ЕТИКО-ЕСТЕТИЧНИЙ ІДЕАЛ У ТВОРЧОСТІ ОЛЕКСАНДРА КОНИСЬКОГО

Краткое содержание

У «Вступі» з’ясовано стан розробки проблеми, обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету й завдання роботи, джерельну базу і теоретико-методологічні засади дослідження, наукову новизну, теоретичну цінність і практичне значення основних положень і результатів, подано інформацію про апробацію результатів і висновків роботи, зазначено її структуру.

Розділ І – «Індивідуальність та доба як онтологічна парадигма творчості Олександра Кониського» – присвячено з’ясуванню тієї платформи, з якої, відповідно до епохи, письменник реалізовує свої мистецькі завдання. Розглянуто праці й положення вчених, які досліджували творчість митця, з’ясовано концептуальні явища в таких оцінках.

Досліджуючи особу О. Кониського у візії української літературної критики, зокрема її первісних оцінок та новітнього канону, зауважуємо залежність такої візії від історичного та проблемного чинників. Прикметною в цьому разі нам видається позиція І. Франка, який віддає перевагу О. Кониському-шевченкознавцю, ставлячи  його дослідження вище понад шевченкознавчі студії О. Огоновського, перед О. Кониським – автором художніх нарисів.

Шляхом І. Франка у спостереженнях за творчістю О. Кониського пішов, на нашу думку, і М. Драгоманов, який в оцінці поезії митця занепокоєний її етнографічним підґрунтям, а в оцінці прози стурбований її елітарністю і камерністю. Вдаючись до протилежних оцінок складових доробку письменника, М. Драгоманов, проте, в жодному разі не застосував  аналітичного підтвердження своїх висновків, що визначає не лише деструктив такої критики, але й можливість її негативного  впливу  на творчий пульс митця.

Одне з перших прагнень літературної критики – виважено осягнути своєрідність мистецької постаті О. Кониського – належить, на нашу думку, О. Барвінському. Набагато виваженіше в такій оцінці формулює свою позицію М. Возняк.  Необхідною і неодмінною для своєї доби літературною постаттю вважає письменника і С. Єфремов, наголошуючи, що О. Кониському саме доба, в якій реалізується його творчість, продиктувала бути і поетом, і белетристом, і розбудовувати в Україні науково-публіцистичну сферу тощо.

Обґрунтовуючи тематичний аспект поетичної творчості митця, прозовий набуток, а також белетристичні твори письменника, С. Єфремов, що особливо важливо, створює концептуальну конструкцію в характеристиці спадщини О. Кониського, яка допомагає розпізнати завершену систему бачення поетичної, прозової та науково-публіцистичної спадщини письменника.

Новітнім аспектом осмислення творчості О. Кониського успадковано від попереднього етапу категоричність в оцінках праці письменника, зокрема що стосується художньої якості творів. Такі засади притаманні Є. Кирилюку, М. Сиваченку, П. Хропку, хоча, як зазначає у своїх студіях про письменника Лілія Ожоган (Ожоган Л. Проза А. Конисского в контексте идейно-эстетических исканий украинской литературы второй половины ХІХ ст. / Автореф. дис. ... канд. фил. наук. — К., 1990. –– С. 3.), такі дослідники, як М. Сиваченко, Н. Калениченко, І. Денисюк, П. Хропко, «вдавалися до спроб відмовитися від упередженого ставлення до літературної діяльності письменника». Суспільна й літературознавча ситуації, проте, не виявляють готовності сприйняти митця як самоцінну, етапну для розвитку історії української літератури творчу особистість.

80–90-і роки ХХ ст. викристалізовують, гадаємо, посутні положення в баченні спадку та світогляду літератора. Так, М. Сметанська намагається збагнути причини появи тези про суперечливість поглядів письменника, М. Комишанченко прагне з’ясувати причину наличок на О. Кониському як ліберально-буржуазному, націоналістично налаштованому письменникові, Л. Ожоган визнає неправочинним те, що при оцінці творчого спадку письменника втрачалося розмежування в поняттях “письменник” і “політик”, Н. Скоробагатько виступає проти навішування письменникові політичних ярликів, П. Хропко розцінює літературну творчість О. Кониського як розбудову української національної ідеї, озвученої Т. Шевченком.

Ці та низка інших позицій у дослідженнях наших попередників дозволяють виявити те, що оцінки творчості письменника літературознавцями  завжди поєднані з перебігом стану державних справ в історії України і стають своєрідним показником цього стану, тому зі здобуттям Україною статусу суверенної держави такі оцінки поляризуються від попередніх. Із огляду на це слушним вважаємо твердження О. Мисюри, що можливість найбільш об’єктивованого, незалежного від суспільної кон’юнктури бачення творчості О. Кониського є здобутком уже наших днів.

З’ясування національно-етнічної концепції героя прози О. Кониського зумовлене усвідомленням того, що національне буття, як і національна ідея, постає невід’ємним чинником естетичного мислення письменника, формуючи неповторну картину доби, зображеної ним, а також національний характер українця, його ментальність.

Національний характер, національна ментальність — явища, як засвідчує О. Кониський, цілковито залежні від соціально-історичного ґрунту. Невід’ємність ця, на думку письменника, зумовлює необхідність урахування таких чинників, як залежність простолюду від вчинків пана, цілковито сфальшоване розуміння соціально-історичного буття народу українською інтелігенцією, а також наявність системи поліційно-жандармського терору, спрямованого проти народу.

Полемізуючи з думкою, що лише проблеми суспільно-історичного плану формують основні якості характеристики героя прози О. Кониського, обґрунтовуємо тезу про здатність до характеротворення й рис національного, етнічного параметрів буття у творчості митця.

У роботі з’ясовано, як письменник співвідносить національно-етнічний стан особистості оповідання «Панська воля» з історичним планом буття власне України, як розвиває думку про екзистенціальну методологію української інтелігенції, що нехтує духовністю простолюду за наявності змістовно чужих йому чинників буття. Простежено, як національно-етнічний стан особистості письменник співвідносить із брутальністю суспільної моделі за необхідності вирішення проблем національного плану (повість «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу»).

З’ясовуємо, якому чинникові й чому віддає перевагу О. Кониський при визначенні пріоритетів у категоріях суспільних та національно-етнічних. Простежено, чому, формулюючи принцип співвіднесеності суспільного й національно-етнічного чинників (етюд «Антін Калина»), митець пропонує ієрархізовану модель національного буття, ґрунтовану на освіті, волі та економіці — як базових для життя народу.

Практичну діяльність імперського уряду в Україні письменник зображує як обвинувальний акт політиці царської Росії. Підміна понять, що є основоположною для цієї діяльності, засвідчує, на думку письменника, не лише хибність такої політичної ідеології, але й відсутність у ній історичної перспективи.

У творчості О. Кониського виникає програма, ґрунтована на засадах розвитку національної освіти, культури й економіки, ця програма є явищем випереджальним для митців тієї доби, а водночас являє концепцію розбудови тез кирило-мефодіївців в організації культурного і суспільного життя України.

Розгляд індивідуальності в суспільному контексті дозволяє О. Кониському з’ясувати пріоритети в моральних цінностях особистості, слідуючи за такими строгими параметрами, як актуалізація індивідуальності в контексті суспільства, характер вибудови взаємин особистості й громади, самостояння індивідуальності в конкретному суспільному середовищі.

Розвиток і взаємодія особистості — її актуалізація — у суспільній сфері відбувається як процес, що ґрунтується на низці універсальних якостей та національних їх докомпонентів — коли мова йде про особистість у О. Кониського. Така особистість є цінною для митця не лише внаслідок своєї самоцінності, а й унаслідок сприйняття іншої індивідуальності — як носія неповторного світу.

О. Кониський переконаний, що актуалізації особистості в зображеному ним суспільстві перешкоджає суспільний — який він є — чинник, котрий за умови підпорядкування йому (оповідання «Марта Перепічка») веде до пригнічення особистісного начала в людині. Митець (оповідання «Антін Калина») демонструє різновекторність тенденцій до творчого розвитку в особистості й у зображеному ним суспільстві.

Онтологічна і духовна програми актуалізованої особистості — твір О. Кониського «Хвора душа» — не вступають у взаємодію внаслідок неспіввіднесеності їх із суспільною спрямованістю. Не лише смисловий стрижень буття особистості, а й навіть її орієнтація на порозуміння у формулі «Я — Ти» розбалансовується внаслідок впливу суспільних чинників, що визначає чинник актуалізації особистості в зображеному письменником суспільному бутті як не так досяжне, як бажане явище.

Розділ ІІ – «Герой прози О. Кониського і метатекст української літератури кінця ХІХ ст.» – визначає характер зв’язку прози митця з мистецьким пошуком тих українських письменників доби, що творили традиції нашої літератури. З’ясовуємо зокрема, чому співвіднесеність індивідуума з сільською громадою є, на думку письменника, неодмінним і необхідним засобом для реалізації онтологічного статусу людини, однак не забезпечує успішної взаємодії особистості й громади. Посутнім у прозі О. Кониського визначаємо і такий акцент: особистість, за наявного конфлікту з паном (оповідання «Панська воля»), змушена протистояти випробуванням сам-на-сам, що, однак, за наявного браку освітнього та майнового цензів, не забезпечує їй змоги, надто за відсутності тих інституцій (зокрема сільської громади), що допомогли б їй довести свою правоту в правовому полі, убезпечити своє життя.

Недієздатність сільської громади, млявість у її вчинках стають вирішальними (етюд О. Кониського «Хоча б була постаті дожала») для героїні твору, яка так і не здобулася на духовний діалог із людьми села і загибель якої громада сприймає лише як незавершення трудової діяльності людини.

Розглядаємо концепцію прози митця, що базові розбіжності між особистістю і громадою перебувають у площині ціннісних домінант. Поляризація в таких орієнтирах значно утруднює або й унеможливлює пошук найоптимальніших засобів до зняття антагоністичної напруги між особистістю і громадою села, вироблення і, основне, вдосконалення наявних форм діалогу, без чого неможлива інституційна практика загалом усього суспільства.

У цьому розділі з’ясовано, чим, на думку письменника, зумовлена гострота необхідності пошуку порозуміння, необхідність реалізації згоди між особистістю та громадою, а також, яку роль  відіграє загроза, що її несе «диссенсус» у життя громади й особистості.

Приходимо до узагальнень, що розгляд поведінки громади за критичного для індивідуума становища спонукає письменника окреслити в художній площині низку проблемних факторів, як-от: сприйняття конфліктної ситуації у деформованому дискурсі, пошук консенсусу між індивідуумом та громадою на засадах престижу одного з членів громади, проблемний брак послідовності вчинків громади у ставленні до однієї зі сторін конфлікту.

Моральні підвалини та засади традицій — ось що, на думку письменника, здатне підтримати демократично-правовий статус громади; намагання індивідуума підважити цю базу (оповідання «Баба Явдоха») провокує зростання конфліктного потенціалу в середовищі громади. Міру інтегрованості особистості в громаду, її життя можна здійснювати, вважає О. Кониський, керуючись моральними приписами консенсусу, непримусово досягнутого на засадах моралі громади.

Звертаємося до цієї позиції митця, згідно з якою цілісність, необхідна для життєдіяльності громади, забезпечує суспільний договір, роль традицій, а також посилення чинника суспільної згоди; бачимо, чому найтривалішим із усіх можливих консенсусів у громаді є, на думку митця, моральний, якого громада здатна досягти або шляхом раціо, або шляхом позбавлення від непродуктивних чинників у своєму житті.

Важливим для розуміння естетики прози митця вважаємо засаду, згідно з якою спроможність особистості до самостояння у суспільному контексті О. Кониський вважає оптимальним показником її якості. Показово, на нашу думку, що здатність ця моделюється письменником у таких планах: цілковито підпорядкована суспільству індивідуальність (оповідання «Сікутор»), відсутність змоги укладання суспільної згоди з індивідуальністю («Панська воля»), контроверсійність у співіснуванні індивідуума та суспільного контексту (повість «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу»).

З’ясовуємо чинники, що спонукали митця зробити висновок про цілковите підпорядкування суспільству, яке веде особистість до деперсоналізації, деконструювання людини, а втрата індивідуального рівня означає крах основоположних засад. Тому саме в інтересах соціуму, вважає О. Кониський, дбати про паритетні взаємини між ним та індивідуумом, оскільки це забезпечує оптимальний рівень співбуття соціуму та особистості.

Упевнюємося в художній переконливості тези письменника, що позбавлений тенденції до обмеження своїх функцій у взаєминах із індивідуумом, соціум (оповідання О. Кониського «Панська воля»), зрештою, сягає гіперболізації функцій, здатних усунути функції особистості. Визначаємося також у художності вирішення митцем питання про обмеження суспільних функцій на рівні, що вадять пріоритету особистості (повість «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу»). Творчість О. Кониського подає нове для кінця ХІХ ст. бачення особистості, до якої суспільство висуває дедалі складніші вимоги.

Концепція героя з народу в творчості О. Кониського ілюструє основоположні підходи митця в зображенні типу людини суспільної, яка проходить політико-соціальну школу життя; ця школа вимагає від особи великих зусиль, які, однак, не завжди здатні реалізуватися, а почасти підважують екзистенційний чинник людського буття за полеміки особистості з соціально­-економічними та ідеологічно-культурними аспектами сучасного для індивідуума існування. У роботі з’ясовано характер співвіднесеності образу героя-бунтаря в О. Кониського та  в І. Нечуя-Левицького, у творчості якого такий образ дозволяє митцеві знаходити в народі реальні сили для оздоровлення суспільства. Свій поступ у змалюванні такого героя О. Кониський художньо вмотивовує.

Проза О. Кониського дозволяє простежити особливості деформування національної якості характеру під впливом суспільних реалій і, що не помічено попередніми дослідниками, маніфестує концепцію свободи в митця, порив до підпорядкування істині — як порив до вияву людиною власної волі, спрямованої до осягнення свободи.

Як це притаманно Марку Вовчку, І. Нечуєві-Левицькому, Панасові Мирному та ін., О. Кониський бачить свого героя шукачем суспільної правди, проте переконуємося, що в О. Кониського цей герой опановує власну волю – як засіб для неординарного руху до свободи.

Відзначаючи своєрідність парадигми героя, виявляємо типове, що споріднює мистецький пошук письменника з творчістю українських митців 70—90-х рр. ХІХ ст.

Візія образу інтелігента у творах О. Кониського виявляє типологічне в образно-тематичних аспектах, і це дозволяє співвідносити творчість письменника з доробком Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та І. Франка. В роботі проілюстровано засади образу інтелігента і твори, де ці засади найбільш виразно подано, та в чому О. Кониський іде далі українських письменників-попередників, як еволюціонує герой митця у намірах та вчинках, як формується та визначається ідеал у письменника та якими є основні виміри ідеальної особистості в нього, як герой-інтелігент співвідноситься з естетико-етичною гранню буття народу. З’ясовано, як віврізняється герой О. Кониського від зображеного І. Нечуєм-Левицьким, а також як сягає далі Юрія Горовенка герой твору І. Франка «Перехресні стежки». Водночас реалізовуємо необхідність заперечити дослідникам-попередникам у закидах І. Нечуєві-Левицькому та О. Кониському в пасивності їхніх героїв; обґрунтовуємо нашу думку, що саме на моделюванні образу інтелігента, який передає пошук індивідуума в напрямі, що представляв би особливості доби, зосереджений рух мистецької думки письменників другої половини ХІХ ст. і зокрема О. Кониського, котрий показує взаємини дійсності з ідеалом як намагання цієї дійсності приземлити героя, наблизити до повсякденних життєвих інтересів, тим духовно  зубоживши і навіть знищивши його. Переконуємося, що письменницький пошук об’єднує прагнення через образ інтелігента явити певний комплекс чеснот індивідуума, а також відповідно до соціального ладу та психологічного портрета особистості показати соціально-історичну обумовленість такого типу.

У дослідженні доведено, що письменник зображує в контексті української прози 70—90-х рр. ХІХ ст. роботу інтелігенції як таку, що виходить за рамки лише освітньої праці, а наближається до численних проблем у житті народу.

З’ясовуємо, що письменник відображає сутність особливостей національної маркованості української інтелігенції, а також різнокомпонентність рівнів такої маркованості, художньо моделює неминучий розрив між героєм-інтелігентом  та його оточенням на інтегрованість героя у сферу ідеалу — як  стосовно поведінки героя, так і щодо ставлення до певних цінностей буття.

У роботі простежено відмінність між героєм творів І. Нечуя-Левицького та героєм повісті «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу» О. Кониського, а також ставлення письменника до місії просвітництва та оцінку цієї місії суспільними інститутами; при цьому виявляємо особливість ставлення до дійсності в І. Нечуя-Левицького та О. Кониського зокрема реалістичну, прагматичну позицію  останнього у баченні життя.

Побудова образу героя у письменників 70—90-х рр. ХІХ ст., переконуємося,  зосереджена переважно на пошукові нової форми оповіді; характери героїв митці зазвичай розкривають через дію, здатну виявити духовну сутність персонажа, його психологічну характеристику. Твори І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О. Кониського та інших майстрів української прози другої половини ХІХ ст., присвячені зображенню інтелігенції, вбирають у себе етнографічно-побутові та родинно-побутові чинники життя України — тобто складові української прози, закладені в неї ще Г. Квіткою-Основ’яненком.

Окрему увагу присвячено з’ясуванню головних прийомів психологічного аналізу в О. Кониського, зокрема такого, як моделювання зовнішньої поведінкової парадигми образу відповідно до всієї динаміки його розвитку. Зовнішні ознаки поведінки образу виявляють типове в характері для певної історико-суспільної доби, а також те, який із чинників — історико-суспільний чи національний — переважає у портретуванні митцем героя його прози.

Визначаємо художній ресурс письменника, що дозволяє йому правильно, об’єктивно оцінювати такі різнопланові явища, як людина і суспільство, в одномасштабному вимірі. Проза О. Кониського виявляє чинники, які письменник вважає компенсаторними для особистості за таких відносин, коли духовність цієї особистості узурпована державою. Робота виявляє історичну вписуваність героя прози О. Кониського в контекст епохи, а також психологічну відповідність цього героя українським суспільним та історичним реаліям кінця ХІХ ст. — те, що дозволяє зазначеному героєві стати репрезентантом цієї епохи.

Важливе значення, на нашу думку, має й те, як прозою письменник здатний пояснити появу, зокрема серед української інтелігенції, двох протилежних типів: конформіста і радикально налаштованого борця; що породжує в середовищі інтелігенції зденаціоналізованість, а що — забезпечує тривку історичну пам’ять та національну свідомість. Таким чином,  услід за І. Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, А. Свидницьким та ін. проза О. Кониського реагує на функціональну актуальність героя як носія національної ідеї.

Важливим аспектом, що демонструє проза письменника, є, на нашу думку, оцінка О. Кониським причин розриву між його героєм та конкретними реаліями історико-культурного процесу.

Виявлено здобуті О. Кониським від українських письменників-попередників засади, що їх своєю творчістю вже як традиції він розбудовує, зокрема в аспекті художньої об’єктивованості системи образів, за якою, на нашу думку, стоїть виразне усвідомлення митцем тих причин, що здатні породити недоліки окремої особистості.

О. Кониський, формуючи систему образів, показує головну причину розшарування українського села, а також відповідно до цього — певну деморалізацію сільської громади, показує, яку загрозу несе моральному існуванню людини в певному суспільному середовищі таке розшарування, яку роль при цьому мають відігравати орієнтири для морально-правової оцінки становища, а також у якому становищі опиняється сільська громада за відсутності таких орієнтирів.

Важливе значення для розуміння естетики прози О. Кониського має те, як письменник оцінює співвіднесеність життя народу з релігійною мораллю, а також як сповідується етика християнства суспільними інститутами. Безперечним значенням володіє для сприйняття прози митця й розуміння того, що, на думку письменника, здатне зняти проблему в порозумінні особистості з громадою села, з суспільством.

У ІІІ розділі дисертації – «Філософські засади особистості в естетичній парадигмі прози О. Кониського» – з’ясовано особливість мистецького бачення людини письменником у добу, коли на особистість  потужно впливають різновекторні, алгоритмічного характеру чинники.

Простежено, що є стрижневим у концепції формування героя письменником, як визначається в прозі митця бачення ставлення двох різних самоорганізованих систем — суспільства й особистості — до певної ідеї. Важливе місце приділено також з’ясуванню того, як у прозі О. Кониського герой співвідносить у собі певну ідею та ідеал. Ми замислюємося над тим, чому письменникові важить збагнути суть історичних явищ у їх причиново-наслідковому зв’язку в певній системі та характер їх впливу на індивідуум, а також, як усвідомлює митець можливу причину формування в особистості певного ідеалу та зв’язку цього процесу з суспільними чинниками життя. Водночас відзначаємо співвіднесеність ідеалу та проблем людського щастя.

Суттєвим моментом у формуванні героя прози О. Кониського вважаємо розуміння письменником того, що спонукає еволюцію певних ідеалів у особистості та визначення творчої позиції цього митця у ставленні до тих, хто спричиняє деформування певних ідей або вдається до небезпечного маніпулювання ними.

Важливим для розуміння творчої концепції письменника є сприйняття, розуміння ним співвіднесення ідеї та ідеалу. У цьому разі митець приділяє увагу морально-етичному, інтелектуальному, а також суто народному чинникам у такому співвіднесенні, що виявляє типовість цієї мистецької засади для українських письменників другої половини ХІХ ст. Таким чином О. Кониський зображує перетворення життя і долі окремо взятої людини відповідно до співвіднесення такою особистістю себе з певною ідеєю.

Проза письменника реалізує концепцію етики людського спілкування, зокрема – етики взаємин між конкретними групами в громаді, демонструє характерні типи взаємин, з’ясовує, чому письменник вважає можливою станово-міжструктурну конвенційність лише в одному із суспільних полюсів, у його внутрішніх параметрах, зокрема в класі селянства.

У роботі простежено, як співвідносяться етичні параметри буття особистості в митця з найбільш сильними в цьому разі арістотелівськими параметрами «практичної» філософії, котра прагне дати відповіді на основоположні питання існування людини, а також, як ці параметри співвідносяться  із певним суспільним середовищем, що його представляють герої прози О. Кониського.

Розглянуто виміри та моделі оптимальної поведінки героя у прозі письменника, роль «вписаності» індивідуума в контекст суспільства, а також роль моральних орієнтирів особистості при цьому. З’ясовано роль моральних чинників у розбудові прози образів митця, коли він показує конструювання або, навпаки, реконструювання особистості в певному класовому середовищі. Аналізується, які чинники – класові чи морально-етичні – письменник визнає пріоритетними в людському спілкуванні.

Значну увагу приділено одній із центральних проблем творчості О. Кониського – проблемі свободи особистості. Розглянуто, як поєднуються категоріальні поняття свободи та етики, а також простежено зв’язок цих понять із суспільним чинником. Визначено наявні в письменника різні рівні узгодження людини із свободою, бачення права людини на поєднання власних устремлінь із необхідністю, а також сприйняття митцем причин того, чому людина опиняється поза суспільними законами.

Визначено, чому героя прози О. Кониського не слід вважати заручником або жертвою власного волевиявлення, а тільки носієм правди, справедливості та морально-етичних норм, здатних поліпшити хід життя.

З’ясовано функціональний аспект діяльності героя, що визначає його сприйняття сенсу людського життя, до того ж — «поглядом зсередини» — коли відкривається все найсуттєвіше в собі, в довколишньому світі, а також в історії народу.

«Висновки» підбивають основні результати наукового пошуку.

У  дисертаційній роботі визначено, що естетика прози О. Кониського спонукає до необхідності переосмислити попередні оцінки творчості літератора, а також, оперуючи новітньою методологією, проводити дослідження його творчості в нових напрямах, що дозволяють враховувати наявне в прозі письменника чітке  розуміння ідей національного літературного  розвитку. Українська літературна критика при погляді на творчість О. Кониського пройшла шлях від заперечення художності певної сторінки його спадщини (І. Франко, М. Драгоманов) до спроб виважено осягнути своєрідність мистецької постаті О. Кониського (О. Барвінський, М. Возняк). Новітньому аспектові бачення творчості письменника належить долати упереджене ставлення; це подолання співвідноситиметься із суспільною і літературознавчою ситуаціями в осяганні етапної для розвитку історії української літератури творчої особистості.

Особливо значні кроки на шляху об’єктивованої оцінки творчої спадщини літератора здійснено у 80—90-і роки ХХ ст.: зреалізовано спробу збагнути причини появи тези про суперечливість поглядів письменника, наличок  як ліберально-буржуазного автора, визнано неправочинність відсутності розмежувань при оцінці його мистецької спадщини та діяльності як політика, констатовано неправомірне навішування йому політичних ярликів, наголошено на важливій ролі його літературної творчості в розбудові української національної ідеї.

Невід’ємним чинником естетичного мислення О. Кониського постають національне буття і національна ідея, що формують ментальність українця. Вони, як показує митець, цілком узалежнені від соцільно-історичного ґрунту, а в цьому разі – від таких чинників, як підвладність панській волі людини із простолюду, фальшоване розуміння соціально-історичного буття народу українською інтелігенцією, а також наявність поліційно-жандармського терору, спрямованого проти народу. Найбільш виразно свої національно-етичні та суспільні тези літератор у художній формі моделює в етюді «Антін Калина», де герой пропонує ієрархізовану модель національного буття, ґрунтовану на освіті, волі та економічній базі життя народу. Водночас письменник не приховує, що українська інтелігенція, достосовуючи українську засадничу ідею для поліпшення народного життя, простує навпомацки, підпорядковуючи свою діяльність або певним ілюзіям, або спираючись суто на реальність.

Чинники, що ґрунтуються на національних підвалинах життя, невід’ємні, наголошує письменник, від політичного розвитку народу, прогресу в цьому розвиткові. Наявному в середовищі української інтелігенції лібералізму О. Кониський протиставляє програму, ґрунтовану на засадах розвитку національної освіти, культури й економіки. Розглядаючи індивідуальність у протистоянні суспільної та приватної сфер буття, О. Кониський моделює індивідуальні відмінності моральних цінностей особистості в таких найважливіших параметрах, як актуалізація індивідуальності в контексті суспільства, як характер вибудови взаємин особистості з локальною суспільною громадою села, як самостояння індивідуальності в суспільному контексті.

 Герої О. Кониського несуть на собі безсумнівні ознаки типовості; показниками цих ознак виступають співвіднесеність ролі та функціональних чинників персонажів у соціальному, національному, культурному – на загал цілісному суспільному середовищі. У зображенні героя з народу наявний основоположний підхід: зображення типу людини суспільної, сутність якої випробовується навіть шляхом заперечення екзистенційного чинника людського буття, посередництвом політики – соціальних теренів. Мета такого героя визначається необхідністю набуття відповідного життєвого та інтелектуального статусу. Концепція зображення героя-бунтаря співвідноситься з образом демократичного, суспільно свідомого і радикально налаштованого героя в інших українських письменників доби. О. Кониський художньо вмотивовано знімає екзистенційну провину в окремих вчинках своїх героїв, перекладаючи її на справжнього винуватця: хворобу суспільних реалій життя тогочасної імперії. Письменник бачить свого героя шукачем суспільної правди. Образ, що сповнений усвідомлення своєї місії саме як інтелігента, О. Кониський вибудовує в повісті «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу», де герой силкується упровадити в життя програму інтелігента в контексті відповідної доби.

У моделюванні образу інтелігента реалізувався пошук письменників другої половини ХІХ ст., і зокрема О. Кониського, в напрямі репрезентації оптимальної формули людини – певного ідеалу. Творчість О. Кониського підтверджує історичну «вписуваність» його героя в історичний контекст епохи, а також психологічну відповідність українським реаліям ХІХ ст. Письменникові боляче, що найбільш потрібні суспільству люди виявляються на суспільних маргінесах, що веде до втрати  значного інтелектуального ресурсу в системі буття народу.

Творчості письменника притаманні певні особливості співвіднесення ідеї та ідеалу. Час, у якому перебуває герой письменника, завжди історичний, він несе на собі виразні ознаки соціального чинника, що не заперечує важливості ідеалу. Ідею письменник потрактовує як побудник до творчості. Ідеал у О. Кониського здатний нести загальнонаціональний вимір, який створює кожна людина для себе відповідно до обширів свого існування.

Основою, на якій тримається зображення людини в прозі О. Кониського є, на нашу думку, особистість у соціальному, суспільному, історичному, побутовому та інших рівнях буття, визначаючи у прозі письменника концепцію етики людського співіснування. Письменник показує, що своїм онтологічним статусом людина узалежнена від суспільних чинників, які посутньо впливають на характер етичного співіснування людей. Етика суспільних взаємин у творах О. Кониський – це етика взаємин між конкретними групами в громаді. Митець у цьому разі створює такі характерні типи вияву цих взаємин:

І. Відсутність намірів і можливості порозуміння через невідповідність етичних норм взаємин між різними класами суспільства  (оповідання «Панська воля», «Дмитро Книш», «Суддя Гарбуз», «І ми — люде!» та ін).

ІІ. Наявність свідомого, цілеспрямованого і безкомпромісного протистояння між двома явищами реальності — особистістю і суспільством — унаслідок сформованості активної позиції людини в контексті суспільства.

ІІІ. Можливість схибленості позиції у взаєминах «особистість — суспільство» (оповідання «Панові груші», «Баба Явдоха» тощо). Митець виявляє, за яких умов здатний відбутися повноцінний діалог громади (суспільства і особистості); саме тому він підкреслює важливість достатньо виваженої корекції поведінки людини, її об’єктивацію в суспільних відносинах, надто що причиною відкинутості особистості на суспільні маргінеси не завжди є сама особистість.

В О. Кониського етичні параметри буття особистості співвідносяться з тими, що закладені в ученні Арістотеля як ученні про мораль, як «практичній» філософії, що прагне дати відповідь на основоположні питання в існуванні людини: як і що робити, щоб у кожній ситуації робити вчинки правильні, моральні, а отже, етичні. Оптимальною письменник вважає поведінку особистості, в якої вчинки не розходяться із декларованою нею ціннісною програмою. Цілісність вдачі, моральних орієнтирів людини і того, що вона визначає за своє життєве правило, а також співвіднесеність цих чинників із поведінкою особистості письменник обирає за взірцеву модель етично «вписаної» в суспільство особистості.

Однією із центральних проблем людини, зображених О. Кониським, є проблема свободи особистості. Категоріальне поняття свободи індивідуума в письменника включає в себе розуміння неможливості існування свободи поза етикою, оскільки свобода передбачає відповідальність людини за власні вчинки й за те, що вона дозволяє чинити іншим. Незаперечним, як засвідчує письменник, є те, що індивідуальна свобода нерідко вступає в суперечність із суспільним чинником. Письменник демонструє різні рівні співвіднесення людини зі свободою: відсутність суспільної свободи, економічну несвободу, політичну несвободу. Втрату свободи, як переконливо показує письменник, людина усвідомлює як втрату всього; тому можливість втрати свободи виявляє в людині максималіста: все або нічого, адже свобода пов’язана з моральним самовизначенням людини. Людина, переконаний митець, має право на власні устремління, навіть свідомо підпорядковуючись необхідності. Коли ж її насильно позбавляють можливості такий вибір зробити, вона почувається поза суспільними законами  (повість «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу»).

Герой прози О. Кониського, отже, виявляє новий функціональний аспект свого особистісного значення в діяльності, котра визначає його сприйняття свободи і змушує дошукуватися сенсу життя «поглядом із середини» — на себе, на сучасне йому суспільство, а також на історію народу.