Хуторян Н.М. Теоретичні проблеми матеріальної відповідальності сторін трудових правовідносин

Краткое содержание

Розділ I дисертації “Історико-правовий розвиток матеріальної відповідальності сторін трудових правовідносин” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Особливості розвитку законодавства про матеріальну відповідальність сторін трудових правовідносин” досліджуються історія розвитку трудового законодавства з питань матеріальної відповідальності. Законодавство про матеріальну відповідальність має свою специфіку і властиві лише йому етапи розвитку, які не у всьому співпадають із загальними етапами розвитку трудового законодавства, дослідженими і визначеними в юридичній літературі.

Регулювання матеріальної відповідальності сторін трудового договору пройшло такі етапи розвитку:

1) перший етап – становлення й удосконалення законодавства про матеріальну відповідальність (розпочинається від моменту прийняття Кодексу законів про працю УСРР – 1922 рік і завершується 1970 роком) – характеризується встановленням випадків обмеженої та повної матеріальної відповідальності, порядку обчислення розміру та порядку стягнення матеріальної шкоди; прийняттям переліку категорій працівників, з якими встановлювалась повна матеріальна відповідальність; розширенням категорій осіб, з якими може бути укладено договір про повну матеріальну відповідальність; встановленням для деяких категорій працівників матеріальної відповідальності, що обмежувалась не певною частиною заробітку, а певною частиною заподіяної матеріальної шкоди;

2) другий етап – друга кодифікація трудового законодавства та подаль­ший його розвиток (1970 р. – 1986 р.) – характеризується прийняттям Основ законодавства Союзу РСР від 15 липня 1970 року та Кодексу законів про працю Української РСР від 10 грудня 1971 року, в яких давалося розмежування компетенції СРСР та союзних республік щодо правового врегулювання матеріальної відповідальності, встановлювались підстави та умови настання матеріальної відповідальності, її види та порядок відшкоду­вання; встановленням повної матеріальної відповідальності для окремих категорій працівників. В окремих статтях КЗпП закріплювалась матеріальна відповідальність підприємства, установи, організації в разі заподіяння шкоди працівникові ушкодженням здоров’я, незаконним звільненням та переведенням на іншу роботу. Цей етап характеризується також введенням колективної (бригадної) матеріальної відповідальності працівників та встановленням порядку укладення договорів про колективну матеріальну відповідальність, конкретного порядку визначення розміру заподіяної шкоди; поступовим підвищенням розміру матеріальної відповідальності від однієї третини місячної тарифної ставки до однієї третини середнього місячного заробітку;

3) третій етап – етап перебудови (1986 – 1990 роки) – характеризується підвищенням розміру обмеженої матеріальної відповідальності працівників від однієї третини та двох третин середнього місячного заробітку до середнього місячного заробітку працівника; встановленням кратної матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей;

4) четвертий етап – етап побудови правової демократичної держави, становлення та розвитку ринкових відносин (1990 рік і донині) – характеризується розширенням сфери регулювання трудових відносин, розповсюдженням трудового законодавства, в тому числі того, що регулює матеріальну відповідальність, на трудові відносини колгоспників; розширенням випадків повної матеріальної відповідальності працівників; підвищенням матеріальної відпові­дальності власника або уповноваженого ним органу перед працівником у разі незаконного звільнення або переведення на іншу роботу; встановленням у трудовому законодавстві, а не лише в цивільному, видів та порядку відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я; введенням відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівникові; доповненням кола суб’єктів, які можуть виступати роботодавцем, а отже, і стороною матеріальної відповідальності – фізичними особами; удосконаленням порядку визначення розміру заподіяної працівником шкоди; затвердженням нового переліку робіт, при виконанні яких може застосовуватися матеріальна відповідальність; зміною галузевої належності правового регулювання відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров’я, віднесенням цього інституту до галузі права соціального забезпечення та іншими змінами. Проте зазначені зміни не носили кардинального характеру, вони були пов’язані лише з удосконаленням чинного законодавства.

У підрозділі 1.2 “Регулювання матеріальної відповідальності сторін трудових правовідносин в міжнародно-правових актах та зарубіжному законодавстві” досліджуються міжнародно-правові норми та зарубіжне законодавство з метою визначення відповідності нашого законодавства міжнародним стандартам та запозичення передового досвіду. Аналіз конвенцій та багатосторонніх і двосторонніх угод між державами дозволив зробити висновок. що по-перше, згідно з міжнародно-договірним регулюванням матеріальної відповідальності сторін трудового договору сторони за загальним правилом несуть матеріальну відповідальність за нормами національного законодавства країни працевлаштування, на території якої знаходиться роботодавець. По-друге, правове регулювання матеріальної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, в багатосторонніх і двосторонніх угодах має свої особливості, які полягають у різній повноті відшкодування заподіяної шкоди, у різному порядку її відшкодування. По-третє, працівники, які здійснюють трудову діяльність на території другої країни на підставі договору підряду, укладеного між суб’єктами господарської діяльності обох держав, несуть матеріальну відповідальність за законодавством держави виїзду.

Трудове законодавство України в порівнянні із зарубіжним законодавством високорозвинених країн та країн постсоціалістичного простору, крім колишніх союзних республік, більш повно захищає інтереси працівників при притягненні їх до матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну роботодавцеві, тому запозичення можливе тільки з точки зору захисту майнових прав роботодавця; до зарубіжного законодавства, навпаки, слід імплементувати норми, які захищають матеріальні інтереси і права працівників при притягненні останніх до матеріальної відповідальності перед роботодавцем.

У цьому підрозділі аналізується досвід правового врегулювання питань матеріальної відповідальності в трудових кодексах країн СНД, а саме: Російської Федерації, Республіки Білорусь, Киргизької Республіки, Республіки Узбекистан, Азербайджанської Республіки та дається критична оцінка відповідним нормам.

Піідрозділ 1.3 “Поняття юридичної відповідальності в загальній теорії права” присвячений проблемам понятійного апарату юридичної відповідальності. В роботі обґрунтовується висновок про поділ відповідальності на позитивну і негативну. Виступаючи проти ототожнення активної і статутної відповідальності, тобто тієї, яка закріплена в нормах права, дисертант приходить до висновку, що доцільно виділити два аспекти юридичної відповідальності  активний і пасивний. Активний аспект юридичної відповідальності передбачає реалізацію відповідальності, тобто застосування її на суб’єктивному рівні. А юридична відповідальність як правовий інститут – це об’єктивне закріплення її в правових нормах. Про юридичну відповідальність як правовий інститут до будь-якої із стадій правозастосування слід говорити як про пасивну відповідальність.

В дисертації робиться висновок, що поняття “ретроспективна” і “нега­тивна” юридична відповідальність не можна ототожнювати, оскільки етимологічне значення слів “ретроспективний” і “негативний” зовсім різне. Ретроспективна відповідальність (відповідальність за минулу поведінку, вчинок) може бути як позитивною (нагородження премією за успіхи в роботі), так і негативною (оголошення догани за прогул).

Між поняттями “перспективна” і “позитивна” також, як і між поняттями “нега­тивна” і “ретроспективна”, не можна ставити знак рівності. У роботі обґрунтовується висновок, що перспективна поведінка може бути як правомірною, так і протиправною, а відповідальність, відповідно, позитивною і негативною. Перспективна негативна і позитивна відповідальність, якщо її розглядати як правовий інститут, об’єктивно існує в нормах права без застосування до конкретного суб’єкта і до вчинення особою правопорушення.

Виходячи з поділу права на об’єктивне і суб’єктивне і розглядаючи поняття “суб’єктивне” право в широкому розумінні, тобто як все те, що випливає з об’єктивного права, в дисертації юридична відповідальність класифікується на об’єктивну і суб’єктивну. Автор робить висновок, що:

– об’єктивна позитивна відповідальність  це частина правового інституту відповідальності, сукупність норм, що закріплюють правомірну поведінку та заохочення за її дотримання;

– суб’єктивна позитивна  відповідальність – це дотримання правомірної поведенки суб’єктами права та застосування заохочень за належну поведінку.

Позитивна відповідальність на об’єктивному рівні має пасивний характер, а на суб’єктивному – тільки активний характер.

Досліджуючи поняття негативної юридичної відповідальності, розглядаючи та критично аналізуючи різні точки зору з цього питання, в дисертації стверджується, що негативна юридична відповідальність, як і позитивна, поділяється на об’єктивну і суб’єктивну. Об’єктивна негативна юридичнна відповідальність передбачає собою закріплені в нормах права санкції та механізм реалізації цих санкцій. Об’єктивна негативна юридична відповідальність є формою примусу (санкція, передбачена в нормі) і засобом реалізації форми примусу (реалізації санкції). Засоби реалізації форми примусу (санкції), передбачені в правовій нормі, можуть бути як примусовими, так і добровільними. Суб’єктивна негативна юридична відповідальність є добровільне чи примусове перетерпіння негативних наслідків майнового чи особистого немайнового характеру, закріплених у санкції правової норми, за вчинене правопорушення;

В кінці розділу робляться короткі висновки.

Розділ 2 “Поняття та правова природа матеріальної відповідальності в трудовому праві” містить п’ять підрозділів. У підрозділі 2.1 “Поняття матеріальної відповідальності в трудовому праві” аргументується положення, що для матеріальної відповідальності в трудовому праві характерним є позитивний аспект. Позитивний аспект матеріальної відповідальності в трудовому праві обумовлений майновим характером обов’язків, які закріплені в нормах трудового права і яких повинні дотримуватися сторони трудових правовідносин.. Закріплення цих обов’язків у нормах права та їх належне виконання сторонами трудових правідносин, а також матеріальні заохочення за їх належне виконання і становлять позитивну матеріальну відповідальність у трудовому праві. В дисертації дається визначення об’єктивної і суб’єктивної позитивної матеріальної відповідальності.

Полемізуючи з авторами, які розглядають негативну матеріальну відповідальність лише в суб’єктивному аспекті, дисертантом робиться висновок, що негативну матеріальну відповідальність суб’єктів трудових правовідносин, як і позитивну, обов’язково слід розглядати в об’єктивному і суб’єктивному аспектах. Дається визначення понять об’єктивна негативна матеріальна відповідальність та суб’єктивна негативна матеріальна відповідальність.

Дослідження відмінних рис матеріальної відповідальності працівника та матеріальної відповідальності роботодавця з метою визначення їх правової природи та місця в системі трудо-правової відповідальності дало змогу зробити висновок, що в ринкових умовах відмінності між матеріальною відповідальністю сторін трудового договору, які навіть у часи застою не можна було віднести до принципових, все більше стираються.

У зв'язку з цим у роботі доводиться, що матеріальну відповідальність працівника і роботодавця не можна  вважати  самостійними видами матеріальної відповідальності в трудовому праві, це єдиний вид трудо-пра­вової матеріальної відповідальності і єдиний інститут трудового права, що і потребує правового закріплення в новому Трудовому кодексі України.

У підрозділі 2.2 “Проблеми правової природи матеріальної відповідальності сторін трудових відносин” досліджуються відмінності між матеріальною відповідальністю за трудовим правом та майновою відповідальністю за цивільним правом в сучасних умовах. 

При визначенні місця матеріальної відповідальності в трудовому праві в системі матеріальної відповідальності і в системі юридичної відповідальності, на думку дисертанта, повинен дотримуватись поділ на рід – вид – підвид, який чітко прослідковується через визначення цих понять. Тому матеріальна відповідальність окремої галузі – це не підвид, а вид матеріальної відповідальності. Матеріальна відповідальність як родове поняття охоплює не окремі підвиди, а види галузевої матеріальної відповідальності. Хоча слід зауважити, що ця класифікація характерна лише для системи матеріальної відповідальності. Що ж стосується входження матеріальної відповідальності до системи юридичної відповідальності, то вона із роду стає видом юридичної відповідальності (поряд з кримінальною, цивільною, дисциплінарною, адміністративною), а матеріальна відповідальність окремої галузі права – її підвидом. Отже, поділ на рід і вид цілком залежить від того, до якої системи входить матеріальна відповідальність чи яку систему вона сама утворює.

Аналізуючи характер матеріальної відповідальності за трудовим правом автор прийшов до висновку, що для трудового права України, як правило, не є характерною штрафна матеріальна відповідальність працівника за заподіяння шкоди роботодавцеві. Проте штрафна матеріальна відповідальність передбачена трудовим законодавством багатьох зарубіжних країн. Автор виступає проти введення її в наше законодавство, оскільки це не відповідає принципам трудового права України як одній із самих гуманних галузей права. Автором доведено, що для трудового права України характерною є штрафна матеріальна відповідальність роботодавця у разі затримки розрахунку з працівником при звільненні.

У роботі визначено місце матеріальної відповідальності в системі індивідуальних трудових правовідносин.

Дослідження питання про галузеву належність матеріальної шкоди, що виникає із порушення колективних трудових прав і обов’язків, дозволило зробити висновок, що відносини з відшкодування заподіяної шкоди належать до трудового права. Заподіяння матеріальної шкоди однією із сторін колективних трудових правовідносин іншій спричиняє виникнення між сторонами особливого колективного трудового правовідношення з відшкодування заподіяної шкоди. В дисертації обґрунтовано висновок, що колективна матеріальна відповідальність поділяється на позитивну і негативну; негативна матеріальна відповідальність, що виникає із порушення колективних трудових правовідносин, є похідною від інших колективних трудових правовідносин, оскільки виникає в результаті їх порушення; негативна матеріальна відповідальність може виникати як із колективних трудових правовідносин, пов’язаних із застосуванням праці, так і з управлінням працею; колективна негативна матеріальна відповідальність виникає за заподіяння матеріальної і/або немайнової шкоди однією стороною трудових правовідносин іншій стороні трудових правовідносин.

Підрозділ 2.3 “Проблеми галузевої належності матеріальної відповідальності за моральну шкоду, заподіяну сторонам трудових відносин” присвячено дослідженню правової природи та місця в системі трудових правовідносин матеріальної відповідальності за заподіяння моральної шкоди внаслідок порушення сторонами трудових правовідносин своїх трудових обов’язків. Те, що, по-перше, моральна шкода завдається однією із сторін трудових правовідносин іншій стороні, по-друге, моральна шкода завдається трудовим правопорушенням, а не цивільно-правовим, бо в основі лежить порушення трудових обов’язків однієї сторони перед іншою стороною трудового правовідношення, по-третє, відповідальність за заподіяння моральної шкоди працівникові передбачена трудовим законодавством, свідчить саме про трудо-правову галузеву належність відповідальності роботодавця за заподіяння моральної шкоди перед працівником. Незважаючи на те, що відповідальність за заподіяння моральної шкоди роботодавцю працівником та сторонами колективного трудового правовідношення поки що не передбачена трудовим законодавством, вищенаведені дві перші особливості заподіяння моральної шкоди сторонами трудових правовідносин, а також така особливість, як  приниження трудо-правової репутації роботодавця або трудового колективу внаслідок порушення трудових прав, надають можливість віднести відповідальність за моральну шкоду цих суб’єктів теж до трудової відповідальності.

Отже, моральна шкода, яка є наслідком невиконання трудових обов’язків, що призводить до порушення трудових прав та законних інтересів сторін трудових правовідносин (індивідуальних чи колективних), повинна відшкодовуватися за нормами трудового права.

У дисертації досліджується етимологічна сутність поняття “моральна шкода” та обґрунтовується висновок про доцільність вживання терміну “немайнова шкода” замість терміну “моральна шкода”, оскільки даний термін не можна вважати правовим; дається визначення “немайно­вої шкоди” роботодавця та працівника..

За суб’єктами, яким заподіюється шкода, немайнова шкода класифікується на: немайнову шкоду, заподіяну працівникові; немайнову шкоду, заподіяну суб’єкту колективних трудових правовідносин; немайнову шкоду, заподіяну роботодавцеві.

Автор приходить до висновку, що заподіяння майнової шкоди сторонам трудових правовідносин може призвести до немайнової шкоди. Досліджуючи характер відповідальності за заподіяння немайнової шкоди і характеризуючи різні точки зору з цього питання, дисертант доводить, що дана відповідальність є матеріальною, оскільки будь-яка із сторін індивідуальних чи колективних трудових відносин при заподіянні моральної (немайно­вої) шкоди іншій стороні відшкодовує (компенсує) цю шкоду у матеріальній формі. Дана матеріальна відповідальність не є правовідновною, а лише відшкодувальною (компенсаційною), оскільки неможливо поновити стан потерпілої особи, який був до правопорушення.

У підрозділі 2.4 “Сторони матеріальної відповідальності в трудовому праві” досліджується правовий статус сторін правовідносин з матеріальної відповідальності. Автор приходить до висновку, що  сторонами матеріальної відповідальності на рівні індивідуального трудового правовідношення виступають сторони трудового договору – працівник та роботодавець. На підставі аналізу різнобічних, неповних або суперечливих визначень понять "працівник" та "роботодавець" у дисертації дається визначення цих категорій. У роботі обґрунтовується висновок, що стороною трудового договору – роботодавцем слід вважати юридичну особу (підприємство, установу, організацію, їх об’єднання) або фізичну особу, які використовують найману працю. Представляє інтереси юридичної особи, діє від її імені засновник або уповноважений ним орган (особа).

Наявність у юридичної особи відособленого майна і обумовлює її матеріальну відповідальність як сторони трудового договору перед працівником. Визначені також особливості фізичної особи як сторони трудового договору та матеріальної відповідальності.

В дисертації досліджені сторони матеріальної відповідальності на рівні колективного трудового правовідношення. Стороною матеріальної відповідальності при заподіянні матеріальної шкоди виступає не уповноважений найманими працівниками орган, а колектив найманих працівників, група найманих працівників. Що ж до профспілкової чи іншої організації, то наймані працівники уповноважують її лише на представництво інтересів, яка, в свою чергу, уповноважує на представництво інтересів найманих працівників свій орган.

Стороною матеріальної відповідальності перед найманими працівниками, групою працівників як стороною колективних трудових правовідносин при заподіянні майнової і\або немайнової шкоди виступає роботодавець.

У підрозділі 2.5 “Трудове правопорушення як підстава матеріальної відповідальності” автором досліджуються особливості складу трудового правопорушення як підстави матеріальної відповідальності. Проводиться відмінність між елементами правопорушення, склад яких становить підставу відповідальності, і умовами матеріальної відповідальності. Якщо елементи підстави матеріальної відповідальності і умови матеріальної відповідальності розглядаються як ідентичні, то саме в такому сенсі немає необхідності вважати сукупність умов чимось іншим за підставу як сукупність елементів правопорушення.

Отже, підставою матеріальної відповідальності є трудове правопорушення. Шкода, протиправність, вина, причинний зв’язок є елементами підстави, без цих елементів немає підстави, тобто самого трудового правопорушення. Умовами ж матеріальної відповідальності, виходячи із етимологічного поняття умов як сукупності факторів, за яких що-небудь відбувається, є обставини чи фактори, за яких уже здійснюється, реалізується сама матеріальна відповідальність за наявності підстави. До таких умов, зокрема, відносяться: дотримання порядку притягнення до неї, правильне визначення розміру матеріальної шкоди.

В дисертації обґрунтовується висновок, що підставою матеріальної відповідальності в сучасних умовах може бути як майнове, так і немайнове трудове правопорушення. Дається визначення трудового правопорушення та їх класифікація, в основу якої покладено суб’єктний критерій та характер правопорушення.

Досліджуючи елементи підстави матеріальної відповідальності, автор обґрунтовує висновок, що об’єкт трудового правопорушення і об’єкт матеріальної відповідальності не збігаються.

У підрозділі досліджуються особливості протиправності, дається розмежування прямої шкоди та дійсної шкоди, сутність причинного зв’язку, уточнюється поняття вини в трудовому праві та дається визначення видів необережності  самовпевненості та недбалості. В кінці розділу робляться висновки.

Розділ 3 “Удосконалення правового регулювання матеріальної відповідальності сторін трудового договору” складається з двох підрозділів. У підрозділі 3.1 “Удосконалення правового регулювання матеріальної відповідальності працівника перед роботодавцем” доводиться, що трудові відносини підпадають не тільки під дію закону розподілу за працею, а й під дію економічного закону вартості. Закон вартості обумовлює захист майнових інтересів працівника  власника робочої сили, з одного боку, і роботодавця  власника засобів виробництва,  з іншого, а звідси і повне відшкодування заподіяної їм шкоди. Гарантійна функція матеріальної відповідальності у трудовому праві повинна бути спрямована на однаковий захист майнових прав сторін трудового договору і передбачати відшкодування матеріальної шкоди роботодавцеві і працівникові у повному розмірі.

Автор пропонує ввести відшкодування прямої дійсної шкоди у повному розмірі, а не обмежувати його середньомісячним заробітком працівника. Що ж до прямої загальної шкоди, то вона повинна відшкодовуватись тільки в особливих випадках, передбачених законодавством. У цих випадках при притягненні працівника до повної матеріальної відповідальності слід виходити з того, що відшкодуванню підлягає пряма загальна шкода як дійсна, так і неотриманий прибуток, тобто яка є результатом протиправної дії (бездіяльності) і знаходиться у необхідній причинній залежності від неї. Якщо ж, наприклад, неотриманий прибуток є лише побічним результатом протиправної поведінки працівника, а головна причина його неотримання – результат інших обставин, він відшкодуванню не підлягає.

У підрозділі формулюються конкретні моделі норм нового Трудового кодексу України, що регулюють матеріальну відповідальність працівника перед роботодавцем, зокрема, норми, що регулюють відшкодування прямої дійсної шкоди, поняття прямої загальної шкоди та випадки її відшкодування, досліджується сутність терміну “не при виконанні трудових обов’язків” та дається його поняття.

При дослідженні кратної матеріальної відповідальності автор приходить до висновку, що ця відповідальність носить не тільки відшкодувальний, а й карний (штрафний) характер.

У дисертації пропонується ввести норму, згідно з якою утримання із заробітної плати для відшкодування матеріальної шкоди повинно здійснюватися лише за наявності письмової згоди працівника. За відсутності такої згоди утримання не повинно провадитися і питання про відшкодування шкоди слід розглядати за заявою роботодавця безпосередньо в суді. Досліджуються правові проблеми матеріальної відповідальності службових осіб і пропонується ввести таку відповідальність у всіх випадках заподіяння шкоди роботодавцеві, а не лише у випадку незаконного звільнення та переведення на іншу роботу працівника.

У тих випадках, коли найняття керівника здійснюється не посадовою особою, а колегіальним органом, підприємство може також пред’явити регресний позов про відшкодування йому матеріальної шкоди, заподіяної незаконним звільненням, членам колегіального органу.

У підрозділі 3.2 “Особливості правового регулювання матеріальної відповідальності роботодавця перед працівником” розроблена концепція  матеріальної відповідальності роботодавця за заподіяння шкоди  працівникові. У новому Кодексі слід передбачити главу про матеріальну відповідальність роботодавця перед працівником. Зазначена глава повинна містити норми, що регулюють матеріальну відповідальність (випадки, розмір матеріальної відповідальності та порядок відшкодування шкоди) роботодавця перед працівником.

Підставою матеріальної відповідальності роботодавця є трудове правопорушення, що полягає у протиправному, винному невиконанні або неналежному виконанні роботодавцем обов’язку з управління працею, в результаті чого заподіяна майнова і/або немайнова шкода працівникові.

У новому Трудовому кодексі України необхідно закріпити обов’язок роботодавця відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну у всіх випадках незаконного позбавлення його можливості працювати, а не лише у разі незаконного звільнення чи переведення на іншу роботу.

У Трудовий кодекс доцільно ввести статтю, яка визначатиме розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню працівникові, виклавши її зміст у такій редакції: “Роботодавець відшкодовує працівникові заподіяну йому шкоду, в тому числі немайнову, в повному обсязі, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Немайнова шкода (фізичні, психічні або душевні страждання) відшкодовується працівникові в грошовій формі у розмірі, що визначається роботодавцем і працівником, а у разі виникнення спору  судом”.

У підрозділі пропонується ввести матеріальну відповідальність роботодавця не лише за затримку рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, а й у разі затримки рішення: про оформлення трудового договору з працівником, якому незаконно відмовлено в прийнятті на роботу; про допущення до роботи незаконно відстороненого працівника; про зміну формулювання причини звільнення, якщо вона перешкоджала працевлаштуванню на підходящу роботу; про видачу трудової книжки в разі її затримки.

У дисертації доводиться, що матеріальна відповідальність, передбачена ст.117 КЗпП України, має правовідновний характер лише у деяких випадках, а саме: якщо працівник звільнений у зв’язку з переїздом в іншу місцевість, особливо по переведенню, або якщо затримка розрахунку перешкоджає виїзду на постійне місце проживання. В інших випадках виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку матеріальна відповідальність роботодавця має не відшкодувальний характер, а карний (штрафний). Тому в разі затримки розрахунку при звільненні доцільно передбачити відшкодування тільки заподіяної прямої дійсної шкоди.

У дисертації вносяться пропозиції щодо вдосконалення порядку розгляду спорів про притягнення до матеріальної відповідальності роботодавця та про встановлення однакового строку позовної давності для сторін трудового договору по спорах, що виникають із заподіяння матеріальної шкоди. Розділ супроводжується короткими висновками.