ГОСУДАРСТВЕННОЕ СТИМУЛИРОВАНИЕ РЫНОЧНЫХ ПРЕОБРАЗОВАНИЙ В АГРАРНОМ СЕКТОРЕ

Краткое содержание

Розділ 1. Закономірності розвитку ролі держави в аграрному секторі: історія та практика. У розділі показано роль держави у розвитку аграрних відносин в історичному контексті з урахуванням особливостей України. Сільське господарство колишнього СРСР базувалось на командно-бюрократичній системі управління і вимірювало результати господарської діяльності через витрати, сприяючи тим самим надлишковості природокористування. Це й стало основною причиною аграрної кризи, яка виникла ще до розпаду СРСР.

Головні причини сучасної аграрної кризи зосереджені за межами галузі, у сфері макроекономічних процесів і макроекономічного регулювання, тому необхідною умовою її подолання є здійснення земельної реформи і реформування усієї системи аграрних відносин.

Перші підсумки земельної реформи в Україні свідчать про те, що процес дифузії власності продовжується. У результаті земельної реформи здійснилася демонополізація державної власності, сформувалися різноманітні форми земельної власності, що сприяло реалізації принципів ринкової економіки і зростанню виробництва. Роль держави при цьому зводиться до створення умов для максимального розвитку конкурентного середовища, ініціативи, раціонального використання ресурсів. З метою ефективного функціонування такого управління необхідно створити регульований державою ринок усіх категорій земель і відповідне законодавство. Державну підтримку сільських товаровиробників необхідно здійснювати за рахунок коштів центрального та регіонального бюджетів. Механізм підтримки сільгосппідприємств на державному рівні зводиться до стимулювання сукупного попиту, установлення паритету цін та заміни бартерних операцій на грошові розрахунки, що сприятиме створенню повноцінного товарного ринку.

У дослідженні сформульована ідея, що державі необхідно соціалізувати прибутки від землі, переходячи на одержання державних прибутків не за рахунок податків, а за рахунок ренти. Для цього необхідно усуспільнити рентний прибуток, а заробітну плату і прибуток залишити в приватному секторі.

Після розгляду трансформації сільськогосподарського виробництва з точки зору держави як суб’єкта управління в подальшому об’єкт дослідження розглядається з точки зору внутрішніх механізмів і стимулів розвитку на прикладі пореформеного розвитку постсоціалістичних країн.

Низька продуктивність праці в українському сільському господарстві є наслідком невизначеності зовнішнього середовища, управляти яким має держава, а також екстенсивних методів господарювання та низької мотивації праці у суспільному секторі.

Ситуація у сільському господарстві України не гірша, ніж у більшості країн з перехідною економікою. Здійснений у дисертаційному дослідженні статистичний аналіз показав, що показники України за валовим виробництвом основних сільськогосподарських культур цілком порівнянні з показниками інших країн пострадянського простору, але за їх урожайністю, яка показує продуктивність та структурні зміни, Україна дуже сильно відстає.

Досвід інших східноєвропейських країн свідчить, що саме реструктуризація аграрних підприємств (навіть без нових технологій або капітальних вкладень) відіграла важливу роль у правильному використанні існуючих ресурсів та підвищенні ефективності сільськогосподарського сектору. Концепція реформування аграрної сфери у цих країнах орієнтована на сучасну цивілізовану модель, яка поєднує ринкове та державне регулювання аграрного сектору. В Україні головною причиною глибокої кризи сільського господарства є слабкість державного регулювання.

Головна вада української сільськогосподарської політики – перешкоджання виникненню ринку землі. Це призводить до того, що земля використовується неефективно, не поєднується з достатнім капіталом і сучасною технологією, тобто має збитковий характер. Водночас багато політиків і аналітиків в українському уряді акцентують увагу на технічній, а не економічній ефективності.

У результаті теоретичного дослідження і порівняльного аналізу вирішені такі завдання: виявлені принципи державного регулювання трансформаційних перетворень, які відповідають економічним та історичним умовам України; продемонстровано, що підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва і зниження трансакційних витрат можливі за умови глибоких структурних та інституціональних змін, які здійснює держава.

Розділ 2. Необхідність регіоналізації державної аграрної політики. У даному розділі розглянуто трансформаційні процеси в Україні, які призводять до посилення регіоналізму. В ході дослідження виявлена проблема заміни старого інструментарію територіального планування на новий, адекватний ринковим відносинам.

Вирішення даної проблеми допоможе зменшити існуючі регіональні просторові протиріччя. Сьогодні в багатьох областях України розроблені програми державної регіональної аграрної політики і визначені наступні завдання для їх реалізації: підтримка інноваційної діяльності; формування інвестиційної інфраструктури; стимулювання сукупного попиту; розробка критеріїв оцінки регіону за потенційними можливостями природних ресурсів.

На прикладі Донецької області показано, що, з одного боку, здійснення програм державної аграрної регіональної політики сприяє підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва та його конкурентоспроможності, а з іншого – реалізація такої політики викликає певні труднощі.

Донецька область за розміром сільськогосподарських угідь (2047,6 тис. га) дорівнює розмірам подібних угідь таких сільськогосподарських областей, як Полтавська, Чернігівська, Вінницька, а за обсягом валової продукції у 2003 році Донецька область посіла шосте місце в Україні й випередила Чернігівську область на 13 %, Полтавську – на 3 %. Водночас щорічний темп приросту виробництва у Донецькій області у 2003 році складав 23,5 % спаду виробництва.

Така ситуація обумовлена кількома причинами. Інноваційна діяльність сільськогосподарських підприємств як у Донецькій області, так і в цілому по Україні не має економічного підґрунтя. Показниками інноваційної діяльності можуть бути частка доданої вартості у загальному випуску продукції і рентабельність підприємств. Питома вага доданої вартості Донецької області у загальному випуску продукції складає 37,7 %, що нижче, ніж в середньому по Україні (40,5 %). При цьому структура доданої вартості у Донецькій області містить додані вартості добувної та обробної промисловостей, частка яких у регіональному випуску продукції є дуже високою. Саме ці галузі промисловості характеризуються невисокою питомою вагою доданої вартості, їх прибутки пояснюються величезними обсягами постачань. Економіка Донецької області не є високотехнологічною, що впливає на розвиток інноваційних процесів у сільському господарстві, на яке у Донецькій області приходиться 6,4 % валової доданої вартості. За цими параметрами галузь посідає четверте місце серед різних видів економічної діяльності.