ІДЕОЛОГІЧНІ ДОМІНАНТИ ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ В УМОВАХ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У Вступі доводиться актуальність теми дослідження, міра її наукової розробки, формулюється мета, завдання, методологія їх реалізації, розкривається наукова новизна дисертації, практичне й теоретичне значення її основних положень.

Перший розділ «Теоретико-методологічні засади аналізу політичної ідеології та ідеологічної діяльності політичних партій» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1 «Специфіка політичної ідеології» аналізуються причини стійких упереджень, властивих масовій і теоретичній свідомості відносно об’єктивності ідеології загалом, політичної зокрема. Серед них інерція положень історичного матеріалізму, коли складні процеси політичного життя країни пояснюють звичними схемами, викривленими суб’єктивністю дослідників і суб’єктивізмом партійних діячів; натомість, відсутнє всебічно-цілісне бачення сутності проблем і засобів їх вирішення з позицій плюралізму й толерантності. Сучасне політичне життя в Україні подається як перманентна криза: такий підхід дає їм «життя» і без об’єктивного толерантно-плюралістичного дослідження всієї сукупності суспільних процесів. Але суб’єктивізм властивий і народній свідомості: довіряючи привабливим популістським гаслам, вона позбавляє себе права на автономне мислення як надійний засіб самоствердження в якості політично свідомої суб’єктної сили, захищеної від омани партійних демагогів.

Політична ідеологія досить суперечлива. З одного боку, вона є: а) концептуально і понятійно обґрунтованим об’єктивним знанням історичного розвитку суспільства, пов’язаним з існуванням держави; б) результатом пізнавальних зусиль видатних мислителів як її суб’єктів; в) засобом формування духовно-практичної самосвідомості людини як соціально-політичної істоти. З іншого, як надбання масової свідомості на рівні сприйняття вона проявляє себе як засіб для суб’єктивістських деформацій суспільно-політичного життя кожного разу, коли його суб’єктами стають політичні партії з уявленнями про державу як засіб примусу, а не засіб управління індивідуальними та суспільними інтересами; чи, навпаки, засіб влади, оволодіння якою є метою їх діяльності.

Підрозділ 1.2 «Методологічний потенціал політичної ідеології» розкриває її як суб’єктну складову соціально-філософського знання, змістовно спрямованого на розкриття домінантних тенденцій розвитку суспільства. Методологія пізнання політичної ідеології полягає в тому, що вона постійно пов’язує сучасність із минулим, осмислюючи буття на рівні світоглядно-методологічно визначених принципів, законів, категорій, понять, за допомогою яких знання стає надбанням мотиваційно спрямованої свідомості кожного, хто піднявся до розуміння їх змісту. Якщо людина є політичною суспільною істотою, вона повинна йти саме тим шляхом, який відкриває їй понятійно-категоріальний світ, адже її свідомість пов’язана з його змістом, він є для неї суспільним. Якщо ж не йти таким методологічним «шляхом шляхів», то в цьому її власна провина – вона не пов’язує себе зі спільнотою духу, тому не є істотою суспільною, громадсько-політичною.

Дисертант розкриває сутнісні виміри політичної ідеології, аналізуючи соціально-політичні вчення як складові історико-філософського знання та максимально використовуючи методологічний статус мислення в його складових: судженнях про ознаки об’єкта дослідження; умовиводах про їх об’єктивний «ум», «розум»; поняттях про об’єктивну першооснову його буття. Тому при визначенні політичної ідеології слід підходити до неї як філософського вчення про: а) ідеї як мотиваційно-спонукальні поняття розумно-пізнавальної волі людини; б) політичну сутність людини в суспільно-комунікативному, громадянському розумінні; в) діяльність політичних партій як асоційованих суб’єктів цілеспрямованої розумно-вольової дії; г) спосіб мислення окремої людини – суб’єкта духовно-практичної дії.

Підрозділ 1.3 «Методологія аналізу ідеологічної діяльності політичних партій» обґрунтовує необхідність урахування ситуацій суб’єкт-об’єктної і суб’єкт-суб’єктної взаємодії. Ідеологічна діяльність ефективна, коли, з одного боку, ідеолог не просто знає зміст програмових партійних засад, а є їх провідником; з іншого, об’єктами ідеологічного впливу є суспільство, певні соціальні структури, люди із загальносуспільною харизмою, яких слід залучати до партійної діяльності. У першому випадку ефективність методології партійно-ідеологічної діяльності низька: вона фактично безадресна – народ не є суб’єктом у практично-суспільному сенсі, а лише в теорії. Емпірична людина як суб’єкт протестує проти «заочного» діалогу з нею, особливо з боку політичних партій.

Ефективною є методологія впливу на свідомість соціальних структур, інтереси і потреби яких попередньо вивчені. В такому разі має бути цілеспрямована підготовка суб’єктів ідеологічної роботи, внутрішньо переконаних в істинності ідеології як вченні про політичну (не партійну!) соціалізацію суспільства. Об’єктами такого впливу повинні бути партійці, зобов’язані програмними цілями і власним свідомим вибором. Головним методом роботи слід обирати безпосередню публічну комунікацію, яка дає можливість аудиторії вести дискусії, а не лише задавати запитання. Якщо ж ідеологічний вплив здійснювати через ЗМІ, то він має чітко орієнтуватись на певні суспільні прошарки. Без цього така взаємодія залишається суб’єкт-об’єктною, безадресною. Людині властивий вроджений інстинкт соціальності, до якого в першу чергу й потрібно апелювати, - тоді це буде шлях пробудження в ній політичної істоти. Найефективніша методологія партійно-ідеологічної діяльності – суб’єкт-суб’єктна – здійснюється на міжіндивідуальному рівні. Причина – це людський, соціокультурний рівень взаємодії. Методологія аналізу ідеологічної діяльності партій повинна налаштовувати відповідних суб’єктів на те, якою мірою зміст програмно-ідеологічних засад зачіпає глибинні душевні потреби людей. Адресат має розуміти їх зміст як домінанту душевно-суб’єктивної і духовно-суб’єктної цілеспрямованої дії. Обов’язок політичних партій – дати народу розуміння сущого як методу здобуття ним суб’єктності, суверенності.

Другий розділ «Політичні партії як суб’єкти політичної ідеології» структурно складається з двох підрозділів. Підрозділ 2.1 «Співвідношення політичної і партійної ідеології» присвячений визначенню відповідних типів ідеології та їх взаємодії. Політичну ідеологію слід розглядати під кутом зору визнання людини в якості політичної істоти. Соціально-філософські вчення в такому разі складають історію політичних вчень або політичну ідеологію, наскрізною домінантною ідеєю якої є ідея про суб’єктів суспільного розвитку, якими в емпірично достовірній історії можуть бути як окремі люди, так і їх ідейні об’єднання. В такій загальнолюдській історії суспільства головна увага приділяється не стільки політиці як мистецтву управління ним через владні інститути, скільки аналітико-синтетичному понятійному мисленню, яке створює ідеальний духовний образ історії суспільства, своєрідний поліс, центром якого за будь-яких обставин є людина.

Політична ідеологія є системно-цілісним духовно-теоретичним образом специфічно людського бачення об’єктивного духу історії, а не відображенням емпірично наявного сьогодення. Об’єктивний статус політичної ідеології передбачає еволюційний розвиток суспільної свідомості, вимагаючи всебічного, в толерантних дискусіях і обговореннях, усвідомлення кожним індивідом сутності теорії як понятійно вираженої історії об’єкта і сутності об’єктивних процесів, які відбуваються в усіх сферах суспільного буття.

На цьому тлі політико-партійна ідеологія – це специфічна прикладна світоглядно-методологічна форма свідомості (знання), в якій партії обґрунтовують властиве їм бачення основних закономірностей розвитку суспільства і беруть на себе певні програмні зобов’язання щодо перспектив його подальшого розвитку та вирішення поточних проблем. Політичні ідеології у політико-партійних ідеологіях представлені як кількісний набір програмних і статутних цілей і заходів практичної діяльності партійного загалу зі впевненістю в її успішності. Підставами для цього є те, що, по-перше, міра абстрагування від цілей і завдань та їх виконанням мінімальна; по-друге, підконтрольна партійцям і суспільству; по-третє, передбачається, що партійна діяльність здійснюється за внутрішнім переконанням, статус якого ідейно-жертовний; по-четверте, людство як суб’єкт історії анонімне, безвідповідальне, а діяльність партійця відповідальна – перед власним сумлінням, партією, суспільством, майбутніми поколіннями; по-п’яте, втрата влади має як матеріальні, так і відчутні моральні втрати.

Важливим компонентом для політико-партійних ідеологій є держава. Якщо для політичної ідеології вона існує як поняття в логіці пізнання суспільства і категорія його духовного життя, то для політико-партійних ідеологій є чимось настільки предметно конкретним у своїй спокусливості, що вони зобов’язані розглядати її вже не лише в історичній ретроспективі, але й перспективі, що вимагає від них уміти проявити розум у тому, що стосується розробки тактично-оперативних ідей відносно неї.

Отже, структурними складовими змістовного програмного простору політико-партійних ідеологій мають бути домінантні ідеї: а) стосовно статутних зобов’язань партії в цілому, її членів зокрема; б) програмні у вигляді практичних зобов’язань по відношенню до суспільства у визначальних напрямках його розвитку; в) засадничі відносно держави як владного політичного інституту; г) щодо практичної політики по відношенню до громадських організацій та інших політичних партій; д) щодо загальноцивілізаційних перспектив розвитку власної країни і людства в цілому; е) щодо міжнародних, міждержавних і міжпартійних зв’язків; є) відносно перспектив ідеологічної єдності громадян у національних і міжнаціональних масштабах. Домінуюча цільова ідея, яка підпорядковує собі всі інші – партійна форма політичної ідеології покликана формувати людину – суб’єкта державотворення і громадянського типу суспільства.

Підрозділ 2.2 «Причини ідеологічних деформацій в діяльності політичних партій» розкриває їх у такій послідовності. 1. Політичне означає суспільно-громадське, цілісне, загальне й органічне; партійна форма обмежує змістовно-сутнісну спрямованість як цілей, так і засобів їх досягнення. 2. Діє принцип спадковості, відомий у негативному сенсі як «мертвий хапає живого»: ні в царській Росії, ні в колишньому СРСР політичного життя в його партійній модифікації де-факто не було. 3. Навіть ідеологічно спрямовані політичні партії не завжди свідомі свого суспільно-політичного статусу. Звідси постійні деформації як у сфері ідеології, так і значно вагоміші й небезпечніші у сфері практичній, в основі яких суб’єктивістське свавілля, часто на межі соліпсизму. Екстремістська складова політико-партійної ідеології як програмна основа партійної діяльності порушує еволюційний розвиток суспільства, нормою буття якого є стан рівноваги. Тому замість напруженої ідеологічної роботи, здатної поступово змінити якісний стан свідомості, обираються провокаційні гасла, на які миттєво реагує емоційна складова буденної свідомості. 4. Фактично відсутнє розуміння статусу ідеї як духу суб’єктності об’єктивного суспільно-історичного розуму. Ідеї переважно розуміються як відображення речей, а не способи соціально-політичної поведінки людини. Звідси фактична псевдоідеологія партій, абсолютна більшість яких зведена до обіцянок забезпечити народу матеріальний добробут, а не залучити його до змін якості життя, який дає зріла громадянська самосвідомість.

Серед інших причин ідеологічних деформацій багато в чому хибні уявлення партій про: а) державу та її функції; б) нібито домінуючу роль політики відносно інших сфер суспільного буття; в) те, що сила партії в кількості її членів, а не в єдності політичної свідомості; г) жорстку статутну дисципліну як нібито вияв її нездоланної сили; д) пов’язування політико-партійної ідеології з корінними інтересами класів та соціальних верств без чітких критеріїв, які відповідають сучасному стану суспільства.

Третій розділ «Змістовні домінанти основних політичних ідеологій та їх партійні модифікації в Україні» містить аналіз основних суспільно-політичних доктрин. Підрозділ 3.1 «Ліберальна політична й партійна ідеологія» розглядає лібералізм як напрямок соціально-політичної думки та методологічно-світоглядну основу діяльності політичних партій. Ліберальний рух виник в добу Відродження й Гуманізму, ставши реакцією на релігійний абсолютизм християнського Середньовіччя, подоланий Реформацією, в основі якої обґрунтування права кожного віруючого християнина на особисте спілкування з Богом. Оскільки в Україні подібних етапів свободомислення не було, ліберальна політична ідеологія і партійно оформлений ліберальний рух не мають якого-небудь суттєвого розвитку і впливу на сучасну соціально-політичну думку і стан суспільства. Сплеск інтересу до ідей лібералізму мав місце серед національно свідомої інтелігенції в кінці 80-х рр. минулого століття і сприяв якоюсь мірою здобуттю незалежності у 1991р. У зв’язку з цим у дисертації на основі аналізу класичної соціально-філософської та соціально-політичної спадщини Нового часу виявлені основні ідеї лібералізму, глибоке розуміння яких могло б дати поштовх для їх осмислення суспільною думкою.

Основу ліберальної політичної ідеології складає принцип єдності політичних і громадянських свобод. У першому випадку йдеться про право індивіда обирати і бути обраними на державні посади, внаслідок чого держава демократизується, стаючи інструментом громадянського суспільства. Напрям політичного розвитку визначається все більш інтенсивним становленням самоврядувальних громадських інститутів як республіканських за своїм статусом. У другому про приватні права людей, головне серед яких – свобода слова і мислення. Тобто, ліберальна політична ідеологія ґрунтується на розвиненій правосвідомості громадян, на розумінні ними того, що права на свободи є зобов’язувальними для них самих як політичних істот. Даровані свободи не мають ціни для свідомості, що не звикла до саморефлексії – у цьому одна з головних причин слабкості ліберального руху в Україні на громадсько-політичному рівні. Що стосується партійної діяльності на засадах ліберальної політичної ідеології, то вона не повинна свою присутність у владі обирати як головну мету. Просвітництво – ось визначальний напрямок її роботи, адже сама історія людства йде в цьому напрямку. А історія це не лише хронологія матеріально визначених подій; головним чином вона визначає їх як прояв духу свободи людей як її суб’єктів.

Підрозділ 3.2 «Політико-партійна ідеологія консерватизму» розглядає її як взаємопов’язану з ліберальною, адже в перехідні періоди суспільного розвитку завжди є спокуса заперечити попередні здобутки як нібито хибні, що принципово невірно по відношенню до духовної спадщини, оскільки ідеї незмінні у своїй абсолютності й вічності. Їх можна ігнорувати, не пропагувати, але від того вони не зникають. Політична ідеологія консерватизму якраз і враховує об’єктивну усталеність стереотипів народної психології, які діють як фактичний духовний фундамент суспільства, що відображено в тезі «громадська думка править світом». Якщо править, то має право виявляти себе в політичному житті суспільства, зобов’язуючи ідеологів досліджувати себе.

Політична ідеологія консерватизму проаналізована з позицій дослідження усталених домінант, які визначають спосіб суспільно-політичної діяльності суб’єктів політичного життя, найперше партій. Онтологічною домінантою консерватизму є всесвітній закон рівноважного стану систем; гносеологічною – розуміння закону як усталеної та врівноваженої в спокої міри руху; аксіологічною – незмінне синонім вічного, тому не нагадує людині про тлінність буття і виступає цінністю; психофізіологічною і соціопсихічною – зміна динамічного стереотипу, виводячи зі звичного стану, спричиняє як тілесні хвороби, так і душевні переживання – втрату суспільних орієнтацій. Тому в політико-правовому сенсі консервативна політична ідеологія обстоює інститут держави як гарант законності. У політико-державному сенсі у роботі виділяються три підстави для розробки зазначеного типу політичної ідеології. Це консервація: а) авторитарно-тоталітарних деспотичних режимів; б) свідома ізоляція суспільства від зовнішнього світу; в) реваншистські настрої у свідомості політичних діячів і політичних партій, які втратили владу і сприймають це як наслідок суб’єктивних інтриг своїх опонентів.

Підрозділ 3.3 «Ідеологія національно-демократичних політичних партій та їх комуністична альтернатива» ґрунтується на їх порівняльному аналізі. Засадничі ідеї національної демократії є проявом субстанційності народної волі. Вона також виникла в добу Нової історії, коли відійшов у минуле час вірнопідданого монархові народу і настав Новий час – народу-суверена. Відмінність принципів націонал-демократії та комунізму як політико-ідеологічних духовних утворень у тому, що для першої народ є історична соціокультурна спільність, яка усвідомлює себе в такій якості і творить суспільство та правову державу як гарант самозбереження власної ідентичності. Для другої суб’єктом політичного процесу є клас в суто економічній визначеності, що заперечує будь-яку важливу суттєвість і значимість чинників, що утворюють народ, тому апелює до всесвітньої класової солідарності заради знищення держави як нібито інститут економічного гноблення. Ці політичні ідеології полярно протилежні, а в партійному суспільно-політичному сенсі антагоністичні.

Порівняльний аналіз здійснено на основі визначення народу Е.Сміта: спільна групова власна назва, міф про спільних предків, спільна історична пам’ять, елементи спільної культури, зв’язок із конкретним «рідним краєм» і чуття солідарності у значної частини населення. Цілком очевидно, що для успіху національно-демократичної політико-партійної ідеології мало підстав – українському народові не вистачає «чуття єдиної родини». З іншого боку, компартійна ідеологія, фактично ігноруючи власне народні почуття та апелюючи до «почуття» колективних власників засобів виробництва, показала хибність існування партійного варіанту комуністичної політичної ідеології, хоча й мала абсолютну монополію у всіх сферах життя суспільства.

Проблема націонал-демократії цих політичних партій, в тому, що класична доба формування народу вже пройшла – нині час формування політичної нації, як і час економічно-правового визначення соціальних структур суспільства – вони значно більш універсальні як у суб’єктивних, так і суб’єктних проявах. Тому є всі підстави говорити про них як ідеологів консерватизму, але не зовсім продуктивного, оскільки вони цього суб’єктивно не визнають. Загалом же це продуктивні політичні ідеології, але без партійного варіанту – вони також мають бути ідеологічно-просвітницькими.

У підрозділі 3.4 «Ідеологічні засади політичної діяльності соціал-демократії» аналізуються її загальнотеоретичні й загальнолюдські цінності. Розмірковуючи про найвищі духовні цінності – свободу, Бога та індивідуальне безсмертя, людина виводить із них ідеї власної свободи як солідарної та справедливої також і відносно інших. Тобто, береться надто високий рівень зобов’язань, що робить політичну ідеологію соціал-демократії привабливою, але складною для ефективного функціонування в якості політико-партійної ідеології: максими партійної волі не завжди відповідають статусу загальносуспільної. Тим більше морально-правової, згідно якої людину в жодному разі не можна використовувати як засіб.

Якщо європейській соціал-демократії вдається бути прикладом належної поведінки і в багатьох країнах вона присутня у владі, то для українських партій це не властиво. Одна з причин: вони переймаються постановкою «кінцевих цілей», а не практичною роботою. В тексті дисертації міститься аналіз таких невідповідностей. Головна: соціальна демократія полягає не у владі більшості над меншістю – таке тлумачення йде від ототожнення соціального з сумісним, кількісно визначеним. Якісно це означає владу кожного над собою, для чого потрібно стати політичною істотою в самопізнавальному сенсі, подолати себе природно-народного духовно-соціальним як загально-родовим.