Губань Р.В. Міжнародно-правові аспекти розвитку діалогу між цивілізаціями

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначаються зв¢язок роботи з науковими програмами, планами, темами, характеризується стан її наукової розробленості, визначається мета і завдання дослідження, об’єкт і предмет дослідження, методологічна основа дослідження, розкриваються наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, ступінь висвітлення теми дисертації у наукових доповідях і публікаціях автора, а також викладені дані про апробацію, структуру і обсяг дисертаційного дослідження.

Розділ 1 “Поняття та генезис діалогу між цивілізаціями в міжнародному праві” складається з двох підрозділів, висновків до розділу, в яких дається визначення поняттям “цивілізація” та “діалог між цивілізаціями”, а також досліджується генезис діалогу між цивілізаціями в міжнародному праві.

У підрозділі 1.1. “Поняття цивілізації та діалогу між цивілізаціями” здійснено аналіз теоретико-правових, філософсько-правових та історико-правових ідей щодо розуміння поняття “цивілізація”, розглядається проблема класифікації цивілізацій, а також критерії такої класифікації.

Поняття “цивілізація” є багатовимірним. Формування змісту цього поняття пройшло декілька етапів. Спочатку поняття “цивілізація” вживалося з метою протиставлення невихованості варварству, потім воно починає вживатися для того, аби відокремити суспільства, де діє засада верховенства права від тих суспільств, де така засада не діє. 

Згодом поняття “цивілізація” використовувалося з метою підкреслити ступінь індустріального розвитку суспільства. До речі, таке розуміння поняття цивілізації було характерне не лише для європейської наукової традиції, але й для арабської.

Паралельно із таким розумінням поняття “цивілізація” почало формуватися інше, суть якого полягала в розкритті багатоманітності світу в його соціальних і культурних вимірах. Крім того, варто зауважити, що поняття “цивілізація” також вживається і щодо всього людства.

Питання визначення критеріїв локальних цивілізацій у науці все ще залишається дискусійним. Існують різні погляди на те, що ж слід вважати головним критерієм локальної цивілізації.

Однак, з нашої точки зору, найоптимальнішим критерієм могла б бути система політико-правових та етичних цінностей, оскільки цивілізація не є чимось сталим і статичним, а політичні, економічні, соціальні і культурні аспекти цього явища зазнають змін. Основою ж даної системи цінностей є релігія, яка визначає етику, політико-правові цінності і, врешті, створює аксіологічну основу системи права.

Незважаючи на те, що існує значний масив наукової літератури, в якому йдеться про необхідність діалогу між цивілізаціями, питання визначення поняття діалогу між цивілізаціями ще й досі залишається малодослідженим.

Визначення поняття “діалог між цивілізаціями”, яке міститься в ст. 1 резолюції 56/6 Генеральної Асамблеї ООН, на нашу думку, є надто загальним, має декларативний характер і не розкриває повністю змісту цього поняття. Хоча як позитивний момент можна відзначити, що в ньому наголошується на тому, що згаданий діалог проходить не лише між цивілізаціями, але й у точці їхнього дотику.

У підрозділі 1.2. “Генезис діалогу між цивілізаціями в міжнародному праві” досліджено основні чинники, які мали найбільший вплив на процес формування діалогу між цивілізаціями.

У період стародавнього світу стан війни розглядався як природний стан суспільства. І хоча в цей період траплялися приклади укладення мирних договорів, проте ці договори були наслідком рівноваги сил і, як правило, свідчили про неспроможність ведення війни на даному етапі, а не про небажання її ведення.

Із поширенням християнства на межі стародавнього світу та середніх віків набуває поширення ідея про відмову від ведення війни (Климент Олександрійський, Тертуліан, Оріген, Лактацій, Василій Великий), однак проголошення християнства державною релігією змінило погляди церкви на війну.

Переважна більшість істориків міжнародного права доходять висновку, що війна в середні віки вважалася цілком нормальним явищем і обмежувалася нормами скоріше морального, ніж юридичного характеру.

Однак у цей же час ідея необхідності заборони війни в міжнародних відносинах привертає все більшу увагу вчених. Втім, в цей же період частина науковців і керівників держав дотримувалась думки про нездійсненність цієї мети (Вольтер, Пуфендорф, Фрідріх ІІ, Людовік ХIV).

У ХІХ ст. , незважаючи на те, що ідея обмеження права на ведення війни (jus ad bellum) серед юристів-міжнародників ставала дедалі популярнішою, все-таки право на війну продовжувало існувати.

Важливим кроком до заборони війни в міжнародних відносинах став Паризький договір 1928-го року (Пакт Бріана-Келлога), якому, однак, не вдалося відвернути початок Другої світової війни.

Однак вважається, що заборона війни як такої знаходить своє втілення в Статуті ООН.

У цьому підрозділі також були проаналізовані принципи сучасного міжнародного права в контексті діалогу між цивілізаціями. Ми дійшли висновку, що діалог між цивілізаціями повністю узгоджується з принципами сучасного міжнародного права, а також що тільки на принципах міжнародного права можливим є справжній діалог між цивілізаціями.

Розділ 2 “ООН і діалог між цивілізаціями” складається з двох підрозділів, висновків до розділу, в яких розглядається відображення концепції діалогу між цивілізаціями в документах ООН, а також проблема реформи Ради Безпеки ООН у контексті діалогу між цивілізаціями.

У підрозділі 2.1. “Діалог між цивілізаціями в документах ООН”,  спираючись на історичний метод, у хронологічному порядку розглянуто       відображення концепції діалогу між цивілізаціями в документах ООН.

Серед документів ООН концепція діалогу між цивілізаціями була передусім відображена в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН. Першою резолюцією, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН, яка була присвячена діалогу між цивілізаціями, стала резолюція 53/22 1998-го року, якою 2001-й рік був проголошений «Роком діалогу між цивілізаціями під егідою Організації Об'єднаних Націй».

Необхідність проведення діалогу між цивілізаціями як імперативу ХХІ ст. була відображена і в такому документі ООН, як «Декларація тисячоліття».

Ухваливши 1999-го року резолюцію 55/23, Генеральна Асамблея ООН рекомендувала урядам розширити свої освітні програми, які стосуються виховання поваги до різних культур і цивілізацій.

Резолюція 56/6 стала визначальною серед резолюцій Генеральної Асамблеї ООН з проблем діалогу між цивілізаціями. У ній визначалися мета, принципи та учасники діалогу між цивілізаціями, а також відповідна програма дій.

З метою сприяння розвитку діалогу між цивілізаціями 2001-го року ЮНЕСКО прийняла Загальну декларацію про культурне розмаїття.

Незважаючи на увагу, яку Генеральна Асамблея ООН у своїй діяльності приділяла діалогу між цивілізаціями, і на прийнятий нею ряд резолюцій, потрібно зауважити, що ці резолюції мають дещо абстрактний характер і не розкривають належним чином суті діалогу між цивілізаціями, наслідком чого є відсутність дієвих заходів на рівні світового співтовариства з її реалізації.

На наш погляд, з метою визначення правових засад здійснення діалогу між цивілізаціями, необхідно почати розробку спеціальної конвенції, безпосередньо присвяченої діалогу між цивілізаціями, у якій йшлося б про обов'язок держав сприяти міжконфесійному порозумінню, оскільки резолюції Генеральної Асамблеї ООН не мають обов'язкової юридичної сили для держав-членів Організації Об'єднаних Націй навіть за умови їхнього одностайного схвалення.

У підрозділі 2.2. “Реформа Ради Безпеки ООН у контексті діалогу між цивілізаціями” йдеться про необхідність дотримання цивілізаційного критерію при реформуванні Ради Безпеки ООН.

1993-го року Генеральна Асамблея прийняла резолюцію 48/26, в якій, посилаючись на суттєве збільшення кількості членів ООН, а також на відповідні зміни в міжнародних відносинах, постановила заснувати Робочу групу відкритого складу для розгляду всіх аспектів питання про розширення членського складу Ради Безпеки, а також інших питань, які стосуються Ради Безпеки.

Незважаючи на те, що Робоча група відкритого складу розпочала роботу 13 років тому, однак до цього часу реформа Ради Безпеки ООН так і не була проведена.

Після 10 років діяльності Робоча група, посилаючись на складність питання, не спромоглася запропонувати чіткі критерії реформування Ради Безпеки ООН.

Власний проект реформи Ради Безпеки запропонував і Генеральний секретар ООН Кофі Аннан.

Існує також п'ять проектів резолюцій Генеральної Асамблеї ООН з  проблем реформування Ради Безпеки ООН. Ко-спонсором одного з них є Україна.

Основна ідея зазначених вище проектів зводиться до простого збільшення кількості членів Ради Безпеки ООН.

Якщо Кофі Аннан пропонував збільшити лише кількість постійних членів Ради Безпеки з 5 до 11, враховуючи представництво регіонів у цьому органі, то Робоча група не спромоглася остаточно визначитися з кількістю членів в оновленій Раді Безпеки ООН.

У проектах резолюцій Генеральної Асамблеї ООН також не міститься якісно нових пропозицій, які б уможливили ефективне проведення реформи Ради Безпеки ООН. У такому випадку важко було б уникнути конкуренції з боку держав того чи іншого регіону за місце в Раді Безпеки ООН. Саме ця конкуренція, а також бажання деяких регіонів “взяти реванш” (насамперед Африки) призводять до уповільнення темпів проведення реформи Ради Безпеки ООН. Ще однією перепоною на шляху проведення реформи Ради Безпеки ООН стало “право вето”, яким часто зловживали постійні члени Ради Безпеки ООН.

Не менш важливою проблемою є необхідність вироблення спільної позиції щодо майбутньої реформи Ради Безпеки ООН її нинішніми постійними членами. Керуючись власними геополітичними інтересами, постійні члени Ради Безпеки ООН підтримують одні держави у їх прагненні стати членами Ради Безпеки ООН і заперечують проти інших.

У зв'язку з невизначеністю критеріїв проведення реформи Ради Безпеки ООН, а отже, і складністю здійснення цієї реформи, ми пропонуємо у процесі її проведення керуватися цивілізаційним підходом.

Насамперед тому, що цивілізаційний критерій є одним із найстабільніших (на відміну від політичного чи економічного); по-друге, такий принцип дасть можливість бути представленим у Раді Безпеки ООН мусульманській цивілізації, оскільки всі інші цивілізації мають територіальну базу: країну (Китай, Індія, Японія) або континент (Африка, Латинська Америка). Формування Ради Безпеки ООН на основі цивілізаційного критерію буде сприяти також тому, що у Раді Безпеки ООН будуть представлені інтереси більшої кількості населення планети, що надасть рішенням Ради Безпеки ООН більшої легітимності й авторитету в очах значної частини міжнародної спільноти.

Запропонована нами модель реформи Ради Безпеки ООН дасть можливість опосередковано впливати на діяльність Ради Безпеки ООН невеликим державам.

До того ж застосування цивілізаційного підходу в процесі реформування Ради Безпеки ООН сприяло б проходженню через Генеральну Асамблею ООН проекту реформи, яка відповідно до ст. 108 Статуту ООН має бути підтримана 2/3 членів Генеральної Асамблеї ООН.

Розділ 3 “Діалог між цивілізаціями і права людини” складається з двох підрозділів, висновків до розділу, в яких розглядається діалог між цивілізаціями в контексті прав людини в міжнародному і національному праві.

У підрозділі 3.1. “Діалог між цивілізаціями і права людини в міжнародному праві” розглядається розвиток права на свободу віросповідання, оскільки свобода віросповідання є необхідною передумовою діалогу між цивілізаціями.

Міжнародно-правовий захист свободи віросповідання бере початок від Аугзбурзького миру 1555-го року. Однак якщо відповідно до цього договору першочерговими визнавалися інтереси не населення, а місцевого монарха, то після укладення Вестфальського миру 1648 р. ситуація змінюється на користь громадян.

Згодом проблема захисту права на свободу віросповідання перемістилася в площину двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів.

Однак, незважаючи на весь цей масив міжнародно-правових документів, а також на наявність гарантій від дискримінації за ознакою релігії, закріплених у Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948-го року, Римського Статуту міжнародного кримінального суду, необхідність прийняття конвенції про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації у сфері релігійних переконань ще залишається нагальною. Крім того, з кожним роком ця необхідність відчувається дедалі гостріше, оскільки в сучасному світі значний відсоток збройних конфліктів і широкомасштабних переміщень виникає в тому числі і з причини релігійної напруги.

На наш погляд, найкращим засобом для уникнення як локальних, так і глобальних конфліктів має бути профілактика цих конфліктів, насамперед за допомогою освіти та поширення ідей толерантності.

У підрозділі 3.2. “Діалог між цивілізаціями і права людини в національному праві” розглядається необхідність вироблення відповідного правового механізму, який би запобігав виникненню правопорушень унаслідок міжконфесійного протистояння і не суперечив нормам міжнародного права.

У сучасному світі, коли у переважній більшості держав населення не є однорідним, а складається з представників різних цивілізацій (до речі, це стосується й України) проблема правового регулювання діалогу між представниками різних цивілізацій в межах однієї держави стає дедалі актуальнішою.

Досить продуктивною є також ідея законодавчої заборони образи релігійних святинь. Державним інститутам необхідно звернути увагу на редакційну політику. Так, наприклад, Спеціальна служба лексикологів при Єврокомісії заборонила вживати словосполучення “ісламський терорист”.

Заборона на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі міститься в ст. 37 Конституції України, а також в інших нормативно-правових документах. Однак, незважаючи на те, що відповідно до Закону України “Про захист суспільної моралі” нагляд і контроль за додержанням вимог цього закону покладено на значну кількість державних органів, проте у нормативно-правових актах, які визначають діяльність цих органів, норм, що покладають на них обов'язок сприяти міжконфесійному порозумінню, – немає.

Із запровадженням у навчальному процесі вивчення предметів духовно-морального спрямування, необхідно звернути увагу на відповідність викладання тих чи інших предметів конституційній засаді відокремлення церкви від держави.

У Висновках дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання щодо міжнародно-правових аспектів розвитку діалогу між цивілізаціями. Вирішення цього наукового завдання знайшло своє втілення у положеннях та пропозиціях, основними з яких є такі:

Цивілізація – це складне динамічне соціальне явище, яке необхідно розглядати у двох аспектах: суб¢єктивному та об¢єктивному.   Вираженням суб'єктивного аспекту є самоідентифікація особи чи певної соціальної групи, яка належить до тієї чи іншої цивілізації, об'єктивного – політичні, економічні, соціальні, культурні, юридичні критерії; проте основним критерієм є релігія, яка суттєво впливає на зміст правової системи. Діалог між цивілізаціями – це діалог між представниками різних філософсько-правових світоглядів як на локальному, національному, так і на міжнародному рівнях.

З огляду на такий критерій, як ставлення до правомірності ведення війни, розвиток діалогу між цивілізаціями пройшов чотири етапи: період стародавнього світу, період середніх віків, новий час та новітній період.

Аналіз Статуту ООН, Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. свідчить, що концепція діалогу між цивілізаціями відповідає цим міжнародним документам, сприяючи розвитку саме мирних відносин між народами, які представляють різні цивілізації.

Засада діалогу між цивілізаціями  пов'язана з необхідністю забезпечення мирного співіснування в сучасний період.

Обґрунтовуються теорії розвитку міжнародного права на міжцивілізаційній основі, а також пропонується створення, з урахуванням цього, нового світового порядку.

Концепція діалогу між цивілізаціями знайшла вираження в низці резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, а також у документах ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій. Окремі аспекти концепції діалогу між цивілізаціями визначено в  Загальній декларації про культурне розмаїття 2001р. та Конвенції ЮНЕСКО про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження 2005 р. Усе це спонукає до пошуку більш дієвих і конкретних моделей ровитку  концепції діалогу між цивілізаціями в міжнародному праві.

Однією з причин гальмування здійснення реформи Ради Безпеки ООН є брак нових концептуальних підходів до її проведення, що мають виходити за межі “механічного” збільшення кількості постійних та непостійних членів цього важливого органу. Пропонується в процесі здійснення реформування керуватися цивілізаційним підходом, що дасть змогу представити в Раді Безпеки ООН різні правові системи, пов¢язані з різними цивілізаціями. Такий підхід може позитивно позначитися на значному підвищенні авторитету рішень Ради Безпеки ООН.

У рамках ООН при обранні суддів Міжнародного суду ООН, як відомо, існує вимога про те, що вони повинні представляти «головні форми цивілізації і основні правові системи світу» (ст. 9 Статуту Міжнародного суду ООН).  Тому було б доцільно застосувати цей підхід і при реформуванні Ради Безпеки ООН.

Про усвідомлення необхідністі брати до уваги особливості цивілізацій у сфері міжнародних відносин та міжнародного права свідчить утворення у 2005 році в системі ООН «Альянсу цивілізацій», метою якого є насамперед сприяння взаєморозумінню і розвитку різних культур і релігій світу. Разом з тим необхідним є розвиток статусу цього органу в міжнародному праві, який має базуватися на розширенні його повноважень. 

У міжнародному співтоваристві відбувається зростання авторитету  «Альянсу цивілізацій», про що свідчить той факт, що ряд країн-членів ООН (зокрема Велика Британія, Іспанія, Російська Федерація, Туреччина) розробили національні плани реалізації стратегії «Альянсу цивілізацій», яка полягає в зміцненні взаєморозуміння і співробітництва між державами і народами, що представляють різні культури і релігії, і в процесі цього – надання допомоги в боротьбі з силами, які поглиблюють поляризацію суспільства і розпалюють екстремістські настрої.

Однак, незважаючи на те, що Україна також належить до «Групи друзів» «Альянсу цивілізацій», у якій нині налічується 80 держав і міжнародних організацій, що підтримують цілі «Альянсу» і діяльність яких спрямована на розширення сфери міжкультурного і міжрелігійного взаєморозуміння і співробітництва, а також на те, що останніми роками в Україні суттєво збільшилась кількість злочинів, скоєних на національному, релігійному та расовому ґрунті, відповідна національна стратегія не була запропонована. Тому нагальною є потреба в розробленні такої стратегії.

Важливе місце в розвитку діалогу між цивілізаціями належить міжнародним неурядовим організаціям. Зокрема, цією діяльністю займаються Світовий суспільний форум «Діалог цивілізацій», «Діалог Євразія» та ін.

Незважаючи на наявність міжнародно-правових документів, які гарантують право на свободу віросповідання, проблему порушення цього права так і не вдалося остаточно вирішити. З огляду на це, актуальним є розроблення і прийняття спеціальної конвенції, присвяченої розширенню права на свободу віросповідання, в якій потрібно віддзеркалити сучасний досвід реалізації цього права, узагальнений, зокрема, в ряді рішень Європейського суду з прав людини та судовій практиці держав.

Прийняття в 1995 р. Генеральною конференцією ЮНЕСКО Декларації принципів терпимості свідчить про зростання стурбованості світової спільноти такими явищами, як расизм, ксенофобія та дискримінація за релігійною ознакою.

Тому міжнародне співтовариство повинне більш точно визначити зміст засади толерантності в міжнародному та внутрішньому праві для того, щоб подолати згадані негативні явища.

Імперативним обов¢язком держав має стати дотримання плюралізму та забезпечення взаємної толерантності між релігійними громадами, що випливає з таких рішень Європейського суду з прав людини, як рішення у справах “Серіф проти Греції”, “Аґґа проти Греції”, “Вища духовна рада мусульманської громади проти Болгарії” тощо.

Одночасно перед світовим співтовариством стоїть завдання юридичного закріплення та розвитку засади толерантності в межах міжнародного та національного права.

Концепція діалогу між цивілізаціями перебуває в стадії розвитку і потребує розроблення нових міжнародно-правових та національних механізмів її реалізації в контексті процесів глобалізації.