ХУДОЖНЯ РЕЦЕПЦІЯ ОБРАЗУ ІВАНА МАЗЕПИ В РОМАНАХ ГРИГОРІЯ КОЛІСНИКА ТА ЮРІЯ ХОРУНЖОГО

Краткое содержание

У «Вступі» обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету, завдання роботи та методику дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, зазначено особистий внесок здобувача, а також подано відомості про апробацію роботи та структуру дисертації.

У першому розділі «Проблеми рецепції постаті Івана Мазепи у світовому письменстві», що складається з двох підрозділів, відстежується неординарна й суперечлива постать Івана Мазепи, яка стала одним із «вічних» міфологізованих за своєю семантикою і структурою образів світового письменства, що мають літературне походження.

У підрозділі 1.1. -  «Канони інтерпретації образу гетьмана в світовій художній літературі» - розглядаються твори зарубіжних письменників, героєм яких є Іван Мазепа, зокрема: поеми Дж.Байрона і В.Гюго «Мазепа», трагедія Р.Готшаля і Ю.Словацького «Мазепа», поеми К.Рилєєва «Войнаровський» і О.Пушкіна «Полтава», романів Ф.Булгаріна «Мазепа» та І.Стецик «Мазепа, гетьман України».

Дж. Байрон першим серед зарубіжних письменників ХІХ століття створив романтичну історико-легендарну поему про відому історичну постать, поклавши в її підґрунтя розповідь Вольтера («Історія Карла ХІІ») про незвичайну пригоду молодого І.Мазепи.

Під пером Дж. Байрона образ І.Мазепи набуває рис бунтаря, «шляхетного злочинця», який кидає виклик суспільству, і який, на думку С.Радзевича,  належить до «прометеївських образів», бо в ньому можна знайти «відблиски страждань та поривань Есхілового невмирущого титана». Байронівський герой також виявляє тотожність із міфічними й міфологізованими образами померлих і богів, які воскресають, тобто входить у поле міфології, зокрема, вмираючого і воскресаючого Бога, наявної у різних народів (Осіріс – Єгипет, Бальдер – скандинавські країни). Це герої, які проходять випробування муками і смертю, щоб відродитися в новій іпостасі. Семантично-художня цілісність поеми забезпечується опорними позиціями: пан, гетьман і володар країни.

Зокрема, зазначається, що міфологічний елемент посилюється в поемі Віктора Гюго «Мазепа» із збірки «Орієнталії», оскільки він створений під безпосереднім впливом твору Дж.Байрона. Але Байронівський сюжет французький письменник переводить у систему «живописного романтизму»: змінюється тип нарації, живописний елемент має значну перевагу над ліричним; домінує стихія барв і світла, пластичних образів і форм. Трансформується й образ І.Мазепи, який повністю втрачає риси конкретного історичного діяча й міфологізується, на що вказав Д.Донцов.

Особлива увага приділяється двом творам російських письменників: «Войнаровському» К. Рилєєва і «Полтаві» О.Пушкіна. Якщо в поемі К. Рилєєва закладається міф І.Мазепи як історичного героя, сенсом життя й дій якого була «борьба свободы с самовластьем», то в О.Пушкіна – це «кровожерний лиходій», тобто створено політичний міф І.Мазепи, але з іншою ідеологічною спрямованістю. Міфологічна парадигма образу І.Мазепи в «Полтаві» пов’язується зі світом зла та мороку й набуває змісту вихідця з цього світу» (Д.Наливайко).

Вказується, що Ф.Булгарін був одним із «першопрохідців» у зображенні українського гетьмана в російській історичній романістиці. І.Мазепу відображають як далекоглядного політика, дипломата і патріота своєї країни. У творах російських письменників О.Мерзлякова (поема «Полтава»), М.Сементовського («Кочубей, генеральний писар», «Мазепа – гетьман Малоросії»), К.Славянова («Гетьман Мазепа і запорожець Палій»), С.Ізвальського (історичні оповідання «Іван Мазепа – гетьман Малоросії») та інших образ гетьмана вписано в силове поле бінарної опозиції –  патріот-зрадник.

Розглядається роман бельгійської письменниці Ірен Стецик «Мазепа, гетьман України» (1981), побудований як внутрішній монолог Марії (Мотрі) Кочубеївни. Історичні події та особи, зокрема І.Мазепа, подаються через її сприйняття, що допомагає заглибитись у внутрішній світ героїв. І.Мазепа в романі – це і державотворець, одержимий ідеєю незалежності України, або приватна проста особа з притаманними їй сумнівами та протиріччями.

Оглядово увага приділяється творам німецьких романтиків, які намагалися відтворити образ І.Мазепи, зокрема: поемам А. фон Шаміссо «Войнаровський» і «Бестужев», мелодрамі Й.Мауера «Мазепа», поемі Г.Штебніца «Мазепа», драмі А.Мея «Король степів», драматичній поемі К.Штарки «Битва під Полтавою» та ін. У їх творах І.Мазепа постає як українець-патріот, безкомпромісний оборонець національної волі співвітчизників. Героєм-визволителем змальовано українського гетьмана в трагедії Р.Готшалля «Мазепа».

Відзначено, що особливість змалювання образу І.Мазепи представниками «української школи» польського романтизму: (Т.Падура, дума «Лірник»; Б.Залеський, поема «Дума Мазепи»; романтична трагедія Ю.Словацького «Мазепа»). І.Мазепа в їхньому трактуванні – шляхетна людина,  здатна на самопожертву.

Мазепа-державник, виразник інтересів поневоленої нації постає у драмі чеського письменника Й.Фріча «Іван Мазепа».

Перспективність такої міжкультурної взаємодії особливо спостерігається за доби глобалізації, коли світова спільнота шукає шляхів подолання свого трагічного минулого, прагне відродити кращі традиції духовності, спродуковані багатьма генераціями в попередні культурно-історичні періоди. У цьому аспекті на особливу увагу заслуговує специфіка художніх моделей образу українського гетьмана Івана Мазепи у творах світової літератури.

Згадки про І.Мазепу і Полтавську битву трапляються вже в «Історії війн Карла ХІІ» (1715) та «Безсторонній історії життя і діянь Петра Олексійовича, нинішнього царя Москви» (1723) відомого англійського письменника Д.Дефо (1660-1731). Та найвідомішою художньою версією гетьмана в англійській літературі є, звісна річ, поема Дж.Байрона (1788-1824) «Мазепа» (1818).

Дж.Байрон прагне відтворити натуру, риси психологічного портрета відомої історичної особи, тому повсякчас наголошує на життєстійкості, витривалості «козацького князя», його чуйності у ставленні до ближнього. Мазепа Байрона як герой романтичний не проходить тривалий шлях еволюції. Він швидко «прозріває», підіймаючись на рівень людини, спроможної ніби збоку дивитися і на минуле, і на сучасність.

Як відомо, в літературі романтизму разом із тяжінням до філософської універсальності виникло почуття історизму. Воно виявилося не лише в іншому баченні особистості, а й у тому, що історія суспільства стала однією з постійних тем цього етапу.

Міфологізація образу І.Мазепи, започаткована Дж.Байроном, набуває подальшого розвитку у творах В.Гюго, П.Меріме, Е.Мельхіора де Вогюе. Постать І.Мазепи ніби опосередковано вивищується до рівня символу непідвладності людини обставинам, невразливості людського руху.

І.Мазепа був також популярною постаттю з-поміж німецьких письменників (А. фон Шаміссо, Й.Мауер, Г.Штебніц, Р.Готшаль, К.Штарк, А.Мютцельбург та ін.) та польських романтиків (Т.Падура, Ю.Залеський, Ю.Словацький, Ф.Ґавронський, Ф.Тучинський).  

У підрозділі 1.2. – «Художньо-естетичне освоєння життя й діяльності І.Мазепи в контексті української культурної парадигми» – предметом аналізу стали твори українських письменників, пов’язані з образом і діяльністю українського гетьмана. Зазначається, що особа І.Мазепи привертала увагу вже його сучасників Івана Орновського, Стефана Яворського, Пилипа Орлика, які в своїх панегіриках, особливо Стефан Яворський («Луна голосу, що волає в пущі») уславлювали мужність і моральні чесноти «руського Ахіллеса», «Алціда руського».

У драмі Феофана Прокоповича «Володимир» І. Мазепа постає як «ктитор і добродій» Києво-Могилянської академії, якому Богом доручено керувати Володимиревою Україною.

Дещо інша тенденція простежується в творах про І. Мазепу після його переходу на бік Карла ХІІ. Це – вірші «Мазепі, ізміннику задніпрянському і вкраїнському», «Псалма новозданна, трубою названа» невідомих авторів; вірші С. Яворського «Изми мя, Боже», «Епінікон» Ф.Прокоповича; вчорашні апологети І. Мазепи в своїх нових поезіях засуджують «зрадника», як і невідомий автор  поезії «Бідно, ох бідно, что нині учинилося».

Літописці також не обійшли увагою постать І. Мазепи, про що свідчить літопис Самовидця, в якому І. Мазепу названо шанобливо «гетьман наш запорожський», або «гетьман Іван Мазепа». Літопис Григорія Граб’янки оцінює І. Мазепу як негативного героя. У літописі Самійла Величка подається біографія гетьмана так, як і в «Історії Русів».

У дисертації закцентовано, що до образу звертається й Тарас Шевченко: поема-містерія «Великий льох», поезія «Стоїть в селі Суботові», поеми «Чернець», «Іржавець». І хоча прізвища гетьмана в цих творах не називається, увесь їх підтекст, уся їхня спрямованість і образна система розкривають ставлення автора “Кобзаря” до українського гетьмана; стриману приязнь і співчуття.

У художньому доробку Степана Руданського помітне місце посідає «поетична хроніка Гетьманщини»: поеми «Мазепа, гетьман український», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок», «Вельямін», «Павло Апостол» і «Мініх», в яких письменник утверджує українську національну ідею. Найбільше це стосується поеми «Мазепа, гетьман український», в якій постать гетьмана-патріота осмислюється в зв’язку з розвитком політичної ситуації у багатьох європейських країнах.

Негативною є концепція постаті І.Мазепи у творах Данила Мордовця – письменника й історика українського походження: історичних оповіданнях «Крымская неволя», «Палій, воскреситель Правобережної України» і роман «Цар і гетьман», що є одним із найбільших епічних полотен про добу І.Мазепи. Письменник засуджує вчинки гетьмана, а його рішення відійти від Петра І і приєднатися до шведів вважає зрадою.

Життя та діяльність Мазепи були об’єктом уваги українських драматургів: Ю.Касиненка («Мазепа»), і І.Карпенка-Карого («Мазепа»), В.Потапенка («Мазепа»), Ю.Липи («Офіра»), Л.Старицької-Черняхівської («Іван Мазепа»), В.Пачовського («Гетьман Мазепа»), С.Черкасенка («Коли народ мовчить», «Вельможна пані Кочубеїха»), які у своїх творах змалювали Мазепу як державного діяча, котрий прагнув політичної незалежності України.

Але в кожного із зазначених авторів «свій» Мазепа: богатир – у Ю.Касиненка (він наближений до Мазепи Ф.Булгаріна, бо п’єса є переспівом його роману); у І.Карпенка-Карого він персонаж трагедійний не через те, що програв як особистість, не зреалізувавши взяту на себе історичну роль, а через те, що переступив через сформовану віками народну етику про неминучість покарання за моральний злочин (дочка Кочубея – його хрещениця); В.Потапенко змалював романтичного героя; у драмі Ю.Липи «Офіра» провідним в образі І.Мазепи є мотив жертовності (вибір між коханою і Україною); Л.Старицька-Черняхівська створює складний і різноликий образ гетьмана, який глибиною і докладністю вирізняється серед інших дійових осіб драми та ін.

У дослідженні не обійдено увагою і пенталогію Б.Лепкого «Мазепа». Гетьман постає тут гуманістом, досвідченим дипломатом, політиком, який повністю підпорядковує свої дії інтересам нації, і культурним діячем, який примножує духовні, культурні надбання народу, і сентиментальним  коханцем.

Помітне місце в українській Мазепіані посідає науково-популярна книга Гната Хоткевича «Гетьман Іван Мазепа», в якій протогоніста зображено як справді національного героя, визволителя Вітчизни.

Цікавою є й поема В.Сосюри «Мазепа», в якій автор створив художній образ гетьмана, а не його політичний портрет, як у інших письменників. З-під пера Сосюри вийшов «чорнобровий Дон Жуан», улюбленець українських жінок.

Чільну увагу приділено творам представників української діаспори, про що свідчить звернення до поезії  Олександра Олеся «Мазепа», «Що літа, - віки…»; роману Федора Дудки (США) «Великий гетьман»; поеми «Нескінчений бій» і роману «Тисяча сімсот дев’ять» Леоніда Полтави; історичної драми Григора Лужницького «Іван Мазепа»; історичної драми «Розп’ятий Мазепа» Івана Огієнка; історичної повісті «Ясновельможий пан Мазепа. Тло і постать» Євгена Маланюка; історичної поеми «Остання любов гетьмана» Івана Перепеляка та поеми «Сполоханий гомін»Адлера Короліва. Поезія О.Олеся сприймається як своєрідна відповідь митця-емігранта на повідомлення про сталінські репресії в Україні. Ф.Дудка зображує останні роки гетьманування Мазепи, а Л.Полтава моделює трагічну добу національно-визвольної боротьби українського народу на чолі з Мазепою, використавши для цього унікальні архівні джерела, документи та уснопоетичну творчість, що надало твору максимальної життєвості. Історичні драми Г.Лужницького і І.Огієнка – це, власне, три картини з життя та діяльності І.Мазепи. Представник празької школи Є.Маланюк виформовує постать національно свідомої особистості, яка всіма силами, волею, розумом, намагалася протидіяти «коронованому кату» Петру І. Поема І.Перепеляка вирізняється з усіх творів про українського гетьмана тим, що відтворює одну з маловідомих сторінок життя І.Мазепи, не героїчну, а інтимну: стосунки з Мотрею Кочубеївною.

Якщо зарубіжні письменники, починаючи від Байронової поеми «Мазепа», міфологізують образ І.Мазепи, то українські автори намагалися створити образ гетьмана на тлі тих історичних подій, які переживала Україна на межі ХVІІ – ХVІІІ ст.

У другому розділі дисертації – „Філософсько-психологічна наповненість образу І.Мазепи в художньому світі історичної прози Григорія Колісника та Юрія Хорунжого” – характеризуються ідеологічний, філософський та художній аспекти зображення І.Мазепи в романах Г.Колісника та Ю.Хорунжого.

У підрозділі 2.1. – „І.Мазепа у візії Г.Колісника: літературно-естетичні і громадсько-політичні концепти” – визначаються найголовніші складники індивідуальної манери прозописьма автора, виявлені в романі, з’ясовуються найголовніші риси його історіософського мислення та характеризується позиція в змалюванні образу гетьмана.  

Дослідження роману Г.Колісника дає підстави стверджувати, що це одна з перших спроб об’єктивно зобразити постать гетьмана І.Мазепи, схарактеризувати головні засади та наслідки його державницької діяльності, відмовляючись від ідеологічної заангажованості й уникаючи тенденційності та упереджень.

Ідейним центром роману виступає образ самого гетьмана, який концентрує довкола себе всі сюжетні лінії, конфліктні вузли твору і з яким пов’язується реалізація авторського задуму, його художнє осмислення. Г.Колісник вибудовує характер І.Мазепи в трьох взаємопов’язаних аспектах: зовнішньому, внутрішньому та опосередкованому. Перший аспект реалізується насамперед у виразно індивідуалізованих портретних характеристиках персонажа, через які відбувається відтворення внутрішніх психоемоційних станів героя, їх постійної зміни, часової плинності. Другий аспект характеротворення цілком природно репрезентують засоби психологізації образу, що широко застосовуються автором (внутрішні монологи-роздуми гетьмана, функціональні пейзажі, контрастне зображення, специфічне портретування, сон-пророцтво, психологічні паузи). До третього аспекту слід віднести зображувальні характеристики, оприлюднені самим автором та іншими персонажами.

Г.Колісник уміло виписує складний і багатоплановий психологічний портрет головного героя, він далекий від ідеалізації характеру персонажа, романтизації його вчинків. І.Мазепа, в інтерпретації автора, – державотворець європейського зразка, який уміло веде тонку дипломатичну гру, приховуючи справжні наміри навіть від найближчого оточення. Він чітко усвідомлює політичну ситуацію на міжнародній арені, вибирає зручний для держави момент, коли з’являється реальна можливість для здобуття незалежності. Незважаючи на це, Г.Колісник не робить із І.Мазепи народного героя, оскільки він виражав погляди старшини. Однак митець не вбачає в ньому й егоїста, що відстоює власні інтереси чи інтереси еліти.

Заглиблення в історіософську концепцію письменника, послідовно втілювану в його історичній романістиці, підказує висновок, що в зображенні постаті гетьмана Г.Колісник повністю наслідує історичну правду й фактично повторює атестації політичних поглядів гетьмана, представлені в різні часи істориками. Йдеться насамперед про його прагнення збудувати в Україні станову державу, створити зі старшини привілейований стан, щоб у своїй діяльності спиратися саме на нього.

І.Мазепа в романі Г.Колісника – особистість харизматична, наділена незбагненною для сучасників вдачею, ерудицією, обізнаністю в європейській політиці.

Постать І.Мазепи моделюється письменником у суперечливих, часто контраверсійних тонах. Подаючи детальну інформацію про скарби гетьмана, Г.Колісник подеколи вдається до неприхованих звинувачень його в жадібності, зажерливості, скнарості, прагненні до збагачення будь-якою ціною. Проте вже згодом сам автор ніби спростовує попередні твердження, переконуючи читача в благородстві намірів героя. Суперечливість характеру та поведінки героя не є суто авторською візією його постаті, а спирається радше на кричущі протиріччя самої доби, в яку жив гетьман. Нагадаємо, що І.Мазепа – особистість епохи бароко, химерної й суперечливої за своєю сутністю.

Трагедія І.Мазепи, на переконання письменника, є безпосереднім наслідком історичної трагедії всієї України, її народу. Широкий загал не зміг зрозуміти далекоглядних намірів свого гетьмана, не підтримав його в критичний, відповідальний історичний момент. Народ не був підготовлений до цього. Характеризуючи українське суспільство, Г.Колісник добирає цілий ряд метафоричних образів на кшталт “немовля-народ”, “бджолиний рій”, вживає іменники “непостоянство”, “галасливість”, “гарячність”, “хитливість”, “нетямущість” і под. Подібний асоціативний ряд із виразно негативною семантикою репрезентує начебто історичний “портрет” українського соціуму того часу як інертної, з низькою громадянською свідомістю, неспроможної до активних державотворчих дій маси. Іван Мазепа чітко усвідомлює це, тому категорично не сприймає народ як свого союзника в державотворчих зусиллях. Такий підтекст зміщує ідейний наголос із офіційної точки зору про зраду гетьмана на полярно протилежну: відступниками, на переконання Г.Колісника, є ті, хто не підтримав державницьких поривань.

Повнокровності, правдивості змалювання образу І.Мазепи сприяє й сюжетно-композиційна організація твору, що проявляється в розгалуженому й багатолінійному сюжеті з досить складним переплетінням хронікальних, концептуальних начал. В основну сюжетну лінію, яка репрезентує політичну й особисту долю Мазепи, вплітаються кілька побічних, за допомогою яких увиразнюється авторська розповідь, поглиблюється письменницька концепція героя й соціуму, вмотивовується подальший перебіг подій, розширюється коло персонажів, перипетій тощо.

У романі опосередковано осмислюються важливі етапи становлення української цивілізації від часів Київської Русі, визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького й до сучасної Мазепі епохи. Такий прийом, на наш погляд, має неабияке ідейне значення. Апелюючи до часів Хмельниччини, Г.Колісник вибудовує своєрідну “історичну вісь”, що, поєднуючи віддалені в часі періоди, утверджує думку – Іван Мазепа є продовжувачем справ свого великого попередника. На це вказують і зіставлення дій Б.Хмельницького та І.Мазепи, і широко культивована в тексті атестація їх як “будівничих” української державності.

У підрозділі 2.2. – „Ґенеза творення образу історичної особистості в романі Ю.Хорунжого “Любов маєш – маєш згоду” – дається характеристика художнього осмислення біографії І.Мазепи як видатного політика й державотворця на тлі історії народу.

Історико-біографічний роман Юрія Хорунжого “Любов маєш – маєш згоду” (1997), продовжуючи складну й провокаційну літературну Мазепіану, суттєво збагатив її в ідейно-проблемній площині, ставши органічною складовою культурно-мистецького дискурсу новітньої, постколоніальної доби.

Художня концепція образу українського гетьмана у Ю. Хорунжого формується в межах двох площин – зовнішньої (фактографічної) та внутрішньої (психологічної). Джерелом зовнішнього аналізу персонажа є сама історія, текстовий і позатекстовий контексти, що репрезентують  фактографію життя особистості. Внутрішня (психологічна) площина розгортається в численних діалогах, монологах-роздумах героя, що відтворюють його ментальний і психоемоційний портрет.

Фактографічний аспект характеристики реалізується шляхом уведення в текст історичних документів (універсали, грамоти, договори, накази, листи та ін.), що відбивають основні моменти зафіксованого самою історією життя персонажа. Історичні факти, представлені відповідними документами, в романі стають фактографічним підґрунтям для створення реалістичних сцен, епізодів, для окреслення образу І.Мазепи як державотворця й політика та Мазепи-людини, якій властиві людські пристрасті, почуття, помилки. Майнові документи покликані розкрити ще одну грань особистості І.Мазепи –  фінансове становище, способи внутрішньодержавного управління, зорієнтованість на аристократичні традиції меценатської діяльності. Тексти таких документів та відібрані з них факти не тільки інтерпретуються письменником як джерело інформації про незліченні багатства гетьмана чи звучать як звинувачення в його жадібності, зажерливості, ними акцентуються насамперед суто політичні мотиви – потреба якісного обслуговування внутрішньодержавного управління, зовнішньополітичних зв’язків та широковідомого меценатства І.Мазепи. Доброчинність гетьмана в інтерпретації автора пов’язана із загальним контекстом його суспільно-політичної діяльності й розрахована на конкретний результат – підвищення культурного рівня суспільства, формування політичної й громадянської свідомості співвітчизників. У такий спосіб окреслюється сповідувана І.Мазепою ідея культурного, соціального, політичного елітаризму. Як очільник, вихований на традиціях європейського державотворення, політичного аристократизму, гетьман одним із найголовніших своїх завдань вважав формування національної еліти – фундаменту майбутньої незалежної держави, тому й турбувався про духовно-культурний рівень нації, виділяючи значні пожертви на розбудову національної системи освіти, церкви.

Психологічний аспект художньої реалізації постаті видатного державного діяча набагато об’ємніший і виразніший. Його складниками виступають спогади, роздуми, почуття, опосередковані характеристики  тощо. Тут найбільше відчувається художній домисел і вимисел, унаслідок чого Ю.Хорунжому вдалося охопити практично всі прояви цієї складної натури, змоделювати цілісний, синтетичний літературний образ, не відступаючи від історичної правди.

Об’ємність і життєподібність психологічної характеристики державного діяча досягається Ю.Хорунжим насамперед через показ формування світогляду Мазепи-політика, державотворця, його еволюції. Основним художнім прийомом при цьому виступає ретроспекція – відтворення ключових моментів догетьманського періоду життя героя: перебування при дворі польського короля Яна Казимира і служба в урядах гетьманів Петра Дорошенка та Івана Самойловича. Усе це – своєрідні етапи складного шляху політичного й національного самовизначення, прагнення служити Україні.

Пильна увага Ю.Хорунжого до проблеми формування політичного світогляду І.Мазепи не випадкова. Суспільно-політичні переконання гетьмана є основою формування концепції державницько-національної ідеї. Окреслюючи політичний ідеал свого героя, автор наслідує висловлену ще П.Орликом думку про те, що метою гетьмана було об’єднання українських земель в єдину незалежну державу. У романі ця мета втілюється через міркування І.Мазепи, який бачить Україну суверенною державою на чолі з гетьманом-монархом. Окрім встановлення автократичної влади, в намірах Мазепи було запровадження спадковості гетьманської булави, що також свідчить про його зорієнтованість на європейські монархічні традиції. Осмислюючи виписаний Ю.Хорунжим образ І.Мазепи як гетьмана-монарха, слід звернути увагу на мотив “богообраності” гетьмана, його особистої відповідальності за майбутнє держави, спорідненості власної долі з прийдешнім народу. Не випадково такі розмірковування прозаїк подає в контексті спостережень І.Мазепи за зламними моментами в історії національно-визвольних змагань українців, роздумами про причини нинішніх невдач, братнього кровопролиття, посилення чужоземних впливів.

Наділяючи свого героя монархічними (на кшталт європейських) поглядами на державний устрій і змушуючи його відповідним чином діяти, Ю.Хорунжий накреслює одну з наскрізних проблем твору – формування національної ідеї в локальному середовищі тогочасної державної еліти. Її носіями є виключно вищі прошарки суспільства – гетьман і військова еліта. Селянство і більша частина козацтва в художньому світі твору постають  невиразною масою, натовпом із невизначеними політичними вподобаннями, швидкоплинними емоціями, симпатіями.  Іван Мазепа не вбачає в народові реальної рушійної сили історії, а тогочасний соціум здебільшого не сприймає високоосвіченого гетьмана з його широким політичним кругозором, здатністю мислити в масштабах не лише України, а й усієї Європи.

У моделюванні образу Мазепи-аристократа, виразника незбагненних для більшості сучасників ідей, в окресленні своєрідного протиставлення “правитель – народна маса” письменник не є оригінальним, але, виписуючи лінію державницької діяльності гетьмана, аналізує його дії в значно ширшому контексті – у масштабах європейського політичного буття. Потреба розбудови власної держави сприймається як умова набуття етносом повноцінного, легітимного в очах світу статусу рівноправного з іншими європейськими країнами партнера. Окрім того, письменник звертає увагу на виняткову місію України – бути геополітичним осердям всієї Європи (це не спостерігаємо в інших художніх творах про І.Мазепу).

Крізь виміри образу Мазепи-державотворця, політика змальовується й постать Мазепи-людини, зокрема, його взаємини з Мотрею. Епізоди зустрічей літнього чоловіка та молодої дівчини, докладно виписані автором, переконують у прагненні героя не заплямувати своєї й Мотриної честі, діяти згідно із “законом Божим”, у його перейнятості громадською думкою.

Поведінка Мазепи-людини, як і Мазепи-державотворця, демонструє загалом подвійну сутність героя бароко, характеризуючи його як носія роздвоєної барокової свідомості, що досить майстерно зумів проілюструвати Ю.Хорунжий. Так, невдавана побожність гетьмана в повсякденному житті (читання Біблії, співвіднесення власних дій із заповідями Божими, постування, піклування про потреби церкви) органічно, природно співіснує з його відвертим макіавеллізмом у політичній діяльності. Він намагається співвіднести “божественне” (“високе”) та “земне” (“низьке”, “гріховне”), в розумінні детермінованості життя Божественним задумом. Останнє яскраво виявляється в історіософських роздумах героя з приводу причин поразки справи його життя, відповідальність за яку він покладає фактично на себе, “свої гріхи” й “волю Божу”, прагнучи виважити свою провину перед Всевишнім. У цьому аспекті є підстави вважати Ю.Хорунжого новатором.

Важливим засобом психологічної характеристики в романі “Любов маєш – маєш згоду ” виступають майстерно виписані діалоги – інформативні, полісемічні, емоційно наснажені. У них не лише розкривається натура “незбагненого” гетьмана, характеризуються всі центральні персонажі твору. Із реконструйованих автором таємних розмов І.Мазепи й П.Орлика, його листування з Петром І, дипломатичних переговорів зі Станіславом Ліщинським, Карлом ХІІ вимальовується зовнішня канва образу гетьмана як майстра політичних комбінацій, мудрого й далекоглядного політика. Цілком контрастними виявляються справжні плани гетьмана, подані у творі як його внутрішні роздуми. Отже, двопланове відтворення Ю.Хорунжим контраверсійних дій і висловлювань героя стає одним із засобів художнього вираження його політичної програми.

Концептуальну роль у романі відіграють діалоги І.Мазепи з Петром І,  послідовно втілюючи думку про глибоку неприязнь гетьмана до московського царя, спричинену нестримним прагненням останнього до безмежної влади, завоювання нових земель. Аудієнції в “північного володаря” спонукають героя до розмірковувань про майбутнє Української держави, її безперспективне становище. Образи І.Мазепи і Петра І виступають своєрідними символами протилежних історієтворчих сил, зіткнення яких обернулося катастрофою для нації. Якщо перший втілює націєзахисні, державотворчі прагнення освіченої частини українства тієї епохи, то другий – руйнівну колоніальну політику новоствореної імперії. Із художнім втіленням цих постатей у Ю.Хорунжого пов’язане моделювання двох абсолютно несумісних як у політичному, державному, так і в культурному, духовному плані світів – українського та московського.

Ідея державності, зреалізована в романі головним чином шляхом зображення життєвої долі І.Мазепи, знаходить своє втілення і в осмисленні проблеми вибору союзників у боротьбі за національне визволення. Союз із Карлом ХІІ у художній версії Ю.Хорунжого, – акт цілком виважений,  продиктований насамперед національними інтересами українського народу. Сюжетну лінію І.Мазепа – Карл ХІІ  письменник уводить у структуру художньої біографії героя. Відтак цілком логічно, що оцінки діяльності шведського монарха, спостереження над перебігом військових маневрів союзницької армії моделюються крізь призму свідомості гетьмана.

Досліджуючи художній світ історико-біографічного роману Ю.Хорунжого “Любов маєш – маєш згоду”, виокремлено такі домінанти письменницького стилю: неупереджений аналіз історичних подій, фактів, документів відповідної доби; тяжіння до багатоплановості у відтворенні політичних, соціальних, культурних процесів зображуваної епохи; моделювання образів у синтезі історичної правди й авторського домислу; зорієнтованість на психологічне зображення портрета видатного державного діяча. Дотримуючись історичної правди в зображенні доби, спираючись на історичні факти й документи, виявляючи своє ставлення до минулого, романіст репрезентує оригінальну художню модель далекої епохи, насичуючи її домисленими фактами. Адже історичні документи не фіксують емоційної складової минувшини. Створюючи образ Мазепи, романіст “олюднює” свого героя, показує його роздуми, мрії, переживання, які годі шукати в історичних джерелах. Без цього матеріалу Ю.Хорунжому не вдалося б психологічно вмотивувати дії персонажів, по-сучасному осмислити їхні інтереси, запити, прагнення, суперечності характеру.

Гетьман І.Мазепа виступає у творі не лише проекцією постаті конкретного історичного діяча, але й представником високоосвіченої козацької еліти, уособленням державотворчих сил української нації. Синтетичне поєднання першоджерельного історичного матеріалу з власне авторською візією зумовлює особливий ракурс зображення героя, зорієнтований на утвердження нової історичної й сучасної парадигми буття України. Роман Юрія Хорунжого “Любов маєш – маєш згоду” є органічною складовою мистецького й політико-ідеологічного контрдискурсу національного буття українців новітньої доби.

У «Висновках» узагальнено результати проведеного дослідження. Постать і діяльність українського гетьмана Івана Мазепи залишила помітний слід у літературі, про що свідчать численні художні твори як зарубіжних, так і українських письменників.

У ХVІ ст. образ Мазепи подається через «літературу фактів» та наративну історіографію як реальний образ історичного діяча. В епоху романтизму підходи до постаті І.Мазепи змінюються. Відбувається посилення міфологічного елементу в його образі (Дж.Байрон, В.Гюго, німецькі та польські романтики), на передній план виходить міфологічна парадигма. Незважаючи на значну кількість творів та їх ідеологічних спрямувань, виразно простежуються три основних дискурси, що їх можна позначити іменами авторів, у творчості яких вони були започатковані і проявилися найвиразніше: байронівський, рилєєвський і пушкінський. Перший дискурс був найпоширенішим і найголовнішим, його міфологема лежить в історіософській та естетико-поетичній сферах. Двом іншим дискурсам притаманна чітка ідеологічна стратегія, вони перебувають у полі специфічної політичної міфології, хоча з різними політико-ідеологічними знаками.

Із середини ХІХ ст. розпочався новий період європейської та української Мазепіани, позначений іншими аспектами й тенденціями. Тема І.Мазепи стає однією з провідних в українській драматургії. Посилюється інтерес до реального образу гетьмана, до реальної історії.

Із-поміж новітньої вітчизняної Мазепіани на особливу увагу заслуговують романи Г.Колісника «Гетьман Мазепа» та Ю.Хорунжого «Любов маєш – маєш згоду». Обидва твори прикметні увагою авторів до історичного фактажу, що поєднується з поглибленим інтересом до внутрішнього життя центральних персонажів. Константами стильового почерку обох прозаїків вважаємо: детальне ознайомлення з фактологічною першоосновою, відображення розлогого суспільно-політичного тла описуваних подій, різновекторність художнього моделювання образу українського гетьмана. Найбільше ж упадає в око ґрунтовне психологічне висвітлення внутрішнього стану Мазепи, що дає підстави ідентифікувати романи Г.Колісника та Ю.Хорунжого як зразки асоціативно-психологічного письма.

Позасумнівною є також авторська присутність у художніх життєписах великого державника. Ясна річ, що часова віддаленість періоду діяльності історичної особи залишає небагато варіантів для своєї ідейної вмотивованості. Водночас обидва письменники запропонували оригінальні мистецькі рішення, сповнивши розповідь функціонально ваговитими й ідейно насиченими авторськими роздумами, що посутньо розширило філософське звучання романів (розв’язання філософських проблем «провідник і народ», «державець і його ідеали», «особисте – загальне» і под.). Висока міра авторської присутності – аж до насичення художньої структури автобіографічними моментами – спричинила осучаснення подій та осіб минулого,  актуалізувала історію, засвідчила наступність ідеалів і зв’язок часів. З’ясування документального підґрунтя романів обох письменників є свідченням високого рівня трансформації історичної правди в художню. Водночас неважко помітити, що часом нестандартні художні рішення поступаються місцем надмірній фактографічності. Пояснюємо цей факт прагненням романістів донести до широкого загалу якомога більше інформації про видатну історичну постать, діяльність якої впродовж десятиліть замовчувалася або трактувалася вкрай тенденційно.

Г.Колісник у романі «Мазепа-гетьман» вдався до ретроспективного відтворення сюжетних колізій, простежуючи в такий спосіб історію життя гетьмана і вплітаючи історичні та легендарні мотиви. Озброївшись тонким інструментарієм аналізу й синтезу в потрактуванні історичного минулого, обравши оригінальну жанрову форму моделювання дійсності, усвідомивши специфіку історичних конфліктів, прозаїк створив цілісний характер Івана Мазепи, що під його пером трансформувався з міфічно-легендарного символу в колоритний літературний образ. Зображена історична доба, змодифіковані цільні натури, сенс історичних конфліктів, майстерність психологічних характеристик органічно співвідносяться тут із зовнішньою та внутрішньою композицією і відповідають жанровій природі історичного роману.

Ю.Хорунжий у романі «Любов маєш – маєш згоду» хронологічно обмежується останнім десятиріччям гетьманування Івана Мазепи. Перед читачем – цілком самодостатня особистість, свідома своєї величної місії. Автор пропонує абсолютно оригінальну художню модель історичної особистості гетьмана, прикметну незаангажованістю підходів, відсутністю проросійських закидів у зрадництві і, що важливо, позбавлену ідеалізації. Основним джерелом роману Ю.Хорунжого стали новітні історіографічні дослідження, що й спричинилося до виразно окресленої дегероїзації й деміфологізації українського гетьмана, речника національної ідеї. Сповідувану Мазепою ідею українського державотворення романіст репрезентує як закономірний наслідок національно-патріотичних змагань гетьмана – гідного продовжувача державницького курсу своїх попередників. Життєправдивість, національна гострота художнього конфлікту зумовили глибину й масштабність змодельованих у романі характерів, осмислення яких здійснюється прозаїком через умотивування вчинків і поведінки, пряме та внутрішнє мовлення, «видимий» голос душі, відтворення психічних станів, портретні характеристики. У Хорунжого, що прикметно, переважає складний тип психологізму – висвітлення «діалектики душі» головного героя. Загалом, роман «Любов маєш – маєш згоду» сприймається як протест проти віками нав’язуваного українцям комплексу меншовартості, проти чужоземного поневолення, що супроводжується плюндруванням духовних і матеріальних цінностей і, зрештою, – проти бездержавності України.