ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ДОБРОЧИННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, висвітлено ступінь наукової розробленості проблеми, обраної для дисертаційного дослідження, визначено мету та задачі дослідження, його об’єкт і предмет, визначено теоретико-методологічні засади та емпіричну базу дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади соціологічного аналізу доброчинної діяльності» розглянуто теоретико-методологічні підходи до вивчення доброчинної діяльності, а також сформульовано та обґрунтовано понятійно-категоріальний апарат дисертаційного дослідження.

Перший підрозділ «Доброчинна діяльність як соціальне явище» присвячено розгляду доброчинної діяльності як загальнонаукової категорії. Поряд із доброчинною діяльністю у межах дисертаційного дослідження автор використовує терміни «доброчинність» та «благодійна діяльність» як тотожні поняття. Наголос зроблено на організованій доброчинній діяльності, діяльності спеціалізованих фондів та організацій, а також на неорганізованій доброчинності, окремих проявах надання доброчинної допомоги людьми, підприємствами, установами.

На підставі узагальнення ознак та критеріїв доброчинної діяльності, уявлень про її внутрішню структуру уточнено визначення доброчинності, яка розуміється як дія або діяльність, що здійснюється добровільно та безкорисливо особами чи організаціями з метою надання матеріальної, фінансової, інтелектуальної та інших видів допомоги нужденним та організаціям задля здійснення ними соціально важливих функцій. Виходячи з розуміння дії як складової діяльності, автор уважає за можливе розглядати доброчинність дещо ширше, ніж це прийнято у науковій літературі, а саме і як дію. Адже дія, що здійснюється добровільно й безкорисливо, носить несистематичний, але організований характер та спрямована на надання будь-яких видів допомоги, має велику соціальну значимість і може вважатися доброчинністю, оскільки набуває специфічних характеристик доброчинної діяльності, зокрема таких, як наявність суспільно значимої мети, неспрямованість на отримання прибутку тощо.

Автор розглядає співвідношення доброчинної діяльності і таких споріднених із нею явищ, як меценатство, філантропія, волонтерство та спонсорство. Порівняльний аналіз феноменів доброчинної діяльності, філантропії, меценатства, волонтерства та спонсорства дозволив дійти висновку, що ці явища мають спільну природу — готовність та можливість надавати певну допомогу, але наявні й суттєві відмінності, настільки важливі, що їх можна вважати різними категоріями. Ці відмінності перебувають у сферах діяльності та мотивації (від співчуття до отримання певної користі), а також у тих ресурсах, що використовуються (матеріальних чи нематеріальних).

У другому підрозділі «Теоретико-методологічні підходи до аналізу сутності доброчинної діяльності» доброчинна діяльність розглядається у межах теорії соціальної дії, структурного функціоналізму та теорії соціального обміну. Теоретико-методологічний аналіз доброчинної діяльності свідчить про те, що доброчинність може розглядатися як соціальна діяльність, що має суб‘єктивний смисл та орієнтацію на іншого, а також як соціальний інститут, який має специфічні структуру, статусно-рольову систему, функції та мету. У межах дисертаційного дослідження приділяється особлива увага доброчинності як цілераціональній та цінніснораціональній соціальній дії, оскільки саме ці типи соціальної дії є показовими для дослідження доброчинної діяльності у її інституціональному аспекті.

Проведений теоретико-методологічний аналіз свідчить про те, що доброчинна діяльність становить собою загальнолюдську цінність, пов‘язану зі становленням духовності людини. Зазначені теоретико-методологічні підходи до аналізу сутності доброчинності підтверджують соціальну значимість даного виду соціальної діяльності, дають можливість розглядати її як один із факторів, що визначають суспільний розвиток.

У третьому підрозділі «Інституціоналізація доброчинної діяльності: теоретична інтерпретація поняття» розглянуто теоретичні підходи до аналізу інституціоналізації та соціальних інститутів у контексті становлення і розвитку інституту доброчинної діяльності. На основі аналізу соціологічних концепцій, що пояснюють природу та сутність соціальних інститутів, автор обґрунтовує використання структурно-функціонального, діяльнісного та інституціонального підходів до аналізу доброчинної діяльності.

Теоретичні розвідки щодо обраної теми дослідження дозволили доповнити та обґрунтувати його понятійно-категоріальний апарат. Основними категоріями дослідження поряд з категорією «доброчинна діяльність», що була обґрунтована у першому підрозділі, є поняття «інституціоналізація доброчинної діяльності» та «соціальний інститут доброчинної діяльності». Виходячи з існуючих уявлень про інституціоналізацію, поняття «інституціоналізація доброчинної діяльності» розуміється як процес закріплення норм, статусів та ролей, приведення їх до системи, що здатна діяти у напрямку задоволення певних суспільних потреб шляхом добровільного та безкорисливого надання допомоги, і — як результат — упорядкування зв‘язків між суб‘єктами спільної діяльності, процес формування соціального інституту доброчинної діяльності у межах існуючої соціальної системи.

На підставі проведеного аналізу в роботі уточнено визначення «соціальний інститут доброчинної діяльності». Він трактується як особливий соціальний інститут, що надає усталеності та визначеності суспільним відносинам між соціальними групами з приводу перерозподілу суспільних благ та задоволення певних соціальних потреб шляхом добровільного та безкорисливого надання допомоги, та разом із тим таким, що прискорює суспільний розвиток.

У роботі зазначено, що інституціоналізація доброчинної діяльності передбачає надання суспільним відносинам щодо добровільної та безкорисливої реалізації допомоги чітких структурних форм. Цей процес засновується на відповідній ціннісно-нормативній системі, яка регулює доброчинну діяльність, та має прояв у створенні спеціалізованих організацій, котрі займаються доброчинністю.

У другому розділі «Формування соціального інституту доброчинної діяльності в умовах сучасної України» висвітлюються питання, пов‘язані з сучасним станом доброчинної діяльності в українському суспільстві, з етапами її інституціоналізації та чинниками, що обумовлюють цей процес, особливу увагу приділено мотиваційним аспектам доброчинності, схарактеризовано особливості інституціоналізації доброчинної діяльності у сучасному українському соціумі.

У першому підрозділі «Чинники та етапи інституціоналізації доброчинної діяльності» на основі теоретичних розвідок щодо інституціоналізації доброчинної діяльності доповнено понятійно-категоріальний апарат дослідження поняттям «доброчинна активність». Воно було дефініційовано таким чином: доброчинна активність — різновид соціальної активності, тобто ініціативна, самостійна й усвідомлена діяльність з надання доброчинної допомоги, що характеризується спрямованістю на добрі вчинки та базується на соціоцентричних настановах та цінностях.

Звертаючись до аналізу процесу формування соціального інституту доброчинної діяльності в сучасній Україні, автор поділяє погляд О. Бень щодо рівнів інституціоналізаційних процесів: первинної та вторинної інституціоналізації, а також деінституціоналізації. На основі уявлень про формування соціального інституту доброчинності, його особливостей та сучасного стану, запропоновано дефініцію поняття «первинна інституціоналізація доброчинної діяльності». Вона розглядається як процес перетворення соціального руху доброчинців на структурований соціальний інститут доброчинної діяльності, під час якого формуються статусно-рольова система, система соціального контролю, механізми комунікації й організаційна структура, що забезпечують його соціальну легітимацію та легалізацію.

У підрозділі виокремлено основні етапи інституціоналізації доброчинної діяльності в умовах сучасного українського суспільства, схарактеризовано сучасний стан інституціоналізації доброчинності, визначено джерела даного процесу та чинники, що обумовлюють інституціоналізацію доброчинності. На кожному етапі інституціоналізації доброчинної діяльності автором було названо ті структурні елементи інституту, що були сформовані чи формуються у процесі становлення та розвитку доброчинності, а також суб‘єктів доброчинної активності, які обумовлюють процес формування соціального інституту благодійної діяльності. На основі аналізу особливостей інституціоналізації доброчинності та тих чинників, що обумовлюють цей процес, у роботі зазначено, що доброчинна діяльність як соціальний інститут в умовах сучасного українського суспільства знаходиться на початку власного розвитку, на рівні первинної інституціоналізації.

Другий підрозділ «Функції, суб‘єкти та форми доброчинної діяльності»  присвячено характеристиці основних функцій, суб‘єктів та форм благодійної діяльності, взаємозв‘язків інституту доброчинності, що перебуває на етапі становлення, та інших соціальних інститутів сучасного українського суспільства.

У роботі обґрунтовується, що процес становлення та розвитку інституту доброчинності у сучасному українському суспільстві досить тісно пов‘язаний з існуючими у соціумі моральними засадами, ціннісними установками, культурою, владою, державним устроєм, соціальною політикою та політичними настроями. Доводиться, що у сучасному українському суспільстві вплив держави на функціонування доброчинності залишається домінуючим. На сучасному етапі триває процес «одержавлювання» доброчинної діяльності, держава активно втручається у процес реалізації благодійної діяльності.

Звертаючись до аналізу структури процесу доброчинної діяльності, автор під об‘єктами доброчинної діяльності розуміє тих фізичних чи юридичних осіб, які потребують і отримують доброчинну допомогу. Спираючись на класифікацію А. Кльоциної та А. Орлової, автор розрізнює дві категорії об‘єктів доброчинності, а саме: об‘єкти-реципієнти, власне, ті, хто одержує доброчинну допомогу, та об‘єкти-донори, специфічні організації, що акумулюють та надають ресурси фізичним або юридичним особам на некомерційній основі.

Під суб‘єктами благодійної діяльності у роботі розуміються фізичні (громадяни України, іноземні громадяни, а також особи без громадянства) та юридичні особи (незалежно від форм власності), що надають доброчинну допомогу, враховуючи і міжнародні організації. Держава також може вважатися суб‘єктом благодійної діяльності, оскільки вона повинна встановлювати норми та приписи, що регулюватимуть доброчинну діяльність, а також стимулювати її всебічний розвиток.

У даному підрозділі розглядаються типології соціальних функцій доброчинної діяльності. Спираючись на класифікацію О. Костіної, яка виокремлює основні соціальні функції доброчинності — економічну, соціальну, ринкову, суспільну, політичну та маркетингову, автор пропонує додати до даного переліку моральну функцію та розглядати її як таку, що сприяє подоланню духовної кризи в сучасному українському суспільстві, демократизації соціального життя й гуманізації соціальних відносин.

У третьому підрозділі «Мотиваційні аспекти доброчинної діяльності» розглянуто чинники, що мотивують до участі у доброчинній діяльності. Спираючись на класифікацію рівнів мотивації доброчинної діяльності Н. Сейко, яка виокремлює мікро-, мезо- та макрорівень мотиваційних чинників доброчинної діяльності, автор удосконалює її, додаючи до неї мегарівень мотиваційних чинників, мегамотивацію. До мегамотивації пропонується відносити чинники розвитку доброчинної діяльності у глобальному вимірі, зокрема на рівні міжнародного співробітництва. Існування мотиваційних чинників на мегарівні характеризує досвід міжнародно визнаних, діючих протягом тривалого часу організацій, які надають доброчинну допомогу (наприклад, Товариства Червоного Хреста та Червоного Півмісяця, Спільноти сестер милосердя та матері Терези, Міжнародної організації «Корпус миру», Міжнародної медичної гуманітарної організації «Лікарі без кордонів» тощо).

У роботі на основі теоретичних розвідок щодо мотиваційних аспектів доброчинної діяльності до вже існуючих мотиваційних чинників доброчинності на мікрорівні (морального та релігійного мотиву, мотиву співчуття, мотиву престижу, соціального визнання) додано мотив наслідування моди, котрий охарактеризовано як складову частину мотиву престижу та соціального визнання.

У третьому розділі «Регіональні особливості становлення соціального інституту доброчинної діяльності в Україні: сучасний стан та перспективи» розглянуто умови функціонування доброчинної діяльності, взаємодію даного інституту, що перебуває на етапі становлення, з іншими акторами, які беруть участь у функціонуванні доброчинності.

У першому підрозділі «Ступінь готовності громадян до участі у доброчинній діяльності: регіональний аспект аналізу» на підставі таких критеріальних ознак, як ставлення до доброчинної діяльності, мотиви, бажання, готовність до заняття благодійною діяльністю та реальна участь у ній, ініціативність та добровільність цієї участі виокремлено такі групи громадян, які беруть участь у доброчинній діяльності: «доброчинці-ідеалісти», «доброчинці-прагматики» та «вимушені доброчинці». На основі аналізу матеріалів емпіричного дослідження схарактеризовано соціально-демографічні особливості кожної з груп. Подальший аналіз здійснювався за двома найбільш представницькими групами громадян, які беруть участь у доброчинній діяльності, зокрема такими, як «доброчинці-ідеалісти» та «доброчинці-прагматики».

Здійснена типологізація дозволила визначити специфіку «цільової аудиторії», на яку варто спрямовувати ресурси, призначені для підвищення рівня готовності до участі (або кількості тих, хто беруть участь) у доброчинній діяльності та скорочення кількості осіб, які припиняють займатися доброчинністю.

У другому підрозділі «Доброчинна діяльність на регіональному рівні: особливості функціонування в контексті становлення соціального інституту доброчинності», аналізуючи матеріали емпіричного дослідження, автор обґрунтовує висновок про вплив чинників, що спричинили відносно повільне становлення та розвиток соціального інституту доброчинності, а саме: низький рівень матеріального добробуту населення; втрата традицій доброчинності; низький рівень поінформованості населення про доброчинність, зокрема про діяльність організацій, що надають доброчинну допомогу; відсутність досконалої нормативно-правової бази, що регулює доброчинну діяльність; високий рівень недовіри громадян до діяльності доброчинних та громадських організацій; невикористані ресурси взаємодії доброчинного сектора із державними структурами, бізнес-структурами та засобами масової інформації.

У роботі акцентується увага на заходах, які сприятимуть розвитку доброчинного сектора на регіональному та державному рівнях: удосконаленні нормативно-правової бази, що регулює доброчинну діяльність; запровадженні цільових комплексних програм соціальної допомоги; спрощенні системи оподаткування юридичних осіб, що займаються доброчинною діяльністю; збільшенні кількості людей і компаній, які долучаються до активної благодійної діяльності; запровадженні економічного та позаекономічного стимулювання з боку держави; зменшенні ступеню недовіри до діяльності організацій, що надають доброчинну допомогу; пропагуванні доброчинності засобами масової інформації та інформуванні про благодійну діяльність шляхом запровадження спеціалізованих освітніх програм.

У другому підрозділі «Особливості залучення громадян до доброчинної діяльності в м. Харкові: сучасний стан та перспективи» сфокусовано увагу на масовій участі громадян в окремих видах суспільно-корисної діяльності, пов’язаних із наданням доброчинної допомоги, як на важливій умові становлення та розвитку соціального інституту доброчинної діяльності. Автор наголошує на існуванні досить високого ступеня недовіри громадян до діяльності доброчинних та громадських організацій, що функціонують у сучасному суспільстві, що пояснюється непоінформованістю населення щодо їхньої діяльності. Інші причини такої недовіри полягають у втраті традицій доброчинності та у низькому рівні соціальної активності громадян.

У роботі обґрунтовано необхідність здійснення на регіональному та загальнонаціональному рівні заходів щодо сприяння залученню більшої кількості людей до доброчинності як через доброчинні та громадські організації, так і приватним чином.

У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження, що полягають у вирішенні наукового завдання соціології організацій та управління щодо розробки концептуальних засад соціологічного аналізу інституціоналізації доброчинної діяльності в умовах українського суспільства.

У роботі на основі теоретичного та емпіричного аналізу наявного стану соціального інституту доброчинності доведено, що в умовах сучасного українського суспільства існують суттєві проблеми, які уповільнюють інституціоналізаційний процес, що у свою чергу актуалізує необхідність соціологічного аналізу доброчинної діяльності, дослідження її основних форм та напрямків, визначення тенденцій відродження доброчинності у сучасній Україні. З метою реалізації такого аналізу у дисертації здійснено інтеграцію структурно-функціонального, діяльнісного та інституціонального підходів до розуміння доброчинної діяльності.

Щодо сучасного стану доброчинності як соціального інституту в українському суспільстві сформульовано висновок про багатофакторність процесу становлення та розвитку соціального інституту доброчинної діяльності, зокрема про його обумовленість суб’єктивними та об’єктивними, внутрішніми та зовнішніми чинниками, що виявляються під час соціальної взаємодії. Доброчинна діяльність являє собою взаємодію, що обумовлена, по-перше, потребою, яка об‘єктивно утворилася у соціальній системі (потребою однієї зі сторін у наданні допомоги), по-друге, суб‘єктивним бажанням другої сторони надати таку допомогу, по-третє, наявністю власне можливості (соціальної, фізичної, матеріальної, моральної тощо) здійснювати доброчинну діяльність.

Аналіз теоретико-методологічних підходів до наукового опрацювання обраної нами теми свідчить про те, що доброчинна діяльність становить собою загальнолюдську цінність, пов‘язану зі становленням духовності людини. Розглянуті у дослідженні інституціональний, структурно-функціональний та діяльнісний підходи до аналізу доброчинності підтверджують соціальну значимість даного виду соціальної діяльності, дають можливість розглядати доброчинну діяльність як соціальний інститут, що перебуває у процесі становлення. Узагальнення ознак та критеріїв благодійної діяльності, уявлень про її внутрішню структуру, чинники та етапи інституціоналізації доброчинності, характеристика сучасного стану процесу формування соціального інституту доброчинності дало нам змогу запропонувати такі поняття, як «доброчинна активність» і «первинна інституціоналізація доброчинної діяльності» та уточнити поняття «доброчинна діяльність», «інституціоналізація доброчинної діяльності», «соціальний інститут доброчинної діяльності», «спонсорство», «волонтерство», «меценатство», «філантропія» тощо.

Теоретичні розвідки щодо доброчинної діяльності як соціального інституту, що перебуває в процесі становлення, дозволили зробити висновки про те, що доброчинна діяльність, у разі власної інституціоналізації, матиме визначене коло суб‘єктів, котрі вступатимуть під час процесу діяльності у відносини, які набуватимуть усталеного характеру; визначену організацію; специфічні соціальні норми та приписи, що регулюватимуть поведінку людей у межах даного соціального інституту; визначені функції, що інтегруватимуть його до загальної соціальної системи.

Функціонування сучасних організацій, що надають доброчинну допомогу, регулюється документами (Конституцією України, Законом України «Про благодійництво та благодійні організації», Законом України «Про волонтерську діяльність», Законом України «Про об‘єднання громадян», Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств», Законом України «Про соціальні послуги» та іншими нормативно-правовими актами, що регулюють благодійну діяльність, а також власними статутами доброчинних організацій), які складають правову основу їхньої діяльності. Однак деякі з них потребують значного удосконалення, наприклад, Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» (1997 р.). Доброчинні та громадські організації мають певний матеріальний ресурс для реалізації власної діяльності, вони інтегровані до сучасної структури суспільства, взаємодіють з основними соціальними інститутами суспільства (економікою, політикою, ЗМІ тощо), зокрема ці організації виступають посередниками між соціальними структурами (державою й суспільством, бізнесом та нужденними тощо). Однак слід зазначити, що для деяких організацій, котрі надають доброчинну допомогу, наявний матеріальний ресурс є недостатнім, а механізми комунікації потребують значного удосконалення. Усе це дозволило розглядати доброчинну діяльність у сучасному українському суспільстві як соціальний інститут, що перебуває у процесі становлення.

У роботі виокремлено та схарактеризовано соціально-економічні фактори, що активно впливають на процес формування соціального інституту доброчинності у сучасній Україні. Доведено, що процес формування соціального інституту доброчинної діяльності чітко пов‘язаний із загальним соціально-економічним розвитком країни загалом та її регіонів зокрема.

Доведено, що сучасна система організації доброчинної діяльності в Україні — багатоелементовий, різноплановий та багаторівневий комплекс, що інтегрує до себе нормативно-правову базу, соціальну діяльність органів влади, громадських організацій, засобів масової інформації, церкви, освітніх закладів тощо (п. 2.2). Багато в чому процеси інституціоналізації доброчинної діяльності в умовах сучасного українського суспільства спираються на закордонний досвід становлення та розвитку інституту доброчинності. Йдеться про створення доброчинних фондів та організацій, що переймаються інтересами як власних членів, так і суспільства в цілому; наявність на території сучасної України приватних (як міжнародних, так і вітчизняних), громадських і корпоративних доброчинних фондів; появу в українському соціумі специфічного виду діяльності (однак до теперішнього часу ще не професійного) — фандрайзингу, що являє собою складну область діяльності з метою збору та акумулювання ресурсів із зовнішніх джерел фінансування: добровільних пожертв, спонсорських внесків, грантів, державних субсидій тощо.

Специфіка доброчинної діяльності в Україні обумовлена характером соціальних відносин, зокрема роллю та місцем держави у суспільній діяльності. Доведено, що на сучасному етапі інституціоналізації благодійної діяльності вплив держави на функціонування доброчинності залишається домінуючим. Триває процес «одержавлювання» доброчинної діяльності, держава активно втручається у процес реалізації благодійної діяльності.