| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, наведено зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету та завдання, методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, наведено особистий внесок здобувача й апробацію результатів та публікації.
У першому розділі » розглянуто теоретичне підґрунтя створення та розвитку таких категорій, як зайнятість, професійна структура зайнятості, професія, робота, професійна група, визначаються й аналізуються головні методологічні підходи до вивчення професіоналізації, основні поняття соціологічної теорії зайнятості, акцентується увага на розгляді концепцій зайнятості та підходів соціологічної теорії щодо професійної структури зайнятості, витокам методології професійної класифікації у системі суспільного розподілу праці. Підкреслено, що сучасна класифікація розумових і фізичних професій заснована на принципі зменшення інтелекту й контролюючої ролі професії від управлінців до найпростіших професій, що одночасно збігається зі зменшенням оплати праці й зниженням соціального статусу професії.
Теоретичне вивчення процесу професіоналізації особистості в українському суспільстві дало змогу визначити його як професійне навчання, професійну реалізацію, отримання соціального статусу через професію та як розвиток і реалізацію людських трудових ресурсів у ході трудової діяльності. Враховуючи те, що в українському соціумі відсутня культура формування особистих професіональних переваг для усвідомлення професійної діяльності, головним агентом професіоналізації в сучасних умовах є держава.
Розгляд деяких визначних робіт зарубіжних і вітчизняних соціологів (H. Spenser, E. Durkheim, M. Weber, K. Marx, P. Sorokin, T. Parsons, R. Pavalko, С. Струмилин, В. Паніотто, С. Макеєв, О. Симончук та ін.) засвідчив, що професійна класифікація має витоки із спроб здійснити вимір престижу професій, досліджень залежності престижності професій і зайнятості та аналізу класових позицій носіїв тих або інших професій, що практично формують два класи – робітничий і середній. Хоча робітничий клас значною мірою втрачає своє суспільне значення як у кількісному, так і в якісному вимірах, він залишається однією з рушійних сил глобального розвитку професійної структури.
Розгляд професійно-класифікаційної системи України засвідчив, що вона повною мірою демонструє внутрішньопрофесійну та міжпрофесійну стратифікаційну модель нашого суспільства, адекватно відображає соціальні статуси і ролі, що склалися в сучасному професійному середовищі. Незважаючи на деяке національне забарвлення контенту української професійно-класифікаційної системи, вона за логікою побудови й за дією гармонізована до Міжнародної стандартної класифікації занять (ISCO), що є ключовим елементом глобалізаційного розподілу праці на основі єдиних принципів кодування інформації. Було встановлено, що загальносуспільний вплив системи професійної класифікації в Україні лежить в основі вирішення інноваційних і організаційних питань забезпечення зайнятості, що позитивно впливає на: розподіл у сфері праці, появу нових професій, спеціалізацію робіт, підвищення професійної кваліфікації працівників. Для кожного носія професії дедалі більшу роль починає відігравати здатність до сприйняття й оновлення інформації, освоєння інновацій, легкого «звільнення» від застарілих компетенцій – те, що можна умовно назвати освітньо-професійною гнучкістю. У випадках, коли з об’єктивних або з суб’єктивних причин індивіди не діють на ринку праці достатньо мобільно, проявляються екстенсивні характеристики професіоналізації, додаткова (часто множинна) зайнятість працюючих, стагнація їх професійного розвитку. Як специфічне для українського суспільства явище розглянуто професійну стигму, зокрема комунікативний механізм стигматизації. Професійна стигма в Україні має соціальну природу і може призвести до делигітимації статусів окремих професій й виступати чинником соціальної напруженості.
У ході суспільно-економічного прогресу відбувається відносне зниження ролі суто економічних факторів стратифікації та зростання впливу інших суспільних чинників: освіти, особистісних інтелектуальних досягнень, рівня професійної компетентності індивідів, здатності до безперервного навчання тощо. Становище носія професії в суспільній ієрархії характеризує його якісні властивості, які мають індивідуально-досяжну природу й перебувають у динамічній взаємодії з іншими критеріями соціальної стратифікації.
У другому розділі «» аналізуються динамічні зміни професійної структури зайнятості, підґрунтям якої виступає класифікація форм і видів зайнятості.
Одним із ключових етапів дослідження є аналіз соціальної мобільності професій і професійних категорій. На рівні груп професій, що об’єднані у категорії, соціальна мобільність позначається появою нових професій, їх зникненням та зміною статусів професій через перехід від однієї категорії до іншої. Розгляд тенденцій динаміки соціальної мобільності в професійній структурі зайнятого населення України у період 2001 – 2011 рр. засвідчив, що відносну збалансованість попиту і пропозиції вакантних робочих місць демонструють представники професій розумової та ручної праці, які передбачають отримання відповідно вищої (освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста або магістра) та професійно-технічної освіти (робітники промисловості) для виконання робіт високого рівня професійної влади, відповідальності та кваліфікації. Водночас професії напівкваліфікованої (освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавра) та некваліфікованої ручної праці втрачають свої позиції серед стратифікаційних порядків професійної структури зайнятого населення. Про таке свідчать результати аналізу низхідної мобільності за період 1995 – 2011 рр. з-поміж професійних категорій, що класифікуються в Україні: «Законодавці, вищі державні службовці, керівники, менеджери (управителі)», «Професіонали», «Фахівці», «Технічні службовці», «Працівники сфери торгівлі та послуг», «Кваліфіковані робітники сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства», «Кваліфіковані робітники з інструментом», «Робітники з обслуговування, експлуатації та контролювання за роботою технологічного устаткування, складання устаткування та машин», «Найпростіші професії».
Стає очевидним, що науково-технічний прогрес у професійному розрізі сприяє підвищенню продуктивності праці, проте певною мірою нівелює людський фактор у механізованих, автоматизованих та комп’ютеризованих ланках виробництва. У результаті знизились статусні позиції таких професій, як архіваріус, кіномеханік, фотограф, оператори різних автоматизованих систем тощо. В іншому напрямі відбувається зміна статусів професій інформаційного простору та соціальної сфери. Так, дані висхідної мобільності професій за той же період виявили підвищення номінального статусу професій ведучий програм, вчитель-логопед, соціальний інспектор. Втратили своє місце в системі професійної класифікації деякі застарілі в соціально-економічному значенні професії: «електромеханік засобів радіо та телебачення», «механік маяка», «формувальник плотів» тощо. Узагальнюючи аналіз мобільності професій від окремих професій до професійних категорій, слід звернути увагу на низькі показники мобільності, що спостерігаються серед «керівників» та «кваліфікованих робітників», тобто, серед категорій, які розглядаються соціологами (И. Попова, Е. Ярская-Смирнова, П. Романов, А. Здравомыслов, О. Шкаратан, В. Подмарков) як такі, що мають ресурс професійних знань, навичок, досвіду, зв’язків, «створений у минулому, задіяний сьогодні та має розвиток у майбутньому». Отже, відсутність ознак соціальної мобільності серед професій керівників і кваліфікованих робітників вказує на необхідність більш детального розгляду процесів у професійних співтовариствах – «білокомірцевих» і «синьокомірцевих».
Розгляд професійної групи менеджерів засвідчив, що на сьогодні є нерозвиненою база для стратегічного розвитку професії менеджера в Україні: коло компаній, де необхідні менеджери, обмежений, а тому незатребуваним залишається експертне знання менеджерів у сфері управління, і отримана ними спеціальна освіта не дає змоги автоматично претендувати на певні статусні позиції, що надає професія, ці позиції займають сьогодні де-факто господарі бізнесів, а менеджери за освітою починають набувати влади за рахунок експансії в автономію інших професій. На цьому прикладі показано, як поняття «професія» на сьогодні в Україні може бути дестабілізованим та деконструйованим.
Дослідження передової ланки робітничого класу – гірників засвідчило, що в період інституціональних перетворень їхня соціальна ідентичність має «травматичний» характер і вирізняється такими рисами, як маргінальність, розгубленість, пригніченість, ізольованість, ірраціональність. Успішна адаптація таких робітників можлива шляхом репрофесіоналізації на тлі розширення соціальних зв’язків або використання самозайнятості за умов державної підтримки. Невдала адаптація таких кваліфікованих робітників веде до бідності, що поступово переходить у соціальну ексклюзію.
У процесі дослідження (2009–2011 рр.) було проведене стандартизоване інтерв’ювання 500 експертів з усіх 24 областей України та Автономної Республіки Крим, які представляють сільське господарство, промисловість, будівництво, транспорт і зв’язок, готельне господарство, тобто галузі, що забезпечують зайнятість 68,8 % працюючих у країні. Результати засвідчили певні тенденції на сучасному українському ринку праці: скорочення кількості робочих місць для працюючих за найпростішими та «напівкваліфікованими» («фахівці», «технічні службовці») професіями, затребуваність у фахівцях керівного складу, «професіоналах» та «кваліфікованих робітниках з інструментом». Чисельність випускників вищих навчальних закладів, які бажають отримати роботу, перевищує кількість вакансій на підприємствах їхніх галузей. У галузевому розрізі стандартизоване інтерв’ювання виявило, що, попри наявність загальної тенденції щодо скорочення зайнятих працівників, існують галузі (переробна промисловість, сільське господарство), де за окремими напрямами діяльності створюються нові робочі місця. Експертами було позначено суспільно небезпечну тенденцію, яка загрожує стати трендом: сфера освіти та ринок праці розвиваються відокремлено, незбалансовано. Відсутність належного комунікативного зв’язку проявляється й у взаємовідносинах держави з іншими соціальними партнерами. Дослідження не виявило жодних ініціатив з боку профспілок та мізерну (5,0 %) частку роботодавців у ініціативах щодо номінального формування професійної структури зайнятого населення. Головним висновком за другим розділом дослідження стало усвідомлення необхідності активізації регулівних дій у напрямі збалансування кількісної та якісної складових ринку праці з боку ключового на сьогодні соціального партнера – держави.
У третьому розділі «» розглянуто освітні, галузеві, соціально-ціннісні особливості зайнятості населення, визначено напрями вдосконалення державної політики професійної зайнятості щодо різних соціальних груп суспільства.
Головною проблемою, яка досліджується у розділі, є неналежне виконання державою функцій регулятора сфери професійної зайнятості як об’єкта соціального управління. Тоді як професійно-класифікаційна система України успішно адаптується до стандартів міжнародної класифікації занять, все ще нерозробленою залишається концепція соціального управління професійною зайнятістю населення. Соціальне управління зайнятістю повинне враховувати такі чинники, як: профорієнтаційна робота, освітньо-професійні стандарти, формування державного замовлення на випускників сфери освіти, забезпечення випускників першим робочим місцем, мотивація роботодавців у питаннях зайнятості молоді, підвищення професійної кваліфікації зайнятого населення.
Детальний розгляд чинників соціального управління свідчить, що сьогодні потрібна чітка організація управління профорієнтаційною роботою як на державному, так і на регіональному рівнях. Обсяги і професійна структура підготовки робітників у закладах ПТО та ВНЗ не відповідають потребам підприємств і організацій, унаслідок чого виникає кількісна й якісна розбалансованість попиту та пропозиції на ринку праці, дефіцит одних професій і надлишок інших. Тому на місцевому, регіональному, загальнодержавному рівнях має проводитися аналіз відповідності обсягів і змісту системи підготовки робітничих кадрів потребам суспільства.
Регуляторна політика держави на ринку робітничих професій повинна розв’язувати такі проблеми суспільства, як: відсутність на підприємствах вільних робочих місць для молоді, небажання роботодавців приймати на роботу недосвідчених працівників, небажання самих випускників працювати на підприємствах, де не діє належне матеріальне стимулювання. Сфері освіти слід терміново вирішувати кадрові питання у системі ПТО, де відчувається брак майстрів виробничого навчання непенсійного віку.
Державі слід ініціювати укладення «суспільного договору», за яким роботодавці візьмуть участь у розв’язанні питань фінансування підготовки кадрів для ринку праці. Вирішенням питань заповнення інформаційного вакууму між сферою освіти та ринком праці, налагодження соціальних комунікацій у процесах професіоналізації зайнятого населення, повинні зайнятися, уповноважені державою, соціологічні служби у регіонах України.
Особливого значення набуває підвищення кваліфікації працівників, тому що базова професійна освіта сьогодні вже не розглядається як єдино необхідна і цілком достатня для всього періоду трудової діяльності людини. |
