ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ВИВЧЕННЯ ГЕПАТОТОКСИЧНОГО ВПЛИВУ КОМБІНАЦІЇ ПРОТИВИРАЗКОВИХ ПРЕПАРАТІВ І ЙОГО КОРЕКЦІЯ

Краткое содержание

Матеріали та методи дослідження. Експерименти проведено на 295 білих статевозрілих нелінійних щурах-самцях масою тіла 170-180 г, яких утримували на стандартному раціоні віварію. Дослідження відповідали санітарно-гігієнічним нормам і принципам Європейської конвенції із захисту лабораторних тварин (Страсбург, 1985), та ухвалі Першого національного конгресу з біоетики (Київ, 2000). Комісія з питань біоетики Державного вищого навчального закладу "Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачевського (протокол № 14 від 18 жовтня 2007 року) порушень морально-етичних норм при проведенні науково-дослідної роботи не виявила.

Виконано три серії експериментів. У першій серії на здорових тваринах  гепатотоксичну дію препаратів, які застосовують для лікування пептичної виразки (ПВ) шлунка і дванадцятипалої кишки (ДПК): лансопразолу (ЛП), метронідазолу (МН) і кларитроміцину (КМ) у різних комбінаціях. У другій серії  вплив цих препаратів на печінку на тлі моделювання хронічного гепатиту, в третій серії – на тлі гострої виразки шлунка. Патологічні процеси, які вивчали, моделювали відповідно до методичних рекомендацій з доклінічних досліджень лікарських препаратів (О.В. Стефанов, 2001). Хронічне ураження печінки викликали шляхом внутрішньошлункового введення тетрахлорметану (0,2 мл на 100 г маси у вигляді 20 % олійного розчину) й етанолу (35 мг на 1 кг маси) щодня протягом 45 діб. Гостру виразку шлунка моделювали за умов ефірного знеболювання. З дотриманням правил асептики й антисептики виконували серединну лапаротомію, на дванадцятипалу кишку на 10 хв накладали стерильний затискач Пеана, після чого рану пошарово зашивали. Через 24 год у слизовій оболонці шлунка виникали ерозії, виразки, крововиливи.

У кожній серії експериментів в окремих групах встановлювали коригувальну ефективність тіотриазоліну на тлі застосування противиразкових препаратів. Дози препаратів відповідали середнім терапевтичним, які використовують при лікуванні хворих з ПВ: ЛП – 60 мг на добу, КМ – 1000 мг на добу і МН – 1000 мг на добу (В.Г. Передерий, С.М. Ткач, Б.Н. Марусанич, 2005). За константами біологічної активності зазначені дози перераховували на еквівалентні для білих щурів (Ю.Р. Рыболовлев, Р.С. Рыболовлев, 1979), вони становили для ЛП  5,4 мг×кг^-1, КМ і МН – по 90,7 мг×кг^-1 на добу. ЛП вводили у вигляді желатинової суспензії для запобігання руйнуванню у шлунку. Тіотріазолін - внутрішньоочеревинно у вигляді 2,5 % розчину в дозі 9,07 мг∙кг^-1, яка відповідала середньодобовій дозі 100 мг для дорослої людини (И.А. Мазур и соавт., 2006). Препарати вводили одноразово в один і той самий час у першій половині дня. Курс введення складав 7 днів.

В експериментах використовували ЛП торгової марки ЛАНЗА (виробник “Дженом”, Індія), МН і КМ – фірми “Здоров’я” (Україна), тіотриазолін – фірми “Артеріум“ (Україна).

Через 24 год після останнього введення препаратів у частини щурів кожної групи (по 6 тварин) вивчали жовчоутворювальну, жовчовидільну і поглинально-видільну функції відповідно до методичних рекомендацій з доклінічного вивчення лікарських препаратів (С.М. Дроговоз и соавт., 1994., О.В. Стефанов, 2001). Забір жовчі здійснювали за умов тіопентало-натрієвого знеболювання (80 мг на 1 кг маси) шляхом катетеризації загальної жовчної протоки на 1 год. Розташування катетера в загальній жовчній протоці в усіх експериментах стандартизувалося, оскільки подразнення проксимальної чи дистальної його частини по-різному впливає на інтенсивність виділення жовчі (О. Сван та співавт., 1999).

У решти щурів (по 6 тварин) виконували нембуталовий тест, виходячи з розрахунку 3 мг у 0,3 мл фізіологічного розчину на 100 г маси щура (Л.О. Омельянчик, О.К. Фролов, Н.В. Новосад, 1999), після чого проводили швидку декапітацію та забирали кров і тканину печінки для визначення біохімічних показників. У сироватці крові визначали активність аланінамінотрансферази (АлАТ) за допомогою наборів реактивів “Biо-Test” фірми “Lachema Diagnostica” (м. Брно, Чехія) і вміст холестеролу за методом Ілька з використанням набору реактивів АТ “Реагент” (м. Дніпропетровськ, Україна). Печінку зважували і визначали співвідношення її маси до маси тіла тварини – масовий коефіцієнт печінки (у відсотках), який свідчить про гемодинамічні порушення в цьому органі. Глікогенсинтезувальну функцію печінки досліджували завдяки визначенню вмісту глікогену в тканині печінки (М.И. Прохорова, З.Н.Тупикова,  1995). Встановлювали активність перекисного окиснення ліпідів (ПОЛ) шляхом визначення у тканині печінки за загальноприйнятими методиками ТБК-активних продуктів ПОЛ та дієнових кон’югатів. З’ясовували активність антиоксидантного захисту шляхом дослідження вмісту в тканині печінки SH-груп з використанням реактиву Елмана, в сироватці крові – концентрації церулоплазміну за методикою, описаною в довіднику В.Г. Колба і В.С. Камышникова (1982), в крові – загальної пероксидазної активності (Т. Попов, Л. Нейковска, 1971).

Біохімічні показники визначали спектрофотометрично на СФ-46, фотоколориметрично - на КФК-2 та біохімічному аналізаторі Humalyzer 2000.

Для гістологічного дослідження забирали шматочки печінки, які фіксували в 10 % нейтральному розчині формаліну з наступною заливкою в парафін. Отримані на санному мікротомі зрізи фарбували гематоксиліном та еозином, за якими вивчали структуру печінки в нормі, а також характер і глибину морфологічних змін після застосування досліджуваних противиразкових препаратів (А.Г. Сапожников, А.Е. Доросевич, 2000). Використовували мікроскоп ЛОМО Биолам И і систему цифрового виводу зображень гістологічних препаратів. При вивченні морфологічної організації печінки звертали увагу на зміни паренхіми та основних структурних компонентів.

          Одержаний цифровий матеріал обробляли методом варіаційної статистики з використанням критерію Стьюдента (Г.Ф. Лакин, 1990). Відмінності вважали достовірними при вірогідності альтернативної гіпотези менше 5 % (р<0,05).

Результати дослідження та їх обговорення. Функціональний і морфологічний стан печінки щурів після поєднаного застосування противиразкових препаратів: лансопразолу, метронідазолу і кларитроміцину. Результати показали, що окреме використання досліджуваних противиразкових препаратів істотно не впливало на жовчовидільну функцію печінки. Разом із тим, такі комбінації, як МН+КМ, ЛП+КМ і по три препарати разом, істотно стимулювали екскрецію жовчі (відповідно, на 21,9, 29,5 і 36,3 %, р<0,05-0,001). Із зростанням інтенсивності виділення жовчі змінювався якісний її склад. Застосування комбінацій досліджуваних противиразкових препаратів супроводжувалося статистично достовірним зниженням цього показника з найбільшим відхиленням після одночасного використання всіх трьох препаратів – на 45,2 % (p<0,001). Концентрація холестеролу в жовчі практично не змінювалася, проте знижувалось холато-холестеролового співвідношення на тлі поєднаного застосування ЛП, МН і КМ, що вказувало на збільшення літогенних властивостей жовчі. Крім цього, на тлі використання препаратів спостерігалось статистично достовірне зменшення ступеня кон’югації білірубіну в жовчі з найбільшим відхиленням даного показника після введення всіх трьох препаратів - на 29,6 % (р<0,001).

Відповідно до даних літератури, зниження жовчоутворюючої функції гепатоцитів під впливом комбінацій противиразкових препаратів свідчить про ураження мембран ендоплазматичного ретикулума і є раннім проявом гепатотоксичної дії досліджуваних препаратів (О.В. Стефанов, 2001). Можна припустити, що феномен посилення жовчовиділення має компенсаторне значення та спрямований на збільшення розвантаження печінки від проміжних метаболітів екзо- і ендогенного походження. Цьому сприяє також і зростання проникності плазматичних мембран (Н.М. Воронич-Семченко, 2001), на що вказують суттєве зростання активності АлАТ (більше ніж у три рази, р<0,001), інтенсифікація ПОЛ та зниження показників антиоксидантного захисту.

Про токсичний вплив на печінку поєднаного введення ЛП, МН і КМ свідчило погіршення поглинально-видільної функції печінки – тривалість виділення бромсульфалеїну зростала на 75,7 % (р<0,001) та детоксикаційної – тривалість нембуталового сну збільшувалася на 22,8 % (р<0,05), а також зменшення вмісту глікогену в печінці.

Порівняльний аналіз структурних відхилень після застосування комбінацій противиразкових препаратів (табл. 1) додатково підтвердив їх гепатотоксичний вплив. На тлі їх введення виникали дистрофічні зміни в гепатоцитах, сукупність яких збільшувалась під впливом комбінацій препаратів, особливо поєднання всіх трьох.

Виникали судинні розлади, порушення часточкової структури, ознаки запалення. Поряд із цим, мали місце явища регенерації гепатоцитів. Морфологічна картина печінки, яка виникала внаслідок дії комбінацій препаратів по два і три в цілому свідчила про наявність сумації і потенціювання їх негативного впливу на печінку. Разом із тим, особливості дії МН, на тлі якого, за окремими показниками морфологічного стану печінки, спостерігалося глибше ураження, ніж після комбінацій з іншими препаратами, вазували, ймовірно, на особливості його метаболізму в мікросомальній системі гепатоцитів. Метронідазолу властиве пригнічення ізоферментів мікросомального окиснення, зокрема CYP 3A4, який метаболізує до 50 % ксенобіотиків, у тому числі кларитроміцин (E. Bjo sson, H. Nordlinder, R. Olsson, 2002). Отже, на тлі МН збільшується період напіввиведення ендо- й екзогенних метаболітів. У свою чергу, після поєднання МН з іншими противиразковими препаратами, ймовірно, посилюється його метаболізм і менш вираженими стають структурні порушення печінки, які виникають при введенні його самого.