| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовується актуальність теми, розкривається сутність і стан її наукової розробки, формулюються мета і завдання дисертації, визначено її новизну, теоретико-методологічну базу, теоретичне і практичне значення. Конкретизовано практичну цінність дисертації, наводяться дані щодо апробації її основних положень у виступах на конференціях, тезах та публікаціях у збірках наукових праць, затверджених ВАК України.
Перший розділ “” присвячено розгляду джерельної бази, аналізу рівня наукового осмислення проблематики дослідження. Охарактеризовано наукові роботи і матеріали, дотичні до кола проблем дисертації.
До аналізу історичного аспекту формування національної виконавської традиції гітарного мистецтва залучено праці В. Гошовського, М. Михайленка, К. Чечені, О. Малькевича-Ходаковського, Ю. Николаєвської, Б. Свириденка, Т. Солопової, роботи з питань західноукраїнської регіоністики, пов’язані з проблематикою культурного становлення: М. Загайкевич, Л. Кияновської, М. Ржевської, Т. Росул, О. Демочко, Ю. Ніколаєвської, В. Щепакіна, М. Воловця.
Фахово–освітній та виконавський аспекти гітарного мистецтва, історія його становлення, функціонування та основні здобутки регіональних музично-навчальних осередків виконавства на народних інструментах висвітлено в монументальному дослідженні колективу авторів під загальним редагуванням М. Давидова, а також у працях, присвячених історії окремих навчальних закладів та установ.
Історичні аспекти аматорського та професійного музикування і формування гітарної традиції Галичини висвітлено в дослідженнях В. Витвицького, О. Антоновича, Б. Кудрика, З. Лиська, П. Медведика, Л. Мельник та ін.
Художні надбання українського гітарного мистецтва у дослідженні оцінюються в контексті з тенденціями сучасних провідних та творчих досягнень загальноєвропейської гітарної музики.
У зв’язку з цим розглянуто наукові розвідки, рецензії, нариси, що досліджують гітарну музику російської (В. Волкова, О. Кисельова, А. Медведенко, Л. Менро, А. Ширялина, А. Назарова, О. Левашової, Ю. Келдыша, А. Кандинского та ін.) та західноєвропейської традиції (Б. Вольмана, Е. Шарнассе, Р. Грубера, Т. Ліванової), а також українські, російські, німецькі (Powroźniak J. Gitarren–Lexikon. – Berlin : Verlag Neue Musik, 1979; Die Musik in Geschichte und Gegenwart), польські (Suchiecki R. Wiolonczelia od A do Z – Krakòw : PWM, 1982; Zduniak M. Muzyka i muzycy polscy w dziewietnastowiecznym Wroclawiu – Wroclaw : PAN, 1984), американські (М. Офі; Duncan Charles. The Art of Classical Guitar Playing. – Miami, Florida: Sammy–Barchard INC., 1980), та британські (The New Grove Dictionary of Musical and Musicians / edited by Stanley Sadie. –7 Fuchs–Gyazeler. – 1980) посібники та довідниково–енциклопедичні видання.
Суттєві відомості про гітару, як народний та академічний інструмент, подано у роботах з академічного народно–інструментального та, зокрема, гітарного виконавства – М. Геліс, М. Давидов, Л. Пасічняк та ін; академічної та етноорганології – І. Зіньків, Д. Рогаль–Левицький, М. Хай, М. Черкаського та ін.
Важливим джерелом інформації стала давня [“Mnemosyne” (1828), “Наше время” (1862), “Вечерний Киев” (1927), “Вісти” (1927)] та сучасна періодика (“Культура і життя”, “Правда Украины”, ”Україна молода”, “Київська церква”, “Правда України”, журнали “Музика”, “Бандура”, “Український світ”, “Советская музыка”, “Гитаристъ”, “Гітара. ua”, “Гітаріссімо”, “Національна трибуна”, “Музыкальный альманах Гитара” (Москва), “The Gendai Guitar” (Токіо)], що вміщує матеріали з теорії, історії, педагогіки регіонального, всеукраїнського, міжнародного гітарного мистецтва.
Для уточнення термінологічного апарату, критеріїв, конкретизації установчих позицій розгляду та оцінки камерної творчості, зокрема камерного ансамблю з гітарою, залучено праці В. Щепакіна і І. Польської, концерту і концертності присвячено дисертаційні дослідження І. Кузнецова, Н. Ахмедходжаєвої, Н. Вакули, роботи І. Іванової та А. Мізотової.
Проблеми формотворення, зокрема сонатного, докладно розглядають у своїх працях Б. Асаф’єв, І. Способін, Л. Мазель, В. Цуккерман, В. Бобровський, Є. Назайкінський, Н. Горюхіна.
Окрему групу джерел становлять праці та статті, орієнтовані на творчість окремих діячів мистецтва і педагогіки (М. Вербицького, В. Гошовського, М. Скорика, В. Камінського, Б. Фроляк та ін.).
Дисертаційних досліджень у контексті власне гітарного виконавства, педагогіки і творчості України на нинішній день досить мало. Серед них –кандидатські дисертаційні дослідження методико–педагогічного напрямку: “Методика формування рухових навичок гри у роботі з підлітками” і “Методика організації та роботи підліткового класичного ансамблю гітаристів”, захищені представниками Українського державного педагогічного університету імені С. П. Драгоманова В. Козліним (Київ, 1992) та Київського національного університету культури і мистецтв В. Грищенко (Київ, 2003). У 1996 р. В. Козліним захищена докторська дисертація “Теоретичні основи структурно–функціональної організації опорно–рухового апарату гітариста” (Київ). Єдиною роботою історичного спрямування є кандидатська дисертація “Гітарне мистецтво В’єтнаму в контексті світового гітарного мистецтва”, автор – Фан Динь Тан, представник Київської консерваторії (Київ, 1997).
Статистичний матеріал та розрізнений фактаж більшості праць означеного спрямування, хоча й поданий без певних узагальнень, став підґрунтям дослідження закономірностей, взаємозв’язків і взаємовпливів художніх явищ, аналізу гітарної творчості окремих митців, визначення неповторної специфіки львівської композиторської школи в галузі цього виду мистецтва.
Другий розділ “Гітарне мистецтво у Західному регіоні України. Історичний дискурс” включає три підрозділи, присвячені формуванню українського гітарного мистецтва в контексті європейських традицій, засад професійної гітарної творчості в аматорському середовищі Галичини та розгляду доробку М. Вербицького для гітари–соло та гітарних ансамблів.
У першому підрозділі 2.1 “Українська гітара в контексті європейських традицій творчості і виконавства” розглянуто проблеми гітарної органології, історії формування конструктивних та технічних особливостей інструменту, історичної перспективи становлення провідних європейських гітарних шкіл до XVII століття (іспанської та італійської), а також характерні риси і основні жанри гітарної творчості на прикладі мистецької діяльності Дж. Монтесардо, Л. Мілана, Л. де Нарваеса, А. Мударри, А. Ротти, В. Еспінеля, Ф. Корбери, Ф. Корбетти. Проаналізовано процес формування домінуючих центрів гітарного мистецтва в Парижі та Відні у XVIII – XIX століттях, виконавську діяльність, педагогіку та композиторську творчість її провідних представників (Г. Санца, М. де Фуенльяни, Л. Ронкаллі, Р. де Візе, Ф. Сора, Д. Агуадо, Ф. Каруллі, М. Джуліані, М. Каркассі та ін.), розвиток гітарної методики і фахового шкільництва; особливості російської гітарної традиції (співіснування шестиструнного та семиструнного гітарних різновидів) на прикладі доробку А. Сіхри, В. Моркова, О. Соловйова, О. Висотського, М. Макарова), а також музикантів українського походження (М. Соколовського та П. Ісакова).
У наступному підрозділі 2.2 “Формування професійних засад гітарної творчості в аматорському середовищі Галичини” розглядаються відмінності у становленні мистецької традиції на Буковині, Галичині та Закарпатті, діяльність музично–мистецьких об’єднань і гуртків, зародження фахових мистецьких форм виконавства та освіти, поширення гастрольно–концертного виконавства. Серед представників музичного мистецтва, які сприяли розвиткові аматорського музикування на Західній Україні, були Медеріч детто Галлюс, Йозеф Башни, Жан Рукгабер, Юзеф Ельснер, Франц Ксавер Моцарт, Йозеф Христоф Кесслер, композиторська творчість яких поєднувалась із виконавською, педагогічною і організаторською діяльністю. Розглянуто мистецький доробок українських діячів – представників музичного мистецтва бідермайєру – Йосипа Витвицького, Матвія Рудковського, Порфирія Бажанського, Теофіля Кобринського, Максима Копка, Зенона Кириловича, Євгена Купчинського, Миколи Кумановського, Василя Безкоровайного. Надбання гітарного виконавства і творчості демонструє також діяльність відомих музикантів, доля яких була опосередковано пов’язана з Галичиною та Львовом: Станіслава Щепановського, Савина Абрисовського, Яна Непомуцена Бобровіча.
Гітарна музика зазначеного періоду представлена різноманітними складами: для гітари–соло, вокалу і гітари, ансамблів гітар, фортепіано та гітари в поєднанні з голосом. Їй притаманна об’ємна і різноманітна жанрова палітра: пісенно–танцювальні побутові композиції, нерідко з фольклорним орієнтиром – козаки, марші, вальси, мазури, думки, коломийки, обробки народних пісень; переклади творів відомих композиторів; більш розгорнуті форми з ознаками циклічності – фантазія, попурі, варіації на теми опер, популярних чи народних пісень; віртуозні транскрипції, концертні парафрази, програмно–живописні п’єси–картини тощо. Гітарна музика галицького бідермаєру стала невід’ємною складовою загальнокультурного процесу і сутнісно доповнила естетично–світоглядні засади стильових напрямків даної епохи.
Третій підрозділ 2.3 “Творчість Михайла Вербицького для гітари–соло та гітарних ансамблів” присвячено висвітленню мало відомої, проте яскравої сторінки творчості М. Вербицького, його гітарної спадщини, вивчення якої уможливили новознайдені методична праця “Поученіє хітари” та єдина збережена рукописна збірка його творів „Guitarre № 16” з фондів бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Ця збірка, що на сьогодні є єдиним збереженим авторизованим свідченням камерного (зокрема гітарного) стилю композитора. Вона засвідчує характерні тенденції аматорського музикування, жанрові орієнтири, форми, семантику і способи розвитку матеріалу, притаманні так званому галицькому музичному бідермаєру, що на національному грунті своєрідно трансформує ознаки даного стильового різновиду, поширеного в мистецтві європейських країн в першій половині ХІХ століття. Рукопис М. Вербицького складається з 32 п’єс, серед них 14 інструментальних мініатюр (марші, мазурки, польки, галопи, козачки, чардаші) та більш масштабні композиції переважно у варіаційній формі з розгорненими фіналами („Тема з варіаціями”, „Вальс” № 3, „Варіації” № 4 та 7, „Карнавал венецький”). Інші твори табулатури призначені для голосу та гітари. Лірично–елегійні, танцювальні пісні та інструментальні п’єси, фрагменти музики для театральних вистав, позначені впливом не лише української, але й австрійської пісенності. Вони безперечно мають історичне значення і представляють ранній етап розвитку галицької музичної культури.
Третій розділ “Сучасне гітарне мистецтво як важлива складова музичної культури України. Освітньо–педагогічні та комунікативні чинники” включає три підрозділи.
У першому 3.1 – “Розвиток професійної гітарної освіти та педагогіки” досліджується процес формування провідних центрів фахової гітарної педагогіки, діяльність відповідних відділів у навчальних закладах України, розвиток методичної бази та аналіз дидактичної навчальної літератури.
Визначено роль провідних педагогів, методистів, виконавців у становленні професіоналізму в народно–інструментальних, зокрема в гітарних класах. Гітарна педагогіка була започаткована в Києві, де в Музично–Драматичному інституті та консерваторії працювали М. Геліс (відповідно 1930 та 1938 рр.), Я. Пухальський (1956 р.), М. Михайленко (1979 р.). Спадкоємність київської традиції простежується у діяльності гітарних класів навчальних закладів різних рівнів багатьох міст України. У Харкові у різний час гітарні класи очолювали – в музичному училищі (М. Лисенко у 1947–1951 рр., В. Петров, М. Набойченко, Є. Богдан, В. Гризодуб у 1970–х рр.), Інституті культури (зараз – Академія культури, І. Балан, Б. Шопен – 1970–ті рр.), Інституті мистецтв (зараз Університет мистецтв, В. Доценко від 1989 р.), Педагогічному університеті. У Рівному розвиток гітарних традицій пов’язаний з діяльністю Івана Кузнєцова – учня П. Агафошина у 1950–ті рр. В Одесі викладання гітари започаткував З. Купченко (від 1916 р. до 1960–х років), від 1994 р. в Одеській консерваторії працювали З. Попов, Н. Палтов, В. Жадько, В. Луньова (Хорошавіна), Б. Демидов (нині – провідний педагог класу гітари і керівник ансамблю народних інструментів Сімферопольського музичного училища). У Дніпропетровську відділ народних інструментів у музичному училищі засновує Геннадій Фролов (1927). З 2004 року у Дніпропетровській консерваторії ім. М. Глінки класичну гітару викладають Ю. Радзецький, А. Жерздєв, Ю. Коральова. В Донецьку клас гітари функціонує у складі окремої кафедри струнно–щипкових інструментів Донецької Державної Музичної Академії ім. С. Прокоф’єва (1992 р. заснування), де працюють солісти і ансамблісти, методисти та композитори В. Івко, М. Пипенко та П. Іванников.
У Житомирі традиції фахового викладання гітари, започатковані у 1930–ті роки, продовжують О. Колоней, Ю. Потапович, О. Чепель та О. Малькевич-Ходаковського (у Житомирському державному музичному училищі ім. В. Косенка, а також у ДМШ № 3 та № 1 ім. Б. Лятошинського). В Івано-Франківську в 1950–их роках минулого століття класи гітари у вечірній школі (зараз ДМШ № 3) та культосвітньому училищі (від 1959 р. – музичне училище) відкрив Євгеній Волчовський, його напрацювання продовжили його учні – Ю. Гребенюк (випускник музичного факультету Івано-Франківського педагогічного інституту) та Є. Мургало (випускник Київського музичного училища ім. Р. Глієра). В Ужгороді В. Гошовський розвинув і продовжив традиції гітарного виконавства, закладені П. Милославським, клас гітари в музичному училищі був заснований у 1946 р. У Львові засновником класу гітари в консерваторії ім. М. В. Лисенка був Г. Казаков. Його напрацювання продовжили у навчальних закладах різних міст та країн В. Пікінер, В. Петренко, О. Ракова, Т. Барімеладзе, В. Флягін, В. Арістов та ін.
Підрозділ 3.2 “Гітарна концертна практика. Конкурси та фестивалі в соціокультурному просторі України та Європи” містить аналіз традицій та особливостей гастрольної діяльності видатних музикантів як важливого чинника формування слухацької культури і подальшого розвитку гітарної творчості та виконавства окремих регіонів (зокрема В. Петренка, В. Жадько, А. Остапенка, М.Михайленка, В. Доценка, В. Шаруєва та ін.), формування провідних центрів гітарного мистецтва України з потужною базою фахової освіти та виконавськими традиціями (Київ, Харків, Одеса, Донецьк).
Дитячий фестивальний і конкурсний рух розцінено як можливість демонстрації здобутків у галузі педагогіки, обміну методичним досвідом, як важливий стимул подальшого професійного зростання фахового шкільництва, потужний поштовх до розвитку дидактичної репертуарної бази, де поєднано навчально–технічні завдання, художню цінність і національний колорит.
Участь українських виконавців у конкурсах та фестивалях різних рівнів розглядається з точки зору демонстрації успіхів української гітарної педагогіки та методики, а також істотного стимулу композиторської творчості, зокрема в галузі формування концертного віртуозного репертуару, де значне місце на сьогодні посідають композиції великих форм.
Перемоги гітаристів, які представляють Україну на конкурсах міжнародного рівня оцінено з позиції інтеграції вітчизняного виконавського мистецтва та композиторської творчості до загальноєвропейського культурного простору.
У підрозділі 3.3 “Творчість українських композиторів для гітари–соло та для камерних ансамблів з гітарою” розглянуто найважливіші зразки багатожанрової гітарної музики митців України для різнотипних виконавських складів за участю гітари, написаних в період 1950–2008 років, визначено жанрову та стильову палітру у творчості фахових композиторів, які трактують гітару як самодостатній академічний інструмент у контексті традицій камерно–інструментального виконавства.
Найповніше представлено гітарне мистецтво у творах композиторів та виконавців періоду незалежності України, коли помітно активізувалось не лише гітарне концертування, а також збагачується творчість для цього інструменту, що обіймає сольні композиції, однорідні ансамблі, мішані інструментальні та вокально–інструметальні ансамблі за участю гітари, твори для гітари з камерним та джазовим оркестрами. Значно розширюється учбово–педагогічний репертуар. Аналіз зразків цієї творчості дає підстави для висновків й узагальнень жанрової специфіки та стилістичних орієнтирів у гітарному доробку митців України зазначеного періоду.
Розділ 4 “Творчість львівських композиторів для гітари на зламі ХХ – ХХІ століть” містить аналіз найвизначніших сучасних творів львівських митців для гітари–соло, однорідних і мішаних гітарних ансамблів, а також композицій для гітари з оркестром останніх десятиліть. Оскільки звернення композиторів до цього виду творчості має принципово різну мотивацію і стильові спрямування, їх характеристика та аналіз згруповані за жанровими ознаками. В кожній підгрупі даного розділу розглянуто кращі гітарні твори провідних львівських композиторів (М. Скорика, В. Камінського, О. Козаренка, А. Андрушка, Б. Котюка, Б. Фроляк, О. Герасименко) у загальному контексті їхньої творчості. Акцентуються належність творів до певної мистецької традиції, причини зацікавлення авторів конкретними жанрами, досліджується проекція на гітарну творчість ознак індивідуального стилю композитора. Докладний аналіз творів львівських авторів, переважно вперше введених до наукового обігу, уможливлює висновки стосовно синтезування в них індивідуальних, національних та європейських ознак гітарної традиції, особливостей трактування жанру, форми, виражальності.
Гітарну творчість львівських композиторів розглянуто в річищі досягнень цього виду мистецтва в Україні останнього десятиліття. У різноманітному гітарному доробку поряд з постатями сучасних композиторів, які плідно працюють у цьому жанрі (Е. Мілка, В. Івко, Д. Панченко, А. Бойко, В. Польова), залучається також і молода генерація композиторів – І. Тараненко, А. Загайкевич, В. Рунчак, Б. Сегін та інші. Підкреслено перевагу в творчості львівських мистців ознак напрямку неофольклоризму, що визначається як одна з провідних сучасних мистецьких тенденцій. На особливу увагу заслуговують прийоми мислення з опорою на гуцульсько–бойківський фольклор та засади народного музичного виконавства у доробку М. Скорика, В. Камінського, О. Козаренка, А. Андрушка, Б. Фроляк та ін. Це підтверджує специфічна програмність, варіантність як принцип розвитку матеріалу, контрастність розділів форми, прийоми звуконаслідування народних інструментів та троїстих музик, засоби музичного живопису, опора на фольклорні жанри, притаманні їм ритмічні групи, особливості членування форми, принципи організації фактури, ладове багатство (лідійський, дорійський, гуцульський, перемінні лади та інші види ладових структур) тощо.
Підрозділи даного розділу визначені типами виконавства, жанрами, формами та стильовими ознаками творів сучасних львівських композиторів.
У першому підрозділі 4.1 “Композиції для гітари–соло” розглянуто Сонату для гітари та “Фантазію–фугу” В. Камінського, п’єсу „Quasi Latinos” М. Скорика, “НоктюБ. Котюка та твори А. Андрушка, серед яких “Гуцульська рапсодія”, “Повість про гори”, партити № 1 та № 2.
У наступному підрозділі 4.2 “Гітарні ансамблі” проаналізовано однорідні та мішані гітарні ансамблеві твори: “Танго” та “Latinos thirds” (“Латиноамериканські терції”) для чотирьох гітар М. Скорика, мішані інструментальні ансамблі з участю гітари: “У ритмах спомину” для скрипки та гітари В. Камінського, “Каталонське рондо” й “Самотність” для бандури і гітари О. Герасименко та вокально–гітарні ансамблі Б. Фроляк – обробки для сопрано і двох гітар „Жально ми тя” і „На війтовій ролі”.
Заключний підрозділ 4.3 “Твори для гітари з оркестром” складає аналіз композицій великої форми, серед яких симфонічна поема “No Fate” для двох гітар і оркестру та концерти А. Андрушка, а також друга частина Sinfonia estravaganza О. Козаренка (“Quasi Blues”) для гітари з оркестром.
У Висновках підсумовуються основні положення дослідження, визначається активізація всіх комунікативних засобів, що сприяють розвиткові гітарного мистецтва в соціумі, окреслюються подальші перспективи розвитку гітарної творчості в Україні, намічаються шляхи удосконалення освітньо–педагогічної та концертно–презентативної системи.
Досліджено застосування новітніх засобів та композиторських технік (сонористики, поліладовості, політональності, лінеарності викладу, принципів інструментального театру, прийомів стилізації тощо).
Творчість львівських композиторів для гітари є суттєвою складовою гітарного доробку українських митців сучасності, важливим внеском до розвитку її стильової та жанрової палітри, технічних, формотворчих та виражальних засобів.
У ній представлено композиції багатьох жанрових груп для різноманітних виконавських складів: гітари–соло, однорідні ансамблі і мішані гітарні ансамблі, а також твори для гітари з оркестром. Серед стильових орієнтирів переважають неофольклоризм, орієнтований на національний та іспанський фольклор, стилізоване фламенко, імпресіоністичні, неоромантичні, необарокові тенденції, ознаки постмодернізму. Сучасна гітарна творчість львівських композиторів майстерно поєднала ознаки національних і європейських традицій, що зумовило її неповторність, оригінальність, забезпечило високий мистецький рівень творчих рішень.
Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:
1. Сидоренко В. Збірка „Гітара № 16” М. Вербицького в контексті становлення жанрів камерної музики в Галичині / В. Сидоренко // Науковий вісник НМАУ ім. Чайковського : Музичне виконавство / [ред.–упор. М. Давидов, В. Сумарокова]. – К. : НМАУ, 2004. – Вип. 40. – Кн. 10. – C. 171–180.
2. Сидоренко В. Становлення і розвиток гітарного виконавства в Галичині (ХІХ – ХХ століття) / В. Сидоренко // Музикознавчі студії : зб. ст. – Львів : СПОЛОМ, 2007. – Вип. 16. – С. 211–218. – (Серія: Наук. збірки ЛНМА ім. М. Лисенка).
3. Сидоренко В. Твори А. Андрушка для гітари соло : до взаємодії фольклоризму і неокласицизму / В. Сидоренко // Науковий вісник НМАУ : Музична творчість та наука в історичному просторі : зб. ст. / [упоряд. В. Г. Москаленко] – К. : НМАУ, 2008. – Вип. 73. – С. 241–248.
4. Сидоренко В. Стилістика творів А. Андрушка для гітари соло / В.Сидоренко // Проблеми взаємодії мистецтва, педагогіки та теорії і практики освіти : Гітара як звуковий образ світу : виконавське мистецтво та наука : Зб. наук. пр. / [ред. та упор. – В. І. Доценко, відпов. ред. - Ю. В. Ніколаєвська]. – Харків : ХДУМ ім. Котляревського, 2008. – Вип. 23. – С. 128–136.
5. Сидоренко В. Гітарний “Київ–2007” / В. Сидоренко // Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв : Мистецтвознавчі записки : зб. наук. пр. – К. : Міленіум, 2008. – Вип. 13. – С. 213–215.
6. Сидоренко В. Формування сучасного українського академічного гітарного репертуару у творчості львівських митців (на прикладі гітарної творчості В. Камінського) / В. Сидоренко // Музикознавчі студії – Львів : СПОЛОМ, 2008. – Вип. 18. – С. 105–111. – (серія : Наук. збірки ЛНМА ім. М. Лисенка)
7. Сидоренко В. Міжнародний гітарний конкурс у Києві / В. Сидоренко // Національна академія наук України Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського. Музична україністика: сучасний вимір : Збірка наукових статей на пошану доктора мистецтвознавства, професора, члена-кореспондента Академії мистецтв України Алли Терещенко / [ред. –упор. М. Ржевська]. – Київ – Івано-Франківськ : Видавець Третяк І. Я., 2008. Вип. 2. – С. 335–338.
8. Сидоренко В. Гітарна творчість Мирослава Скорика / В. Сидоренко // Творчість композиторів України для народних інструментів : Зб. матеріалів міжнародної науково–практичної конференції (Львів, ЛДМА ім. М. Лисенка, 10. 04. 06) – Мініст. культ. і туризму, ЛДМА ім. М. Лисенка, ДДПУ ім. І. Франка / [ред.–упор. А. Душний, С. Карась, Б. Пиц]. – Дрогобич : Посвіт, 2006. – С. 90–95.
9. Сидоренко В. М. Вербицький – композитор-гітарист // Академічне народно-інструментальне мистецтво та вокальні школи Львівщини: Збірник матеріалів науково-практичної конференції (Львів, 3 листопада 2005 р.) / [ред.–упор. А. Душний, С. Карась, Б. Пиц]. – Дрогобич : Коло, 2005. – С. 183–192.
10. Сидоренко В. „Соната для гітари” В. Камінського / В. Сидоренко // Академічне народно–інструментальне мистецтво та вокальні школи Львівщини : Збірник матеріалів науково–практичної конференції (Львів, 3 листопада 2005 р.) / [ред.–упор. А. Душний, С. Карась, Б. Пиц]. – Дрогобич, : Коло, 2005. – С. 192–198. |
