ЕТНОСИМВОЛІКА МОВНИХ ОДИНИЦЬ В УКРАЇНСЬКОМУ ОБРЯДОВОМУ ДИСКУРСІ

Краткое содержание

 У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, його актуаль­ність, новизну, визначено мету, конкретні завдання, матеріал дослі­дження, об’єкт, предмет та методику, вказано на наукову новизну, теоретичне та практичне значення, структуру праці, наведено відомості про апробацію результатів наукового доробку.

 У першому розділі дисертації „Народне дискурсивне мовлення: проблеми вивчення” викладено теоретичні основи дослідження, з’ясовано зміст ключових понять дисертаційної праці (дискурс обрядового мовлення, етнокультурний концепт на тлі концептуальної та етномовної картин світу, коди та жанри народного обрядового дискурсу), подано аналітичний огляд основних досліджень з поставленої проблеми, здійснено концептуальний та лінгвокультурний аналіз кодів та жанрів народного обрядового мовлення.

 Могутнім чинником відображення об’єктивної дійсності в націо­нальній свідомості є рідна мова народу. За її допомогою формується етномовна картина світу, що є продуктом і рушієм національної самосвідомості. Водночас мова виступає тим фактором, який єднає духовні надбання попередніх і сучасних поколінь, а також пов’язує окрему людину-мовця з цілим народом – носієм мови. Саме такі зв’язки виводять на народне дискурсивне мовлення, яке постає із вербальних кодів народних обрядів, традиційних свят, фольклорних дійств, давніх звичаїв, вірувань. Концептуальні мовні одиниці і мовні формули, якими такий багатий народно-обрядовий дискурс як різновид народного варіанту літературного мовлення, виводять, у свою чергу, на глибини національного духу. На нашу думку, одним із шляхів продуктивного вивчення мови є проникнення через неї в народні звичаї, давні вірування. Такими, зокрема, є контексти обрядодій, де криється схованка народної душі. Обрядове дискурсивне мовлення має свою лексико-семантичну, фразеологічну і граматичну специфіку. Кожен обряд декодується з огляду на той чи інший код, передусім вербальний. У ньому спрацьовує одвічна віра в чудодійну силу слова. Його належало говорити вчасно і вагомо. Тому словесний супровід під час магічних ритуалів був обов’язковим. Слово несло добро, лікувало, благословляло, підносило дух або, навпаки, шкодило, наганяло хворобу, зочувало і навіть убивало. У народному мовленні спостерігаємо застереження від небажаної події чи застережні побажання, напр.: Не говори такого, ще в лиху годину скажеш! (як застереження, що певні слова збудуться) або: В добрий час сказать, а в лихий мовчать; Якби твої слова та й Богові у вуха; Не згадуй проти ночі (про що-небудь лихе або про нечисту силу). Велика віра у магічність слова і вислову спричинила виникнення багатьох словесних формул, які зазвичай супроводжують певні народні ритуали. Як відомо, ритуал – це вироблений звичаєм або запроваджений порядок здійснення чого-небудь, який постав у контексті певного обряду. На противагу застережним народним висловам виділяємо також усталені побажальні, віншувальні та заздоровні мовні формули, які символізують здійснення бажання. Такі форми вживаються у всіх етнотекстах.

 Для обрядового дискурсивного мовлення характерний набір відповідних сценаріїв, значущих предметів, яким в обрядодіях було призначено ту чи іншу роль. Наприклад, у купальській обрядовості обов’язковими є такі предмети й дійові особи: Купало (Купайло), Марена (Мара), солом’яне (або з дерева) опудало, гільце, гілка клена, вишні чи верби, купальське вогнище, купальський вінок, купальська пісня, міфічний цвіт папороті, тройзілля, „іванівська роса”, „святоянське зілля”, хлопці, дівчата, русалка, нечиста (бісівська) сила, чугайстер, відьма.

 У контексті кожного обряду окреслюється внутрішня форма певних слів, їхні конотації, розкривається співвіднесеність мовного знаку з його первинною номінацією. З’ясовується також зв’язок обрядових мовних одиниць з етнографічним тлом самого обряду, що відбиває специфіку членування конкретного обрядового простору на власне обрядовий, позаобрядовий та міжобрядовий. В обрядових контекстах формуються лексико-семантичні мікросистеми певних обрядових найменувань, що спираються на призначення обрядових реалій, на роль дійових осіб ритуалу, темпоральну та локальну визначеність обрядодії тощо. Мовний супровід обряду регулюється набором його кодів – аксіональним (власне обрядовим), локативним (просторово орієнтованим), темпо­раль­ним (часовим, залежно від пори року, доби), реальним (предметним), персональним (виконавським), зображальним (символіч­ним), музичним, власне вербальним. Здійснюючи лінгвокультурний опис усіх кодів обрядового дискурсивного мовлення, особливу увагу приділяємо вербальному супроводу обрядодій. Визначаємо коло реалій, які постали в контекстах обрядодій: у весільному обряді – колупати піч, засилати старостів, сватати, оглядини, пити слово, побрання, подавати рушники, дівич-вечір, бгати коровай, вінок вити, ставати на рушник, сідати на пoсаг, розплітати косу, косу чесати, калину ламати, викуп справляти, гуляти (справляти, робити, грати) весілля; у купальській обрядовості – ворожіння, пускати вінки, гадати на долю, стрибати через вогнище, водити хороводи, плести вінки, „сонце грає”; у різдвяній обрядовості – колядувати, носити вечерю, щедрувати, вечеряти, запрошувати гостей, ходити зі звіздою (іродом), маланкувати, святити воду тощо. У предметному коді визначаємо коло реалій, які широко застосовуються в різних обрядодіях: коливо, хрест, хліб, весільний дім, весільна корогва, посад, коровай, шишка, меч, гільце (деревце), вінок, придане, посаг, коляда, колядка, вечеря, дідух, звіздар, міх, кутя, йорданська (водохрещенська) вода, боже дерево, любисток, вінок, васильки, м’ята, рута, зірки, вода, папороть, чортополох, іванів цвіт та ін. Визначаємо коло основних персоналій народних обрядодій: князь, сват, свашка, молодий, молода (наречений, наречена, молоді), батько-мати, весільний батько (нанашко), весільна мати (матка, нанашка), старости, бояри, дружки, дружба, святилка (світилка), коровайниця, пан господар, панотець, колядник, полазник, „коза”, „міхоноша”, „циган”, „дід”, „ведмідь”, щедрувальниця, Маланка, посипальник, дівчата, хлопці, Марена, Купайло, чугайстер (лісовий дух), русалка (у хороводі дівчат), бісівська нечиста сила (яка стереже цвіт папороті), відьма (в купальських іграх) та ін.

 Звертаємо увагу на часову залежність у проведенні певних обрядодій, оскільки це диктується вірою в сприятливість/неспри­ятливість обряду щодо можливих наслідків ритуального дійства в часі і просторі. Сакральний характер часу, з одного боку, зумовлений темпоральною магією, а з другого, – пов’язаний з вірою у пробудження природи, що неодмінно сприяло здійсненню бажань. Традиція, зрештою, визначає для кожного обряду найсприятливіший час і щасливе місце, що актуалізує сталі вислови у потрібний час, у потрібному місці. Сакральним робить час саме простір, тому темпоральний код характерний і для господарського року селянина. Живучи серед природи і спостерігаючи щоденно її народження, смерть, воскресіння, предки створювали свій світ вірувань. Час, як і простір, може бути злим і добрим, може сприяти життю людини, а може їй шкодити. Звідси та чи інша поведінка людини в житті, те чи інше найменування, зокрема сакральні часові номінативи – Свята неділя, Святий понеділок, Святий вівторок, матінка середа, Чистий четвер, Білий тиждень, Свята п’ятниця, Параскева-П’ятниця. Здебіль­шого в обрядових текстах констатуємо поєднання того чи іншого коду. Так, наприклад, у похоронній обрядовості розрізняємо три основні коди: аксіональний (коли відбувається певна послідовність у виконанні певних дій), предметний (коли використовують спеціальні ритуальні предмети) та вербальний (словесні формули, примовляння, побажання). Ці коди взаємопов’язані і виконуються у певній послідовності, здебільшого спочатку виконується дія, а потім іде словесний супровід.

 Мова як продукт духовної праці народу має свої національні особливості, специфічні риси, які виявляються на різних рівнях системи. Народ формує власну мовну картину світу, відбиває в ній своє світосприймання, специфіку свого життя, культури, реакції на довкілля, оцінки тієї чи іншої реалії. Народне мовлення, передаючи свої форми від покоління до покоління, вибудовує свою модель світу. В певному розумінні мовна картина світу – це плід фантазії її носія. Оскільки мовна модель є постійним предметом пізнання, то пізнання світу проходить через процеси пізнання передусім мовного організму в його динаміці, вічному поруху, взаємозв’язках мовних явищ. Єдність мови, мислення і мовної свідомості продуктивно розглядати в руслі семантики мовних явищ. В обрядовому дискурсі визначаємо певний набір символів, які закодовують довкілля. Досліджуючи обрядове народне мовлення, приходимо до висновку, що природу багатьох слів і значень мовних одиниць можна пізнати лише в етнокультурних контекстах (це спостерігаємо на прикладах принаймі двох реалій – рушник і земля). Від етносимволу рушник постали стійкі мовні звороти подавати рушники, брати рушники, побрати рушники, дбати (дати) рушники, готувати рушники, ставати (становитися) на рушник, слати (посилати) за рушниками, взяти рушники, вернутися з рушниками, що засвідчує усталеність весільних ритуальних дій, де зберігається образне, культурно внутрішньо вмотивоване символьне значення лексеми рушник. У цілому символіку рушника подаємо через асоціативний ряд: рушник < життя, доля, достаток, щастя, оберіг, гостинність, смерть, вічний спочинок > людина.

 Етносимвол земля в етнокультурних контекстах асоціюється з ознаками родюча, багата, добра, плодюча, плідна (на означення землі, яка родить) та лиха, пуста, ялова, погана (на позначення неродючої землі). За християнськими догмами земля є місцем вигнання людини із небес, символом тяжкої праці та терпіння, через які очищається тіло і дух від гріхів перед вічним життям у раю. Звідси опозиція небо/земля, яка є не тільки просторовим мірилом, а й мірилом духовним. У народних віруваннях земля обростає різноманітною символікою – мати-годувальниця, Вітчизна, життя, багатство, щедрість, родючість, плодючість, світло і темрява, духовність, гріхопадіння, місце вигнання людини із раю, позитивний/негативний першопочатки. З огляду на етнокультурні контексти етносимвол земля вступає у своєрідний концептуальний асоціативний ряд: земля < життя, добробут, смерть, вічний спочинок > людина.

У народному дискурсивному мовленні визначаємо певні компози­ційно цілісні висловлювання, які відносимо до жанрів обрядового дискурсу. Серед них розрізняємо віншування (сюди входять коляду­вання, закликання, щедрування), приказування, підшіптування (відшіп­ту­вання), молитва, замовляння, сватальний вербальний супровід, весільний вербальний супровід, вербальний супровід під час хрестин, купальські ворожіння, гадання на Андрія тощо. Кожен із цих жанрів характеризується цілісним текстом, своєрідною побудовою речень, діалогічністю, монологічністю. Досліджуючи вербальні контексти обрядів, спостерігаємо, що кожне слово в таких текстах має своє специфічне навантаження. Сама структура таких висловлювань чітко вибудувана за характером впливовості на слухача, оскільки „все потрібно казати вчасно і послідовно”. По суті, вони зорієнтовані на театралізовані народні обрядодійства за певним сценарієм, з відповідним набором дійових осіб, з обов’язковим ритуальним і часто музичним супроводом.

 Отже, звернення до етнографічного матеріалу дозволяє просте­жити за функціонуванням ритуальних словесних формул, обрядових термінів, які й створюють певну систему народних (часом напівзабутих, часом закріплених за певною місцевістю) мовних одиниць. Значну їх частину фіксує загальномовний словник.

 У другому розділі дисертації „Константи духовної культури народу як продукти обрядового дискурсу” зупиняємося на ролі мовних етнокультурних знаків в етномовній картині світу. На основі асоціативних зв’язків виділяємо ряд концептів народного обрядового мовлення, в основі яких лежить передусім фауно- і флоросимволіка.

 Пізнаючи і членуючи об’єктивний світ, людина не лише називає окремі його реалії, але й осмислює їх у слові. Тому говоримо про етнокультурні мовні одиниці, породжені історико-культурною свідомістю народу, або такі, що характеризуються історичними та культурними нашаруваннями смислів. Виділяємо так звані етнокультурні концепти, які самі по собі є константами народної культури. Наповнені певним етносимвольним змістом, більшість із них реалізує його передусім в обрядових контекстах.

 Найчастіше концепт визначають як словесний „згусток культури” у свідомості людини. Концепт – це весь зміст слова (сукупність його смислів) та його зв’язки з позначуваною реалією, з її характером та асоціативністю. Стійкий концепт етнокультури є її константою. Кожна мовна одиниця зорієнтована на концептуальний простір, вона стає засобом мовленнєвого вираження реалій останнього. Мовні одиниці, що відображають концептуальну картину світу, зазнають певних перетворень, розширюючи при цьому своє семантичне поле. Мовний знак виступає не просто словом-номінацією з одним чи кількома значеннями, а часто має культурні нашарування. Вони зумовлені знаннями, якими оперує людина в процесі мислення, і відображають її досвід, зміст творчої діяльності. Постаючи у процесі набування мовних знань та отримання культурної інформації про об’єкти та їх властивості, концепти зводять різноманітність явищ, які людина спостерігає чи уявляє, до узагальнень на основі асоціацій, порівнянь та переосмислень. Концепти концентрують у собі знання про світ і виступають складниками концептуальної системи. Особливо виразно постають у свідомості мовця концепти, пов’язані з народними звичаями, обрядами, віруваннями, переказами. Адже саме вони зміцнюють історичний зв’язок поколінь, збагачуючи їх духовність, підтримують історичну пам’ять, отже, зміцнюють людську спільноту. Тому цілий ряд мовних одиниць – батько, мати, вулиця, досвітки, вечорниці, весілля, вода, калита, кладка, сонце, небо, місяць, рута-м’ята, калина, барвінок, верба, коза, кінь, бджола і багато інших – у певних обрядових контекстах реалізує свій етнокультурний потенціал. Отже, концепт розуміємо як вербалізований компонент людського мислення, який через мову несе знання у формі культурної інформації. Адже не випадково, розробляючи новітні методики концептуального аналізу, мовознавці (Н.Арутюнова, А.Вежбицька, О.Кубрякова, В.Жайворонок, Ю.Степанов, Г.Яворська) сконцентровують увагу передусім на мовному матеріалі, що найтісніше пов’язується з традиційною культурою народу та найяскравіше відбиває специфіку його колективної свідомості. Вслід за ними у контексті народного обрядового мовлення виділяємо коло лексичних і фразеологічних одиниць, сакралізованих за своєю семантикою, які набувають етнокультурного змісту, напр.: живий вогонь, домашнє вогнище, тополя, калита, жива вода, господар, хліб-сіль. Тим самим, концептуальний аналіз розглядаємо як виокремлення етнокультурних концептів – ключових одиниць тих чи інших фрагментів етномовної картини світу. Такими постають, зокрема, концептуальні пари людина ↔ вогонь і людина ↔ вода.

Концепт  людина < [здоров’я, очищення, сила, оберіг, щастя] > вогонь. В обрядовому мовленні вогонь здавна постає одним з ключових елементів, оскільки, як невід’ємна частина людського буття, набуває у світосприйманні народу магічних властивостей. Не- випадково саме народне обрядове мовлення породжує традиційні сталі сполуки живий вогонь, вогненне слово, вогонь душі, родинне (домашнє) вогнище, цар вогонь, цар неба, святий вогонь, жива ватра. Вогонь в обрядо­діях виконував функцію охоронця, виступав певним магічним захисним засобом від нечистої сили. Це засвідчують юріївські звичаї, за якими, забезпечуючи здоров’я та силу домашнім тваринам, худобу проганяють через попіл від юріївської ватри. Крім того, вірили, що вогонь має не тільки очисну, але й запліднювальну силу. Через усвідомлення таких властивостей вогню, як здатність зігрівати все живе, освітлювати, надавати силу, стимулювати ріст, він (вогонь) поступово стає символом життя, який утілюється, скажімо, в запаленій свічці, пор. вислови: Без вогню народився; Гасне, як свічка; Горить, мов свічка.

Концепт  людина < [здоров’я, краса, щастя ] > вода. Однією з найпоширеніших реалій в обрядових контекстах є вода, оскільки вона є головним елементом усього сущого на землі, символізуючи своєрідний рубіж між життям і смертю. Про це свідчать народні прислів’я та приказки, пов’язані з нею: Де вода, там життя; Де кінчається вода, там кінчається Земля; Вода – всьому голова; Хліб – батько, вода – мати. Ця символіка криється і в традиційних мовних виразах на зразок: Гожа, як чиста вода; Така гарна, хоч з лиця води напийся (з лиця воду пий); Дужа, як вода; Здорова, як вода; Глянь у воду на свою вроду. У контекстах обрядодій лексема вода обростає сакральними смислами. Це є свідченням того, що людина не лише називає окремі його реалії, але й осмислює їх ідеї у слові, в результаті чого слово обростає історичними та етнокультурними нашаруваннями смислів. Таким чином, постає концепт, з одного боку, як вербалізо­ваний продукт людського мислення, а з другого, – як носій етно­культурної інформації.

 Основою всіх давніх вірувань народу є анімістичний світогляд, що глибоко вкоренився в народі, в його творчості й мові. Схиляння перед природою, її обожнювання були викликані потребою захисту й допомоги. Водночас одвічне стремління людини до якомога глибшого пізнання світу і тернисті шляхи до цього спричинило до виникнення різних вірувань, ритуальних обрядодій, магій слова. Анімістичний світогляд виражається в психологічному паралелізмі, що спирається на антропометризм, закладаючи основу образності мислення. Особливо яскраво це проявляється в обрядовому мовленні, що спонукає виділити такі етнокультурні концепти, які свідчать про давнє рослино­поклонництво: людина < [здоров’я, вік, оберіг, сила] > верба; людина < [доля, життя, краса] > вінок (вінець); людина < [вічність, краса, життєстійкість] > барвінок; людина < [краса, чистота, щастя, багатство] > калина; людина < [дівочість, життя, оберіг] > рута [м’ята]; людина < [життя, швидкоплинність, здоров’я] > ряст; людина < [краса, веселість, здоров’я] > рожа. Мовні одиниці такого характеру наділені етнографічним, історичним, етнокультурним, етнопсихологічним та етнофілософським змістом, адже реалії, які вони позначають, широко представлені в контекстах народних обрядів, що становлять цілісну систему етнокультурного простору.

Тотемізм породив схиляння людини перед звіром, особливо великим і сильним, що мав здатність істотно впливати на її життя. Наші предки обожнювали тварин, навіть догоджали їм, що залишило свій відбиток у звичаях, обрядодіях, а отже, і в мові. В етнокультурних контекстах спостерігаємо возвеличення тварин, без чого не відбувалася практично жодна обрядодія. У контексті обряду кожна тварина – це, по суті, своєрідний вербалізований символ, що ґрунтується на порівнянні, співвідношенні предметів, явищ, якостей. На прикладі декількох асоціативних символів демонструємо окремі явища обрядової фауносимволіки в українській етномовній картині світу як фрагменті загальномовної його моделі. Йдеться про етносимволи коза < [відродження, воскресіння, достаток] > людина; кінь < [вірність, відданість, швидкість, витривалість, багатство] > людина; ведмідь < [воскресіння, удача, здоров’я, оберіг] > людина; півень (курка) < [першопочаток світу, оберіг] > людина; бджола < [першопочаток світу, оберіг, кохання, здоров’я, щастя, достаток] > людина. Загалом можна констатувати, що народне дискурсивне мовлення фіксує ціле коло етнокультурних концептів, які позначають константи народної культури, що характеризують національно-культурні реалії українського народу.

У третьому розділі дисертації „Мовні одиниці в етнокультур- ному контексті обряду” основну увагу концентруємо на етносимво- лізмі народних афоризмів.

Особливістю фразеологізмів є те, що вони, як номінативні одиниці, переназивають уже названі реалії, виражаючи оцінку, побудовану на семантичному переосмисленні. При цьому не тільки одне слово, а цілий вираз вступає в синонімічні зв’язки з іншими словами. Символьний смисл якогось предмета переноситься на зовсім інший предмет, і тільки в такому разі цей предмет може виявитися символом первинного предмета. Символіка реалії переходить на символіку її найменування. Оскільки образність закладена в самій мові (пор. персоніфіковані вирази: дощ іде, вода прибуває, роса впала, сльози котяться), то при кожному новому слововживанні відбувається взаємодія внутрішнього образу і значення як реалізації першого. Скажімо, символом сили, краси, довголіття, здоров’я виступає в народному мовленні номінатив дуб. На основі порівняння та зіставлення в народному мовленні часто спостерігаємо різні сталі вирази з цією лексемою, напр.: хлопець, як дуб кучерявий; міцний, як дуб; парубочки, як дубочки. Оскільки дуб позначається в народній свідомості символікою довголіття та здоров’я, то, можливо, на основі протиставлення мова породила стійкі вирази протилежного характеру, напр.: дуба врізати (дати) – померти; ставати (стати) дубом – піднятися сторч, догори.

Проникаючи в етносимволіку мовних одиниць, окреслюємо ряд сталих словосполучень, що є невід’ємним елементом вербального коду практично кожної обрядодії, а також визначаємо певні лексеми із сакральним змістом, навіяним контекстом обрядодій. Так, слово коляда (латинського походження) на українському мовному ґрунті породило ряд сакральних найменувань – свята, обрядової пісні, різдвяного подарунка, учасника різдвяної обрядодії (коляда йде, співати коляду, колядник). Відповідно дія колядувати стає ключовою мовною одиницею словотвірного гнізда – колядувати, колядка, колядник, колядниця, колядиця, Коляда, колядень, колядички, поколядь (приспів на честь господаря).

Аналізуючи фразеологічний склад обрядового мовлення, визначаємо мовні одиниці, які в контексті обрядодій набувають вторинної семантики. Скажімо, сталий вислів прокладати першу борозну набуває вторинного семіозису, оскільки в новорічних щедрівках він символізує початок нового господарського року та вселяє надію на багатий урожай. Або, скажімо, стале сполучення вилами по воді писано постало, на нашу думку, з обряду ворожіння на воді, коли дівчата пускали на плесо вінки з метою передбачити долю. За вінками ніби писалися круги на воді. Це наводило на роздуми – збудеться задумане чи ні. Звідси й вираз на означення невідомості, сумнівності у здійсненні чого-небудь.

В обрядових контекстах виділяємо ряд сталих виразів зі спону­кальною часткою щоб, що характерні для обрядового мовлення, напр.: щоб була здорова, як вода, а багата, як земля; щоб ці свята відпровадити та других дочекати; щоб на той рік дождати сон-траву топтати (формула-примовка, коли топчуть ряст чи сон-траву навесні, сподіваючись дочекати наступного року у здоров’ї); щоб заснуло лихо і між нами було тихо; щоб нам ще сто літ зустрічатись; щоб родило жито і овес і збирався рід наш увесь та ін.

Аналізуючи обрядові контексти, спостерігаємо, що вони включають також численні міфоніми: лісова потороча, зачароване коло, бісові діти. Цілий ряд ознак виступають постійними епітетами, що стають невід’ємним складником найменування (обрядового предмета, рослини, фольклорної реалії), напр.: вербова дощечка, гіркий полин, калинова доля, тополина земля, калинові мости, золотий міст, дзвонкова водиця, хрещатий барвінок, дрібні сльози, жива ватра, почесний хліб, суха верба, свячена верба, терновий вінок, Голодна кутя, петрові батоги, петрів хрест, кам’яна баба, Зелені святки.

Виділяємо ряд заздоровних сталих одиниць реченнєвого типу як усталених мовних формул. Від власне фразеологізмів вони відрізняються тим, що їхні компоненти зберігають своє пряме лексичне значення. Водночас, як і будь-який фразеологізм, вони відтворювані, і, як переважній більшості фразеологізмів, їм властиве емоційно-експресивне забарвлення. Тим самим народне мовлення часто по-своєму клішоване, напр.: З роси і води; Бажаємо щастя й добра; На все добре; Ласкаво просимо; Дай, Боже, з роси, з води! Дай, Боже, разом двоє: щастя та здоров'я! Дай, Боже, щоб пилось, їлось та й назавтра хотілось! Дай, Боже, щастя, здоров’я на многія літа всім! При цьому зауважуємо, що внутрішня форма найяскравіше виявляється на ономасіологічному рівні, оскільки це стосується того чи іншого фрагмента культурної традиції. Так, номінація на позначення свята Вербна (Шуткова, Бечкова, Квітна) неділя семантично пов’язана з вербою як ритуальним предметом-символом. Це спричинило появу номінативних сполук вербниця, вербник, вербляниця, наділених сакральними смислами. Основна обрядодія цього свята биття вербовою гілкою спрямована на передачу магічних сил рослини людині. Оскільки вірили, що молода верба передає силу, молодість, ріст, а стара – може спричиняти немічність, хворобу і навіть смерть. Отже, символьна мотивація ключової лексеми поля верба може бути виявлена тільки через зв’язок з давніми язичницькими віруваннями. До речі ритуальне биття характерне ще й під час весільного договору сторін, коли відбувається рукобиття на знак згоди на одруження.

Етносимволіка народних афоризмів передбачає реконструкцію, оскільки несе у собі глибинне значення мовленого виразу, пізнати який можна лише занурившись у культурний зміст народного вислову, пор.: ставати на рушник – одружуватися, коли, за народним звичаєм, дістаючи Боже благословення на шлюб, молоді стають на вишитий рушник; треті півні – на світанку (коли співають у передсвітанковий час півні, розганяючи нечисту силу, що любить нічну пору); на руку ковінька (за Словником Б.Грінченка ковінька – це різновид народної дитячої гри, коли ковінькою ганяють відрубок дерева чи камінь, а потім кладуть її на руку, поступаючись у грі партнерові); облизня піймати (вхопити, з’їсти, дістати, одержати, спіймати, хапати) означає отримати відмову, потерпіти, зазнати невдачі, зокрема й у сватанні, відповідно дати облизня – відмовити комусь (вирази постали на основі характерної поведінки пса, який облизується, чекаючи на їжу і не завжди її одержуючи).

У контекстах народного дискурсивного мовлення спостерігаємо ряд висловів, на які накладалося табу, тобто була певна заборона у їхньому вживанні. Здебільшого ця заборона стосувалася певних слів, зокрема найменувань чорт або дідько. Звідси цілий синонімічний ряд інших назв нечистої сили: лукавий, лихий, нечистий, спокусник, патлатий, куций, куцак, клятий, рогатий, вража сила, щезник, той, чугайстер, той, що не сказати, а також характерні вислови той, що не при хаті згадуючи, той, що не згадуючи проти ночі та ін.

 Отже, через фольклорні тексти замовлянь, вірувань, оповідей-міфів (у формі казки, переказу, легенди, анекдоту), вербальних фрагментів весільних та інших обрядів, ритуальних дійств проникаємо в глибини народної мови. Особливе місце серед дискурсивних одиниць належить сентенційним і орнаментальним народним висловленням – пареміям як вищому прояву народного духу, глибин його філософії, етики та естетики. В цілому ж вагомою часткою національної культури є мова, що так чи інакше відбиває етнокультурні, народно-психологічні й міфологічні уявлення, переживання, переосмислення, породжувані світосприйняттям. Мова формує образ реального чи уявного світу, яким його бачить носій, а її продукти поєднують уявний образ реалії та саму дійсність.