ХУДОЖНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ АКАДЕМІЧНОГО БАЯННОГО ВИКОНАВСТВА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ ст.

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, доводиться її актуаль-ність, визначено мету і завдання, окреслено об’єкт, предмет наукового дос-лідження, сформульовано методологічні засади, вказано на новизну роботи та практичне значення наукових результатів.

У першому розділі – “Академічне баянне виконавство як об’єкт наукового дослідження” подається аналіз літератури з проблеми дисертації, теоретичних праць, статей, рецензій, присвячених баянному мистецтву. По-рівняно короткий історичний період функціонування концертного баянного виконавства залишив по собі небагато наукових розвідок та критичних вис-тупів. Проте це не зменшує інформаційного значення наявних публікацій, що містять необхідний фактологічний матеріал для наукових досліджень.

Аналіз літературних джерел виявляє еволюцію науково-критичної дум-ки про баянне виконавство та основні її тенденції. На початку досліджувано-го періоду 50-60-х рр. ХХ ст. переважали короткі рецензії та хроніки кон-цертного життя, які відзначались описово-інформаційним характером (ре-цензії О.Агаркова, А.Басурманова, М.Іванова. О.Лачинова, А.Мірека та ін.). У висвітленні виконавської творчості баяністів критика ще не володіла на-лежним обсягом фактів та концепцій, властивих мистецьким надбанням кла-сичного інструменталізму. Брак досвіду та спеціальної методології аналізу баянних виконань зумовлював емпіричний характер спостережень у біль-шості публікацій цього періоду.

Поглиблення теоретичного усвідомлення баянного виконавства спосте-рігаємо в дослідженнях 70-90-х рр. ХХ ст., з появою проблемних статей та творчих портретів баяністів (праці М.Бистрякова, К.Булиго, Б.Єгорова, М.Імханицького, Ф.Ліпса, М.Оберюхтіна, В.Петрова, А.Черноіваненко та ін.). Позначені докладнішим розглядом баянного виконавства, публікації цього періоду віддзеркалювали зростання творчого потенціалу й масштабу концертної діяльності визнаних баяністів – В.Бесфамільнова, Ю.Вострєлова, В.Зубицького, Ф.Ліпса, В.Семенова, О.Склярова, П.Фенюка, О.Шарова та ін. Мистецькі здобутки музикантів стали джерелом збагачення інформації про баянне виконавство та його художні тенденції.

Складові виконавської майстерності баяніста розглядає М.Давидов у своїй ґрунтовній праці “Теоретичні основи формування виконавської май-стерності баяніста”. Автор аналізує аспекти осягнення фахової майстерності на основі співтворчого характеру виконавського мистецтва, емоційно-образ-ного відтворення цілісної музичної форми, концепцій художньої техніки, процесуальності динаміки, специфічно виконавського слухомоторного ком-плексу уявлень, умінь та навичок.

На гостро актуальну проблему створення власного репертуару баяніста звертають увагу А.Бєляєв, Ю.Казакова, Ю.Шишаков у своїх статтях на сто-рінках часопису “Советская музыка” (1973, № 2). Автори наголошують на життєво важливій для академічного баяна ролі високохудожнього репертуа-ру і закликають композиторів активізувати свою творчість у цьому жанрі інструментальної музики.

Проблематика стану баянного виконавства порушується в полемічних публікаціях Ю.Казакова та В.Петрова, які закликають до відродження мен-тальної орієнтації баяністів на традиції народно-інструментального музику-вання (в репертуарі, манері виконання). Свої погляди на концертне народно-інструментальне виконавство вони обгрунтовують необхідністю подолання відчуження широкого слухача від тої “хибної” форми виконавства, що ба-зується на класичній музиці (інструментальних перекладеннях) і сучасній оригінальній музиці, як не відповідній природі народних інструментів. Іншої позиції дотримуються М.Давидов, Є.Іванов, М.Імханицький, Ф.Ліпс, О.Ще-тинський, які стверджують, що саме академічне виконавство (що репрезен-тує традиційний європейський інструменталізм) стало перспективним відга-луженням широкого баянного мистецтва, з огляду на постійне зростання його здобутків у композиторській і виконавській творчості та активне функціонування в музичній культурі багатьох країн.

Спробою цілісного осмислення баянного виконавства є дисертаційне дослідження Є.Іванова “Академічне баянно-акордеонне мистецтво на Украї-ні” (історичний аспект). Автор розглядає історичний шлях, вдосконалення інструмента, сторінки творчості відомих українських баяністів, становлення їх науково-методичної бази. Однак він майже не висвітлює проблем виконавсь-кої творчості, її художньо-стильових, естетичних, соціокультурних аспектів, що дало б змогу об’єктивно розглянути мистецькі аргументи баяністів.

Зростання наукового рівня досліджень про баянне мистецтво засвідчує поява низки дисертаційних досліджень, присвячених, головним чином, баян-ній методиці, репертуару та історичним аспектам. Це дисертації Ю.Бая, М.Да-видова, В.Зав’ялова, С.Платонової, В.Самітова, А.Черноіваненко, В.Шарова, Ю.Ястребова.

Помітною публікацією стала колективна праця “Портрети баяністів” під редакцією М.Імханицького та О.Якупова, в якій висвітлюються творчі постаті визначних баяністів – В.Бесфамільнова, Ю.Вострєлова, В.Галкіна, П.Гвоздєва, Ю.Казакова, Ф.Ліпса, І.Паницького, В.Семенова, О.Склярова, А.Суркова, О.Шарова, Р.Шайхутдінова. Проте можливості авторів щодо з’ясування актуальних питань баянного виконавства обмежені публіцистичним спряму-ванням статей, яким виразно бракує узагальнюючих концепцій.

Нові аспекти теоретичного осмислення сучасного баянного виконавства пропонує А.Черноіваненко. Вона прослідковує вплив композиторського мис-лення на театрально-зображальний ряд (пластика рук, міміка) у баянному ви-конавстві як чинник творення музичного образу. Цікавий дослідницький ра-курс театралізації баянного виконавства натомість не підкріплений аргумента-ми “звукової творчості” – цієї конститутивної ознаки музичного виконавства.

У підсумковому огляді музикознавчих джерел відзначається, що мис-тецький прогрес академічного баянного виконавства досі не отримав належ-ного висвітлення на сторінках музичних видань. Особливо відчутна нестача аналітичних розвідок тенденцій баянного виконавства як спрямованості творчості, вираженої у художніх засобах. Одначе скромний доробок теорії баянного виконавства не применшує значення наявних напрацювань, що ста-новлять необхідний етап накопичення фактів, вироблення понятійно-термі-нологічного апарату, узгодження окремих концепційних положень.

У другому розділі – “Академічне баянне виконавство 50-60-х рр. ХХ ст.“ досліджено процеси формування виконавського професіоналізму баяністів, суспільно-культурні та мистецькі чинники їх творчого зростання. Презентація культурно-мистецького контексту виявляє помітне піднесення баянного виконавства України та Росії після періоду сповільнення його ака-демізації, внаслідок несприятливих для нього умов воєнних років (1941-  1945 рр.). Баянне виконавство, як і більшість сфер мистецького життя сере-дини 50-60-х рр., засвідчує зумовленість свого поступу перемінами соціо-культурної ситуації, – так званою відлигою та лібералізацією художніх про-цесів в країні. Істотним стимулом розвитку баянного мистецтва стала того-часна політика сприяння академічному виконавству на народних інструмен-тах як безпосереднього виразника пріоритетних ідеалів народності та демо-кратизму мистецтва. З цим пов’язане широке залучення баяністів до кон-цертної діяльності, повсюдне впровадження народних інструментів (переду-сім реконструйованих) до навчальних музичних закладів та налагодження їх масового виробництва.

Період 50-60-х рр. ХХ століття характеризується перспективними зру-шен­нями академічного баянного виконавства: активізацією сольно-концерт­них виступів музикантів; першими успіхами баяністів у міжнародних кон-курсах та фестивалях; поповненням концертного репертуару оригінальними творами В.Дікусарова, К.М’яскова, А.Репнікова, А.Холмінова, М.Чайкіна, Г.Шендерьова,. В розділі висвітлені творчі постаті провідних баяністів – А.Бєляєва, В.Бесфамільнова, В.Галкіна, Ю.Казакова, Е.Мітченка, А.Полєтає-ва, які помітно піднесли художній рівень баянного виконавства, демонструю-чи широке розмаїття свого репертуару. Істотною ознакою цих музикантів є демократичне спрямування їхньої творчості у вигляді культивування доступ-ної слухачеві музики – нескладних перекладень музичної класики, оригі-нальних творів та обробок народних мелодій. Відзначається також активна концертна діяльність таких майстрів жанру обробки народної музики, як М.Горенко, Г.Зайцев, І.Паницький, О.Полудніцин, М.Різоль. Просвітницьке спрямування діяльності баяністів означеного періоду сприяло прилученню масового слухача до шедеврів класичної та народної музики, яка виконува-лась на популярному інструменті.

У становленні професійних засад баянного виконавства важлива роль належала визнаним засновникам баянної педагогіки – І.Алексєєву, М.Гелісу, П.Говорушко, С.Колобкову, М.Оберюхтіну, М.Різолю, С.Чапкію, І.Яшкеви-чу. Вони відзначалися яскравістю творчого обдарування і прагнули до актив-ного оволодіння методикою класичних інструментальних шкіл як необхідної умови подолання дилетантизму баяністів.

Розвиток баянного виконавства істотно прискорив перехід музикантів на нову модель вибірного багатотембрового інструмента. Збагачення його звуковиражальних й технічних можливостей помітно розширило репертуар-ний діапазон баяністів за рахунок численних перекладень музичної класики. Це стимулювало піднесення майстерності музикантів і утвердження поглядів на баян як сольно-концертний інструмент.

У розвитку баянного виконавства 50-60-х рр. простежується важлива тенденція зростання впливу класичної інструментальної культури на фор-мування його академічних ознак. Відзначена виняткова роль у цьому процесі інструментальних перекладень. З огляду на відчутний брак власних оригі-нальних творів для баяна саме перекладення класичної музики стали репер-туарною основою становлення академічних засад баянного виконавства.

Зазначений період виявляє переважне використання баяністами перек-ладень “клавішної літератури” – фортепіанних, органних, клавесинних п’єс (меншою мірою скрипкових та вокальних творів). Аналіз баянних інтерпре-тацій органних та клавесинних зразків старовинної музики ХVII-ХVIII століть засвідчує схильність баяністів до “історичного втілення” музики, асо-ційованого власне з класичними традиціями. З цим пов’язана академічна ма-нера гри та дещо обмежена виразність інтонаційної палітри баяністів. У ме-жах цієї тенденції позначилось прагнення музикантів максимально наблизи-ти баянно-виконавську версію твору до типових інструментально-фонічних властивостей органного оригіналу. Наприклад, використання виключно тера-соподібної динаміки або спроби відтворення органного повнозвуччя за допо-могою вагомих темпових розширень на “f”, “ff” (виконання Токати і фуги ре мінор Й.Баха Ю.Казаковим), Прелюдії мі мінор Й.Баха А.Полєтаєвим та ін.). Таким чином, реалізувалась домінантна настанова баяністів на беззапереч-ний професіоналізм у відтворенні “достеменно правильних” рис виконання музичної класики, чому сприяла певна близькість інструментальної вираз-ності багатотембрового баяна і органа (частково клавесина).

Зростання виконавської фаховості простежується також у баянних інтерпретаціях фортепіанних мініатюр, позначених нескладною фактурою та обмеженою педалізацією. Характерні особливості баянних виконань форте-піанних мініатюр досліджено на прикладі прочитань В.Бесфамільновим п’єс І.Шамо з циклу “Картинки російських живописців”. Відзначається філігран-на техніка артиста у поєднанні з витонченими агогічними та динамічними нюансами, які підкреслюють картинно-образні асоціації цих колоритних за-мальовок (“Ранок у лісі”, “Трійка”, “На гулянці”).

Показові ознаки виконавської творчості баяністів виявлено на прикла-дах інтерпретацій, позначених тембро-регістровою конкретизацією тематиз-му фортепіанних творів (“Музична табакерка” А.Лядова, – виконання Ю.Ка-закова, “Серенада’’ С.Рахманінова, – виконання А.Полєтаєва та ін.). “Вока-лізацію” виконавської інтонації (виразно оздобленої наспівним філіруван-ням, агогічними відхиленнями) зауважуємо в інтерпретаціях кантиленних творів В.Бесфамільнова, А.Полєтаєва, Е.Мітченка. Проаналізовані зразки ви-конань фортепіанних п’єс стверджують думку про спроможність баяністів творчо переосмислювати оригінал, досягаючи переконливої реалізації його образного змісту.

Розгляд ширшого кола інтерпретацій баянних перекладень виявляє не-однозначний їх художній рівень, зумовлений браком мистецького досвіду музикантів 50-60-х рр., зокрема, вадами їх культури звуку та порушеннями звукоідеї оригіналу у невідповідних баянові перекладеннях (проаналізовано виконання Токати і фуги ре мінор Й.Баха та “Кампанелли” Н.Паганіні – Ф.Ліста В.Галкіним, “На трійці” П.Чайковського Е.Мітченком та ін.). Типо-вий характер подібних інтерпретацій знаменує перехідний етап становлення мистецького професіоналізму баяністів, позначеного нестабільністю їх художньо-виконавських аргументів.

Під час аналізу виконань інструментальних перекладень звертається увага на їх важливу роль у формуванні професійної майстерності баяністів. Останні, завдяки опануванню класичних шедеврів, адаптують академічну культуру звуку, розмаїття жанрово-стильових понять та засади мистецтва інтерпретації.

Соціокультурна потреба широкої ретрансляції класичних шедеврів зу-мовлює зростання просвітницької ролі баянного виконавства, актуальної і плідної в умовах обмеженої дії тодішніх засобів масової інформації. Зміц-ненню культуротворчого потенціалу баянного виконавства сприяло підне-сення фахового рівня музикантів як чинник розширення можливостей реалізації творчих цілей та збагачення їх репертуару.

Наступний крок у розкритті художніх тенденцій баянного виконавства пов’язаний з виявленням його взаємодії з композиторською творчістю К.М’яскова, А.Репнікова, М.Чайкіна, Г.Шендерьова, І.Яшке­ви­ча. Їх музика стала помітним внеском у формування оригінального репертуару баяністів та індивідуалізації баянного концертно-інструментального стилю. Властивий творам композиторів мовний традиціоналізм, забарвлений жанрово-побуто-вими витоками їх мелосу, доповнює узвичаєна інструментальна трактовка баяна в його конвенціональному мелодичному руслі. Про це свідчить пере-важне використання характерних для музикування на “готовому” баяні форм викладу: розшарування мелодичного матеріалу між партіями правої та лівої руки; опора на типові для побутових жанрів формули басо-акордового акомпанементу; фактурне варіювання.

Аналіз інструментальної мови оригінальних творів 50-60-х рр. вияв­ляє також ресурси збагачення виконавської палітри баяністів внаслідок опану-вання ними загальних компонентів традиційного європейського інструмента-лізму, органічно імплантованих в баянно-виражальну систему. Відзначені в цьому зв’язку багатоплановість насиченої фактури в епізодах драматичного висловлення у творах М.Чайкіна (Соната № 2); приклади загостреної ритміза-ції і токатного комплексу творів А.Репнікова (Капричіо, Токата); явища пож-вавлення традиційної жанрової основи автентичними фольклорними акцента-ми музики Г.Шендерьова (“Російська сюїта”); багатоелементний і “оркест-рально” розшарований виклад партії правої руки віртуозних транскрипцій І.Яшкевича (“Весняні голоси” Й.Штрауса, “Вечірня пісня” К.Стеценка).

Дослідження оригінальної музики 50-60-х рр. дає змогу зробити висно-вок про важливу роль її характерних комплексів баянного інструменталізму у стимулюванні традиційних параметрів баянно-виконавського інтонування – задушевної наспівності та віртуозних проявів. Художню цінність оригі-нальних творів цього періоду доповнює їх дидактичний імпульс, пов’язаний з наявністю нових завдань виконавського втілення, що передбачає високий рівень професійних аргументів музиканта. Баянно-інструментальна органіч-ність оригінальних п’єс, крім того, сприяла полегшеній адаптації виконавцем їх збагаченого музичного викладу.

У третьому розділі – “Розвиток виконавського мистецтва баяністів 70-90-х рр. ХХ ст.” проаналізовано художні тенденції баянного виконавства в контексті характерних явищ сучасної музичної культури та виконавського мистецтва. Ознаки соціокультурного піднесення мистецтва баяністів розгляну-то у зв’язку з подальшим утвердженням інструмента на філармонічній сцені, зміцненням художнього потенціалу музикантів, а також здобутками оригіналь-ної композиторської творчості, що істотно збагатила їх концертний репертуар.

Характерною прикметою сучасного етапу баянного виконавства стало помітне зростання мистецького авторитету української баянної школи на чолі з визнаними музикантами – В.Бесфамільновим, С.Грінченком, В.Зубицьким, Ю.Федоровим, П.Фенюком. Цінним надбан­ням вітчизняної баянної школи стала також творчість для баяна українських композиторів – В.Бібіка, А.Біло-шицького, В.Власова, А.Гайденка, В.Зубицького, В.Рунчака, В.Підгорного, Ю.Шамо. Властива їхнім новаторським творам висока художність та оригі-нальна інструментальна мова стали чинниками постійного інтересу баяністів до творів цих композиторів.

В огляді виконавської творчості баяністів 70-90-х рр. істотним є дос-лідження її контекстуальної зумовленості загальними тенденціями сучасного мистецтва інтерпретації. Серед них – посилення раціональних нахилів музи-кантів, зростання їхнього інтересу до історично віддалених пластів давньої музики та модерних творів ХХ ст., пошуки нових форм музичного вико-навства і невичерпна настанова на артистичну унікальність музиканта. Свою суголосність цим тенденціям виявляє мистецтво відомих баяністів-новаторів – П.Гертера, М.Еллегаарда, Ф.Ліпса, Е.Мозер, П.Фенюка, О.Шарова та ін. Самобутність виконавської манери цих музикантів значною мірою зумовле-на органічним сприйняттям раніше недоступного баянові “музичного аван-гарду”, виконавською актуалізацією старовинних творів, а також активним експериментуванням із впровадженням баяна до різних ансамблів з класич-ними інструментами.

Наближення баянного виконавства до традиційного європейського інструменталізму (у виконавській культурі та надбаннях композиторської твор-чості) однак не означало розчинення в ньому як маргінального відгалуження. Виявлені творчі аргументи баянних інтерпретацій та художня самобутність виконуваного оригінального репертуару доводять мистецьку самодостатність баянного виконавства як неповторного явища камерного інструменталізму.

В дослідженні соціокультурної екзистенції баянного виконавства відзна-чається, що зміцнення його позицій в академічному мистец­тві практично не вплинуло на зростання довіри до інструмента в широкому музичному середо-вищі. Більше того, в аматорській та самодіяльній сферах намітився спад заці-кавлення баяном як виразником народних та популярних мелодій у зв’язку з надзвичайним поширенням нових жанрів розважальної музики та провідною роллю в ній гітари або електронних інструментів. Спостерігається також пос-лаблення музично-просвітницької активності баянного виконавства внаслідок широкої ретрансляції класичної музики засобами масової інформації, які на сьогодні стали домінуючими в популяризації музичного мистецтва. Істотним чинником зменшення просвітницької ролі баянного виконавства 70-90-х рр. стало також зростання суспільного інтересу до оригінальних мистецьких цінностей, які, зазвичай, виокремлюються серед похідних варіантів апробова-них часом витворів.

Прагнення баяністів поновити увагу широкого слухача спричинило по-мітне зростання їх інтересу до популярної естрадно-джазової музики. Актуальність такого репертуару полягала, головно, у його співзвучності ши-рокій культурологічній тенденції, пов’язаній із загостреною потребою у розважальній функції мистецтва, як реакції на виснажливий ритм життя сучасного урбанізованого суспільства. Мистецьку перспективність пошуків у цьому жанрі переконливо засвідчують художньо самобутні твори Р.Гайано, В.Зубицького, А.П’яццоли, Д.Салуцці, а також колоритний виконавський хист визнаних майстрів естради – Р.Гайано, В.Гридіна, В.Зубицького, Т.Калусте, В.Ковтуна, Л.Сежа. Вони фокусують традиційний демократичний імідж баяна у новому мовностильовому інтер’єрі естрадно-джазової музики.

Погляд на баянне виконавство як продукт музично-культурного сере-довища виявляє зумовленість надзвичайного репертуарного розмаїття його функціонуванням “на межі культур”, намаганням баяністів поєднати ідеали елітарності з прагненням до “нової простоти” поп-арту.

Важливий напрямок висвітлення художніх тенденцій сучасного баян-ного виконавства становить дослідження стильових та репертуарних його особливостей як визначальних показників логіки виконавської творчості. В роботі відзначено, що кристалізація основних моделей творчості баяністів є результатом її еволюційного поступу до загальних форм виконавського мис-лення академічної традиції з її парадигмою музичної інтерпретації. Аналіз баянного виконавства 70-90-х рр. виявляє також відповідність його структу-ри сформованим в академічному мистецтві типовим стильовим різновидам – “об’єктивному” (класичному) та “суб’єктивному” (романтичному). Перевагу раціональних чинників над відкрито емоційним характером артистичного са-мовияву спостерігаємо у представників “об’єктивної” стильової тенденції – Ф.Ліпса, Е.Мозер, О.Шарова, М.Еллегаарда. Дослідженням встановлено такі їх стильові ознаки: прагнення до стрункого формотворення, ціліснішого фра-зування, чіткої штрихової техніки, темпової і динамічної врівноваженості. На відміну від баянного виконавства 50-60-х рр., інтерпретаціям сучасних музикантів властивий більший діапазон творчих ініціатив та емоційної роз-кутості. Спостереження підтверджує порівняння виконавських версій Парті-ти В.Золотарьова баяністами різних поколінь – Е.Мітченком та Ф.Ліпсом, Каприччіо А.Репнікова – А.Бєляєвим та М.Севрюковим тощо.

Творчий характер баянних інтерпретацій виявляють також приклади незвично вишуканого оздоблення артикуляційними, фразувальними, тембро-динамічними засобами органних та клавесинних перекладень ХVII-XVIII століть (виконання Е.Мозер, М.Еллегаарда, Ф.Ліпса). Внаслідок нетрадицій-ного прочитання (осучасненого сприйняття) старовинної музики баяністи реалізують настанову на Ії наближення до нашого сучасника, прагнучи водночас вийти за межі творчої лімітованості стилізацій.

Істотну тенденцію баянного виконавства 70-90-х рр. становить поглиб-лення творчих засад інтерпретації, пов’язане з активним використанням спе-цифічної баянної виразності. Музиканти, таким чином, знаходять “внутрішні ресурси” її розширення у вигляді використання характерних ритмо-акцент-них та колористичних прийомів баянної гри (виконання Ф.Ліпсом Токати А.Хачатуряна, О.Дмитрієва – Каватіни Фігаро з опери Дж.Россіні “Севільсь-кий цирульник”). Внаслідок оновлення баянних відповідників інструмен-тально-семантичній системі оригіналу розширення художньо-виконавської ініціативності стає фактором інтерпретації, що сприяє оптимізації виконавсь-кого відтворення музичної образності.

Зростання творчого потенціалу сучасних баяністів переконливо виявляє мистецтво представників “суб’єктивного” стилю – В.Бонакова, Ю.Вострєлова, В.Зубицького, О.Ковтуна, В.Мурзи, О.Склярова. Первинність особистісного самовияву виконавця у відношенні до композиторського витвору зумовлює властиву представникам цього стилю першочергове значення не того, ЩО граю, а ЯК граю. Спільні характеристики їхньої артистичної манери зосе-реджені також навколо стану високої душевної напруги, що спричиняє наси-чення гри динамічними нюансами, структурно подрібненим фразуванням, дещо перебільшеною агогікою. Високий експресивний тонус виконання заз-начених баяністів виявляє характерну властивість їхнього мистецтва, пов’яза-ну з індивідуалізованим сприйняттям музики XVII-XVIII ст. як альтернативи об’єктивно-історичному погляду у “глиб віків”. Виразно суб’єктивний харак-тер їх творчого висловлення створював дещо незвичну для музики старовин-них майстрів романтичну ауру.

В аналізі інтерпретації О.Склярова органної Прелюдії та фуги ля мінор Й.Баха-Ф.Ліста відзначається підвищена чуттєвість баяніста, яка “матеріалі-зується” у вигляді надзвичайно напруженого інтонування, загостреної експресії мелодійних злетів у супроводі енергійних crescendo, прискореного темпу фуги. Яскраве емоційне забарвлення виконання баяніста при цьому протирічило звичному академізованому виконанню органної музики (з тра-диційною терасоподібною динамікою, напливом звуків, розважливою тем-повою стриманістю).

Широкий спектр художніх тенденцій баянного виконавства скеровує дослідницьку увагу також на яскраве віртуозне його відгалуження (як “екстра-баянну” надстильову якість), а також на нові репертуарні напрями, що мали вплив на формування мистецької автентики сучасного баянного виконавства (“музично авангардний”, естрадно-джазовий). Поряд з традиційним стильо-вими векторами, ці тенденції відбивають процеси структуризації творчого мислення баяністів як спільної для розвитку академічної виконавської культу-ри закономірності.

Нові прикмети баянного виконавства виразно позначились в інтерпре-таціях оригінальної музики 70-90-х рр. Незвичні образи та музична мова більшості творів А.Аббота, А.Білошицького, К.Волкова, С.Губайдуліної, В.Золотарьова, В.Зубицького, А.Кусякова, В.Рунчака. В.Трояна, В.Якобі та ін. вимагали використання додаткових творчих ресурсів: максимальної експресії драматичного вислову, надзвичайного загострення контрастних емоційних планів, осягнення нової логіки інтонування та виконавського формотворення.

У дослідженні баянних інтерпретацій сучасної оригінальної музики відзначається також важлива роль опанування типових форм Її викладу, – токатно-моторного, сонористичного, речитативно-імпровізаційного. Пов’яза-ні з ними прикметні особливості інтонування (явища специфічної баянної колористики, ритмо-ударні, шумові, сонористичні засоби) розглядаються на прикладі інтерпретацій Ф.Ліпсом п’єс – “З глибини” С.Губайдуліної та “Присвячення Стравінському” В.Рунчака. Характерні ознаки виконавського мистецтва баяністів виявляються в їхньому намаганні вий­ти за межі поверхової демонстрації ефектної техніки, надаючи їй, в сукупності з інши-ми виражальними засобами, переконливу образно-змістовну характерність.

На основі дослідження інструменталізму сучасної баянної музики та зіс-тавлень її інтерпретацій зроблено висновок про важливу роль новітньої компо-зиторської творчості як чинника еволюційних процесів виконавського мислен-ня. У своєму русі від ідеалів наспівного звуковедення, традиційно академічної культури звуку, ефектної віртуозності баяністів 50-60-х рр. до нових художньо-виконавських пріоритетів особливо цінною є пошукова творчість музикантів. Узагальнений її вияв спостерігаємо у вигляді тенденції виходу за межі звично-го трактування баяна як мелодійного інструмента; прагнення до майже пред-метної наочності виконавського відтворення образів сучасної музики (своєрід-ний акторський хист “звукопоказування”, виконавського унаочнення музики); зростання раціональних чинників виконавської вмілості у дешифруванні склад-ного інтонаційного змісту новаторських опусів. Виокремлення цих тенденцій засвідчує важливу роль “виконавського фактору” у подоланні естетичного тра-диціоналізму баяністів минулого та прагнення нової генерації музикантів до високої інтелектуальності сучасного академічного виконавства.

Розгляд суспільно-художніх аспектів інтерпретації оригінальної музи-ки 70-90-х рр. виявляє істотну культуротворчу роль баянного виконавства, зумовлену важливими завданнями стимулювання ефектів дохідливості у слухацькому сприйнятті складної мови сучасної музики. З цим пов’язана підвищена просвітницька актуальність виконавського “проголошення” ком-позиторської творчості шляхом адекватного відтворення баянно-інструмен-тальної семантики модерних творів та яскравої експресії музикантів, здатної викликати інтенсивне переживання. Підвищений комунікативний ресурс властивий мистецтву визнаних майстрів інтерпретації сучасної музики – В.Зубицькому, Ф.Ліпсу, Е.Мозер, П.Фенюку, О.Шарову – баяністам, плідна творчість яких збагачує нинішній інтонаційний фонд.

Перспективним, з огляду відповідності запитам українського суспільс-тва, стало внесення до баянного репертуару творів сучасних українських композиторів – А.Білошицького, В.Власова, В.Зубицького, В.Підгорного, В.Рунчака. В більшості їхніх творів баян виступає носієм національно-музичних ідеалів завдяки зв’язкам з українською музикою в плані образності та мовного колориту. Втілення на баяні глибинних пластів народно-музичної творчості при цьому виявляє свою органічну причетність до широкого загалу мистецьких явищ, що стали надбанням української музичної культури.