| Краткое содержание: | У вступі висвітлюється історія дослідження словотвірної підсистеми композитів у лінгвістичній літературі, обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються мета й завдання роботи, розкривається наукова новизна, теоретичне й практичне значення, методи дослідження, характеризується джерельна основа.
У першому розділі “Складно-суфіксальні іменники в словотвірній системі української мови” розглядається коло проблем, пов’язаних з особливостями складно-суфіксальної деривації іменників.
У теорії складних слів ще й на сьогодні дискутується питання про термін для позначення процесу творення дериваційно складних лексем: “словоскладання” чи “основоскладання”, хоча немало дослідників їх ототожнюють (В.М.Немченко, В.О.Виноградов та ін.). Це проявляється й у кодифікуванні термінів: основоскладання – це те ж, що й словоскладання (О.С.Ахманова). В.П.Григор’єв, І.В.Каллістова, Л.П.Павленко та ін. вважають, що найбільш придатним видається термін “словоскладання”, оскільки складні слова творяться внаслідок поєднання двох слів в одне лексичне ціле, тому що основи як самостійні одиниці в мові не існують і в свідомості мовного колективу “складність” слів усвідомлюється через зіставлення з відповідними самостійними простими елементами, тобто словами, а не основами. Проте більшість учених наголошують на необхідності розмежування понять основоскладання й словоскладання, відводячи кожному з них окреме місце в системі словотворення (Н.Ф.Клименко, Н.М.Родзевич, К.Г.Городенська, М.Я.Плющ, О.І.Моїсєєв, В.О.Горпинич та ін.). Пропонується для всіх способів творення складних слів узагальнений термін “складання”, що вже використовується в різних значеннях (О.І.Моїсєєв). Розмежування основоскладання й словоскладання дозволяє виявити характерні тенденції словотвору певної мови, з’ясувати синтаксичну та семантичну основу формування різнотипних складних слів. В історичному плані словоскладання розглядається як перший ступінь творення складних слів, другим є основоскладання. Неоднозначність трактування явища основоскладання призводить до різних тлумачень поняття “композит”, яке в лінгвістичній літературі сприймається в широкому й вузькому розумінні. Широке трактування композитів полягає в розумінні їх як складних слів, утворених з двох або кількох слів, основ чи коренів, об’єднаних в одну лексичну одиницю, яка набула формально-граматичних і семантичних ознак окремого слова. У вузькому розумінні композити – це складні слова, утворені основоскладанням (Н.Ф.Клименко).
Значне місце відведено в першому розділі питанням особливостей взаємодії основоскладання й суфіксації. В українській мові, як і в багатьох інших, основоскладання знаходиться в тісному зв’язку з розвинутою системою суфіксального словотворення іменників. Основоскладання в поєднанні з суфіксацією використовується для творення іменників, другим компонентом яких є основа дієслова або іменника. Суфікс виступає як оформлювач складного слова. Критерії розмежування складно-суфіксальних іменників та інших композитних одиниць були й залишаються однією з актуальних і неоднозначно інтерпретованих проблем словотвору. Серед дериватологів немає одностайності з приводу такої ознаки складно-суфіксальних іменників як самостійна невживаність другого компонента. Одні вчені вважають, що зазначені похідні відрізняються від чистого складання типом мотивації та формально підтверджуються самостійною невживаністю другого компонента (Л.О.Бикова, С.А.Гонцова, Г.А.Молочко, А.П.Фоміна, О.А.Земська та ін.). Так, слова орденоносець, землепроходець, свободолюбець не могли бути утворені чистим складанням, бо не існує в мові слів носець, проходець, любець. Кожне з них мотивується двома словами (орден і носити, земля й проходити, свобода й любити), а суфікси “скріпили” це складення і внесли своє значення в загальний зміст слова. У випадках можливого формального виділення цілісного другого компонента: шести(місячний), водо(лікарня) – наявність у тому ж словотвірному типі слів, другий компонент яких не вживається без суфікса (іноземний, миловарня), підтверджує складно-суфіксальний спосіб. Прихильники іншої точки зору вважають, що зазначеного критерію (невживаність другого компонента) ще недостатньо для відмежування складно-суфіксальних лексем, оскільки можливість другого компонента вживатися поза складенням ще не означає, що саме це слово є одним із твірних конкретного композита. Необхідно встановити, що воно має здатність до лексичної та синтаксичної сполучуваності з іншими твірними, представленими в структурі складного слова у вигляді чистої основи. Твірні складення є членами синтаксичної конструкції, що входить у ролі мотивувальної частини в структуру значення складного слова (О.О.Макухіна, Л.Я.Вялкіна, О.І.Моїсєєв, В.Г.Головін). Таким чином, при визначенні складно-суфіксальних дериватів слід спиратися не на вживаність/невживаність у мові опорного компонента як самостійної лексичної одиниці, а на семантично мотивувальні словосполучення: слова типу водопостачання, зерносховище можна розгорнути в словосполучення з використанням другої частини як самостійного слова (постачання води, сховище зерна) або такі: постачати воду, сховати зерно. Тому їх певною мірою можна відносити до складно-суфіксальних з подвійною мотивацією (О.І.Моїсєєв, Л.П.Павленко та ін.).
Оскільки на сьогоднішній день сформувалися різні погляди на словотвірну вивідність складно-суфіксальних похідних, а критерій невживаності другого компонента визнається не всіма вченими, то похідні з опорним компонентом, що дорівнює лексичній одиниці, яка самостійно функціонує в мові, наводяться в роботі як додатковий ілюстративний матеріал.
Окрема увага приділяється методу перифразування. Йдеться про використання перифрази в ролі мотиватора значення складних слів (іменників у тому числі). Розробці методу перифраз, різним його модифікаціям багато уваги приділено в працях З.М.Волоцької, М.Гоновської, В.Дорошевського. Метод перифраз близький до трансформаційного і відрізняється від нього тим, що дозволяє при розкритті семантики похідної одиниці використовувати такі додаткові слова, що безпосередньо (за коренем чи основою) не співвідносяться з компонентами деривата. Метод перифразування в сучасній дериватології розглядається як засіб тлумачення дериватів і опирається на морфологічні, лексичні (словникові) критерії (Н.Ф.Клименко). Він допомагає правильно знайти деривативну основу. Розрізнення формальної та семантичної похідності складних слів дериваційно пов’язує їх з двома синтаксичними одиницями-конструкціями: формально - зі словосполученням, семантично - з реченням. Послідовне зіставлення композитів з еквівалентними синтаксичними конструкціями дозволить дати їм належну словотвірну кваліфікацію.
У другому розділі “Розвиток словотвірної системи складно-суфіксальних іменників в українській мові XI – XVIII ст.” простежується історія формування та становлення складно-суфіксальної підсистеми українського іменника від праслов’янської епохи до XVIII ст. При творенні композитних одиниць у мові досліджуваних періодів використовувалися ті ж словотворчі засоби, що й при творенні простих за будовою іменників. Але продуктивність суфіксів у складі полікореневих і монокореневих лексем була різною. Структури з відповідними формантами описуються в окремому підрозділі (розглядаються питання походження композитних одиниць, їх лексико-словотвірні значення, продуктивність суфіксів у сфері складно-суфіксальної деривації на різних етапах розвитку української мови, характеризуються структурні типи похідних з аналізованими формантами в давньоруськоукраїнській, середньоукраїнській та новоукраїнській мові).
Аналіз зібраного матеріалу дозволяє стверджувати, що майже всі досліджувані композити давньоруськоукраїнської, середньоукраїнської та новоукраїнської мови є похідними з підрядними відношеннями компонентів (трапляються лише поодинокі складно-суфіксальні лексеми, творення яких базується на сурядних відношеннях між елементами, наприклад: мужеженъ (XII СДЯ V 37) “гермафродит”; съмhреномuдри~ (XII Ср III 763) “поєднання мудрості та покори”). Опорними (другими) компонентами вони могли мати основи дієслівні або іменникові.
У першому підрозділі подається опис високопродуктивної системи
творення складних абстрактних іменників за допомогою суфіксів -и~, -ни~, -ени~, -ти~ в українській мові XI-XVIII ст. Ці форманти виступали в позиції максимальної продуктивності протягом усіх досліджуваних періодів розвитку української мови. Складно-суфіксальні іменники з опорним вербальним компонентом і суфіксами -и~, -ни~, -ени~, -ти~ вказували на дію чи стан, названі дієслівною основою й конкретизовані в першій основі складення. Окремі композити цього типу сформувалися ще в праслов’янський період: *krъvolitьje (ЭССЯ 13 63) “кровопролиття, різня”; *kuropěnьje (127) “час, коли співають півні” та ін. Походження багатьох структур пов’язують з калькуванням іншомовних утворень (С.П.Бевзенко, Р.М.Цейтлін та ін.). Морфологічна репрезентація першого компонента мала значно більше різновидів і була представлена субстантивними, ад’єктивними, прономінальними, нумеральними й адвербіальними основами. Найчисленнішою групою представлені деривати з субстантивно-вербальними основами. У пам’ятках давньоруськоукраїнської мови вони мали переважно значення “назва опредметненої дії”: добротвори~ (1076 СДЯ III 15); богоразуми~ (1097 I 177) “пізнання Бога, божого вчення”; свhтодати~ (XI Ср III 293); съ доброчиниемъ бьяхуся (XI/XVI ИФ 407). Часто складні абстрактні іменники вказували на назви якостей, ознак: хотhслави~ (1073 Ср III 1390) “пиха, марнолюбство”; братолюби~ (XI/XIII-XIV СДЯ I 309); любовласти~ (1296 IV 168) “любов до влади”.
Окремі складно-суфіксальні іменники з першим субстантивним компонентом містили в собі формант -и~ як елемент надлишковий, причому він приєднувався до основи, яка мала в своїй структурі близький за значенням формант, наприклад: въ тhхъ и достоина" имъ хс̃ооубиистви" терпhти (XI/XIII-XIV ХА 263); нє пом#н@ ... ни братолюбстви" нєнавистьнааго дыма (1130–1156 Кир 35); страньнолюбьстви~ (XII Ср III 539) “приймання чужоземців” та ін.
У XIII-XIVст. у формантах -ни~; -ени~; -ани~; -ти~ (-ть~) фіксуються вже певні фонетичні зміни, які в сучасній українській мові стали нормативними. Після повної редукції надкороткого [и] ([ь]) приголосні перед давнім простим суфіксом -и~ (-ь~) подовжилися в результаті уподібнення наступного [j] до попереднього м’якого приголосного (С.П.Бевзенко, М.А.Жовтобрюх, О.Т.Волох, С.П.Самійленко, І.І.Слинько). Завершився такий процес, очевидно, не раніше XIII ст. Староукраїнські пам’ятки відбивають його, починаючи з XIV ст.: кн#з# Сємєна придали ~смо к цр̃кви бж̃ои бг̃омтри на бг̃омоллє (1376 Роз 22). Однак під впливом книжної традиції в пам’ятках XIV – сер. XVI ст. зберігається традиційне написання розгляданих формантів: со благословениемъ его творити (1322 П 22); чоломбитьє (1449 ССУМ II 547) “прохання, просьба”; богоразумиє (1489 Сл XVI – п.п.XVII 2 146) “пізнання Бога, визнання божественного вчення, мудрості”; богомолїє (1547 142) “приношення молитв Богові, поклоніння Богові; відправа церковних служб”.
У середньоукраїнській та новоукраїнській мові спостерігається творення нових похідних: гортанобhсїє (XVII Тимч I 578) “ненажерство”; грошолюбіє (615); брадоносїε (сер.XVII СлЛекс 430) “носіння бороди”; друголюбие (1660 Тимч I 234 ) “любов до друга” тощо.
Творення дериватів зі структурою, що поєднувала в собі субстантивно-вербальні основи, базувалося на об’єктних відношеннях між частинами підрядного мотивувального словосполучення, наприклад: добротвори~ ← творити добро; любовласти~ ← любити власть; зємлємhри~ ← мhрити землю; (пор.: мhхопродани~ ← продати мhхъ, продани~ мhха; иконописани~ ← писати иконы, писани~ иконъ). В обстежених пам’ятках досліджуваних періодів нечасто трапляються складні абстрактні іменники з прономінально-вербальними та нумерально-вербальними основами: самохотhни~ (1096 Ср III 254) “власна воля”; самолюби~ (XI 251); саморhчїε (сер.XVII СлЛекс 178) “самохвальство”; самоугодїє (сер. або др. пол. XVII Син 123) “самолюбство”; первосhдание (XI СлРЯ XIV 205) “високий пост, престол”.
Складно-суфіксальні іменники з опорним субстантивним компонентом і суфіксом -и~ називали якість, явище чи стан, які характеризувалися наявністю того, що названо в опорній основі й конкретизовано в першій основі складення. Творення композитів зі структурою, що поєднувала в собі дві субстантивні основи, базувалося як на об’єктних відношеннях між частинами підрядного мотивувального словосполучення (звhздозакони~ ← законъ звhздъ), так і на сурядних зв’язках між словами в словосполученні (злохитри~ ← зло і хитрость; зломудри~ ← зло і мудрость).
Початок цьому структурному типу поклали складні іменники, які сформувалися ще в праслов’янський період, наприклад: *lixolětьje (ЭCСЯ 15 93) “лихі часи, лиха година” (складення *lixo та *lěto, оформлене суфіксом -ьje); *nizьgorьje / *nizogorьje (25 184) “схил” (складення *nizь та *gora, оформлене суфіксом -ьje). У пам’ятках давньоруськоукраїнської доби зафіксовано невелику кількість композитів цього типу, це здебільшого назви зовнішньої чи внутрішньої ознаки, що характеризує особу, предмет, наприклад: богобоязни~ (XI/XIII-XIV СДЯ I 168); боговhри~ (255); съмhреномuдри~ (XII Ср III 763) “поєднання мудрості та покори”; въ толикъ недоугъ и вредооумь~ въвлекоша (XI/XIII-XIV ХА 64); злохитриемъ падоста (XI/XVI ИФ 226).
Поряд з домінуючим абстрактним значенням тут також трапляються структури на позначення просторових та часових понять: средодверие (XI Ср III 482) “внутрішній двір”; средохрестие (483) “середина великого посту”; мhстовласть~ (XIII/XIV СДЯ V 110) “держава”; 40 лhтъ – средовhчие (XII ССБА 150).
У писемних джерелах середньоукраїнської та новоукраїнської мови фіксується значна частина дериватів з субстантивно-субстантивними основами: кругопутїε (сер.XVII СлЛекс 83) “звивина, закрут, поворот”; гортаноболhзнїε (150) “запалення в горлі”; жεлудоωбразїε (209) “жолудеподібність”; умосмрадиε (297) “безрозсудність, нерозважливість”; волхвожрεбиε (376) “ворожіння”; не презирай баснословія (1766 Ск I 107); наполненныя благощастіем ликовала (186) тощо.
Досить об’ємною групою лексики в давньоруськоукраїнській мові представлені складно-суфіксальні іменники абстрактного значення з ад’єктивно-субстантивними основами. Вони називали розумові категорії, психічний стан: великоразоуми~ (XI СДЯ I 383); добродуши~ (II 483) “гарний настрій”; малодуши~ (III 495); не зазрите худоумию моему (1106-1108/XV ХД 104); да слышить моего младоумїа (XIII/XVI КП 124); бh же за высокомыслие его (XIII/бл.1425 ЛГВ 806). Трапляються назви свят: новомhсячие (XII СлРЯ IX 402); новоплодь~ (1280 СДЯ V 423) “свято збирання нових плодів”, а також назви почуттів, моральних якостей: добросьрди~ (1076 СДЯ III 13); великодоуши~ (XI I 382); зълосьрдь~ (III 423); крhпъкодоушь~ (XI Ср II 322) “мужність”; тьщеслави~ (III 1061).
У пам’ятках середньоукраїнської та новоукраїнської мови спостерігається як вживання дериватів, успадкованих з давньоруськоукраїнської мови, так і творення нових: головерхіє (1591 Сл XVI – п.п.XVII 6 254) “гола (непоросла) вершина (гори)”; краткословиемъ въсхититися (к. XVI В 8); вhтроразумиє (1608-1609 Сл XVI–п.п.XVII 6 163) “нерозсудливість, легковажність”; беложелезием покрыется (1652 ВУР I 54); острожεлчїε (сер. XVII СлЛекс 67) “міцність, гострота, обр. енергійність”; младовhчїε (74) “молодість”; позноплодїε (121) “пізнє дозрівання”; удобовhрїε (146) “довірливість”; сладопищїε (149) “солодощі”; лhпословїε (176) “красномовство”; доброзрачиε (200) “стрункість, краса”; гордословїε (440) “зарозуміла мова”; тяжкоглавїε (520) “головний біль”; равновhсие огня не презирай (1767 Ск I 343).
Творення складних іменників зі структурою, що поєднувала в собі ад’єктивно-субстантивні основи, базувалося на атрибутивних відношеннях між частинами підрядного мотивувального словосполучення, наприклад: мудроуми~ ¬ мудрый умъ; лютомhсти~ ¬ люта" мhсть; новомhсячие ← новый мhсяцъ; высокомыслие ← высока" мысль; правоверїе ¬ права" вера.
У пам’ятках досліджуваних періодів функціонують складно-суфіксальні деривати абстрактного значення з прономінально-субстантивними, нумерально-субстантивними основами та суфіксом -и~: ~диномысли~ (1076 СДЯ III 189); вьсепогыбhль~ (XI II 277); иновhри~ (IV 156); самовласти~ (XI Ср III 246) ”власна воля”; всєзлобїє (сер.XVII СлЛекс 22) “розлючення”; инодушїg (сер. або др. пол.XVII Син 134); въторозаконьg (XI СДЯ II 226) “назва однієї з книг Старого завіта”; дъвомыслиg (III 115) “незгода”; да ся присвоит их единомудрию (к. XVI В 81); кликал многолетье дьякон Алексей (1623 ВУР 459); названа десятословіем (1767 Ск I 149); докторово тристалhтіе отмhтили (264); о двоепутіи человhческія жизни толковали (302). Похідні з прономінально-субстантивними основами характеризуються як атрибутивними відношеннями між компонентами вихідного словосполучення, так і об’єктними (вьсепогыбhль~ ¬ погыбhль вьсехъ; иновhри~ ¬ ина" вhра). Деривати з першим числівниковим елементом базуються на словосполученнях із залежними компонентом у формі родового відмінка однини чи множини: много печали; много власти; шесть лhтъ; пять книгъ; двое лhтъ; четверо дней і т.д.
Одним із продуктивних формантів, який брав участь у творенні складно-суфіксальних іменників з абстрактним значенням в обстежених пам’ятках, був суфікс -ств(о) (-ьство). У праслов’янській мові зазначений формант творив n.abstrakta, у тому числі й складні найменування: *čarodějstvo (ЭССЯ 4 24) “чаклунство”; *dobrodějьstvo (5 42) “здійснення добрих вчинків” та ін. Ця його функція збереглася в давньоруськоукраїнській мові і значно активізувалася в мові середньоукраїнській. Основне значення, з яким виступали композити з суфіксом -ство, - це значення якості, властивості, ознаки, опредметненої дії.
Суфікс -ьство в мові давньоруськоукраїнської доби творив складні іменники з тим же значенням, що й суфікс -и~. Про це свідчить наявність у пам’ятках XI-XIII ст. словотвірних синонімів типу богобоязньство - богобоязни~; съмhреномuдрьство - съмhреномuдри~; зълохытрьство – зълохытри~ та ін.
Складно-суфіксальні іменники з опорним вербальним компонентом і суфіксом -ьство представлені лише конструкціями з першим субстантивним та прономінальним елементами. Деривати з субстантивно-вербальними основами часто фіксуються пам’ятками XI-XIII ст.: благочиньство (XI/XIII-XIV СДЯ I 215) “дотримання встановлених правил”; боголюбьство (260); человhколюбьство (XI Ср III 1491); древодhльство (XII III 81) “робота по дереву, обробка дерева” та ін. У писемних джерелах середньоукраїнської та новоукраїнської мови зазначений структурний тип поповнюється рядом новотворів: привернулъ его к конокормству (1389 П 103); роукоимъство (XV CСУМ II 307) “грошова порука, грошове забезпечення”; злоимство (1627 БерЛекс 39); народоводство (70); вhнцєноство (сер.XVII СлЛекс 404) “належність до знатного роду”; потрєбноє рємєсло єст и коновалство (к.XVII КЗ 134); большимъ количеством в хлhбопашествh были (к.XVIII ОЛУ 31); в пчеловодствh работали (31); препятствуютъ судоходству (32).
У пам’ятках давньоруськоукраїнського періоду трапляються поодинокі композити з першим займенниковим компонентом: сво~любство (XI Ср III 281) “самолюбство”; вьседhиство (1284 СДЯ II 273) “необмежена влада”. Цей структурний тип складно-суфіксальних іменників не набув продуктивності в наступні періоди розвитку української мови. У джерелах XVI-XVIII ст. фіксується небагато нових дериватів, наприклад: того дhля другие самохвалства (к.XVI В 60); самокупство (сер. XVII СлЛекс 272) “монополія”; на самоборство ляховъ призиваху (1740 ЛГр 76).
Складно-суфіксальні іменники з опорним субстантивним компонентом і суфіксом -ьств(о) були представлені в досліджуваних пам’ятках більшою кількістю структурних типів, як-от: з субстантивно-субстантивними основами: богобоязньство (XI/XIII-XIV СДЯ I 253); звhрообразьство (III 365) “жорстокість, подібність до звіра”; зълохытрьство (425) “брехня”; приемъ языковластво (XI/XVI ИФ 251); з ад’єктивно-субстантивними основами: благонравьство (XI СДЯ I 190) “покірливість; худоумьство (XI Ср III 1417); смерти лютозвhрства уподобиль (к.XVI В 71); голобрадство (1627 Сл XVI-п.п.XVII 6 249) “гола борода”; з прономінально-субстантивними основами: самовластьство (XI Ср III 250) “власна воля”; инобожьство (1280 СДЯ IV 156) “інше вчення про віру (єресь)”; иноверство возрастает (1626 ВУР I 53); з нумерально-субстантивними основами: ^ многоб̃жества идольскааго оуклан##с# (1037-1050 СлІл 79); радуйся ты, архистратиже, шестокрылству похвала (XII ХождБог 166); многодолжство (1264 СлРЯ IX 199) “великі борги”; типокграф многолhтство вhншуєт (XVII УП 132). Проте жоден з них не відзначався активністю використання як у давньоруськоукраїнській, так і в середньоукраїнській та новоукраїнській мові к.XVII-XVIII ст.
Найменшою продуктивністю в сфері складно-суфіксальної деривації іменників з абстрактним значенням характеризувався суфікс -(н)ость. Очевидно, це пояснюється тим, що він був продуктивним у творенні простих абстрактних іменників від прикметникових основ, а, отже, сполучуваність його з іменниковими (а тим більше з дієслівними основами) була низькою. Цей формант служив засобом вираження абстрактної якості, наприклад: высокомыслность (1616 ЄУС 28); добровонностю цнw(т) наполнєны (283); уставичне на богомысльности (1618 БШ 210); любоплотностъ (сер. XVII СлЛекс 360) “хтивість”; вhкопомна некгдысь старожитность маєт (XVII УП 204); на(и)паче жє іноковъ врєждаєтъ сребролюбно(ст), а сп̃сє(н)ную творитъ по(л)зу трудолюбно(ст) (к.XVII КЗ 298); помстится Хс̃ г̃(с)дь и за памятозлобности (303); з(ъ) лєг(ъ)комыслности своєй у свой умъ тоє узявъ (1723 ПрЛист 38). Основна маса наведених похідних характеризується неоднозначною словотвірною інтерпретацією. Так, на думку більшості вчених, вони мотивуються переважно складними прикметниками і тому належать до сфери афіксального словотворення (Н.Ф.Клименко, В.О.Горпинич та ін.): памятозлобности ← памятозлобный; трудолюбно(ст) ← трудолюбный; сребролюбно(ст) ← сребролюбный; лєг(ъ)комыслности ← лєг(ъ)комыслный; єдиномысльность ← єдиномысльный; многомовность ← многомовный. Проте загальноприйнятим є також твердження, що в основі творення таких похідних однаковою мірою лежать і словосполучення, а тому вони можуть бути віднесені до дериватів, утворених основоскладанням (О.Т.Волох та ін.), яке в цих випадках супроводжується суфіксацією: высокомыслность ← высоко мыслити; єдиномысльность ← єдино мыслити; єдновласность ← єдиная власть; трудолюбно(ст) ← любити трудъ; памятозлобности ← злобно памятати; лєг(ъ)комыслности ← лєг(ъ)ко мыслити; добровонность ← добре воняти і т.д. Окремі складні іменники з суфіксом -(н)ость з’являлися як кальки, без відповідної мотивації прикметниками: любоплотностъ, salacitas (сер.XVII СлЛекс 360) (мотивується, очевидно, словосполученням любити плоть з характерною перестановкою компонентів складення).
У системі складно-суфіксальних іменників з абстрактним значенням найбільшою вживаністю відзначалися опорні компоненти –любиє; -дhяниє; -носиє, регулярність використання, часткова делексикалізація наближає їх до афіксоїдів. Серед перших компонентів найуживанішими були основи бого-; благо-. Деривати з цими компонентами запозичені зі старослов’янської чи давньоруськоукраїнської мов і становлять собою кальки старогрецьких слів з початковим елементом έύ-.
Вагомим формантом у сфері композитотворення виступав суфікс -ець. Функція творення n.agentis, яку він виконував у праслов’янській мові, збереглася в українській мові. У давньоруськоукраїнській мові трапляються деривати, успадковані з праслов’янської доби: *domočędьcь (ЭССЯ V 69) “той, хто належить дому, сім’ї”; *mytojьmьcь (XXI 82) “той, хто збирає мито” тощо. Походження багатьох інших пов’язують з калькуванням іншомовних утворень, здебільшого давньогрецьких. Композити з суфіксом -ьць(-ець) на позначення осіб виступали в давньоруськоукраїнській мові в двох структурних різновидах: з опорною субстантивною основою та з опорною вербальною основою.
Складно-суфіксальні назви осіб з опорною дієслівною основою поділялися на такі лексико-словотвірні типи: 1) найменування виконавців дії за сталим чи тимчасовим заняттям або професією; 2) назви осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості.
У найменуваннях виконавців дії за сталим чи тимчасовим заняттям або професією в ролі першого компонента вживалася основа іменників, наприклад: баснозиждьць (XI/ХIII-ХIV СДЯ I 106) “творець казок, міфів”; водоносьць (454); иконописьць (IV 139); каменосhчьць (196) “каменетес”; копиєносьць (262); кънигописьць (356) “той, хто переписує книги”; мнихоборьць (553) “той, хто бореться з монаством”.
Складно-суфіксальні іменники з субстантивно-вербальними основами та суфіксом -ець широко побутують у середньоукраїнській мові. Щоправда, у пам’ятках ранньої середньоукраїнської мови зафіксована невелика кількість таких похідних. Це зумовлено характером збережених джерел, де відображалося живе народне мовлення. А словотворення за допомогою основоскладання було дуже обмеженим у народній розмовній мові XIV – XVст.
У пам’ятках пізньої середньоукраїнської мови спостерігається інтенсивне поповнення аналізованого структурного типу новими похідними: гривострыжецъ (XVI Тимч I 607) “той, хто скуповує гриви кінські на сита”; млатобієцъ (1627 БерЛекс 64); броздоносецъ (1650 Сл XVI-п.п.XVII 3 75) “той, хто гнуздає коня”; тростоносєцъ (сер. XVII CлЛекс 93) “той, хто вирощує очерет”; ягодоносєць (99) “той, хто носить ягоди”; сыротворєцъ (114); китоловєцъ (119); речотворєцъ (сер.або др.пол. XVII Син 123) “промовець”; чрєзъ листоподавъца вашмо(с)цhного, пожалу(й), мо(с). вичекати малоє врємя (1729 ПрЛист 47) і т.д.
Творення складних іменників, структура яких поєднувала субстантивно-вербальні основи, базувалося на об’єктних відношеннях між частинами мотивувального підрядного словосполучення. Усім композитам цього типу властива перифраза N + V + ець → той, хто VN (де N – основа іменника; V – дієслова), що підкреслює здійснення дії над певним об’єктом, вираженим першою основою складення, наприклад: листоподавецъ → той, хто подає листи; полководецъ → той, хто водить полки. Поодинокі іменники для адекватного опису їх значення потребують доповнення перифрази додатковим семантичним компонентом (він не має в структурі складного слова співвідносного елемента, тому береться в дужки): земледhлецъ не → той, хто робить (дhлаєтъ) землю, а → той, хто (коло) землі робить; вдовоженецъ не → той, хто женить удову, а → той, хто жениться (на) удові; иконоборецъ → той, хто бореться (з) іконами.
У назвах осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості, у давньоруськоукраїнській мові морфологічне вираження першого компонента мало значно більше різновидів, ніж у попередній групі, і було представлене такими типами основ: 1) субстантивними: дроуголюбьць (1076 СДЯ III 85) “той, хто любить друга”; грhхолюбьць (XI/XIII–XIV II 398) “грішник”; женолюбьць (III 248) “той, хто любить жінок”; 2) адвербіальними: доброписьць (XI СДЯ III 10) “той, хто гарно пише”; дъвоженьць (112); съключижес# Феwфилоу Алеzандрьскомоу прити, иже бh глоубокоразоумець (XI/XIII-XIV ХА 392); 3) нумеральними: дъвородьць (XI СДЯ III 116) “хто має подвійну природу”; перволюбецъ (XII СлРЯ XIV 201) “хто бажає бути першим”; 4) прономінальними: самовидьць (1097 Ср III 246) “свідок”; Авель бо, первенца гв̃и wс̃тивъ, бг̃олюб’ца негли себелюб’ца сътвори (XI/XIII-XIV ХА 31); кленется ... всевидцем (XI/XIV ИФ 350).
Деривати зазначених структурних типів активно фіксуються пам’ятками подальших періодів: гвоздиколюбецъ (1596 Сл XVI–п.п.XVII 7 133) “любитель їжі, приправленої гвоздикою”; быст муж. . . нищелюбец (к. XVI В 125); роскошолюбцы болшъ нhж боголюбцы (1616 ЄУС 545); к нhкому епископу благочестиву, сиротолюбцу (126); всеядецъ (1642 Сл XVI–п.п.XVII 5 33) “той, хто все споживає”; древним мудролюбцам служили (1776 Ск I 108); о глухіи лицелюбцы! (156); которого наружностелюбцы проминув (1783 I 254).
Похідні цієї семантики описуються перифразою N + V + ець → той, хто VN, наприклад: трудолюбец → той, хто любить труд; славолюбец → той, хто любить славу. Найбільшу кількість дериватів становлять слова з другим компонентом –любец(ъ). Ці іменники виникли в українській мові внаслідок калькування.
Складно-суфіксальні деривати з опорним субстантивним компонентом і суфіксом -ьць (-ецъ) у пам’ятках ХІ – ХІІІ ст. іменували осіб за зовнішніми властивостями чи внутрішніми якостями. У ролі першого компонента в них виступали такі основи: 1)іменникові: великыи же И"ковъ братобожець, вина и сикера не те (XI/XIII-XIV ХА 261); домочадьць (1284 СДЯ III 43); 2)прикметникові: черноризьць (1076 Ср III 1561); бhгаи ^ дръзновениа толикыа хоулы къ жидовскооумъцу (XI/XIII-XIV ХА 475); 3)займенникові: нечьстивыи самовластець (XI/XIII-XIV ХА 477); 4)числівникові: съторuчьць (XI Ср III 846); четвьртовластьць (1119 1509) “правитель четвертої частини області”; обрhтаеться двоивhрець (XIII/XVI КП 191).
У мові наступних століть найчисленнішою групою представлені композити з ад’єктивно-субстантивними основами: гологлавецъ (1596 Сл XVI-п.п.XVII 7 4) “лиса голова”; бhлобровецъ (1649 3 147); бhлогубецъ (148); златовласєцъ (сер. XVII Сл Лекс 98); чужозємєцъ (сер. або др. пол. XVIII Син 169); о тую зємлю на новосhлцовъ были чєломъ (1740 ПрЛист 90); преданій старообрядцовъ слыхали (к. XVIII ОЛУ 30).
Творення складних іменників зі структурою, що поєднувала в собі ад’єктивно-субстантивні основи, базувалося на атрибутивних відношеннях між частинами мотивувального підрядного словосполучення. Деякі композити аналізованого структурного типу характеризуються полімотивацією, так, похідні бhлогубецъ, бhлобровецъ мотивуються й словосполученнями бhлыє губы, бhлыє брови, і складними прикметниками бhлогубый, бhлобровый.
Значно менше зафіксовано в пам’ятках подальших періодів похідних із препозитивною числівниковою основою. Деривати цього структурного типу трапляються в писемних джерелах новоукраїнської мови XVIII ст., наприклад: односельцями Никоном і Антоном (1729 ДНМ 216); единоземцєв ваших (1734 АКНЗС I 55); однорожєцъ правдивій (1759-1775 ЛГП 78) “той, хто належить до одного роду”; двовhрецъ (XVIII Тимч I 676) “той, хто визнає дві віри”; двоєсловецъ (677) “нещирий, облудний чоловік”.
Складно-суфіксальні утворення з суфіксом -ьникъ були знані вже в мові стародавніх східних слов’ян XI–XIII ст., про що свідчить широке вживання цих одиниць у давньоруськоукраїнських пам’ятках, хоча суфікс -ьникъ поступався за продуктивністю суфіксові -ець (-ьць). Порівняно низьку активність цього форманта в творенні складно-суфіксальних лексем, очевидно, можна пояснити високим рівнем його вживаності у сфері формування системи монокореневих іменників – назв осіб за професією, спеціальністю, родом занять. Такі мотивовані агентивні найменування могли входити до складу композитів, утворених шляхом чистого складання, наприклад: богопроповhдьникъ (XI/XIII-XIV СДЯ I 265) “проповідник божого вчення, християнської релігії”.
Складно-суфіксальні іменники з суфіксом -ьникъ у пам’ятках давньоруськоукраїнської мови XI – XIII ст. мали опорну дієслівну або іменникову основу. У ролі першого компонента, як правило, виступали основи іменників, прикметників, числівників, займенників. Другий компонент становив семантичне ядро складення.
Композити з опорним вербальним компонентом називали особу, що виконувала будь-яку дію, названу дієслівною основою й конкретизовану першою основою складення. Вони поділялися на такі лексико-словотвірні типи:
1) найменування виконавців дії за сталим чи тимчасовим заняттям: зорозвhздьникъ (XI СДЯ III 403) “той, хто спостерігає за зірками”; кънигохранильникъ (IV 356) “той, хто зберігає книжки”.
У пам’ятках середньоукраїнської мови XVI-XVII ст. зафіксована кількісно обмежена група похідних з суфіксом -ник, що вказували на осіб за їх сталим чи тимчасовим заняттям: чароwтравник (сер.XVII СлЛекс 156); землемhрникъ ( 452); а воскобоиникъ варит воскъ (к. XVII КЗ 148);
2) назви осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх поведінку, погляди, моральні якості: страньноприимьникъ (1076 Ср III 539) “той, хто з любов’ю приймає мандрівників”; человhкоuгодьникъ (1492) “улеслива людина”; трuдоположьникъ (1097 III 1007) “захисник”; братоненавидьникъ (XI/XIII-XIV СДЯ I 309); дароприимьникъ (XI II 430) “той, хто бере хабарі”; лъжеславьникъ (IV 440) “той, хто розповідає брехню”. У наступні століття продовжується процес творення похідних з цим значенням. В основному це деривати, не спостережені в пам’ятках давньоруськоукраїнської доби, наприклад: еще еси чревобhсник (к. XVI В 38); гортанобhсникъ (сер. XVII СлЛекс 100) “ненажера”; клопототворникъ (458) “той, хто завдає клопіт”; лицεпрїεмникъ (464) “лицемір”.
Творення аналізованих композитів з субстантивно-вербальними основами базувалося на об’єктних відношеннях між частинами мотивувального словосполучення, а значення виражалося спільним семантичним компонентом “той, хто”.
Композити з займенниково-вербальними компонентами виникали на базі предикативних зв’язків між складовими елементами мотивувальної синтагми. При цьому перший компонент походив від основи означального займенника сам або присвійного свій. Вони вказували на назви осіб за характеризуючою дією, наприклад: самочинникъ (1627 БерЛекс 111) “свавільник”; своєчинникъ (сер.або др. пол. XVII Син 155).
Складно-суфіксальних іменників з опорним субстантивним компонентом та суфіксом -ьникъ (-ник) виявлено в пам’ятках XI-XIII ст. значно більше, ніж похідних з опорним вербальним елементом. Композити з опорним іменниковим компонентом та суфіксом -ьникъ (-ник) називали особу, яка характеризувалася тим, що названо в опорній основі й конкретизовано в першій основі складення: ~диномисльникъ (XI/XIII-XIV СДЯ III 190) “однодумець”; небесоградникъ (XI/XIII-XIV СлРЯ IX 12) “той, хто мешкає на небесах”; створи себh и единохрамника и единотрапезника (XI/XIII-XIV ХА 506); иновhрником не явите (XI/XVI ИФ 254); легкооружником к нам явити (299).
Окремі складно-суфіксальні іменники розгляданих структурних типів характеризуються подвійною мотивацією. Так, слова ~диномисльникъ, иновhрникъ, единовhрникъ мотивуються прикметниками ~диномисльныи, иновhрныи, единовhрныи і словосполученнями ~дина" мисль, ина" вhра, едина" вhра.
Середньоукраїнська мова успадкувала основні структурні типи давньоруськоукраїнських складних іменників на -никъ. За вже існуючими зразками в мові цього періоду твориться значна кількість нових похідних, наприклад: таковий своевольник явился (1633 ВУР I 133); скротить только самовольников (1638 I 195); всеоружникъ (сер. XVII СлЛекс 92) “той, хто у всеозброєнні”; самозаконникъ (99); добронεнавистникъ (269) “ненависна людина”; богокорчεмнїкъ (429) “шинкар”; єсте(с) кож(д)ий чужоло(ж)нику (1659 Гал 69); Сімонъ чорнокнижникъ (154) тощо.
У пізній середньоукраїнській мові XVII ст. розширюється коло значень композитів з суфіксом -никъ, про що свідчить наявність у пам’ятках цього періоду не тільки похідних – назв осіб, а й таких, що іменують тварин за їх зовнішніми ознаками чи особливостями поведінки: можетъ прировняти розумъ Грецкій … до едноходника коня (XVII АР 109); червленокри(л)ни(к) птица (сер. XVII СлЛекс 315). Трапляються також поодинокі лексеми з предметним значенням: єдинодревникъ (XVII Тимч 881) “судно, витесане з цілого (єдиного) дерева”.
Новоукраїнська літературно-писемна мова XVIII ст. успадкувала з мови попередніх століть кількісно невелику групу складно-суфіксальних іменників з суфіксом -никъ (-ник): слідство у справі фальшивомонетників розпочали (1714 ДНМ 63); бывший сотникъ з(ъ) единомишленниками своими порешилъ (1715 83); таких легкомислников не видели (1732 ДНМ 253) тощо.
Нульовий формант займав позицію високої продуктивності у сфері складно-суфіксальної деривації протягом досліджуваних періодів розвитку української мови. Окремі композити сформувалися ще в праслов’янський період, наприклад: *konovalъ (ЭССЯ X 194) “ветеринар”, утворене шляхом складення двох основ *kon і *valіtі, *val’atі; *kozopasъ (XII 25) “пастух”– складення *koza і кореня дієслова *pastі; *kurojědъ (XIII 127) “той, хто їсть курей” – складення *kurъ і кореня дієслова *ědtь, *ěstі тощо.
У пам’ятках XI – XIII ст. зафіксовані здебільшого назви осіб: чародhй (1076 Ср III 1472) “чарівник”; даролюбъ (XI СДЯ II 430) “той, хто любить приймати подарунки”; зъломыслъ (XI/XIII-XIV III 418); лютодhй (IV 486); моужеженъ (XII СДЯ V 37) “гермафродит”. У середньоукраїнській та новоукраїнській мові к.XVII-XVIII ст. нульовий формант відрізнявся найбільшим спектром лексико-словотвірних значень. Зокрема, крім назв осіб, у пам’ятках досліджуваних періодів функціонували нульсуфіксально-складні похідні, що називали рослини: прошку живокосту (XVIII Тимч 924); тварин: голопупъ (XVII Тимч 553) “пташеня; мала дитинка”; жовтобрухъ (XVIII Тимч 936) “безнога ящірка”; велерыбъ страшный и великий (XVII Тимч 638); явища природи: голощокъ (XVIII Тимч 556) “ожеледь”; конкретні предмети: водонос (1676 Тимч 126) “посуд для зберігання води”; колодезъ в замку с коловротомъ; тые макогоны, що куха(р)ки макъ мну(т) (к.XVII КЗ 152); меду макоте(р)тъ повен натоптавъ (1719 ДНМ 104); зброю (структури з першим займенниковим компонентом): взяв самопа(л) (1649 ДМВН 194); у кутку меч-самосіч (197); самострhл (сер. XVII СлЛекс 100); часові поняття: лhтопроводъ – первое сентября (1637 ВУР I 176); місце дії стихійних сил природи: водотεчь (сер.XVII СлЛекс 434) тощо.
Суфікс -telь у праслов’янській мові виступав засобом творення n.agentis. Ця його функція збереглася у сфері складно-суфіксальної деривації. Від інших формантів, які творили лексеми зі значенням особи, -тель відрізнявся тим, що сполучався лише з дієслівними основами. У давньоруськоукраїнській мові творилися переважно назви виконавців дії за сталим чи тимчасовим заняттям або за професією, наприклад: образоломитель (1073 СлРЯ XII 140) “той, хто знищує ікони”; рукодhлатель (1097 Ср III 194) “той, хто займається ручною роботою”; нищепитатель (XI/XIII-XIV СлРЯ IX 390) “той, хто відає притулком для злидарів”.
У середньоукраїнській мові XVI-XVII ст. поповнюється склад дериватів-назв осіб з цим формантом: маєть бите не басносказатель (1586 БШ 38); гумночиститель (1642 Сл XVI–п.п. XVII 7 118); вhстоноситεл (сер.XVII СлЛекс 82); пεрстεноситεл (86); птицокормитεл (98); звhроборитεл (102); книговязатεл (102) тощо. Сфера їх використання не пов’язана з народно-розмовним мовленням, семантика багатьох похідних визначає належність цих слів до традиційної церковної термінології.
За допомогою суфікса -тель у мові XI-XIII ст. творилися також композити-найменування осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх поведінку, погляди тощо, наприклад: даропри"тель (XI/XIII-XIV СДЯ II 430) “той, хто бере хабарі”; злодhлатель (III 416) “злодій”; лъжесъказатель (1284 IV 440) “хто говорить брехню”.
Обстежені пам’ятки наступних століть фіксують невелику кількість апелятивів, що позначають осіб за їх внутрішніми якостями, уподобаннями, поведінкою: грошовладатель (XVI Тимч I 615); еще еси грътаноигрател убирается (к.XVI В 38); еще еси кровопрагнител (38).
Складно-суфіксальні деривати на -ица чоловічого роду реконструюються в праслов’янській мові: *krъvopijьcа (ЭССЯ XIII 63) “кровопивець; жорстока, люта, жадібна до вбивства людина”, утворене на базі словосполучення *krъvъ piti шляхом складення *krъv- та *piti в поєднанні з суфіксацією. У давньоруськоукраїнській мові на базі іменників зі значенням чоловічого роду розвиваються деривати спільного роду: послоуша цр̃̃̃ь и свинобоицу Леwнту (XI/XIII-XIV ХА 530); кровопиица прозванъ (XI/XVI ИФ 200); винопиица (XII СДЯ I 433) “п’яниця”. У середньукраїнській та новоукраїнській мові побутують в основному деривати, успадковані з давньоруськоукраїнської мови. Складно-суфіксальні іменники спільного роду з суфіксом -ица представлені в пам’ятках досліджуваних періодів лише конструкціями з опорним вербальним компонентом. На відміну від них, композити жіночого роду з суфіксом -ица (-ница; -льница) існували в двох різновидах: з опорним дієслівним та іменниковим елементами. У давньоруськоукраїнській мові вони служили засобом номінації осіб: мироносица (1057 СлРЯ IX 174) “жінка, що приносила миро для помазання Ісуса Христа в гробниці”; гигантородица (XII СДЯ II 318) “жінка, що народжує велетнів”; святыа богородица (XIII/XVI КП 9); приміщень: кънигохранильница (XI СДЯ IV 356) “бібліотека”; страньноприимьница (XII Ср III 540) “притулок для бездомних бідняків”; нищепитальница (XII СлРЯ IX 390) “благодійний заклад, де годують бідних”. Зрідка іменували тварин та конкретні предмети: мъногоножица (XIII СДЯ V 65) “вид морської тварини”; ногоомывальница (XIII/XIV 428) “таз для обмивання ніг” та ін.
У мові наступних століть спостережені композити як з другою вербальною, так і субстантивною основами. У ролі першого елемента виступали основи іменникові та займенникові: болвохвалница поганская (1666 ПК 123) “ідолопоклонниця”; колhнопоклонницы, nixij (сер. XVII СлЛекс 281) “набожні”; иноколhнница (сер. або др.пол. XVII Син 122); указъ самодєржици вручили (1726 ДДГ 44); поющи бг̃ородици надъ плємєнємъ (XVIII ЛГр 41).
Близьким до типу композитів на -ець за словотвірною та лексичною семантикою є дериваційний тип складно-суфіксальних іменників з формантом -ца (-ця) для позначення осіб чоловічого роду. Названі типи можна кваліфікувати як словотвірні синоніми. Похідні з аналізованим формантом функціонували ще в давньоруськоукраїнській мові, вони представлені лише конструкціями з опорним вербальним компонентом: злотворца всеи сквернh (XI/XVI ИФ 221); пhснотворца стараго времени (СПІ 386); всемоу миру животодавца (XII/бл.1425 ЛГВ 924). Суфікс -ца (-ця) займав у давньоруськоукраїнській мові позицію найменшої продуктивності. У середньоукраїнській та новоукраїнській мові його продуктивність дещо зросла, оскільки спостерігається творення нових дериватів: всякий мужобойца не маєт живота вhчного (60-ті рр. XVI КА 214); быдлокрадца (I пол.XVII Cл XVI-п.п.XVII 3 110) “злодій худоби”; листоподавцу отправил назадъ з бранними словами (1720 ЛВел I 167); на правдомовцу Пушкара за тое узлился еси (355); детогубца (XVIII Тимч 706) “той, хто загубив дитину”. Аналізовані похідні співвідносяться з об’єктними підрядними словосполученнями (чинити зло; красти злато; пhти псалмы).
Основні результати дослідження складно-суфіксальної словотвірної системи української мови XI-XVIII ст. сформульовані в загальних висновках.
1. Складно-суфіксальні похідні – результат розвитку всієї дериваційної системи української мови, її надзвичайно розгалужена й активна ділянка. Аналіз мовних фактів показав, що розглядана група мотивованих слів – це система, що має вихід у різні сфери функціонування мови. Структурні типи композитних іменників у давньоруськоукраїнській, середньоукраїнській та новоукраїнській мові мали різноманітне вираження і стали невід’ємним компонентом формування значення слів і вираження думки. Такі одиниці значно збагатили лексичний склад української мови за писемний період її розвитку. Вони є яскравою самобутньою рисою українського словотвору.
2. Зародження основних моделей складно-суфіксальної деривації іменників простежується уже в найдавніших пам’ятках давньоруськоукраїнської мови. Окремі деривати сягають ще праслов’янської епохи, походження багатьох аналізованих лексем пов’язане з калькуванням іншомовних утворень, здебільшого давньогрецьких. Остаточне формування основних структурних типів композитів припадає на XVII ст., коли здійснювалися інтенсивні процеси уніфікації та нормалізації всіх підсистем української мови. Саме з цього часу спостерігається розширення дериваційної бази та інтенсивний ріст численності досліджуваних похідних.
3. У сфері складно-суфіксальної деривації діяла тенденція до залучення найпродуктивніших формантів. Формування словотвірного значення, поєднання словотворчого форманта з твірною основою в структурах, утворених способом основоскладання в поєднанні з суфіксацією, відбувалося за іншими законами, ніж у похідних, утворених чисто суфіксальним способом, зокрема, суфікс додавався не до готової композитної основи, а одночасно з поєднанням двох основ у цільнооформлену одиницю.
4. У системі творення складно-суфіксальних іменників з абстрактним значенням використовувалися суфікси -и~; -ни~; -ени~; -ти~; -ьство; -ость. Найбільшою продуктивністю протягом досліджуваних періодів відзначалися форманти -и~; -ни~; -ени~; -ти~; менш продуктивними були -ьство та -ость.
5. Найбільшою продуктивністю в системі творення назв осіб протягом досліджуваних періодів розвитку української мови характеризувалися суфікси: -ьць(-ець); -ьникъ(-ник); -тель; -Ø, вони освоювали дедалі більшу дериваційну базу, розширювали коло лексико-словотвірних значень. Менш продуктивними були -ица та -ца. Крім того, суфікси відрізнялися сполучуваністю з основами різних типів. Так, форманти -ьць(-ець) та -Ø активніше сполучалися з дієслівними основами, -ник – з іменниковими, а -тель та -ца – лише з дієслівними.
6. Аналізовані складно-суфіксальні іменники української мови XI-XVIII ст. поділяються на два структурні різновиди відповідно до основного поділу всіх похідних цього способу словотвору: складення з опорним субстантивним та вербальним компонентами. Морфологічна репрезентація першого елемента складення мала значно більше різновидів і була представлена субстантивними, ад’єктивними, прономінальними, нумеральними та адвербіальними основами. Місце опорного компонента в розгляданих лексемах не завжди є фіксованим, трапляються випадки, коли він знаходиться на початку складення.
7. У складно-суфіксальних похідних досліджуваних періодів спостерігається тенденція до трансформації високочастотних елементів складення в афіксоїди. Зокрема, до суфіксоїдів тяжіють такі опорні компоненти розгляданих дериватів: -любие; -носїе; -творие; -словие; -славие; -дhяниє (-дhянїє); -вhрие; -властие; -сердіе; -разумїє; -умїє; -дhйство; -любьство; -губьство; -верство; -любєцъ; -носєцъ; -давєцъ; -дhльникъ; -приимьникъ; -словьникъ; -носъ; -дhй; -любъ; -пасъ; -єдъ; -продатель; -делатель.; до префіксоїдів – такі перші елементи: бого-; благо-; зъло-; добро-; єдино-; слово-; славо-; отце-; свободо-; мудро-.
8. Успадкувавши загальну слов’янську словотвірну типологію в сфері композитотворення, дериваційна система української мови надала різним структурним типам неоднаковий ступінь продуктивності, який міг знижуватися чи навпаки – підвищуватися з часом. Розвинена система суфіксальних формантів середньоукраїнської та новоукраїнської мови успадкована з давньоруськоукраїнської доби. У міру формування дериваційних норм національної української мови починають набувати особливої активності структурні типи композитів, властиві живій народно-розмовній мові.
|
