Діяльність видавництва «Карпати» в краєзнавчому русі України (1945 – 1991 рр.)

Краткое содержание

У Вступі обгрунтовуються актуальність дослідження, його хронологічні межі, сформульовано мету, завдання та методи дослідження, вказується на його наукове та практичне значення, подаються відомості про апробацію результатів дослідження та публікації.

У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» – викладаються результати, аналіз літератури з досліджуваної проблеми, подана характеристика джерельної бази, узагальнюються основні тематико, методологічні питання до вирішення проблеми

Книгодрукування  на історичному Закарпатті має  драматичну історію. Від періоду середньовіччя (ХVІ – ХVІІ ст.), коли, як стверджують дослідники, існувала друкарня в с. Грушеві, що на Тячівщині, на теренах  краю тривалий час була відсутня видавнича і поліграфічна база для випуску видань кириличною азбукою, що негативно позначилося на розвитку культури автохтонного населення. Періодику й книги ХVІІІ і більшої частини ХІХ ст. закарпатцям доводилося друкувати у Відні, Будапешті, Перемишлі та Львові. Лише у 1867 р., після тривалих митарств упродовж чи не всіх попередніх років ХІХ ст., тодішнім культурно-освітнім діячам краю вдалося заснувати друкарню в Ужгороді з новітньою на той час поліграфічною технікою. Підприємство одразу ж заявило про себе виданням освітянського часопису «Учитель» (04.04.1867) та газети «Світ» (01.07.1867). У 20 – 30-х роках ХХ ст. на Закарпатті вже діяло чимало приватних друкарень і не лише в найбільших містах краю, як Ужгород, Мукачево, Берегово, а й у таких населених пунктах, як Свалява, Хуст, Рахів, Іршава тощо [119, с. 117].

Після возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною ( 1945)  всі приватні друкарні та видавництва були націоналізовані. натомість було утворено єдине обласне книжково-газетне видавництво, що 1964 р. було реорганізоване на республіканське і дістало назву «Карпати». Відсутність традицій в діяльності цього видавництва та конкретизації в умовах тоталітарного режиму, цілковита підпорядкованість у всьому державній комуністичній диктатурі надали діяльності цього видавництва в досліджуваний період надійного провідника політики радянської влади, а його продукції своєрідного «рупору» комуністичної ідеології відтак книжковий репертуар видавництва «Карпати» може слугувати своєрідним історичним дзеркалом тієї епохи.

Незважаючи на очевидну важливість зазначеної теми, діяльність видавництва «Карпати» ще не була у нашому книгознавстві предметом спеціального дослідження. Цієї теми науковці торкалися принагідно та дотично. Наприклад, у  монографічних дослідженнях Т. Ківшар про український книжковий рух і реорганізацію структури видавничої системи УРСР в 50-70-х роках ХХ ст., дисертаційній роботі Н.Марченко, присвяченій книговиданню для дітей 20 -80-х років ХХ ст., роботах М. Агуф, М. Коваль, А. Козаченко та В. Ігнатієнко, які досліджували особливості формування української радянської книги, В. Білозуб, що аналізував проблеми організації видавничої справи в радянській Україні, вивчаючи тематику та цільове призначення книжкової продукції, О. Молодчикова, який приділив особливу увагу випуску літератури громадсько-політичного спрямування тощо.

Наукові розробки українських істориків І. Крип‘якевича, С. Білоконя, Л Баженова. О. Молодчикова, М. Сенченка які подають фактичні відомості про видавничі організації та видання на Україні.

Методику досліджень регіональної книговидавничої справи певною мірою розроблено в працях російського книгознавця М. Малихіна та його учнів В.Волкової, Е. Ахунджанова (Узбекистан), А. Алекперова (Азербайджан), Р. Гузаїрова (Башкортостан), Т. Ківшар (Україна), В. Кіряка (Молдова), А. Карімуліна (Татарстан), Д. Каунаса (Литва), Є. Умецької (Білорусь). Особливості реконструювання «репертуару провінційної книги» подано в публікаціях Н. Каверіної. Неабияку цінність для даного дослідження становили праці М. Сенченка та М. Низового з питань статистики друку.

Основу джерельної бази даного дослідження становлять книжкові публікації, рецензії та замітки про діяльність видавництва «Карпати» і його продукцію в періодичній пресі,   архівні документи, спогади видавців. Важливе джерело являють собою також дотичні до теми постанови ЦК КПРС, ЦК КП України, радянського уряду та підвідомчих їм органів та установ. Таким чином, незважаючи на відсутність цільових монографічних досліджень, наявна джерельна база дозволяє зробити обґрунтовані висновки щодо відображення історичних подій, явищ і тенденцій у продукції видавництва «Карпати».

Другий розділ дисертації - «Діяльність видавництва «Карпати»: основні тенденції, напрямки та форми роботи» - присвячений аналізові змісту та форм   практичної роботи зазначеного  видавництва в досліджуваний період по втіленню в життя політики правлячого режиму. 

Як засвідчує аналіз,   принципи, форми та методи роботи видавництва «Карпати» були типовими для діяльності аналогічних підприємств колишнього Радянського Союзу. Найважливішим  у  роботі цього, як і всіх інших підприємства та установ  у радянській системі   був принцип плановості. При цьому видавничі плани складалися не за результатами соціологічних досліджень, не в результаті моніторингу інтересів публіки чи маркетингу наявного попиту та платоспроможності, а лише у відповідності до настанов комуністичної партії та радянського уряду, трансформованих у вказівки Держкомвидаву, місцевих партійних та радянських органів, якими й визначалась “актуальність” видань.

Спрямування діяльності «Карпат», як і інших видавництв, Держкомвидав України здійснював через тематичні огляди випущеної літератури і відповідні директивні документи, а, головне, через формування і затвердження планів – перспективного, редакційної підготовки та планів випуску літератури на кожний рік. Держкомвидав мав у своїй структурі відділ республіканських видавництв у обласних центрах. У ньому працювали редактори, старші редактори – своєрідні куратори і опікуни окремих видавництв. Кожний опікувався, як правило, двома видавництвами, отже, добре знав кадри і стан справ, можливості, “сильні” і “слабкі” сторони видавничого колективу. Куратори, поряд з керівником відділу та його заступником, доводили («при потребі») термінові завдання до керівників видавництв, висловлювали свої критичні зауваження по книгах. Що стосується місцевих партійних органів, то вони здійснювали свою “керівну” та “спрямовуючу” місію   усними вказівками - безпосередньо чи по телефону.

Незважаючи на те, що актуальність завдань диктувалася згори, від видавничих колективів вимагались ініціатива, творчий пошук, “цікаві” пропозиції. - звісно, у визначених напрямах.

Видавництво «Карпати» складало кілька планів: перспективний, редакційної підготовки, річний і квартальний. Серед них основним був річний тематичний план, який затверджувався Закарпатським обкомом Компартії України (в період роботи видавництва як обласного книжково-газетного),   а з 1964 р., коли видавництво набуло республіканського статусу, – Держкомвидавом УРСР. Затверджений у такий спосіб річний тематичний план був обов‘язковим до виконання; він визначав і зміст, і обсяг роботи, забезпечувався в плановому порядку фінансовими і матеріальними ресурсами.

У прагненні будь-що досягти поставленої мети, правлячі кола запровадили широку систему інформації та пропаганди. У кожному партійному органі від ЦК до  місцевих партійних органів ─ існувала група, відділ або окремий працівник, до обов‘язків яких належало керівництво або кураторство  засобів масової інформації і пропаганди. В обов‘язках літ працівників пріоритетним вважалось «доопрацювання» авторських матеріалів, тобто нерідко просто написання статей, заміток від чужого  імені.   Подібне, хоч і в пом‘якшеній формі,  практикувалося і в роботі видавництв.

Разом із визначеним та знайденим в результаті цілеспрямованого пошуку майбутнім “автором” (чи автором твору, який  надійшов до видавництва “самопливом”, що було рідкістю) узгоджувалась структура рукопису, межі теми, форми викладу матеріалу, терміни подання “автором” готового рукопису до видавництва. Після того, як обидві сторони, тобто “автор” і “видавництво”, доходили згоди з принципових питань, видавництво укладало договір, у якому всі домовленості були чітко визначені й обумовлені. Як правило, після підписання видавничого договору тема з прізвищем автора і назвою книги потрапляла до перспективного плану. Це робилося для того, щоб автор упевнено, сумлінно і без поспіху міг працювати над рукописом, усвідомлюючи, що його майбутній твір вже запланований видавництвом і побачить світ у визначений термін. Цей термін передбачав певний резерв часу для вивчення і рецензування рукопису, доопрацювання його при потребі автором, для нормального редагування.

Одержавши від автора рукопис, редактор його читав, складав так званий «редакторський висновок», який, окрім редактора, підписувався завідувачем редакції і головним редактором видавництва. По суті, висновок редактора був своєрідною внутрішньою рецензією і цензурою, з рекомендаціями (при необхідності) напрямів   доопрацювання рукопису . Якщо у редакторському висновку висловлювалась потреба в фаховому рецензуванні рукопису, він надсилався спеціалістові для зовнішнього рецензування. І лише після одержання рецензії спеціаліста і виконання автором його побажань і рекомендацій рукопис вважався готовим до... редагування і міг бути внесеним до плану редакційної підготовки. Це означало початок конкретної редакційної роботи видавництва по підготовці запланованої книги.

Якщо ця робота проходила нормально, книга вносилася до чергового річного тематичного плану і виходила в світ у запланований квартал. Для цього детально розраховувалися терміни літературного, художнього і технічного редагування, також для виготовлення накладу книги в друкарні.

Таким був типовий шлях планування і випуску видань. Але часом до планів заносилися і самопливні рукописи, тобто не замовлені авторові видавництвом. Вони також ретельно вивчалися у профільній редакції, на них також складався редакторський висновок, при потребі такі рукописи посилались на зовнішнє рецензування спеціалістові (деколи і двом –трьом). І лише після всебічного вивчення і оцінки рукопису ухвалювалося рішення: чи достойний цей самопливний рукопис для внесення до плану редакційної підготовки....

Звичайно, такий шлях твору від авторського столу до готової книги був доволі складний і, як правило, тривалий. Але це виключало появу на книжковому прилавку   сирих, науково сумнівних, а то й просто графоманських видань, а  головне - ідеологічно не прийнятних для режиму публікацій. Тобто видавництво водночас виконувало і функції негласної цензури. Підозрілий до всього режим, щоправда, цим не вдовольнявся і тримав розгалужену додаткову мережу й формальних цензорів, які пильнували нібито, аби не було ким-небудь розголошену якусь державну таємницю.

 Повага до історичної правди зобов‘язує  визнати, що працівники видавництва «Карпати», як свідчить дослідження, вельми успішно справлялися з цими  завданнями, про що свідчать численні  нагороди  видань, премії колективу за перемогу у соціалістичному змаганні, участь  у виставках передового досвіду тощо.

 Проте, у цьому добре відлагодженому механізмові часом траплялися збої - і прикрі і відрадні.

До відрадних, серед інших,  належить першовідкриття унікального мікромініатюриста Миколи Сергійовича Сядристого: у 1970 році «Карпати» вперше  опублікували його розповідь  про свою неповторну творчість - книжку «Тайны микротехники».   Нині Микола Сядристий - відомий у всьому світі майстер.

До прикрих належить випадок заборони «директивними» інстанціями поширення двох книг, випущених «Карпатами»: поеми Петра Скунця «Розп‘яття» та збірки сатиричних творів Фелікса Кривіна «Подражание театру», виданих наприкінці 1971 року. Ці твори були визнано ідейно незрілими, що  автоматично  означало табу і для публікацій нових творів цих талановитих авторів на ряд років. Дісталось «на горіхи» керівним працівникам видавництва й деяким іншим  місцевим літераторам (В. Ковач, В. Фединишинець).

Цей приклад у здоровій атмосфері видавництва «Карпати»  також був не випадковим.  Він відображав на регіональному рівні загальне  висвітлення    ідеологічної атмосфери в країні у період підготовки до   50-річчя СРСР (1972), пов‘язане з цим посилення боротьби проти антимосковських та антиросійських рухів у Середній Азії, на Кавказі,  в Україні. В УРСР це також супроводжувалося  зміною влади на найвищому посту.

В підсумках другого розділу робляться висновки про те, що видавництво «Карпати» стало частиною соціально-політичного режиму і слухняним знаряддям, що слугувало намаганню уберегти і утвердити класову марксистську ідеологію комуністичної парії. «Карпати» стабільно випускали щорічно до 100 назв книжок, брошур, фотоальбомів, іншої друкованої продукції загальним накладом 1,5-2 млн. примірників. А всього за час своєї діяльності ужгородське видавництво дало путівку в життя більш  як 3,5 тис. книжкових публікацій. Їх загальний наклад перевищив   50 млн. примірників.

 У третьому розділі дисертації «Тематико-типологічна характеристика книжкового репертуару» - викладаються  результати аналізу ідейно-тематичного спрямування видавничої продукції, його відповідності засадничим принципам комуністичної ідеології та  стратегемам практичної політики Кремля.

В дисертації доводиться, що новоутворене ужгородське  видавництво як типове державне радянське  підприємство  з найперших своїх кроків змушене було керуватися   принципами, викладеними В.І.Леніним ще у 1905 році в статті «Партійна організація та партійна література». Основний стратегічний принцип Леніна полягав у тому, що будь-яка літературна діяльність має бути складовою частиною загальнопартійної роботи: і щодо ідейного спрямування, і щодо організаційних засад, і щодо характеру зв‘язків із читачами, а головне - з конкретними партійними органами, яким відводиться керівна і спрямовуюча функція.

Відповідно до цієї ідеології та усталеної практики було здійснено адміністративні заходи  і в Закарпатті в перші дні  «возз‘єднання». Договір між Чехословаччиною  і СРСР (а не Україною) був підписаний 29 червня 1945 року, а вже 14 серпня 1945 року постановою секретаріату Центрального Комітету Компартії Закарпатської України було утворене Управління поліграфії та видавництва при Народній Раді Закарпатської України. Незабаром у січні 1946 року  це управління було       перетворене (разом з трансформацією Народної Ради) на обласне книжково-газетне видавництво.

Відтак ужгородському  видавництву від самого народження було уготована роль.«коліщатка та гвинтика» - за ленінською термінологією - у єдиному «загальнопартійному механізмі»  Всіма аспектами роботи видавництва – кадровими, організаційно-виробничими, фінансовими, ідейно-тематичними – здійснювалося централізоване керівництво з Москви та Києва під суворим контролем місцевих органів.

Основними завданнями були визначені: утвердження комуністичних ідеалів, атеїстична пропаганда, висвітлення передового виробничого досвіду, змалювання привабливого обличчя радянської людини ─ будівника соціалізму.

В межах цих завдань була направлена діяльність закарпатського видавництва впродовж  близько півстоліття, зазнаючи то заохочень, то критики ─  залежно від успіхів чи недоліків у їх виконанні. Останні також вимірювались загальними успіхами чи невдачами комуністичного режиму в здійсненні ним своїх власних цілей.