ЕКОЛОГО-МІСТОБУДІВНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ УРБАНІЗОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ УКРАЇНИ

Краткое содержание

Розділ 1. Аналіз сучасного стану, передумов і методів екологічного обґрунтування містобудівних рішень. Аналіз екологічних особливостей урбанізації регіонів України виявив:  нерівномірне освоєння території країни; збіжність зон з низькою здатністю природного середовища до самоочищення з територіями інтенсивного промислового освоєння та зоною урбанізації (райони із щільністю населення більш ніж 60 чол/км²); значну територію екологічно несприятливої (за санітарно-гігієнічними нормами) зони; значне забруднення середовища та розораність території; малу лісистість та негативні наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Ці особливості обумовили погіршення стану здоров’я  населення України, яке наприкінці 80-х років ХХ сторіччя визначалося як невідповідне до сучасних вимог.

Згідно з екологічною теорією, соціально-економічний розвиток сповільнюється при наближенні природно-ресурсного потенціалу території до виснаження. Ця тенденція почала виявлятися на Україні у 60-х роках у зниженні темпів соціально-економічного та демографічного розвитку; у 70-х – у зниженні темпів зростання міського населення країни; у 90-х – у скороченні загальної чисельності її населення. Сьогодні (1993-2003 роки) таке скорочення відбувається  на тлі прискореного зменшення міського населення в інтенсивно освоєних та найбільш забруднених східних та південних регіонах країни. Це свідчить про перехід процесу урбанізації від фази інтенсивного зростання до фази стагнації, що обумовлює необхідність поглиблених еколого-орієнтованих містобудівних досліджень сталого розвитку  урбанізованих територій.

Аналіз проектних розробок з охорони середовища у містобудівній практиці України, починаючи з 60-х років по наш час, виявив декілька етапів, які характеризуються: розширенням екологічної проблематики (від забруднення компонентів середовища до порушення умов екологічної рівноваги) та поглибленням її вирішення на регіональному рівні. Проаналізовано та класифіковано методи оцінки, які використовуються при екологічному обґрунтуванні містобудівних рішень. Виявлено, що різновиди оцінки обумовлені тлумаченням поняття «середовище» та зміною концептуальних засад його дослідження (С.Б.Чистякова, В.В.Владіміров, М.М.Дьомін, Г.І.Лаврик). Виділено напрямки  розвитку методів оцінки (від диференційованих до  інтегральних) та принципові моделі оцінки (комплексну та інтегральну). Зазначено, що головною  проблемою оціночних методів є зведення екологічної проблеми лише до забруднення компонентів середовища, а екологічних нормативів – до санітарно-гігієнічних норм.

Установлено, що найбільшої актуальності  забезпечення умов екологічної рівноваги набуває на рівні регіону.  У регіональному плануванні використовується комплексна оцінка, яка оцінює стан середовища за сукупністю характеристик його компонентів. Вона ґрунтується на санітарно-гігієнічних нормах  та проводиться за аналогією з оцінкою міської території. Це суперечить головним засадам екологічної оцінки, згідно з якими: стан екосистеми не може бути зведений до суми станів її компонентів; кожний рівень організації має бути вивчений безпосередньо та з урахуванням вищих і нижчих суміжних рівнів. На цій основі сформульовано вимоги до екологічного обґрунтування містобудівних рішень, серед яких: необхідність визначення концептуальних засад сталого розвитку, його обмежень, критерію та системи показників.

Подібність структурно-функціональних і динамічних властивостей екологічних та містобудівних систем, зворотні зв’язки між ними дозволили розглянути  регіональний містобудівний об’єкт, як цілісну і поліструктурну, динамічну та ієрархічну еколого-містобудівну систему (ЕМС). Необхідність  екосистемного розгляду містобудівного об’єкту дозволила використати у дослідженні екологічні закони, поняття, концепції, принципи, методи та моделі. На основі порівняльного аналізу еколого-орієнтованих  моделей об'єкту проектування (Е.Б.Алаев, В.В.Владіміров, І.О.Фомін, М.М.Дьомін, Г.І.Лаврик) виділено функціональні та територіальні компоненти ЕМС та побудовано відповідні структурно-логічні моделі. У якості теоретичного підґрунтя дослідження прийнято принцип внутрішньої динамічної рівноваги екосистеми, який пояснює сутність явища саморегуляції. Згідно цьому принципу, поняття «демографічний вибух», «екологічна криза», «депопуляція»  та «стабілізація чисельності населення» відбивають різні етапи розвитку ЕМС, їх динаміку і прагнення до стану екологічної рівноваги.

Порівняльний аналіз загальних тенденцій розвитку аналогічних з ЕМС об’єктів   (В.Р.Дольнік, Л.М.Гумільов, Д.Медоуз, Дж.Форестер) виявив, що  в усіх моделях присутні етапи бурхливого розвитку, ресурсної кризи (в умовах вичерпання ємності середовища), інерційного зростання (в умовах загострення кризи) та занепаду, після якого, за умови відновлення ресурсів середовища та повільного зростання чисельності населення, можливо увійти у стан рівноваги. Відповідно до досліджень, кризовий стан у взаємодії населення із середовищем є етапом розвитку у природному життєвому циклі еко-, етно-  та містобудівних систем, що прагнуть до стану рівноваги – мети та кінцевого етапу певного циклу розвитку, який може тривати перед початком нового циклу невизначено довго у часі за рахунок самовідновлення ресурсів середовища.

Згідно принципу саморегуляції, головною умовою досягнення стану рівноваги є узгодженість параметрів чисельності населення та демографічної ємності середовища, а основною ознакою – коливання чисельності у діапазоні сталості на рівні ємності. Внаслідок дії механізму гомеостазу, кожен  етап розвитку екосистеми відрізняється від попереднього співвідношенням параметрів основних компонентів, їх динамікою та якістю середовища. Установлено, що характеристики якості (сприятливе, оптимальне, несприятливе середовище) співвідносяться із: загальним показником збалансованості ЕМС (збалансована система, – коли рівновагу досягнуто та якість середовища екологічно оптимальна; незбалансована, – коли рівновагу не досягнуто чи порушено та якість середовища сприятлива чи несприятлива); із комплексним фактором, що прискорює чи уповільнює процеси  розвитку її компонентів; із енергетичною функцією, знак якої співпадає зі знаком петлі зворотного зв’язку і визначає чи буде система надалі зростати, чи стабілізуватися, чи має трансформуватися і стати елементом іншої системи, більш високого рівня. Згідно принципу рівноваги, кількісні зміни середовища ведуть до його якісних змін та  нових співвідношень у системі. Ці зміни знаходяться між собою у періодичній залежності, формалізація якої дозволила визначити циклічний характер розвитку досліджуваної системи та виявити механізм балансування і поетапної зміни її основних компонентів, побудувати відповідні динамічні моделі.

На основі порівняльного аналізу загальних закономірностей розвитку екологічних (В.Р.Дольнік, М.Ф.Реймерс) та містобудівних (І.О.Фомін, Дж.Форрестер) систем встановлено динамічну взаємодію різних станів урбанізованих територій: їхнє своєрідне тяжіння – відштовхування, яке зумовлює відповідні періоди їх привабливості – непривабливості для населення та виявляється у чергуванні процесів концентрації – деконцентрації функцій міського розвитку. У  циклі змін характеристик якості виділено пряму та зворотну послідовності означених процесів, що є важливим для прогнозування подальшої спрямованості та коригування параметрів регіонального розвитку.

Запропоновано критерій сталого розвитку, що співставляє рівень розвинутості ЕМС  із головним обмеженням системи (чисельність населення із параметрами ємності середовища); виділено систему додаткових обмежень та показників сталого розвитку; сформульовано принципи еколого-містобудівної оцінки (критеріальності,  відносності та доповнюваності характеристик); розроблено відповідну оціночну модель; обґрунтовано припущення щодо можливості використання механізму екосистемної саморегуляції у містобудуванні шляхом балансування параметрів та коригування напрямків розвитку урбанізованих територій на основі зворотних зв’язків. 

Розділ 2. сталого розвитку урбанізованих територій. Кожний регіон має певну демографічну ємність, резерв якої зумовлює зростання, а недостача – скорочення чисельності населення. Виділення дії цього механізму саморегуляції щільності та чисельності населення у демографічному розвитку областей України базувалося на аналізі зворотного зв’язку функціональної моделі ЕМС (рис.1.А). Цей  зв’язок, що обмежує зростання компонентів системи та забезпечує досягнення цілей її розвитку, визначається екологічною реакцією середовища, його опором, який обумовлено рівнем відповідного антропогенного навантаження. У свою чергу, ця реактивна регулююча протидія зумовлює відповідний стан середовища та динаміку демографічного розвитку, зміни показників якого  аналізувалися упродовж  трьох послідовних етапів розвитку ЕМС України: з 1973 по 1986 рік (зростання чисельності населення), з 1986 по 1993 (зростання в умовах вичерпання ємності середовища), з 1993 по 2001 (скорочення чисельності населення).