ЦІННІСНІ ЗАСАДИ ТА ОПЕРАЦІЙНІ ПРИНЦИПИ МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ (АСПЕКТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено мету і дослідницькі завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, зазначено особистий внесок здобувача, наведено дані щодо апробації результатів, публікацій, структури і обсягу роботи.

У першому розділі «Проблема мультикультуралізму і підстави її філософського дослідження» описано витоки, розвиток і кризові явища у мультикультуралізмі станом на початок другої декади ХХІ століття, а також визначено основні концептуальні та методологічні підстави його філософського дослідження.

У підрозділі 1.1 «Зліт і падіння мультикультуралізму: постановка проблеми філософського дослідження» констатовано, що в сучасному «швидкому» і «компактному» світі поряд з екологічними, техногенними чи військовими загрозами не тільки не губиться, а й виявляється набагато ближчим і відчутнішим виклик міжкультурних непорозумінь та конфліктів. Завжди наявна у світі багатокультурність сьогодні інтенсивно відкриває свої глобальної загрози. Тому її жодним чином не можна й далі пускати на самоплив, а слід всебічно досліджувати та, наскільки можливо, управляти нею. Це визначає, серед іншого, сучасний напрям філософії культури.

Одним із підходів, спрямованих на осягнення існуючої культурної багатоманітності та управління нею на рівні окремої держави, є мультикультуралізм. З’явившись у Канаді та Австралії, він з часом дістав всесвітнього визнання. Тривалий досвід засвідчував, що, наприклад, канадський мультикультуралізм є дієвим, хоча і не абсолютним способом управління багатокультурністю. Проте початок ХХІ приніс негаразди і радикальну «зміну курсу» низки держав. Та криза довіри до мультикультуралізму дотепер ґрунтується скоріше на констатаціях у полі політики, що породжує сумніви в правильності розуміння проблем з багатокультурністю та в дійсній «смерті мультикультуралізму». Наявні сумніви не можуть бути доказово усунуті, а майбутнє мультикультуралізму передбачене тільки на рівні політичної практики чи феноменологічних міркувань, потребуючи осягнення його сутності, що досягається врешті-решт через поглиблене філософське дослідження. Таке дослідження не має бути спрямоване ані на «дурне заперечення», ані на беззастережну апологетику мультикультурної політики.

У підрозділі 1.2 «Концептуальні й методологічні підстави дослідження мультикультуралізму» зазначено, що в дискурсі мультикультуралізму однією з домінантних є політична складова. Це не дивно, оскільки мультикультуралізм виник саме у полі політики. Але, разом з тим, це політика належного оперування культурами, що передбачає суттєвість її розгляду й у межах дискурсу культури, в тому числі й філософії культури. Щоб усунути певний перекіс у бік політичної складової дискурсу мультикультуралізму і зробити необхідний крок до всебічного пізнання його сутності, у дисертації мультикультуралізм вивчається в аспекті філософії культури.

Оскільки ідея і політика мультикультуралізму виникли в переважно ліберальному інтелектуальному середовищі, за базову у дослідженні обрано систему цінностей лібералізму. Та навіть у її межах засадничі цінності не є раз і назавжди визначеними константами. Тому вивчення системи цінностей лібералізму, перш за все центральної для неї цінності – індивідуальної свободи, потребує історичного підходу. Істотною умовою правильного застосування історичного підходу у філософських студіях є дотримання основних вимог герменевтики.

Аналіз репрезентативних досліджень показує, що мультикультуралізм пов’язаний з толерантністю, котру слід розглядати як один з його – хоча і не тільки його – операційних принципів. Разом з тим, поняття толерантності дотепер залишається амбівалентним і потребує подальшого прояснення, а відображуване ним відношення – встановлення умов та меж дійсності. Це вимагає розгляду толерантності у системі з іншими операційними принципами мультикультуралізму.

У другому розділі «Передумови мультикультуралізму: формування базових цінностей» через історико-філософське дослідження еволюції цінностей класичного лібералізму, в осерді яких лежить індивідуальна свобода, та порівняльний аналіз їх з цінностями марксизму, націоналізму, комунітаризму експліковано передумови виникнення мультикультуралізму.

У підрозділі 2.1 «“Світла” і “темна” сторони абсолютної індивідуальної свободи» показано, що доба Ренесансу довела не тільки дієвість і позитивність людської свободи, а й наявність у неї значущої «темної сторони», крайню небезпеку абсолютизації такої. В останньому випадку індивідуальна свобода здатна трансформуватися у звіряче свавілля, ведучи до позбавлення свободи чи знищення не тільки усякого іншого, а й врешті-решт свого носія.

У підрозділі 2.2 «Еволюція розуміння індивідуальної свободи в класичному лібералізмі» виявлено, що станом на середину ХІХ століття варіативність розуміння свободи індивідууму знайшло відображення у низці понять. Природній свободі людини, або свободі додержавного існування, протиставлялася свобода громадянина держави (Дж. Локк); ця остання поділяється на політичну (Дж. Локк, А. Сміт) і соціальну (Дж. C. Мілль). А. Сміт зазначав, що дії політично чи соціально вільного громадянина все одно спрямовує «невидима рука», тобто, у сучасних термінах, «об’єктивні економічні закони». І. Кант у одній з антиномій чистого розуму увів пару понять «моральна свобода, або трансцендентальна спонтанність, людини-ноумена – свобода у межах законів природи і держави громадянина-феномена». Усі ці різновиди індивідуальної свободи по суті вкладаються в рамки «свободи від», тобто негативної свободи. Негативна свобода визначає певну область у просторі активності дієздатної людини, в яку не має права втручатися ані держава, ані суспільство, ані інші індивідууми (І. Кант, Дж. С. Мілль). Загрози негативній свободі несуть як державний, так і суспільний патерналізм, зокрема через «тиранію більшості». Суттєво, що усі ці види свободи і відношення між індивідуумами мають силу тільки у ліберальному суспільстві, яке вважається за вище відносно інших. Індивідууми інших суспільств можуть бути позбавленими свободи не тільки в силу їх особливої внутрішньої природи, а й через вплив ззовні – з боку «вищої» культури, яка виконує у цьому випадку суто патерналістську функцію «удосконалення нижчих». З огляду на цей лінійно-прогресистський поділ на «нижчих» і «вищих» можна стверджувати: класичний лібералізм не вважав багатокультурність за цінність, а його представники виробили важливі, проте не достатні передумови для виникнення мультикультуралізму.

У підрозділі 2.3 «Метаморфози розуміння свободи у марксизмі й соціальному лібералізмі» розглянуто погляди одного з творців соціального лібералізму Т. Г. Гріна та виконано їх порівняльний аналіз з конкуруючими на той час поглядами основоположників марксизму. За Гріном, свобода маніфестує себе у «двох іпостасях»: в сучасній термінології це негативна свобода і позитивна свобода. Британський мислитель не тільки вказав на необхідність визнання «свободи для» як окремої іпостасі свободи, він ще й визначив її певний ідеал, який полягає у максимальній спроможності «для всіх членів людського суспільства досягати найбільшого і найкращого». Беззастережне сприйняття цього по суті прогресистського ідеалу «справжньої свободи» з часом було піддане критиці І. Берліним як таке, що криє у собі патерналістські або навіть деспотичні інтенції (хоча сам Грін свідомо виступав проти так званого «бабусиного врядування»).

Марксизм теж тримався прогресистської моделі розвитку людства, хоча і інтерпретував «вищість» чи «нижчість» у власний спосіб – у термінах матеріалістичного розуміння історії та суспільно-економічних формацій. Особливо в обробці В.І. Леніна та його «учнів», марксизм передрікав «злиття націй», всеохоплюючу уніфікацію буття людства за стандартами «комуністичної суспільно-економічної формації», навіть через насильство періоду «диктатури пролетаріату». Всупереч засадничому індивідуалізму класичного лібералізму марксизм обстоював пріоритет колективної позитивної свободи, що спиралося на визнання фундаментального значення в структурі суспільства певних груп, основними серед яких є класи, і, відповідно, цінності (класового) колективізму.

У підрозділі 2.4 «Чи сумісні цінності лібералізму та націоналізму?» відзначено, що етнонаціоналізм по суті є ворожим багатокультурності й мультикультуралізму. Перспективи сучасного ліберального націоналізму виглядають вагомими остільки, оскільки він орієнтує на поєднання лояльності (політичній) нації з «аксіологічною нейтральністю», а тому з можливістю певного індивідуалізму та плюралізму в культурному бутті. Доцільно використовувати цей підхід у етнокультурній політиці сучасної України.

У третьому розділі «Оцінка мультикультуралізму: аспекти філософії культури та філософії політики» продемонстровано, що розгляд в аспекті філософії культури відкриває нові підстави для осягнення багатокультурності й сутності мультикультуралізму, істотно доповнюючи і поглиблюючи результати студій в аспекті філософії політики.

У підрозділі 3.1. «Управління багатокультурністю – сучасний напрям досліджень філософії культури» відмічено, що Леві-Строс не тільки констатував природність розмаїття людських культур, а й аргументував цінність багатокультурності як ресурсу немонотонного і неуніфікованого поступу людства: «кумулятивний» розвиток здійснюється через сприятливе комбінування різних досягнень низки відмінних культур; розвиток окремих культур стимулюється взаємодією з іншими за наявності істотних «диференційних розривів» між ними. Тому, з одного боку, необхідно багатокультурність зберігати та «рятувати», але, з іншого, запобігати пов’язаним з нею утрудненням та небезпекам. Зазначений підхід вже потенційно криє в собі розуміння сутності мультикультуралізму як (виваженого) управління багатокультурністю. Тому його концептуальні засади були сформовані у середині ХХ століття, хоча перше особливе практично-політичне «тіло» з’явилось на світ приблизно двома десятиліттями пізніше.

Особливість належного управління багатокультурністю есплікується через порівняльний аналіз відповідних поглядів Ф. фон Гайєка і К. Поппера, а також І. Пригожина. Вони є суголосними у відмові від абсолютизації розуму і думки, що хтось або щось у земному світі колись вирвав/вирве у природи усі її таємниці та спрямує людство до того чи іншого «світлого майбутнього». Поступ якщо і можливий, то лише через спонтанну самоорганізацію «розширених порядків» людських спільнот, коли свідомі управлінські впливи з боку тих чи інших áкторів не заперечуються, але тільки локально, тимчасово, для розв’язання конкретних задач чи за особливих умов, з розумінням неможливості точного передбачення (довгострокових) наслідків, і обов’язково без шкоди для людського розмаїття, для багатокультурності. Тому Гайєк і Поппер сходяться у захисті негативної свободи і у твердженні обмеженості колективної позитивної свободи. При цьому Поппер застерігає, зокрема, проти «ексцесів» не тільки етатизму, а й свободи.

Підрозділ 3.2 «Особливості управління багатокультурністю наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття» розкриває, як закладені Леві-Стросом основи пізнання багатокультурності й мультикультуралізму одержали розвиток в низці концептуальних документів ЮНЕСКО.

Звіт ЮНЕСКО «Інвестування у культурну багатоманітність і діалог між культурами» був оприлюднений у листопаді 2009 року. На відміну від звіту Всесвітньої комісії з культури і розвитку 1995 року, який наголошував переважно позитивність багатокультурності та необхідність її збереження і використання, він, не відкидаючи висновків попереднього, бере до уваги загрози багатоманітності культур, ясно актуалізує відшукування витоків цих загроз та можливостей їм запобігати. Адекватним в такому плані визнається підхід до культурної багатоманітності, котрий враховує її складну динамічну природу та піддає сумніву незмінність замкнених у собі культурних ідентичностей.

У підрозділі 3.3. «Оновлення засад лібералізму і концепція диференційованих за групами прав» макроскопічний аналіз мультикультуралізму в аспекті філософії культури доповнюється мікроскопічним, який доходить до індивідуумів та відносно невеликих груп у складі крупних культурних спільнот і по суті є філософсько-політичним. Цей останній не є однорідним, включаючи, перш за все, взаємодіючі лінії комунітаристів та сучасних лібералів. В. Кимлічка досить переконливо привернув увагу лібералів до необхідності врахування різного роду груп меншин, як і диференційованих за групами прав – на доповнення до традиційної уваги до індивідуумів, індивідуальної свободи. Оновлений лібералізм повинен і в змозі схвалювати зовнішню протекцію, якою забезпечується більш справедливе ставлення до різних груп, проте мусить відкидати можливість внутрішньо-групових утисків, котрі обмежують індивідуальну свободу чи право членів групи піддавати сумніву усталені авторитети та звичаї. У цьому підрозділі обґрунтовано доцільність конкретизації зовнішньої протекції через виділення, відповідно, підтримки «групової негативної свободи» і «групової позитивної свободи». Крім того аргументовано, що загальний підхід щодо диференційованих за групами прав слід розширити до визнання ситуативно-залежної зовнішньої протекції не тільки меншин, а й більшості суспільства. Культура (автохтонної) більшості має бути відкрита для спілкування з відмінними культурами легальних меншин, проте настирливі навіювання акультурації чи асиміляції «у її власному домі» не є бажаними, вони викликатимуть справедливу протидію. Критично-значущою є протидія руйнівному втручання у соцієтальну культуру, яка передбачає спільну мову і спільні соціальні інститути та є необхідним інтегруючим чинником політичної нації. Зазначені застороги важливі у формуванні мультикультурної політики за умов націєтворення, в тому числі й в сучасній Україні.

У підрозділі 3.4 «Множинність мультикультуралізмів та їх типологій» наголошено, що поняття мультикультуралізму «покриває» множину суттєво відмінних моделей управління багатокультурними спільнотами, які можна відрізняти за різними підставами. Для даного дослідження вироблена типологія мультикультуралізму з трьома послідовними поділами, вказані можливості її подальшого уточнення.

У підрозділі 3.5 «До оцінки стану і перспектив мультикультуралізму» на основі виробленої у попередньому підрозділі типології верифіковано віднесення мультикультурних політик Німеччини, Франції й Великої Британії до певних типів.

Німеччина від самого початку повоєнної масової імміграції практикувала переважно прямий корпоративний сегрегаційний мультикультуралізм, який задовго до проголошення його «офіційної смерті» піддали критиці компетентні експерти (Ч. Тейлор, В. Кимлічка та ін.). Консервативний мультикультуралізм, ґрунтований на традиції республіканізму і на вірі в достатню для «перетравлювання» мас мігрантів потужність національної культури, дотепер переважав у Франції, хоча тут відмічалися ситуативні поступки іммігрантам, залежні від економічної ситуації та політичної кон’юнктури. У Великій Британії за часів лейбористського уряду Т. Блера офіційно підтримувався інклюзивний мультикультуралізм, хоча на місцях часто-густо реалізувався непрямий мультикультуралізм виключення. Після 2010 року уряд консерваторів в основному повертається до асиміляційного мультикультуралізму, хоча цінності багатокультурності й толерантності вкорінені надто глибоко, щоб бути відкинутими зовсім.

Негативний досвід спроб утілення різновидів мультикультуралізму виключення не можна ігнорувати, але неприпустимо й абсолютизувати, тим більше, що цінність багатокультурності так чи інакше зневажається, обстоюється пригнічення, а не зважене управління нею в дусі «оптимуму розмаїття». Натомість інклюзивний мультикультуралізм, зокрема сучасний ліберальний мультикультуралізм, хоча і не є «абсолютним та миттєвим» способом розв’язання складних проблем, проте ґрунтується на прийнятних для Західної цивілізації цінностях і у її межах зберігає певний потенціал управління багатокультурністю.

У четвертому розділі «Операційні принципи мультикультуралізму» аргументовано, що хоча багатокультурність, мультикультуралізм і толерантність не є жорстко пов’язаними одне з одним, однак інклюзивний мультикультуралізм суттєво ґрунтується на толерантності у системі з терпимістю, діалогом і полілогом.

У підрозділі 4.1. «Витоки толерантності та її різновиди» продемонстровано, що принцип толерантності має історичний виток у різноманітних практиках терпимості, починаючи з часів Нантського едикту (1593). Толерантність вища за терпимість, оскільки передбачає не просто терпіння якогось конкретного іншого, а розуміння і визнання загального невід’ємного права іншого бути іншим, зокрема у межах його індивідуальної автономії. Вона становить загальний принцип стосунків у плюралістичному цивілізованому соціумі. Важливий поділ толерантності на види здійснюється на підставі врахування природи сторін цього відношення (індивідуальний або колективний áктор-суб’єкт – індивідуальний або колективний áктор-об’єкт, позиція/властивість і т.п. áктора як об’єкт). Толерантність універсальна, але не безмежна. Вона припускає раціональну критику чи адекватну силову протидію тому іншому, що виходить за відповідні межі.

У підрозділі 4.2 «Толерантність у різних соціальних полях» на основі ідей С. Тулміна і П. Бурдьє щодо залежності норм і алгоритмів людської активності від відповідного поля соціального простору розкрито істотну варіативність толерантності в полях науки і релігії.

У підрозділі 4.3. «Від толерантності до діалогу і полілогу» наголошено, що терпимість і толерантність не є тією «абсолютною зброєю», застосування якої достатньо для повного і швидкого розв’язання будь-якої проблеми управління багатокультурністю. Системно пов’язаними з ними виявляються діалог і полілог.

Діалог виступає елементарним принципом організації міжкультурної взаємодії та управління багатокультурністю. Ефективне управління багатокультурністю у нетривіальних випадках здійснюється як обмежений певними умовами цілісний полілог, що включає низку різних зацікавлених áкторів, доступних їм ресурсів, об’єктивних і суб’єктивних умов і т. ін., лише у найпростішому наближенні звідний до «суми» складових діалогів. Відкритість складного полілогу до зовнішніх впливів у поєднанні з нестабільністю, природною особливо для начальних кроків спілкування, дозволяє стверджувати, що навіть найкраще управління багатокультурністю має більш-менш ймовірний характер; воно має бути готовим до різних реакцій полілогу на управлінські впливи, не переоцінювати значення прогнозів, особливо довготермінових, та не піддаватися на манівці навіть найпривабливіших «пророцтв».