ГЛИБИННОПСИХОЛОГІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ СТАВЛЕННЯ СУБ’ЄКТА ДО ІНШИХ ЛЮДЕЙ (НА МАТЕРІАЛІ АКТИВНОГО СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО НАВЧАННЯ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, завдання, сформульовано гіпотезу, розкрито теоретико-методологічні основи і методи дослідження, його наукову новизну, теоретичне й практичне значення, особистий внесок дисертантки, подано відомості щодо апробації та впровадження результатів наукового пошуку.

У першому розділі – "Ставлення суб’єкта до інших людей як соціально-психологічний феномен" – здійснено аналіз поняття "ставлення до інших", окреслено проблему підготовки психолога-практика в аспекті формування професійно адекватного ставлення до іншої особи, обґрунтовано теоретичні основи дослідження соціально-психологічних передумов формування ставлення суб’єкта до оточення, з’ясовано сутність феномена ставлення особи до себе як відображення ставлення інших людей до неї, визначено особливості пізнання факторів детермінації ставлення індивідів один до одного у різних напрямах групової психокорекції.

У контексті порушених проблем дисертації було проаналізовано літературу з питань професійної діяльності психологів-практиків, що дозволило вказати на брак уваги науковців до проблеми діагностики та корекції ставлення майбутнього фахівця до людей. Адекватність ставлення психолога до клієнта є необхідною умовою успіху діалогу фахівця та особи, що звернулася за допомогою. На нашу думку, в процесі підготовки практич­них психологів особливого значення набуває групова психокорекція майбутнього спеціаліста, де студент може усвідомити власні деструктивні тенденції ставлення до інших учасників занять, а також навчитися психологічних методів групової роботи.

З огляду на тему дисертації важливим є аналіз проблеми пошуку психологічних механізмів формування ставлення суб’єкта до інших людей. У психологічних, філософських та педагогічних працях Б.Г. Ананьєва, О.О. Бодальова, Л.С. Виготського, Е.В. Ільєнкова, Л.М. Когана, Г.С. Костюка, С.Д. Максименка, Б.Ф. Ломова, В.М. М’ясищева, С.Л. Рубінштейна, І. Ружички та ін. висвітлено загальні підходи до визначення факторів, що зумовлюють процес формування в особи ставлення до інших людей. У роботах Л.С. Виготсько­го, зокрема, сфокусовано увагу на розвитку психологічних систем взаємодії суб’єкта з оточенням, на процесі інтеріоризації суб’єктом інтерперсональних взаємин, а також – на стимулах-засобах як посередниках цього процесу. О.М. Леонтьєв зазначав, що  засвоєння індивідом людської культури, людських стосунків здійснюється через діяльність, через оволодіння засобами людської культури. Значний внесок у розробку поняття "ставлення людини до інших осіб" було здійснено В.М. М’ясищевим із застосуванням концепції про суб'єктивне ставлення та можливості його оптимізації у груповій психотерапії. На думку С.Л. Рубінштейна, досвід, набутий дитиною у ранньому віці через стосунки з оточенням, зумовлює утворення у психіці тих "внутрішніх умов" сприйняття зовнішнього впливу, які потім можуть перетворитися на перепони, "психологічні бар’єри" у спілкуванні людей.

На основі узагальнення результатів аналізу наукової літератури було зроблено висновок, що процес формування ставлення особистості до її оточення має складний характер психологічної детермінації та розглядається академічною психологією у загальному плані на основі понять "діяльність", "спілкування", "інтеріоризація", "соціалізація", "адаптація" тощо. Такий підхід не забезпечує високого рівня психологічної допомоги конкретній особі, яка звертається за допомогою до практичного психолога.

У контексті нашого дослідження продуктивним був аналіз теорій Ч. Кулі – про "дзеркальне Я"; Дж. Міда – про "узагальненого іншого" як відображення в особистості думок, еталонів та цінностей інших людей, важливих для її формування; Х. Саллівена – про "значущого іншого" та вплив взаємин зі значущими людьми на формування особливостей ставлення суб’єкта до себе, яке надалі виявляється у ставленні до інших людей.

Вагомим для нашої дисертації питанням є порівняльна характеристика різновидів групового психологічного тренінгу в контексті виявлення можливостей глибинного дослідження та корекції ставлення суб’єкта до інших людей. Результати роботи дозволили констатувати, що кожен підхід до психокорекційної та психотерапевтичної практики має свої концептуальні ідеї стосовно методичних моментів, які забезпечують оптимізацію стосунків суб’єкта та його ставлення до інших людей.

 К. Роджерс стверджував, що на основі конгруентного, емпатійного ставлення психолога до клієнта, прийняття його в цілому, здійснюється основний терапевтич­ний вплив на особистість, формується здатність суб’єкта налагоджувати стосунки з іншими людьми на основі гуманних принципів. У Т-групах, започаткованих К. Левіним, формують уміння створювати оптимальні взаємини з іншими індивідами у процесі вирішення спільного завдання, члени групи вчаться надавати та приймати зворотній зв’язок. У групах гештальт-терапії психолог спрямовує учасників на досягнення кожним із них незалежності, прийняття відповідальності за самих себе, розширення сфери усвідомлення, завершення незавершених гештальтів.

У дисертації проаналізовано науковий доробок Я. Морено, який досліджував стосунки суб’єкта в просторі психодраматичної дії, що наочно демонструє витоки, вияви та динаміку розгортання взаємин кожного окремого індивіда, який хоче вирішити свої особистісні проблеми. У групах тренінгу вмінь спеціалісти готують суб’єкта до вирішення конкретних індивідуальних завдань, формуючи здатність налагоджувати стосунки з іншими людьми відповідно до заданої ситуації. Деякі сучасні напрями групової психокорекції (арттерапія, терапія творчим самовираженням, танцювальна терапія) акцентують увагу на формуванні психотерапевтичних стосунків психолога з клієнтом, а також між членами групи на основі спільної творчої діяльності, що дозволяє гармонізувати ставлення суб’єкта до інших осіб. Виявлено, що спільним для більшості з зазначених напрямів групової роботи є гуманістичні принципи, використання групової динаміки та мета – нейтралізація важких емоційних проблем або запобігання їм, досягнення певних змін у поведінці та психіці учасників, набуття нового досвіду міжособистісних стосунків, розширення діапазону ролей. Кожен з окреслених напрямів оптимізує певний компонент ставлення (гештальт-терапія – когнітивну сферу; клієнт-центрована терапія, танцювальна терапія, арттерапія – емоційний компонент; Т-групи, групи тренінгу вмінь – поведінковий), але не надає можливостей глибинного дослідження та корекції ставлення суб’єкта до інших людей.

У другому розділі – "Психодинамічний підхід до розуміння глибиннопсихологічних передумов ставлення суб’єкта до інших людей" – логіка подальшого теоретичного пошуку була наступною: проаналізовано психоаналітичний підхід З. Фрейда та його послідовників, які досліджували вплив несвідомого на формування особистості та її взаємин з оточенням; розглянуто методичні особливості та теоретичні основи застосування методу активного соціально-психологічного навчання для дослідження глибиннопсихологічних факторів, що детермінують ставлення суб’єкта до інших людей; представлено зразок використання комплексу тематичних психомалюнків для проведення глибиннопсихологічного дослідження ставлення суб’єкта до інших людей.

У розділі зауважено, що основою для дослідження глибиннопсихологічних факторів, які зумовлюють ставлення суб’єкта до оточення, є психоаналітичний підхід. Здійснено аналіз теоретичної спадщини З. Фрейда щодо глибинних процесів, які беруть участь в організації психічної активності суб’єкта; стосовно визначення основних механізмів, які структурують ставлення суб’єкта до певних осіб; щодо понять фіксації лібідо та психічного захисту.

 Робота презентує узагальнення матеріалу, представленого З. Фрейдом та іншими дослідниками (Д. Атвуд, Б. Брандшафт, Р. Столороу, Е. Соколов, Е. Фром, Т. Хельмут, К. Хорст) стосовно особливостей ставлення суб’єкта до інших людей у кожному з трьох напрямів формування певної спрямованості характеру, заснованої на оральній, анальній чи генітальній формі фіксації лібідо доедіпової стадії розвитку психіки. Ставлення осіб, що мають фіксацію лібідо орального типу, до інших людей,  характеризується такими ознаками: неусвідомлюваною установкою на залежність від іншої людини, яка відображає латентний образ матері; потребою у мовному контакті з іншими та очікуванням від них підвищеної уваги до себе; готовністю отримувати від іншого дещо більше, ніж бажання давати; позицією пасивності та довіри. У випадку фіксації лібідо анального типу у ставленні суб’єкта до іншої людини простежується сконцентрованість на власних бажаннях та інтересах; потреба постійно контролювати ситуацію спілкування; матеріалістична орієнтація щодо налагодження стосунків; раціональний підхід до вирішення комунікативних проблем; бажання активно впливати на себе та на іншу людину; схильність до блокування почуттів; недовіра до інших людей. Якщо виявлено генітальну форму фіксації лібідо, то можна говорити про присутність у суб’єкта тенденцій до розриву контакту з реальним світом, відходу від взаємодії з іншими у світ віртуальної психічної реальності, відсутність потреби в інших як основи задоволення потреби спілкування, позиція відчуженості, байдужості у ставленні до іншої людини.

Згідно із З. Фрейдом, від аутоеротичної фази розвитку лібідо відбувається перехід до наступної – комунікативної фази, яка відрізняється тим, що лібідо зорієнтовано на зовнішні, стосовно тіла дитини, об’єкти. Структурна теорія психоаналізу надавала великого значення едіповому конфлікту і його ролі в генезисі деструкцій психіки. Лібідіозні бажання дитини пов’язані з оволодінням об’єктом, який на едіповій фазі представлений одним з батьків протилежної для дитини статі. На шляху реалізації бажань постають соціальні табу, які отримують конкретне формулювання та відображення в заборонах найближчого для дитини мікросоціуму. Формування інфантильного патерна відображає проблеми переживань, пов’язаних із фрустрацією, що виникає в психіці суб’єкта під впливом зіткнення інцестуозних бажань у дитини з інцестуозними табу, які висуває суспільство. З метою подолання стану внутрішньої напруженості, викликаної невирішеним внутрішнім конфліктом, психіка суб’єкта вдається до психічного захисту, спрямованого на примирення внутрішніх протиріч. Глибинний зміст стосунків, що складаються між членами сім’ї внаслідок розгортання в ній едіпової ситуації, не усвідомлюється членами родини завдяки дії психічного захисту. Численне повторення в межах сім’ї типової для конкретної родини моделі едіпової ситуації сприяє виробленню певних стереотипних форм стосунків зі значущими людьми. З. Фрейд у своїх теоретичних узагальненнях звертає увагу на явище вимушеного повторення, за якого стійкі кліше є основою для нав’язливого повторення.

З. Фрейд та його послідовники наголошували на необхідності дослідження процесів перенесення та контрперенесення первинних патернів інфантильних стосунків як клієнта, так і психоаналітика на взаємини, що виникають у процесі психоаналізу. Виявлено, що сучасні психоаналітики (Р. Грінсон, Т. Хельмут, К. Хорст) відзначають, що перенесення – це не тільки ілюзорне сприйняття іншої особистості або відповідні лібідіозні почуття у позитивній чи негативній емоційній формі, а також несвідомі спроби чи маніпуляції, провокації такої взаємодії з іншими людьми, що являє собою замасковане повторення ранніх переживань. З.Фрейда  висловив важливе для нашого дослідження твердження стосовно того, що перенесення відбувається у всіх людських стосунках мимовільно, подібно до того, як у ставленні до психоаналітика, і діє тим сильніше, чим менше суб’єкт про нього здогадується. Проаналізувавши науковий доробок З. Фрейда, ми визначили основні чинники, що на глибинному рівні впливають на ставлення людини до інших осіб: форма фіксація лібідо, інфантильний патерн, перенесення, вимушене повторення, психічний захист.

В аспекті окресленої проблеми важливим було з’ясування можливостей методу активного соціально-психологічного навчання у пізнанні глибиннопсихоло­гічних чинників ставлення суб’єкта до інших людей. Активне соціально-психологічне навчання являє собою метод групової психокорекції, спрямований на те, щоб надати допомогу людині в глибинному пізнанні іншої особи і себе. Метод АСПН відкриває нові можливості для дослідження феноменів несвідомого. Навчання психологічного аналізу базується на цілісному пізнанні психіки суб’єкта, співставленні суперечливих тенденцій між свідомою та несвідомою сферами психіки. Завдяки процесуальній діагностиці під час роботи в групі АСПН учасник має можливість зрозуміти, що частина його проблем у стосунках виникла у ранньому дитинстві, коли внаслідок певних травматичних подій потреби було зафіксовано на окремих об’єктах та виключено із зони вербалізації.

Важливими факторами забезпечення діагностики та корекції ставлення суб’єкта до інших людей у процесі АСПН є: розширення в учасника сфери свідомості стосовно себе, прийняття раніше прихованих сторін власного "Я", окреслення шляхів руху до реального "Я" за допомогою засобів психологічного аналізу, заглиблення в атмосферу щирих взаємин, що зумовлюється адекватним керівництвом груповим процесом, а також принципами роботи групи АСПН. Вико­ристання в АСПН різноманітних методичних прийомів (невербальні вправи, психо­дра­матичні прийоми, пси­хологічний аналіз ситуації засобами групової дискусії, рольову гру і психомалюнок) озброює майбутнього  психолога ефективним інстру­ментарієм для психодіагностики та психокорекції ставлення учасників до людей.