ІНДІГЕНІЗАЦІЙНИЙ ПІДХІД У СУЧАСНОМУ ДИСКУРСІ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, формулюється мета та завдання, визначаються об’єкт та предмет, методологічна основа дослідження, розкрито наукову новизну роботи та науково-практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі «Огляд літератури та концептуально-методологічні засади дослідження» розкрито ступінь наукової розробленості теми дисертаційного дослідження, проаналізовано науково-методологічні підходи та передумови аналізу проблеми, а також визначено методологію дисертаційного дослідження.

У першому підрозділі «Джерела категоріального визначення індігенізації в сучасному науковому дискурсі» прослідковано виникнення терміну і практика його використання у суспільних науках. Індігенізація постає категорією з певною етимологічною традицією, яка обумовлює особливості її включення до терміносистеми сучасної політичної науки.

Простежуючи етимологію слова, можна визначити, що термін утворений від латинського «місцевий», «автохтонний», «аборигенний» й як прикметник використовується стосовно того, що розглядається як рідне або породжене усередині певного територіального, соціального ареалу, на відміну від того, що є стороннім або зовнішнім, привнесеним, іноді іноземним.

Термін індігенізація не постає принципово новим у спробах пояснити процеси становлення і розвитку окремих сфер життєдіяльності суспільства. Його поява пов'язана з  історією західно-християнської церковної організації, коли на ранніх етапах розвитку церкви індігенізація позначала процес перекладу євангелічних текстів на мову місцевих жителів, з метою полегшування прийняття церкви автохтонним населенням й залучення до неї неофітів, забезпечення організаційного розвитку. Пізніше християнські місії, насамперед протестантські, використовують термін індігенізація для назви політики, спрямованої на становлення місцевих церков, «укорінених» в системі суспільних цінностей на новопридбаних територіях. Джерела з історії розповсюдження західного християнства започаткували не лише використання терміну індігенізація, індігенізаційного підходу до процесу розвитку, але й намітили певні методологічні підходи до вивчення цього явища. Сьогодні західна церква майже не звертається до зазначеного терміну. Виконавши свою місію, яка мала конкретно історичний характер, індігенізація зійшла з історичної арени церковного життя і як термінологічний здобуток поступово почала затверджуватись у соціально-гуманітарних дослідженнях. Це стало можливим через ускладнення несуперечливого опису не-західних суспільств, що йдуть шляхом модернізації, за допомогою загально розповсюдженої сучасної терміносистеми політичної науки. 

Аналіз категоріальної ситуації доводить необхідність визнання доцільності терміну «індігенізація» при розгляді процесів сучасного модернізаційного розвитку не-західних суспільств для позначення процесів створення власної моделі розвитку, яка постає чимось відмінним і від консерватизму, і від традиціоналізму, і від фундаменталізму через власну інноваційність, готовність до сприйняття викликів вестернізованого універсалізму і створення адекватних їм відповідей. Таке розуміння феномену індігенізації створює методологічне підґрунтя для якісної трансформації сучасної теорії політичної модернізації, дозволяючи адаптувати її до нових реалій політичного життя не-західних суспільств. 

У другому підрозділ «Теоретичні засади формування індігенізаційного підходу в сучасному дискурсі  політичної модернізації» розглядаються передумови теоретичного закріплення індігенізаційного підходу та констатується, що інідгенізація як наукова категорія виявляється майже не розробленою в сучасних суспільних науках. Водночас численні теорії загальносоціологічного і політологічного характеру, які розглядають процеси розвитку суспільства і його політичної системи, представляють окремі аспекти, що становлять сутнісне наповнення поняття індігенізація. Концептуально-методологічні передумови формування індігенізаційного підходу створюються на ґрунті інтелектуальної традиції, пов’язаної зі становленням соціокультурного виміру досліджень сучасного соціально-політичного розвитку і модернізації. Такий вимір передбачає, що теорія модернізації поряд з економічними чинниками суспільної трансформації величезне значення надає позаекономічним факторам: геополітичним, соціальним, культурним, психологічним, акцентує увагу на самоцінності місцевих культур і неможливості механічного перенесення західних моделей розвитку на суспільства Не-заходу. У витоків індігенізаційного підходу стояли такі дослідники, як А.Абдель-Малек, Ш.Ейзенштадт, А.Турен, С.Хантінгтон. З ім’ям останнього пов’язано введення поняття «індігенізація» в науковий обіг у сфері політичної науки. До прибічників цього підходу можна віднести Г.Аванесову, Б.Єрасова, Н.Зарубіну, А.Іонову, С.Кримського, О.Панаріна.

Вивчення політико-праксеологічного виміру індігенізаційного підходу спирається на наукову традицію осмислення співвідношення східного і західного шляхів суспільного розвитку, вивчення особливостей соціально-політичного, економічного життя (М.Вебер, Л.Пай, А.Мельянцев, В.Зарін, В.Міхєєв, Ю.Павленко, А.Дзасохов, Н.Сімонія, А.Ельянов, С.Костріков, І.Тарасов, О.Сафронова, І.Мільчін та ін.). Специфіка не-західних моделей розвитку базується насамперед на збереженні власної особливості завдяки традиції, тому чимало цінного матеріалу для дослідження, пов'язано з роботами, які не лише простежили прояви традиціоналізму в країнах Не-заходу (Ю.Александров, Г.Андрєєва, А.Брекман, Д.Еспозіто, Ю.Гаврилов, Б.Гафуров, Є.Голубєва, Л.Дьомін, В.Жаров, О.Іскендеров, Ж.Кепель та ін.), але й дослідили процес «вплетіння» традиціоналізму в національну і партійну ідеологію конкретних країн, що відобразилося в практичній діяльності держав при розв’язанні завдань економічного, політичного, соціального розвитку. Багатство емпіричного матеріалу робіт, присвячених традиційним формам життєдіяльності в Японії, Китаї, Південній Кореї та інших країнах Не-заходу (Я.Бергер, Л.Васильєв, В.Гельбрас, А.Куріцин, Л.Переломов, В.Портяков та ін.) не може заповнити пробілів, пов'язаних із загальнотеоретичним, соціально-політичним аналізом традиціоналізму як складової сучасної теорії політичної модернізації не-західного суспільства. Традиціоналізм, який розглядався як різновид консерватизму у вітчизняній літературі як радянського, так і раннього пострадянського періодів, отримував негативне тлумачення. Ця тенденція виявляється в роботах Д.Єрмоленко, Ю.Замошкіна, А.Мельвіля та ін. Однак радикальна переоцінка цінностей суспільства із середини 1990-х рр. привела до того, що багато дослідників на пострадянському просторі змінили своє ставлення до консерватизму і, відповідно, традиціоналізму, розглядаючи ці доктрини в якості певних захисників фундаментальних основ суспільства (К.Гаджієв, В.Гарбузов, А.Шестопал, В.Верещагін,  М.Ясменко, Л.Сугрей, В.Міленін). Це стало основою для розгляду питань пов'язаних з перетворенням суспільств, яке носить не довільний характер, а задається традицією зсередини як відображення колективної ідентичності, що не тільки визначає міру і природу соціально-політичних змін, але і служить символом безперервності й внутрішньої легітимності. Тому окрему групу джерел, що пояснюють процеси, які відбуваються у не-західному світі, формують праці, присвячені вивченню поняття та механізму реалізації колективної ідентичності в сучасному світі (Е.Сміт, П.Гнатенко, В.Павленко, С.Переслегін, О.Переслегіна, С.Боровіков, Г.Вайнштейн, І.Семененко, С.Прігожина, В.Чагілов). Етнічне відродження, що охопило країни світу в другій половині ХХ ст., політична актуальність проблеми традиціоналізму, пошук нової ідентичності обумовили активне звертання до вивчення різних аспектів традиціоналізму. У роботах Р.Абдулатіпова, Є.Барабанова, П.Канделя, Б.Капустіна, Т.Кутковца, В.Лапкіна, І.Пантіна, М.Федорової та ін. традиціоналізм, поряд із комунізмом, соціалізмом, лібералізмом, залучається до дискусії про сьогодення і майбутнє людської цивілізації, відкриваючи тим самим шлях до пізнання та забезпечення керованості чинників суспільних змін і перетворень.

Означені напрямки і результати наукових розробок дозволяють констатувати наявність теоретичних засад для формування індігенізаційного підходу в сучасному дискурсі політичної модернізації.

   Третій підрозділ «Методологія та методика дослідження індігенізаційного підходу» присвячено розгляду особливостей методологічного інструментарію, використаного для дослідження індігенізаційного підходу. Методологія дослідження визначається багатогранністю досліджуваної проблеми, необхідністю залучення до наукового обігу матеріалу з різних областей соціально-гуманітарного знання. На засадах загальфілософської методології застосовуються принципи соціальної діалектики, які дозволяють розглядати соціально-політичні процеси як взаємозалежні не тільки у межах структурних відносин, але і в наявних генетичних залежностях. Діалектичний принцип розвитку вимагає врахування наступності в еволюції соціальних систем, що дає підстави для виявлення механізму соціально-культурного наслідування в соціумі. Логіка дослідження вимагає застосування системного підходу, який виявляється  особливо необхідним при вивченні складних процесів, що відбуваються в суспільствах, які прагнуть модернізуватися, через свої евристичні можливості у розкритті особливостей й побудові багатомірної, багаторівневої картини дійсності, систематизуванні фактів, синтезуванні наукового знання. Системний підхід дозволив науково інтерпретувати принципи організованості соціальної системи, а при поєднанні його з синергетичним підходом дослідити сам процес впорядкування шляхом змін порядку на хаос і навпаки. Необхідність синергетичного підходу також зумовлена надзвичайно високою складністю соціально-політичних систем, наявністю значної кількості чинників, котрі визначають їхню динаміку, тому нелінійний тип мислення, що реалізований у синергетиці, дозволив розглядати динаміку розвитку системи в усіх її проявах. Отже дисертаційне дослідження побудоване на системному підході, доповненому синергетичним та синтетично-плюралістичним підходом. Синтетично-плюралістичний підхід дозволив залучити до дослідження матеріали з інших наук, що уможливило вихід за межі політичної сфери й розгляд процесу модернізації у ширшій, універсальніший перспективі. Загальнонаукова методологія представлена в дослідженні аналізом, синтезом, елементами ідеального моделювання, сходженням від абстрактного до конкретного, єдністю історичного з логічного та ін. методами.

У другому розділі «Поняття «індігенізація» як методологічний інструмент дослідження сучасних процесів політичної модернізації» розкрито онтологічні передумови виникнення феномену індігенізації, концептуальні засади поняття і світоглядно-методологічні можливості індігенізаційного підходу в сучасних політологічних дослідженнях. 

У першому підрозділі «Онтологічні передумови виникнення феномену індігенізації» відзначається, що формування індігенізаційного підходу в процесі розвитку сучасного дискурсу політичної модернізації є наслідком ситуації «глухого» кута, в якій опинились модернізаційна теорія і практика у 70-80-ті рр. ХХ ст., коли виявилась неспроможність існуючих концептуально-методологічних підходів пояснити суперечності й конфлікти, що наочно постали в країнах не-західного світу. Подібна ситуація стала наслідком спроб універсалізації західного  взірця ліберальної демократії, яка певний час вважалася кінцевою моделлю політичного розвитку. Спроби універсалізації суспільного життя не-західних систем породили могутній виклик до не-західного світу, який сприйняв універсальне поширення однорідних культурних зразків і поступове створення єдиної глобальної системи економіки, соціального керування, як загрозу власній ідентичності та суверенітету. У відповідь на виклик Заходу не-західні суспільства повертаються до «свого коріння», власної суспільної свідомості, детермінованої національною культурною спадщиною. Розуміння та усвідомлення того, що цивілізація Заходу унікальна, а не універсальна, дозволяє закріпити настанову про відокремлення процесу модернізації від процесу вестернізації. Формула «модернізація без вестернізації» стає гаслом країн, які, розуміючи об'єктивну необхідність розвитку й удосконалювання політичних і господарських механізмів своїх соціальних систем, відмовляються при цьому сліпо наслідувати Захід і прагнуть поставити деякі західні технології – у відриві від їхнього ідеологічного змісту – на службу традиційним системам цінностей національного, релігійного й політичного характеру.

Неефективність застосування універсалістських критеріїв до аналізу та побудови стратегії модернізації в умовах, коли назрів та відбувся вибух колективної ідентичності в суспільствах, що модернізуються, створила підґрунтя для якісно нового підходу до розгляду процесів, які відбувались і відбуваються у соціальних системах. Онтологічні передумови виникнення феномену індігенізації пов’язані, насамперед, з глибокими відмінностями в нормативно-ціннісних основах суспільства Заходу і Не-заходу. Ці відмінності не можуть бути подолані інтернаціоналізацією і глобалізацією, яких звинувачують у всеохоплюючій уніфікації світового соціуму. Найчастіше зазначені явища мають зовнішні атрибутивні прояви у житті не-західних систем, не торкаючись комплексу базових цінностей суспільства. 

У другому підрозділі «Концептуальний зміст поняття індігенізація» відзначається, що індігенізація постає процесом захисту та протистояння західному тиску, що погрожує зруйнувати духовні цінності та змінити свідомість не-західних суспільств. Процес індігенізації являє собою варіант адаптації не-західних систем до світу, що стрімко змінюється, до оточення, яке власними змінами робить виклик сусідам, виклик, що повинен бути сприйнятий і використаний задля подальшого вдосконалення і розвитку. Індігенізація означає не просто відновлення, укорінення, але й певний процес збереження задля подальшого розвитку, виявляючись необхідною передумовою сталого розвитку. Її слід розглядати у якості механізму подолання дихотомії «стабільність – зміни». Індігенізація спрямована на збереження та підсилення практик, технологій, які вже існують у соціальній системі та які довели власну ефективність. Поширення цих практик у системі проходить паралельно з процесом відбору і залучення інших практик, у тому числі і західного «виробництва», які дозволяють здійснювати розвиток і враховують тенденції сучасної світової системи. Під час розгортання індігенізаційного проекту відбувається залучення тих елементів моделей модернізації, які проходять оцінку не-західної системи на можливість їх узгодження та взаємодії з власними традиціями, співзвучними культурі суспільства, що модернізується. У реалізації цих завдань важливим є віднаходження оптимального балансу між національними традиціями та зовнішніми інноваційними впливами, адже модернізація виявляється сполученою із привнесенням у суспільне життя інститутів і норм, що є інокультурними, іноцивілізаційними.

Умовою вдалої модернізації в багатьох випадках стає критична переоцінка національного минулого й сьогодення, тому індігенізацію можна визначити як тенденцію у суспільній свідомості, спрямовану на усвідомлення належності до певної спільноти, що має свої характерні особливості, і скеровування розвитку на відродження характерних ознак цієї спільноти з тим, щоб ввести або активізувати їх, на противагу нав’язуваним західним зразкам, у політичну, соціальну, економічну, культурну сферу життя.

У третьому підрозділі «Світоглядно-методологічні можливості індігенізаційного підходу» зроблено висновок, що гетеродетермінація сучасних процесів модернізації створює предметне поле для застосування індігенізаційного підходу, який у контексті парадигми «виклику – відповіді» розкриває механізм відповіді не-західних суспільств на виклики вестернізації. Індігенізаційний підхід є прикладом методології нового проектного типу, яка поєднує теорію з конструктивною діяльністю, розраховуючи співвідношення цілей, перспектив, можливих результатів, структури витрат тощо. Індігенізаційний підхід, поєднуючи у собі гносеологічні та праксеологічні складові, є умовою і гарантом реалізації певної системи критеріїв конструктивної діяльності, систематичною формою організації діяльності у взаємозв’язку її теоретичних і практичних аспектів, що враховують гетеродетермінантність, поліваріантність сучасних процесів модернізації. Визнання поліваріантності розвитку в межах індігенізаціного підходу дає можливість уникнути націленості на досягнення результату поза зв’язками з існуючими умовами та передумовами модернізації. Основу індігенізаційного підходу становить його базування на методологічному плюралізмі, так званому «транстеоретичному» принципі; використання принципу методологічного плюралізму надає гнучкості методології наукового аналізу.       

Отже, індігенізаційний підхід визначає нову дослідницьку програму в рамках розвитку модернізаційної теорії, що передбачає звернення уваги на особливості колективної ідентичності, які зумовлюють специфіку способів легітимації соціально-політичних змін, побудовану на їх інкорпоруванні у національну традицію. Таким чином, індігенізаційний підхід може стати засобом одержання нової інформації та послугувати передумовою, яка скеровує нові дослідження трансформаційних процесів у не-західних суспільствах.

У третьому розділі «Політико-праксеологічний вимір індігенізаційного підходу» розглянуто критерії аналізу структури індігенізації як політичної практики і запропоновано критерії функціонального аналізу такої практики.

Перший підрозділ «Критерії аналізу структури індігенізації як політичної практики» розкриває, що при розвитку індігенізації як різновиду протестної соціально-політичної практики оформлюється певна система соціальних суб’єктів – агентів і контрагентів, які взаємодіють між собою з приводу реалізації своїх інтересів, з часом ця взаємодія структурується, набуває ознак інституціоналізації, виникає лідерство, міцнішає мобілізаційний потенціал відповідних суб’єктів, відпрацьовуються та використовуються різні форми реалізації протесту. Таким чином, індігенізація здобуває структуру як сукупність сталих складових, притаманних кожному суспільству, в якому реалізується індігенізаційний проект, та, виконуючи певні функції у процесі соціально-політичного розвитку, виступає сутнісною характеристикою процесу модернізації не-західного суспільства. В якості критеріїв структури індігенізації доцільним є виокремлення джерела, витоків, детермінанти, каталізатора і агентів. Джерелом постає конфлікт між очікуваннями та наслідками реалізації модернізаційного проекту, що за умов безупинності запущених механізмів запозичення породжує відчуття небезпеки для збереження власної ідентичності не-західного суспільства. Гостра криза модернізації виявляється потужним поштовхом для виникнення індігенізаційних процесів. Витоками процесу індігенізації постають протиріччя самої модернізації, насамперед, якщо вона має хоча б часткові ознаки вестернізації. В якості детермінанти індігенізаційних тенденцій має розглядатись автохтонна соціокультурна традиція як базисні цінності, фундаментальні уявлення індивіду про принципи побудови його соціального світу. В якості каталізатора розглядається релігійний ренесанс, який постає найпомітнішим способом відтворення ідентичності у сучасному світі. Агентом індігенізації виступає національна еліта. Наявність певних настроїв, спрямованих на відродження традицій та тяжіння до пояснення проблем перехідного періоду саме неприпустимістю вестернізації у середині еліти слугує індикатором появи та зародження процесу індігенізації.

Інституціоналізація процесу індігенізації може розглядатися у кількох вимірах та варіантах. По-перше, це інституціоналізація індігенізації на загальнодержавному рівні, коли теоретико-ідеологічне підґрунтя процесу приймається за основу на загальнодержавному рівні і повністю корегує усі напрямки функціонування держави як основного політичного інституту. По-друге, рівень інституціоналізації недержавного характеру, коли відбувається реалізація індігенізаційного проекту на рівні політичних партій, громадських організацій, товариств, політичних рухів, громадської думки, засобів масової комунікації, які спираються у своїй діяльності на індігенізаційну спрямованість мотивації власних дій.

У другому підрозділі «Критерії функціонального аналізу індігенізації як політичної практики» відзначається, що політична система під час модернізаційних змін переживає складні процеси трансформації, які, змінюючи її організаційну структуру, впливають на її функціональні можливості, внаслідок чого вона не здатна виконувати нормативно-регулятивну, інтегруючу та функції організації та відтворення політичного життя у повному обсязі без допомоги індігенізації. До функцій індігенізації слід віднести легітимацію,  консолідацію, ідентифікацію та мобілізацію суспільства. Виконуючи функцію легітимації індігенізаційні процеси постають певним «амортизатором», який в умовах духовної кризи, викликаної вестернізацією, пом’якшує процеси трансформації, апелюючи до традицій суспільства, в яких віднайдено моделі та чинники розвитку. Консолідуюча функція індігенізації реалізується завдяки спрямуванню процесу духовних пошуків на невідворотність потреби у національній ідентифікації, яка визначить певні особливості та цілі суспільного розвитку, спираючись на комунікативні ресурси соціуму. Відбувається підвищення комунікативного інтегрування населення країни завдяки зверненню до єдиного духовного надбання, яке консолідує та визначає подальші шляхи розвитку на основі історичного досвіду певної соціальної спільноти. Індігенізація, що дозволила завершити первинну колективну ідентифікацію і у подальшому спрямувала населення до консолідації, наступним кроком своєї діяльності визначає мобілізацію суспільства, яка допомагає політичній системі країни, що прагне модернізації, виконувати свою функцію організації та відтворення політичного життя. На цьому етапі індігенізаційні процеси можуть отримати інституційне втілення у політичній системі суспільства, що визначатиме не лише розвиток, а й вдосконалення політичних інститутів, забезпечення їх стабільного функціонування та генерацію суспільної підтримки.