питання організаційних форм здійснення спільного інвестування. Інститути спільного інвестування можуть існувати як у формі юридичних осіб, так і у формі, що не передбачує створення юридичної особи. У першому випадку інвестиційні фонди створюються як акціонерні товариства або товариства з обмеженою відповідальністю. Використання для створення інститутів спільного інвестування організаційних форм з підвищеною майновою відповідальністю – повних або командитних товариств не виключається, але не є відповідним для досить ризикової специфіки діяльності інвестиційних фондів. Використання форми товариства з обмеженою відповідальністю передбачає необхідність введення додаткових приписів, які б прирівнювали в правах засновників та широке коло учасників. Крім того, в цьому разі необхідне створення додаткових інструментів акумуляції інвестиційного капіталу, в той час, як у більшості випадків такі функції виконують акції відкритих акціонерних товариств. Отже, можна визнати відкрите акціонерне товариство оптимальною формою створення інституту спільного інвестування.

Альтернатива такому шляху – створення інститутів спільного інвестування контрактного типу, коли капітал спільного інвестування існує у формі грошово-майнового комплексу – спільній власності інвесторів, і управляється сторонньою особою на довірчих засадах. Такі фонди поширені в Австрії, Німеччині, Швейцарії. Знайшли своє місце вони і в Росії. Якщо в інших країнах підгрунтям для створення таких фондів є, в першу чергу, відносно нижчі, в порівнянні з корпоративними, видатки на управління, то в Росії підставою для їх виникнення став несприятливий режим оподаткування юридичних осіб – інститутів спільного інвестування. Ця проблема є актуальною і для українських інвестиційних фондів і компаній, а українське законодавство містить достатні передумови для створення аналогічних інститутів спільного інвестування.

Інститути спільного інвестування також можна розподілити на такі, що мають постійний та змінний капітал. До першого типу належать англійський інвестиційний траст, французька інвестиційна компанія з постійним капіталом, американський фонд закритого типу, іспанське товариство з інвестицій в цінні папери тощо.

Об’єктом зацікавленості дрібних інвесторів є, як правило, інститути спільного інвестування відкритого типу. Особливістю їх є те, що вони постійно пропонують до продажу свої цінні папери в прагненні збільшити капітал, і виконують вимоги власників своїх цінних паперів щодо їх викупу. Продаж і купівля акцій чи паїв здійснюються за ціною, еквівалентною відповідній вартості активів інституту спільного інвестування, скоригованою на розмір комісійного збору. Тобто такі інститути спільного інвестування мають змінний капітал. Це – довірчі пайові фонди в Англії, інвестиційні компанії зі змінним капіталом або спільні фонди інвестицій у Франції, Бельгії та Люксембурзі, інвестиційні фонди в Німеччині, фонди інвестицій в цінні папери в Іспанії, взаємні фонди в США. Вони можуть мати форму як юридичної особи, так і інституту спільного інвестування контрактного типу. В Україні інститути, про які йде мова, представлені інвестиційними фондами та взаємними фондами відкритого типу. Маючи визначений статутний капітал, інвестиційні фонди все ж оперують змінними обсягами інвестиційного капіталу.

У цьому ж підрозділі автором розглядаються причини широкої популярності інститутів спільного інвестування в усьому світі. Цей вид комерційної діяльності ефективно поєднує інтереси всіх сторін, так чи інакше причетних до діяльності інститутів спільного інвестування.

В першу чергу, спільне інвестування не отримало б такого розповсюдження, якби не пропонувало власникам грошей перспективи, більш цікаві у порівнянні з альтернативними шляхами розміщення коштів. Дрібні інвестори, приймаючи рішення про придбання цінних паперів інститутів спільного інвестування, керуються наступними міркуваннями.

По-перше, інститути спільного інвестування значно зменшують інвестиційні ризики за рахунок здійснення диверсифікації вкладень. Втрати на окремих видах активів компенсуються прибутками від володіння та операцій з цінними паперами інших емітентів, іншими об’єктами інвестицій. Як показує світовий досвід, дивіденди від цінних паперів інвестиційних фондів перевищують середні дивіденди на ринку цінних паперів.

По-друге, інститути спільного інвестування надають своїм учасникам послугу з професійного управління інвестиціями. При прийнятті рішень фахівці фондів постійно відслідковують зміни на ринках, опрацьовують значні обсяги статистичної інформації, використовують спеціальні методики аналізу та прогнозування, що дозволяє отримати додаткові прибутки від операцій з активами на підставі адекватної оцінки ринкової кон’юнктури, захистити об’єднані капітали від втрат, пом’якшити втрати у випадках, коли уникнути їх неможливо.

Можна додати, що інститути спільного інвестування пропонують широкий вибір напрямків інвестицій, а права інвесторів надійно захищені спеціальними законами і правилами для інвестиційних фондів, виконання яких жорстко контролюється. Інститути спільного інвестування забезпечують своїм учасникам достатню міру ліквідності своїх цінних паперів, особливо це характерно для інвестиційних фондів відкритого типу.

Інша причина, яка стимулює власників великих капіталів брати участь у спільному інвестуванні – ускладнення фінансових інструментів, поява нових їх видів, освоїти які можна тільки у випадку спеціалізації у відповідній галузі. Професіоналізм фахівців з інвестування позбавляє клієнтів інвестиційних фондів необхідності вивчати ринкову кон’юнктуру.

Ще один стимул участі в колективному інвестуванні – те, що в управлінні інвестиціями, як і в інших галузях, сьогодні необхідний значний рівень спеціалізації. Диверсифікація вкладень між великою кількістю об’єктів призводить до того, що кожному з них неможливо приділити відповідну увагу. Управління певною часткою капіталів передається крупними рантьє саме інвестиційним фондам.

Держава, в якій створено належні умови для діяльності інвестиційних фондів в їх особі набуває ефективний механізм для розвитку ринку цінних паперів, які відіграють значну роль у міжгалузевому перерозподілі капіталу, додають фондовому ринку стабільності, стимулюють як внутрішній інвестиційний процес, так і зовнішнє інвестування, сприяють розширенню можливостей держави щодо внутрішніх запозичень. Позитивну роль інститутів спільного інвестування в макроекономічному відношенні підтверджує пільговий характер оподаткування інвестиційних фондів (або його відсутність), що характерне для переважної більшості національного законодавства різних країн.

Поряд з наведеними вище позитивними для економіки наслідками розвитку спільного інвестування стосовно України можна назвати ще декілька. Інститути спільного інвестування – це ефективний інструмент накопичення значних грошових капіталів, обіг яких забезпечує гармонійний розвиток національної економіки. Кошти спільного інвестування безпосередньо не беруть участі у виробництві. Але, як відомо, виробництво і фінансовий ринок – елементи однієї системи, “сполучені судини”. Розвиток виробничої сфери викликає пожвавлення на фондовому ринку, і, навпаки, ефективно діючий ринок капіталів стимулює розвиток економіки в цілому. Інститути спільного інвестування – саме той інструмент, який може примусити працювати заощадження населення на користь країни і її громадян.

Приток коштів у сферу спільного інвестування не позбавить державу проблем, пов’язаних з бюджетним дефіцитом чи необхідності залучення зовнішніх кредитів, але розширить потенціал внутрішніх запозичень – адже інститути спільного інвестування в усьому світі є одними з найголовніших покупців державних боргових зобов’язань.

Розвиток індустрії спільного інвестування - один з опосередкованих стимулів для розвитку фондового ринку, а саме це є обов’язковою умовою для так довго очікуваного і необхідного імпорту капіталу в національну економіку.

У другому підрозділі – “Загально-правова основа створення та діяльності інститутів спільного інвестування в Україні” - проводиться аналіз головного законодавчого акта, який регламентує діяльність інститутів спільного інвестування в Україні, - Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії (надалі – Положення), затверджене Указом Президента України від 19 лютого 1994 року N 55/94 зі змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 28 березня 1995 року N 265/95 та Указом Президента України від 18 листопада 1995 року N1080/95. Положення визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, правові та організаційні засади їх створення та діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їх учасників.

В результаті аналізу, дисертант дійшов висновку, що Положення  містить велику кількість неузгоджень, необгрунтованих приписів, норм, які викликають багато запитань та протиріч. Крім того, Положення в значній мірі орієнтовано на забезпечення процесу приватизації з використанням приватизаційних майнових сертифікатів, а цей етап, як відомо, закінчується. Положення не захищає належним чином ні інтересів інвесторів, ні інтересів засновників, не дає можливості державі отримати результати, які надає відповідним чином організована індустрія спільного інвестування. Зрозуміло, що все це негативно відбивається на ефективності діяльності інститутів спільного інвестування. Тому закономірним є висновок про необхідність розробки нового законодавства в галузі регулювання діяльності інститутів спільного інвестування .

У третьому підрозділі – “Характеристика нормативної бази функціонування інститутів спільного інвестування”- критично розглядається існуюча в Україні нормативно-правова база регулювання діяльності інститутів спільного інвестування.

Нормативна база діяльності українських інститутів спільного інвестування визнається дуже стислою. Забезпечуючи мінімальний обсяг нормативних актів, необхідних для здійснення інвестиційними фондами та компаніями своєї діяльності та державного контролю за цією діяльністю, ця система містить велику кількість недоліків та значні прогалини.

Так, наприклад, відсутня теоретичне обгрунтування та практичне нормування взаємовідносин в трикутнику “інвестиційний фонд – інвестиційний керуючий – депозитарій інвестиційного фонду”. Відсутні типові договори між зазначеними суб’єктами.

Потребують нормативного визначення і обмеження види та обсяги витрат, які здійснюються при проведенні спільного інвестування та відшкодовуються за рахунок фонду.

Українське законодавство щодо спільного інвестування не містить порядку атестації і ліцензування інвестиційних керуючих.

Відсутнє нормування відносин інститутів спільного інвестування відкритого типу та їх учасників, що виникають в процесі викупу першими інвестиційних сертифікатів.

Необхідним є визначення кола суб’єктів, які можуть бути агентами інвестиційних керуючих та інвестиційних компаній щодо продажу та викупу інвестиційних сертифікатів, регламентування діяльності агентів та типових умов договорів по наданню ними послуг по організації обігу інвестиційних сертифікатів інститутів спільного інвестування тощо.

Можна визнати українську нормативну базу регулювання діяльності інститутів спільного інвестування такою, що має великий потенціал для розвитку і потребує серйозної та масштабної науково-практичної роботи щодо її доповнення та вдосконалення.

В другому розділі – “Практичні аспекти функціонування інститутів спільного інвестування”, що складається з двох підрозділів,  досліджується діяльність інвестиційних фондів та інвестиційних компаній в умовах масової приватизації та фінансово-економічні проблеми функціонування інститутів спільного інвестування в Україні.

У першому підрозділі – “Діяльність інвестиційних фондів та інвестиційних компаній в умовах масової приватизації” – автор приділяє увагу інвестиційним фондам та інвестиційним компаніям, які стали найбільш активними фінансовими посередниками в процесі придбання громадянами України державного майна в межах реалізації програми масової приватизації з використанням приватизаційних паперів, в першу чергу, приватизаційних майнових сертифікатів і відіграли значну роль у виконанні державної програми приватизації, як у відносному (в порівнянні з іншими фінансовими посередниками), так і в абсолютному (за обсягами акумулювання та вкладення приватизаційних паперів) відношенні. Однак, діяльність їх виявилась не такою ефективною, якою могла б бути за умови подолання дії ряду негативних факторів.

Найголовнішою перешкодою в розвитку спільного інвестування в Україні є такий комплекс фінансово-економічних проблем в діяльності інститутів спільного інвестування, як недостатня розвиненість ринку цінних паперів в країні в цілому. Беззаперечна передумова для нормального функціонування інвестиційних фондів – це існування достатньої кількості фінансових інструментів, що є об’єктами вкладень інститутів спільного інвестування. З того різноманіття цінних паперів, які використовуються як активи інститутів спільного інвестування у світі, на українському ринку можна назвати лише акції (левова частка яких – це акції приватизованих підприємств), вкрай обмежений ринок облігацій підприємств та облігації внутрішньої державної позики (ОВДП). Інвестиційна привабливість останніх значно зменшилась внаслідок відомих подій останнього року, пропозиція корпоративних облігацій є незначною як за обсягом, так і за кількістю емітентів. Проблематичність інвестування в акції підприємств полягає, по-перше, в тому, що переважна частка таких активів неспроможна приносити інвестору доходи –емітенти просто не сплачують дивідендів; по-друге, операції спекулятивного змісту також не можуть приносити прибутків в умовах перманентного зниження ринкової вартості акцій, що спостерігається протягом 1998 - 1999 років. Слід зважити й на те, що трансакції з акціями підприємств ускладнюються нерозвиненістю ринкової інфраструктури, а саме депозитарних, розрахунково-клірингових, реєстраторських установ, якості їхніх послуг.

Діяльність інститутів спільного інвестування закритого типу може здійснюватись лише за певних умов. По-перше, за наявності в країні інвестиційних коштів та інвесторів, згодних робити довгострокові інвестиції (в наших умовах вкладення в закриті фонди можуть розглядатися лише як довгострокові з огляду на практичну відсутність вторинного ринку інвестиційних сертифікатів). По-друге – позитивних тенденцій розвитку економіки в цілому та фондового ринку зокрема. Щодо першої умови, інвестиційні кошти в країні надав процес масової приватизації у вигляді приватизаційних паперів, використання яких іншим чином – крім інвестування – є або неможливим, або ускладненим. Марно сподіватись на те, що після закінчення обігу приватизаційних паперів тенденція вкладень в інститути спільного інвестування утримається на попередньому рівні. Широкі маси населення України не мають коштів для участі в спільному інвестуванні та психологічної готовності до цього. Окремі потенційні інвестори скоріше схильні до стратегічних інвестицій, що не є предметом діяльності інститутів спільного інвестування. Отже, слід визнати, що поточні соціальні та макроекономічні умови, які існують в Україні, не можна вважати сприятливими для розвитку спільного інвестування.

У другому підрозділі – “Фінансово-економічні проблеми функціонування інститутів спільного інвестування” – досліджуються  фінансово-економічні проблеми, що виникали у вітчизняних інститутів спільного інвестування в процесі здійснення ними поточної діяльності. Щодалі більшої актуальності набувають проблеми, пов’язані із закінченням строку діяльності певної частки закритих інвестиційних фондів. Тут можна виділити два проблемних аспекти. Перший з них – невикористання інститутами спільного інвестування усього обсягу акумульованих ними приватизаційних майнових, компенсаційних сертифікатів та житлових чеків. Ігнорування контролюючими органами цієї проблеми може призвести до ще більшого її загострення. В той же час слід визнати, що вона не має однозначного вирішення.

Інша проблема стосується не власне інститутів спільного інвестування, а їх учасників – це зловживання з боку керуючих активами фондів. Найчастіше такі зловживання пов’язані з продажем придбаних на сертифікатних аукціонах акцій інвестиційно привабливих підприємств і заміщення їх неліквідними активами із збереженням формальної рівноцінності відчужених та придбаних паперів. В кращому випадку така діяльність керуючих призводить до того, що при ліквідації фондів учасники отримають суму меншу на розмір реальної різниці у вартості активів, про які йде мова. У гіршому випадку ліквідація фондів взагалі стане неможливою внаслідок неможливості продажу неліквідних активів. Не можна визнати кардинальним вирішення цієї проблеми, яким намагається скористатися уряд Російської Федерації в аналогічних умовах, а саме: перетворення чекових інвестиційних фондів у пайові фонди. По суті, це лише формальне відстрочення проблеми. На тлі абсолютної відсутності позитивних тенденцій у розвитку ринку цінних паперів, зокрема, у зростанні ринкової вартості активів, про які йде мова, ситуація для учасників інститутів спільного інвестування якісно не змінюється.

Однією з істотних проблем, з якою зіткнулися інститути спільного інвестування в процесі своєї діяльності, стала практика їх оподаткування. Загальносвітовою характерною рисою діяльності інститутів спільного інвестування є спеціальний характер її оподаткування. Підгрунтям пільгового оподаткування коштів спільного інвестування є, по-перше, те, що вони формуються за рахунок оподаткованих раніше коштів інвесторів, вже “очищених” від зобов’язань перед бюджетом, позабюджетними фондами тощо. По-друге, економічна сутність діяльності інститутів спільного інвестування – здійснення інвестицій, які не є зайвими для будь-якої економіки. А інвестиції - кошти, що вкладаються в розвиток виробництва - традиційно звільняються від оподаткування. Тобто, практичні аргументи за ліберальне ставлення держави до оподаткування коштів інститутів спільного інвестування є цілком виправданими. Неоднозначна ситуація склалася й зі стягненням з інститутів спільного інвестування податку на додану вартість.

Одною з болючих проблем інститутів спільного інвестування в Україні є облік і відображення результатів їх діяльності в бухгалтерській звітності. Специфіка діяльності інвестиційних фондів і компаній не враховується традиційними формами бухгалтерської звітності. Для здійснення ефективної діяльності і учасники інституту спільного інвестування, і його потенційні інвестори, і контролюючі органи повинні мати чітку інформацію, яка стосується фінансового стану інвестиційного фонду чи компанії. З використанням норм обліку, розроблених для загальногосподарських форм діяльності, важко зробити висновки по найважливіших питаннях діяльності інституту спільного інвестування.

Перед інститутами спільного інвестування в сучасних умовах постає велика кількість проблем, які не дають можливості з повною ефективністю реалізуватися значному потенціалові спільного інвестування. Основною причиною їх появи є недостатня розробленість самої моделі організації та діяльності інститутів спільного інвестування, яка обумовлена системою існуючих нормативних актів, що регулюють процеси створення та діяльності інвестиційних фондів та інвестиційних компаній. Нормативні документи в галузі спільного інвестування сповнені внутрішніх протиріч, положення одних актів суперечать нормативам інших, а загалом система нормування і регулювання діяльності зі спільного інвестування неузгоджена по багатьох параметрах із загально-економічними нормами господарчого законодавства.

Беззаперечною уявляється потреба в докорінному реформуванні не лише системи законодавчого регулювання діяльності інститутів спільного інвестування в Україні, а й у розробці суттєво оновленої моделі діяльності зі спільного інвестування. Непродуктивними виглядають спроби знайти компроміс щодо оподаткування інститутів спільного інвестування, створених відповідно до діючого Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії.

Ця проблема повинна вирішуватись обов’язково і вирішуватись комплексно. По-перше, необхідно розробити та внести зміни до законодавчих актів України, що регулюють питання оподаткування з метою уникнення подвійного оподаткування існуючих інститутів спільного інвестування. По-друге, необхідним видається доповнення існуючих форм організації інститутів спільного інвестування ще, щонайменше, однією – пайовими інвестиційними фондами, створення яких не передбачає реєстрації юридичної особи, а отже, робить принципово неможливим подвійне оподаткування прибутків таких інститутів спільного інвестування.

Інша проблема, неостаточна визначеність статусу основного інструменту інститутів спільного інвестування - інвестиційного сертифікату як цінного паперу, і питання, які звідси витікають, а саме проблеми з обліком, з розрахунками фонду з учасниками, із взаємовідносинами учасників та засновників тощо. Це питання вирішується, якщо законодавець відмовиться взагалі від використання такого інструменту акумулювання інвестиційного капіталу, як інвестиційний сертифікат. Світова практика демонструє безліч прикладів, коли інститути спільного інвестування формують інвестиційний капітал у формі капіталу суто акціонерного.

Поділ інститутів спільного інвестування в Україні на інвестиційні фонди та взаємні фонди інвестиційних компаній видається певною мірою штучним. Таку позитивну потенційну особливість “сім’ї” фондів, що знаходяться під керуванням одного керуючого (інвестиційної компанії), як можливість конвертації цінних паперів фондів, на практиці не використано. В іншому ж специфіка організації та існування взаємних фондів інвестиційних компаній нічим не відрізняється від інвестиційних фондів. Недостатня розробленість законодавства в цьому аспекті викликала ряд складностей в діяльності взаємних фондів і інвестиційних компаній, а саме – необгрунтованого застосування обмежень щодо діяльності взаємних фондів стосовно інвестиційних компаній, проблем з обліком, оподаткуванням тощо. Це питання також може бути вирішене шляхом конкретизації та уніфікації статусу та організаційних особливостей юридичних осіб, які надають інститутам спільного інвестування послуги з управління активами.

В третьому розділі – “Напрямки удосконалення діяльності інститутів спільного інвестування”, що складається з трьох підрозділів, досліджуються шляхи удосконалення законодавчої бази спільного інвестування, пропонуються доповнення та зміни до існуючої методики з порядку оцінки чистих активів інститутів спільного інвестування та шляхи вирішення проблем, пов’язаних з ліквідацією та реорганізацією закритих інвестиційних (взаємних) фондів.

У першому підрозділі – “Розвиток законодавчої бази спільного інвестування” – формулюються принципи, за якими повинно розвиватися українське законодавство в галузі спільного інвестування і критично аналізуються проект Указу Президента України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” та проект Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”. Проект закону пройшов розгляд у Верховній Раді України та прийнятий у першому читанні. За результатами аналізу цей проект визнано таким, що потребує значного коригування та доповнення. Відповідні зауваження та пропозиції сформульовано в проекті Закону України про інвестиційні фонди (додаток 1). Пропонований проект є таким, що враховує національну специфіку діяльності зі спільного інвестування, сприяє розвиткові української правової системи регулювання діяльності інститутів спільного інвестування у відповідності до загальносвітових тенденцій, закладає підвалини створення ефективного нормування відповідної діяльності.

У другому підрозділі – “Удосконалення порядку оцінки чистих активів інститутів спільного інвестування” - автор пропонує включити ряд доповнень та змін до існуючої методики оцінки чистих активів інститутів спільного інвестування. Обгрунтовується доцільність внесення змін, які б враховували необхідність використання в рамках регулярної оцінки вартості чистих активів, оцінки об’єктів нерухомості на підставі висновку професійних оцінювачів нерухомості про вартість таких об’єктів. Більш адекватну оцінку пакету акцій, який знаходяться у власності інституту спільного інвестування, дозволила б зробити орієнтація при розрахунку їх ринкової вартості на ту котировку, кількість акцій якої найближча до розміру пакету акцій, належних інвестиційному фонду чи взаємному фонду інвестиційної компанії, розрахунок вартості чистих активів яких здійснюється. Необхідним є внесення до Положення про порядок оцінки вартості чистих активів інвестиційних фондів і взаємних фондів інвестиційних компаній розділ з вимогами, які зобов’язували би інвестиційного керуючого до виправлення виявленої помилки в розрахунках та відшкодування збитків, які виникли у інститутів спільного інвестування та їх учасників внаслідок помилкових розрахунків.

 У третьому підрозділі – “Проблеми ліквідації та реорганізації закритих інвестиційних (взаємних) фондів та шляхи їх вирішення” - досліджується ситуація, яка виникне в найближчому майбутньому - одночасна ліквідація великої кількості фондів і пов’язані з цим проблем як економічного, так і соціального характеру. Автором пропонуються ряд принципів та методик, за якими повинні проводитись ліквідація, реорганізація, інвестиційних фондів, продаж активів, розрахунки з учасниками фондів тощо. Врахування висунутих пропозицій є умовою такої організації ліквідації та перетворення закритих інвестиційних фондів, яка б принесла, з одного боку, по можливості, користь для учасників інститутів спільного інвестування (чи, принаймні, зменшила б їх втрати), а з другого боку, створила б передумови для подальшого розвитку спільного інвестування в Україні.

Головна проблема, пов’язана з ліквідацією – відсутність унормованої процедури здійснення цієї операції. Однак, фрагменти, які дозволять створити процедуру ліквідації, яка б не суперечила існуючим законодавчим нормам, існують в законодавстві про господарські товариства, про підприємства, про банкрутство, в Положенні про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії. Більш важливим в порівнянні з узгодженням формальних атрибутів цієї процедури з існуючими нормами є детальна розробка методики ліквідації, яка б враховувала специфіку діяльності інститутів спільного інвестування в реальних поточних ринкових умовах.

Процеси, які супроводжуватимуть ліквідацію та реорганізацію закритих інвестиційних (взаємних) фондів несуть в собі більше запитань, чим відповідей. Цей комплекс питань потребує всебічного вивчення, обговорення. Передувати такій роботі повинне якнайповніше накопичення інформації, яка прямо чи опосередковано стосується вказаних питань та характеризує поточний стан інститутів спільного інвестування в Україні, складу та структури їх учасників.