ГЕНДЕРНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ХУДОЖНЬОГО СВІТУ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету й завдання дослідження, окреслено його об’єкт, предмет, методи, теоретико-методологічну основу, аргументовано наукову новизну і розкрито практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію та публікацію.

Перший розділ  “Творчість Т. Шевченка у світлі гендерного літературознавства” містить чотири підрозділи і знайомить з основними теоретико-практичними положеннями, пов’язаними зі специфікою визначення гендерної літературної теорії, наявними в літературознавстві підходами до вивчення художнього світу та власною моделлю гендерної інтерпретації творчості Т. Шевченка, запропонованою з урахуванням історії і стану дослідженості гендерних складових творчого доробку письменника.

Зокрема, у підрозділі 1.1. “Поняття “гендер” і гендерний підхід у літературознавстві: теоретичний погляд” осмислено можливості застосування гендерної системи координат для інтерпретації художнього світу письменника.

Систематизовані сучасні уявлення про онтологію статі як соціокультурного феномену, які уможливили використання гендерного підходу для розв’язання завдань нинішнього літературознавства. Цей підхід передбачає аналіз цілісної картини художнього світу автора, важливим виміром якого є чоловічо-жіноче буття у діалектичних взаємозв’язках. Розглянуті у дослідженні вітчизняні традиції філософського (Ф. Прокопович, Г. Сковорода, В. Сухомлинський, П. Юркевич та ін.) і літературознавчого (В. Агеєва, Н. Зборовська, Т. Дороніна, Г. Улюра та ін.) теоретизування у проблемному полі гендеру дали змогу виокремити засади гендерного аспекту літературознавства на основі поєднання світового досвіду і специфіки національної культури. У дисертації означено гендер як культурну метафору статі, як підхід, що дозволяє відкривати нові перспективи розуміння літератури, а гендерне літературознавство – як спрямоване на інтерпретацію гендерної природи художнього світу письменника з використанням критеріїв фемінності, маскулінності, андрогінності.

У підрозділі 1.2. “Фемінність, маскулінність, андрогінність як критерії інтерпретації” висвітлено історію тлумачення та уточнено основні теоретико-методологічні аспекти визначених критеріїв. 

За допомогою культурно-історичного методу простежено динаміку і тенденції змін в осмисленні концептів “фемінність”, “маскулінність” і “андрогінність” з метою визначення доцільності та форм їх використання як критеріїв у розв’язанні проблеми гендерної інтерпретації художнього світу Т. Шевченка. У результаті узагальнення, систематизації та комплексного осмислення теоретичних поглядів (Р. Барт, М. Бердяєв, С. Булгаков, Ж. Дерріда, Д. Н. Елкінс, Ю. Крістева, Е. Нойман, Е. Шоуволтер, К. Г. Юнг та ін.) визначено, що творчій, обдарованій особистості властиве поєднання фемінності і маскулінності, які утворюють нову якість – андрогінність. У процесі творення на первинному фемінному етапі виокремлюється художній задум. Наступний – маскулінний етап, що пов'язаний з активним втіленням задуму, формотворенням. Врахувавши можливі особливості авторської роботи над твором, окреслено чотири варіанти взаємодії фемінності й маскулінності: 1) маскулінний тип – домінація чоловічого над жіночим, обмеження формою поліфонії смислів; 2) фемінний тип – чоловіче підпорядковується жіночому; ідея постає недовимовленою; 3) нівеляційний тип – взаємне ослаблення, що відбивається і на формі, і на змісті, не даючи можливості виявитися художності належним чином; 4) андрогінний тип – взаємопідсилення, оптимальна форма для відображення ідейної глибини, багатозначності; поєднання, яскраве вираження чоловічого і жіночого на основі гармонії. Маскулінний, фемінний, андрогінний типи найчастіше визначають гендерні особливості художнього світу як окремого твору, так і творчості загалом, втілюючись відповідно у фемінних, маскулінних або андрогінних характеристиках. Співвідносимо у дослідженні фемінне з душею, а маскулінне з духом, визнаючи умовність цього поділу. Таке теоретичне розмежування необхідне для вирішення поставленої у дослідженні мети. Втім, зрозуміло, що і в реальному, і в художньому світі ці поняття тісно переплетені.

У підрозділі 1.3. – “Фемінні і маскулінні тенденції в українській культурі першої половини ХІХ століття” – проаналізовано культурні особливості гендеру в межах українського соціокультурного контексту століття відповідного періоду.

З метою врахування культурно-національного чинника ідентичності Т. Шевченка як національного генія звернено окрему увагу на виявлення фемінних і маскулінних тенденцій української культури першої половини XIX століття. Використання методу історичної реконструкції дозволило відтворити відносно цілісну картину. Зокрема, з’ясовано, що етнокультурно Україна має потенції розвитку і фемінної, і маскулінної домінант у культурі. Втім, в українському суспільстві ще XVIII столітті фемінність і маскулінність розглядаються у зіставленні як відокремлені шляхи культурного розвитку. Така ж подвійність проступає і в новій українській літературі. Наприклад, у козацькому поході під керівництвом Енея І. Котляревський представляє “чоловічу” Україну. А селянська “жіноча” Україна постає у “Наталці-Полтавці”. У дисертації означено, що разом з утвердженням романтизму виявляється спрямованість до подолання дихотомій, визнання духовно-матеріальної взаємодії, переплетення форми і змісту, а отже, спостережено наближеність до гармонізації фемінного (душа) і маскулінного (дух). Акцентовано, що саме у першій половині XIX століття у контексті романтизму виникає докорінне переосмислення бінарності фемінного і маскулінного. Виявлено, що у творчості Т. Шевченка означені різнобіжні тенденції переосмислюються і виражаються як гармонійна синергія. У зв’язку з цим увиразнюється консенсус фемінного і маскулінного як життєдайних категорій національної ідеї.

У підрозділі 1.4. “Модель аналізу художнього світу Т. Шевченка під кутом зору гендерної теорії” подано аналітичний огляд праць, у яких актуалізований гендерний підхід до творчості Т. Шевченка; а також пропонується модель аналізу художнього світу Т. Шевченка у світлі гендерного літературознавства.  

Узагальнено сучасний стан вивчення проблеми. З’ясовано, що у працях С. Балея, Ю. Барабаша, Т. Бовсунівської, Г. Грабовича, О. Забужко, Н. Зборовської, М. Моклиці, Н. Слухай, І. Франка та інших певною мірою висвітлено проблему фемінних ідентифікацій з героїнями-покритками, означено фемінні риси душі як причину вказаних репрезентацій. Узагальнення часткових, інтегрованих у межі ширших досліджень наукових уявлень про переважну фемінну природу доробку митця засвідчило актуальність постановки проблеми цілісного розгляду художнього світу Т. Шевченка у світлі гендерного підходу з урахуванням поетичного, прозового та малярського спадку. Аналіз теоретичного підґрунтя дозволив сформувати таку модель гендерної інтерпретації, що була застосована у дисертації: 1) визначення гендерних ідентифікацій автора; 2) аналіз способів виявлення і взаємодії фемінних і маскулінних тенденцій в індивідуальному процесі творення; 3) характеристика типу письма на основі переваги фемінної, маскулінної чи андрогінної ознак.

У другому розділі “Гендерні домінанти в художньому світі Т. Шевченка” досліджено гендерні ідентифікації автора, своєрідність структури процесу творення.

Підрозділ 2.1. “Гендерні ідентифікації автора” висвітлює варіанти поетичних ідентифікацій (2.1.1.) і маскулінну ідентичність Т. Шевченка-повістяра (2.1.2.). У ході текстуального аналізу розглянуто міру і форму маніфестації та розгортання цих ідентифікацій щодо виокремлених В. Смілянською таких суб’єктів лірики: 1) “власне автор”, 2) розповідач, 3) герой, 4) персонаж ліричний. У результаті з’ясовано, що маскулінна ідентичність здебільшого притаманна “власне автору” (“Заповіт”, “Чигрине, Чигрине...”), ліричному героєві (“В неволі тяжко, хоча й волі...”, “Не для людей, тієї слави...”). Ліричний розповідач через своє переживання, емпатію співвідноситься з фемінним (“За сонцем хмаронька пливе...”, “Сон” – “На панщині пшеницю жала...”). Персонаж ліричний втілює переважно жіночу свідомість (“Ой пішла я у яр за водою...”, “І багата я…”). Тенденція до посилення фемінних поетичних ідентичностей спостерігається у період заслання, живлена екзистенційною фемінністю пасивного невизначеного існування. Але маскулінна екзистенційність, внутрішньо притаманна обдарованій особистості, у засланчу пору знаходить вираження у чоловічому світі російськомовних повістей як на рівні формальної ідентифікації з розповідачем чоловічої статі, так і через опис “патриархальных нравов”, подані погляди на питання статі, шлюбу та сім'ї, які зображаються ієрархічно з істотною перевагою чоловічої статі. Таким чином, фемінне і маскулінне у структурі особистості митця у підневільний період постають відокремлено. Втім, як результат особистісної еволюції у післязасланчий період окреслюється нова площина художнього світосприйняття, у якій переосмислюється проблема соціального спустошення жіночої та чоловічої культур мислення й ідентичності, життєдайність фемінного і маскулінного постає у їх гармонізації. Загалом у зображенні стосунків чоловіка та жінки виокремлено такі мотиви: 1) мотив самотності, що підсилюється зображенням самотності серед людей, на чужині (“Нема кого й кинуть, ніхто не згадає…”); 2) мотив відособлення (“Дівчаток москалі украли, / А хлопців в москалі забрали…”), що відображає поділ сфер між чоловіком та жінкою, розмежування маскулінного і фемінного світів, ігнорування реалізації природного призначення; 3) мотив деструктивних стосунків, які спричиняють руйнівний моральний чи фізичний вплив на героїв, як, наприклад, спокусництво, гвалтування; 4) мотив єднання (“серцем ділитись”), втілений у образі сім’ї, є репрезентацією прагнення одухотвореної гармонії чоловічого і жіночого.

У підрозділі 2.2. “Своєрідність структури андрогінного процесу творення” здійснено розгляд творчого процесу з використанням гендерної інтерпретації, що дозволило виокремити у ньому фемінні і маскулінні тенденції.

Фемінний аспект присутній у несвідомому естетичному ставленні до світу, його емоційному переживанні (“любо мені”), у глибинному визріванні образів (“серце рвалося, сміялось”), особистісній потребі самовираження, віршування “не для людей, тієї слави”, а “для себе”, у прагненні серця “виливати мову”. Маскулінність пов’язана з втіленням глибинно-значущих символів, змістів, з процесом їх оформлення (“сіятиму – нехай ростуть”), прагненням активного донесення у світ індивідуальних смислів, які “полетять додомоньку”, із рефлексіями щодо самореалізації (“Нащо стали на папері / Сумними рядами?..”) і самооцінкою (“Там найдете щиру правду, / А ще, може, й славу…”). Перевага фемінності у поетичній і так само малярській творчості пов’язана з притаманними цим видам діяльності інтенсивними внутрішніми перетвореннями суб'єкта (“Неначе цвяшок, в серце вбитий…”), більш вираженими порівняно з об'єктом, а також підсиленою емоційністю, чутливістю самого митця (“Тілько я, мов окаянний, / і день, і ніч плачу…”). У повістях же значна присутність автобіографічного елементу, спогадів, розповідей очевидців або використання сюжетів уже написаних поем частково підміняють фемінний етап творчості, пропонуючи вже до певної міри готові ідеї, обрані розумом, щоб представити читачеві предмет “как на ладони”, зумовлюючи перевагу маскулінної тенденції. У цілому на основі аналізу процесу творення, саморефлексій автора його творчу особистість схарактеризовано як андрогінну з деякою перевагою фемінного компонента. З’ясовано, що інтеграція у структурі художньої обдарованості Т. Шевченка фемінності і маскулінності призводить до здатності сприйняття необмеженої енергії народної пам’яті, осягнення глибоко символічних змістів і активного донесення їх до людей у винятковій, індивідуальній формі (“Знать, од Бога / І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!”).

У третьому розділі “Осмислення типу письма” зосереджено увагу на характеристиках творчої спадщини Т. Шевченка на основі переваги фемінної, маскулінної чи андрогінної ознак.

У першому підрозділі “Чоловічий світ російськомовних повістей”, узагальнивши конкретні спостереження, за сукупністю характеристик стверджуємо, що коли мова йде про повісті Т. Шевченка, то маємо справу з переважаючою маскулінністю. Основними передумовами маскулінності є гендерна ідентифікація автора переважно з чоловічою статтю, домінування раціонального як характеристики прозотворення і самих текстів, вибір жанру і стилю повістей, російська мова вираження. З’ясовано, що домінуюча маскулінна характеристика знаходить вираження у превалюючому монологізмі (подорожні записки, листи і щоденникові записи героїв, прологи автора), у прихильності до чіткої форми (“стройный ход”), у деталізації та численних поясненнях, що окреслюють чіткий смисл, у інтелектуалізмі (“многоумной голове”), увазі до питань освіти, у зображенні чоловічих образів як суб’єктів дії і нечисленних жіночих персонажів як об’єктів споглядання, у представленні чоловічого домінування у суспільстві, господарстві, сім’ї.

У другому підрозділі “Гармонія у поезії як втілення гендерної еволюції” констатовано, що фемінність – виразна ознака Шевченкового письма. Вона знаходить вираження в ірраціональності (“Я сам себе, дурний, дурю, / Та ще й співаючи...”), у посиленій увазі до проблеми моралі, акцентуванні опозиції добра і зла (“Молитва”), у багатстві емоційної деривації, у застосуванні пасивного способу вираження, безособових конструкцій, зосередженні на концептах “нудьга”, “душа”, “доля”. Водночас у поезії наявні маскулінні ідентичності, маскулінний етап творення, маскулінний образ козацької України. Зосередившись на творчості дозасланчого періоду, віднаходимо перехресно присутні і фемінні, і маскулінні аспекти. У засланчий – у поезії посилюється фемінна домінанта, яка розвивається паралельно до маскулінної у прозі. У післязасланчий – відзначаємо прагнення до синтезу фемінних і маскулінних первнів. Еволюція відношень фемінних (певною мірою корелюють із романтичними, революційними, емоційними, язичницькими та прометеївськими аспектами) і маскулінних (можуть бути співвіднесені з реалістичним, раціоналістичним, християнським) тенденцій на шляху до їх гармонізації формує андрогінний тип письма.

У висновках узагальнені основні положення дослідження, у якому представлене нове вирішення наукової проблеми аналізу художнього світу Т. Шевченка під кутом зору гендерного підходу.

Розрізнення понять “стать” і “гендер” позначило вихід на новий теоретичний рівень їх осмислення. Розробка категорії “гендер” дотична до всіх галузей гумантарних знань, у тому числі і літературознавства, про що свідчать теоретичні роботи В. Агеєвої, Т. Дороніної, Н. Зборовської, Г. Улюри та ін. Гендерний аспект літературознавства продуктивний для розгляду художнього світу письменника з використанням критеріїв фемінності, маскулінності, андрогінності.

Творчий процес об’єднує чоловічу і жіночу первини, які вмотивовують андрогінну природу геніальності. Український романтизм створив передумови для гармонізації жіночого і чоловічого в національному контексті. У творчості Т. Шевченка увиразнюється консенсус фемінного і маскулінного як життєдайних категорій національної ідеї.

Взаємодія фемінного і маскулінного може виявлятись на рівні авторської ідентичності (вираження через фемінні, маскулінні образи), у процесі творення (фемінний, маскулінний, андрогінний, нівеляційний типи відношення) і безпосередньо у художньому творі (фемінний, маскулінний, андрогінний твір).

У поетичній спадщині Т. Шевченка присутня ідентифікація з фемінними і маскулінними ролями. Фемінна складова дещо переважає у творчому процесі, ця риса виражається більшою чи меншою мірою, залежно від зовнішніх умов та інтелектуальних настанов автора; яскраво виражені ознаки фемінної стратегії письма. Водночас у поезії наявні маскулінні риси і, головне, – прагнення до гендерної гармонії. Це дає підстави говорити про андрогінні характеристики таланту Шевченка-поета, об’єктивні і суб’єктивні умови розвитку якого відобразились у зниженні маскулінності й акцентуванні фемінності.

У повістях Т. Шевченка домінує маскулінність, пов’язана з перевагою раціонального компонена у процесі написання. У цьому випадку йдеться про маскулінну гендерну ідентичність Т. Шевченка-повістяра, чітко зартикульовану як формально, так і стилістично, про прозу як зразок маскулінного письма і загалом про маскулінний тип творчості.

Взаємодія фемінного і маскулінного у художньому світі Т. Шевченка втілюється у наближеності художнього світу автора до андрогінних тенденцій, що має еволюційний характер. Творчість дозасланчого періоду характеризується одночасною, перехресною присутністю фемінності й маскулінності. У час заслання фемінність і маскулінність так само присутні у творчості митця, але вже як паралельні тенденції у поезії і прозі відповідно. В останній період творчості прагнення до подолання гендерної розчахнутості світу, до вираження чоловічо-жіночої синергії дають підстави констатувати андрогінні характеристики художнього світу Т. Шевченка.

Андрогінність виступає закономірним виявом творчої геніальності, чинником, що сприяв національному значенню і світовому визнанню доробку митця. Зміст високогуманної ідеї гендерної рівноваги, витвореної Т. Шевченком, має націєтворчий смисл для Україні, високо оцінюється як перспектива гармонійного розвитку світової спільноти третього тисячоліття. Практичне втілення її Шевченковим буттям засвідчує, що в основі соціальних, історичних змін лежить особистісна еволюція, у тому числі на шляху до психоекзистенційної андрогінності, спричиненої самовизначенням людини.