ІНТИМНА ЛІРИКА ЯК ДУХОВНИЙ ФЕНОМЕН (чоловічий і жіночий дискурси)

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, з’ясовано об’єкт і предмет дослідження, визначено мету та зумовлені нею завдання, охарактеризовано методологічно-теоретичну базу й методи дослідження, розкрито наукову новизну роботи, наведені дані про апробацію результатів дисертаційного дослідження.

Перший розділ “Параметри і стан вивчення проблеми” складається з трьох підрозділів. Перший підрозділ “Історико-літературний екскурс” містить короткий огляд світової й української лірики любові. Твори інтимної поезії Античності й Середньовіччя, Ренесансу й Нової доби розглядаються як самобутні відбитки сприйняття любові тією чи іншою етнічною свідомістю, що увібрали релігійні, суспільно-історичні, моральні й естетичні цінності свого часу.

Другий підрозділ “Теоретичні аспекти теми” містить обґрунтування методологічних засад роботи. Однією з основних граней методологічної бази роботи стали надбання в галузі філософії й психології кохання, що переважно стосуються осягнення духовного боку кохання. Першу в людській культурі філософію кохання, яка згодом стала джерелом для більшості любовних теорій, створив Платон. Античний філософ висловив думку, що таїна будь-якого кохання – туга за вічністю, прагнення людини протистояти руйнівній дії часу. Під впливом страху смерті людина продовжує себе в іншій істоті. За Платоном, поява статі – це розрив у первісній, єдиній і могутній природі, порушення андрогінного образу, розщеплення цілісності на чоловічу й жіночу половини, які усе життя прагнуть возз’єднатися.

Вагомий внесок у дослідження любові вніс Ф.Стендаль, розробивши знамениту типологію кохання й теорію “кристалізації”. Він описує “кристалізацію” як явище, схоже на своєрідний самогіпноз, лихоманку уяви, що перебудовує свідомість закоханого. Дослідник гіперболізував цей феномен, але його спостереження рухались у перспективному напрямі. Згодом подібні зрушення в психіці закоханих стали називати ідеалізацією

Платонівську лінію в науці про кохання продовжили й розвинули філософи християнсько-ідеалістичного спрямування В.Соловйов і М.Бердяєв. В.Соловйов у своїй роботі “Смисл кохання” долає кордони безособового платонізму й пов’язує любов-ерос не з родом, а з особистістю. Для нього кохання символізує повноту життя індивідуума й особисте безсмертя. У структурі кохання М.Бердяєв виокремлює таку складову, як метафізичний жах, пов’язаний із таїною особистості, з глибокою різницею чоловічого й жіночого начал, з невідповідністю між початковим захопленням і реалізацією любові в повсякденному житті, з її таємничим зв’язком зі смертю.

Одне з важливих місць у нашій методологічній позиції посідає творчо засвоєна концепція кохання З.Фройда. Нас привабила насамперед відкрита австрійським вченим еротична природа підсвідомого. За допомогою лібідо, сексуальної енергії, вчений намагався зазирнути в таїну людської природи, усвідомити глибинні прагнення людини. Подібно до Платона, З.Фройд особливе місце надає інстинкту життя, його прагненню тривати до безконечності в Еросі. Сили Еросу змагаються з інстинктом смерті, прагненням живої матерії повернутися в більш простий, неорганічний стан, з якого вона колись виникла. Фройд бачить у сексуальній енергії космічний потяг до єднання. Незважаючи на те, що ряд положень Фройдової концепції з часом були переосмислені й визнані недосконалими, чималим залишається його внесок у якісний розвиток пізнання людини.

Один із послідовників З.Фройда, К.-Г.Юнг, виділив архетипи аніми й анімуса, які були розвинені й ґрунтовно витлумачені М.-Л.фон Франц. Під анімою й анімусом розуміли жіночу чи відповідно чоловічу персоніфікацію чоловічого/жіночого підсвідомого. Використання цих понять як універсальних образів людства допомогло нам при аналізі втілених у поетичному слові глибин маскулінної й фемінної природи.

Важливий крок у розумінні природи кохання зробив Е.Фромм, осмислюючи любов як загальнолюдську цінність, як універсальне почуття, що розкриває людину в усьому багатстві притаманних їй фізичних і духовних якостей.

В Україні філософія кохання має свої специфічні національні риси. Сформований протягом століть етнічний емоційний психотип українця, у якому величезну роль відіграє почуттєвість, перевага надається духовності над тілесністю, визначає й переживання любові. Тому в центрі уваги дослідників українського кохання завжди було серце. Г.Сковорода був першим, хто обґрунтував “філософію серця”. П.Юркевич продовжив дослідження в цій галузі.

Оскільки поділ начал – одна з основних категорій людського мислення, закономірною видається велика кількість визначень і характеристик чоловічого й жіночого начал, запропонованих вченими упродовж історії людства. Висунута філософами (О.Вейнінгер, Е.Фромм, Х.Ортега-і-Гасет) теза про неповну завершеність статевого диференціювання й коливання кожної людини між чоловіком і жінкою була доведена сучасними дослідженнями психологів.

Розглядаючи основні положення теоретиків філософії й психології любові, ми акцентували увагу на представниках духовного напрямку, які досліджували природу кохання як явища внутрішнього світу людини, як продукту підсвідомого й водночас як свідомого мистецтва, діяльності активної душі. Відповідно в нашій роботі любов розглядається як підсвідомий імпульс, примхливий інстинкт, некерована сила, з одного боку, і як одухотворений потяг до краси, культура поклоніння й розчарування, філософський аналіз власного світу й свідомий вольовий вчинок, з іншого боку.

Третій підрозділ “Огляд літератури” містить критичний аналіз наукових праць, присвячених вивченню творчості Д.Павличка та Л.Костенко.

Розділ другий “Модифікації чоловічого начала в інтимній ліриці (на матеріалі творчості Д.Павличка)” присвячено аналізу обширної любовної поезії Д.Павличка, у якій знайшли відображення драми й конфлікти чоловічого серця, повнота відчуттів закоханого поета й глибина думки мудрого філософа. Для зручності дослідження ми умовно поділили емоційну річку інтимної лірики Д.Павличка на два береги: зміни почуттів і станів ліричного героя та риси образу коханої, намальовані пером закоханого поета. Такий аналітичний прийом видається доцільним, бо наближає до певних деталей, вражень, які переважають у тому чи іншому творі, надаючи ліриці Д.Павличка імпресіоністичного забарвлення, творячи барвисту інкрустацію, яку можемо назвати внутрішнім світом ліричного героя. Правда хвилинного переживання в автора не суперечить його філософському ставленню до світу. Цінуючи мить, він вплітає її в цілий візерунок свого життя.

Два береги ріки кохання ліричного героя абсолютно рівноправні. Цікаво простежити видозміни станів ліричного героя, які ніколи не стають самодостатніми, а, навпаки, набувають цінності й самоцінності у зв’язку з жінкою. Динаміка почуттів закоханого чоловіка відбиває реальні психологічні й вікові зміни, зміну поетичного письма. Найяскравіше це видно, коли зіставимо юначу лірику й вірші зрілих літ. Розвиток почуття відбувався в двох основних напрямках: наростання еротичного начала й поглиблення філософічності.

Розглядаючи інтимну лірику Д.Павличка, ми спробували простежити, як змінюється ставлення ліричного героя до коханої, й умовно виділили основні об’єктивно існуючі у внутрішньому світі героя опозиції станів, що були покладені в основу підрозділів: “Досвід віку й молоді почуття”, “Власне кохання й філософія кохання”, “Кохання небесне й земне”, “Образ коханої (ідеальне й суперечливе)”, “Обожнення й тривога, захоплення коханою й страх утрати”, “Радість і біль”, “Реальні й уявні картини”. Ці опозиції не привнесені, а виведені із самої творчості Д.Павличка. З них нами було створено певну систему, своєрідну ієрархію, побудовану за принципом сфер реалізації особистості та за принципом домінанти (переважно морально-естетичного та філософсько-естетичного планів). У дослідженні не було надано переваги хронологічному аналізу, оскільки окремі стани ліричного героя варіюються на різних щаблях його зрілості , а відтак – у творчості. Ми поєднали ці підходи, виділивши проблеми через ієрархію опозицій і системно активізувавши хронологічний аналіз у межах окремих підрозділів (опозицій).

Яскравий представник цивілізації сили й духу, Д.Павличко у своїй інтимній ліриці відобразив типові риси маскулінної психології і явив прекрасний зразок чоловічої перцепції світу любові. Філософічність – домінантна риса психології його ліричного героя, яка особливо помітна в зрілій ліриці кохання, хоча формуватися вона почала ще у віршах раннього періоду. У циклі “Пахощі хвої” спостерігаємо, як помилки й невдачі першого кохання поступово виліковуються бальзамом часу й у душі ліричного героя визрівають перші мудрі висновки. Головні відтінки емоційного спектру молодого ліричного героя, що відбились у ранній любовній поезії Д.Павличка, – юнацька щирість і безпосередність, максималізм та ідеалізація кохання, певна поверховість, викликана спрощеним баченням любові, без усвідомлення всіх підводних рифів та надводних штормів цього почуття. Юнацькій ліриці Д.Павличка бракує тієї надзвичайно сильної енергетики впливу на читача, яка притаманна зрілим творам автора.

У збірці “Таємниця твого обличчя” навіяні досвідом віку роздуми зумовлюють домінантний стан смутку, туги за хмільною порою, що безповоротно поринула в минуле. Вже зникла молода ілюзія, що кохання буде тривати вічно, а натомість прийшло розуміння конечності почуття.

Меланхолійна філософічність та журливий пошук любові – то не єдина грань у багатому й суперечливому внутрішньому світі ліричного героя. З поетичної енциклопедії його почуттів постає протилежний бік строкатої душі: його пізнє кохання – віднайдений спокій і гармонія середини життя, лагідне, сповнене повноти життя літо, віднайдена сталість, стабільність, гармонія із собою й навколишнім світом (“Скинь одежу свою…”).

Кохання як шлях до вічної молодості, заперечення старості й навіть смерті – таким малює майбутнє зріла думка автора. Ведучи читача поетичними лабіринтами до омріяної мети, він часто стикає протилежні образи смерті й життя, синонімом якого для Павличка є кохання. Хоча “морозне сяйво сивини” викликає в його уяві невеселі асоціації з руїнами Апокаліпсиса й подихом смерті, навіює недобре передчуття, ліричний герой мужньо відкидає його, беззастережно поринаючи у вир почуття (“Твоя краса, як усміх сатани…”). Незважаючи на досвід віку, його дух залишається незломленим, а серце молодим, і подекуди в поезіях осінньої пори читач відчує в образі ліричного героя жагучого юнака, а не зрілого чоловіка. Крізь усе життя яскравими спогадами світять у душі ліричного героя маяки хмільної молодості, вогні п’янкого кохання. Саме вогонь для ліричного героя – синонім любові, це та стихія, яка буде супроводжувати його упродовж усього життя, то спопеляючи, то даючи надію на оновлення. Пройшовши нелегкою дорогою життя й кохання, ліричний герой очима мудрими й збагаченими досвідом бачить свою молодечу пристрасть як промінь вічності.

У поетичному світі, створеному Д.Павличком, філософське осмислення категорії кохання гармонійно поєднується із зображенням буднів і свят власного кохання. Нерідко в межах одного вірша уважний читач декодує конкретику особистих переживань і водночас спробу осягнути вічну таємницю любові. Таке поєднання видається природним і викликає довіру до філософських істин, що ґрунтуються на життєвому досвіді поета. Його філософія висловлена просто, як у народній пісні. Але та простота оманлива, бо кожне слово – золото досвіду, кожен поворот думки дорівнює повороту долі, а кожна деталь стає елементом світобудови. Цей світ простий, як первісний, і повний, як кожна довершена робота. У філософській концепції автора кохання виконує декілька функцій, які насамперед зумовлені його пріоритетним значенням у житті ліричного героя. Воно – смисл життя, “незнане світло”, вічна таємниця, яку він прагне розгадати. Кохання важливе для нього як засіб духовного очищення, у поетичному світі воно виступає шляхом виходу з буденності, джерелом радості, силою, що є основою оновлення й духовного розвитку. Важливий аспект Павличкової філософії життя й любові – концепція кохання як прагнення до втраченої цілісності.

Вічна боротьба Еросу й Танатосу, інстинкту життя й інстинкту смерті – ще одна грань філософського осмислення любові в інтимній ліриці Д.Павличка. Вірші стали ареною двобою смерті й життя, болю й радості, щастя й страждання. У неоднорідному світі настроїв, станів, переживань ліричного героя, незважаючи на тимчасові песимістичні мотиви, перемога, як правило, на боці Еросу (“Та мить, яка надходить після болю…”, “Між нами завжди той повинен бути…”). У філософській концепції Д.Павличка любов – це сила, яка перетворює людину на частину світового цілого, відкриває необмежені горизонти, поширює її існування далеко за межі власної особистості, підносить над конечним світом і робить надлюдиною, напівбогом (“Хочу тебе цілувати. Рятунок…”). Таке бачення кохання, як ланки між минущим і вічністю, робить Павличкову концепцію кохання глибоко оптимістичною, і дає нам підстави припустити, що саме цей безконечний процес сходження від небуття до буття, наближення до майбутнього, нового життя, іншими словами, перемогу Еросу над Танатосом, приховує в собі обличчя любові.

Динаміка небесно-земних переживань ліричного героя коливається від духовно-ідеального пожадання вічності й чистоти до яскраво еротичного втілення почуття, сповненого конкретики відверто чуттєвих образів і картин. У світі ліричного переживання Д.Павличка опозиція земного й небесного в коханні часом набуває драматичної напруги, коли кохання асоціюється з гріхом смертельним, за який неминуче настає покара. Шукаючи виходу з цієї ситуації, ліричний герой, захоплений пристрастю, готовий простувати, не оглядаючись на караючу десницю (“Твоя краса, як усміх сатани…”, “Напав я на тебе раптом…”). Незважаючи на пануючий у душі ліричного героя конфлікт традиційного бачення любові як гріха й особистого її сприйняття як найвищої насолоди, мить кохання, яку затаврували словом гріх, у Павличковій поезії символізує найкращі хвилини життя, найсвятіші моменти, коли відчуваєш поряд подих вічності, і незримий, але майже фізично відчутний ореол світла з’являється над чолом.

Несподіваним спалахом одкровення Д.Павличка стала поява в досить зрілому віці еротичної збірки “Золоте ябко”, де автор виклав потаємні мрії й фантазії, відверто розкрив перед читачем найінтимніші бажання й змалював бачений крізь призму Еросу чуттєвий і звабливий лик Жіночності. Ключовий образ авторової еротичної лірики, що дав назву збірці, асоціюється, з одного боку, з повнотою, достиглістю людського життя й природи, а з іншого – із забороненим плодом, фізичною спрагою, протягом довгого часу недосяжною й нарешті втамованою. Золотий колір є типовим у поетичному світі автора. Це колір сонця, вогню, пристрасті. Як епітет, що характеризує жіноче начало, передає цінність, коштовність, бажання володіти. Золотий колір проходить крізь усю збірку і є характерною ознакою чуттєвості ліричного героя. У збірці “Золоте ябко” автор продовжує пошуки таємниці обличчя любові, продовжує відкривати для себе й для читача секрети протилежної статі, але вже в іншому ракурсі – еротичному. Поклоніння перед земним, грішним, але від того не менш привабливим жіночим тілом – наскрізний мотив більшості поезій збірки. Порівняно з попередніми творами інтимної лірики у віршах збірки “Золоте ябко” збільшується частота вживання образу зерна, що можна пояснити роздумами зрілого поета над прийдешнім, баченням ним кохання як шляху до майбутнього. Зерно – то не просто клітинка плоті, то крила, що несуть у вічність (“Злітає сукня і сорочка…”).

Оскільки автор – натура, наділена не лише поетичним, а й філософським талантом, еротичне захоплення коханою неминуче стає предметом узагальнень і призводить до появи поезій, де відбито поклоніння ліричного героя перед Жінкою взагалі, перед Вічною Жіночністю (“На перших мітингах і вічах...”), Праматір’ю й Вічною Природою (“Я роздягнув тебе в уяві...”), Венерою – земною й близькою, в обрамленні з осіннього листя, звичайною жінкою, піднесеною до богині у своїй жіночності, природній красі, сексуальності (“Ти виходила з моря гола…”). Суперечливість думок і переживань – характерна риса поетичного світу Д.Павличка – відбилась і в сприйнятті й осмисленні образу коханої в поезіях еротичного плану: вона втілює в собі найкраще й найгірше, святу й дияволицю. З більшості поезій збірки еротичний ідеал жінки постає фатальною, чуттєвою звабою, що таїть у глибинах свого єства “диявольський, космічний ген” (“В тобі одній люблю я безліч…”).

Обожнення й тривога, захоплення й страх як вічні супутники любові, що надають гостроти й повноти життю закоханого, сповнюють поетичний світ Д.Павличка драматичними відтінками переживання й витонченістю естетичного виконання. Вони виводять почуття ліричного героя у сферу естетичних оцінок, відбивають притаманну йому систему цінностей, у якій важливе місце займає прагнення осягнути й обожествити красу й гармонію, втілені в жінці й вічному абсолюті кохання.

У парадигмі переживань закоханого ліричного героя особливо виділяються радість і біль. Безмірна радість від зустрічі з коханою перетворює звичайний пейзаж у яскраве розмаїття барв квітучого Едемського саду, загострює всі відчуття ліричного героя, який сприймає навколишній світ крізь призму спалахів золотого й червоного (“Горить суницями поляна…”, “Акації. Бджолині дзвони”). Незважаючи на те, що збірка “Таємниця твого обличчя” належить до зрілих творів Д.Павличка, її поезії перейняті юнацьким максималізмом, який, напевно, є невід’ємною рисою особистості автора упродовж усього життя. Другий компонент цієї опозиції видається досить природним зворотним боком кохання. На фоні всієї любовної лірики поета цикл “Пахощі хвої” – найдраматичніший. На тлі ранньої драми кохання ліричного героя Д.Павличка можемо простежити, як змінюються його емоційні стани, як у сферу переживань входять раціональні елементи. Домінантне почуття болю й страждання упродовж циклу варіюється від легкого розчарування до повного розпачу й втрати надій. Такий стан ліричного героя не остаточний у його духовному розвитку, його внутрішньому світові не притаманний трагізм. Розчарування й біль призводять до катарсису, до відродження душевної рівноваги й оновлення. У збірці “Таємниця твого обличчя” стан болю теж неоднорідний, його народження викликане різними обставинами, подіями, іншими почуттями. У залежності від джерела виникнення болю можна виділити декілька аспектів цього стану: біль-туга через втрату чи відсутність коханої, біль нещасливого кохання, біль, завданий безпосередньо коханою.

Типові характеристики цивілізації сили й духу – активність, рішучість, бажання владарювання, інстинкт завойовника, агресивність – знайшли своє втілення й у світі інтимних переживань ліричного героя. У своєму ставленні до об’єкта кохання він – людина активна. Його поетична мова сповнена образів, що позначають дотики, рухи та дії. Подекуди, малюючи картини любові, автор використовує мілітаристську лексику й войовничо забарвлені художні образи, де синонімами кохання виступають війна, стосунки володаря й здобичі, сильного й слабкого. Усвідомлення автором чоловічого начала як активного, а жіночого – як пасивного втілилось у використанні відповідної символіки. Маскулінну сутність в інтимній ліриці Д.Павличка уособлюють символи, основною функцією яких є рух (сонце, плуг, меч, кінь), а більш бездіяльні, пасивні символи  виступають знаками фемінної природи (вода, земля, нива).

У своєму ставленні до об’єкта кохання, в особливостях формування жіночого ідеалу ліричний герой пройшов шлях від патріархального, материнського й народницького до благоговійно-релігійного й еротичного. Життя, присвячене спробам осягнення неосяжного, розв’язанню вічної загадки протилежної статі, – так можна охарактеризувати поетичну біографію ліричного героя. Справжній романтик, він сприймає жінку як носительку Вічної Жіночності. Справжній лицар, він сповнений поклоніння й поваги до неї. Справжній чоловік, він у захопленні від її знадливої вроди.

Д.Павличко вдало використав величезний потенціал своєї фантазії й створив яскраву галерею уявних образів і картин. Притаманні молодому поетові конкретика й реалізм при зображенні життєвих ситуацій і передачі внутрішніх станів ліричного героя в зрілих творах відступають, даючи простір збагаченій досвідом і мудрістю уяві. Передаючи почуття закоханого, автор постає перед нами як талановитий міфотворець, майстер поетичного живопису й творець влучних алегорій. Його уявні картини здебільшого тісно переплетені з реальними сценами й разом творять тло для передачі внутрішнього стану ліричного героя. У Д.Павличка реалізм зображення зустрічається не часто, стосується в основному конкретики предметів і ситуацій (конкретна дійова особа, місце, послідовні дії). Його реалістичні поезії, немов айсберг, не відкривають повністю думку чи переживання, вони слугують поштовхом, імпульсом до духовної співпраці читача.

Відбиті в поетичному слові риси чоловічої природи складають ядро психології ліричного героя. Але поруч з ними в його внутрішньому світі існують не менш важливі, особливо для людини, покликаної бути поетом, характеристики, що традиційно не відносяться до маскулінних: надзвичайна емоційність, милосердя й здатність співчувати, наближеність до світу природи. Відвертість, відкритість душі, емоційна насиченість внутрішнього світу розширюють поетичний спектр почуттєвої райдуги й дають можливість оголити перед читачем найбільш приховані куточки душі закоханого. Доброта й людяність ліричного героя беруть свій початок від моральних принципів, закладених ще в дитинстві, переважно матір’ю, і дають нам право зарахувати Д.Павличка до ліриків гуманістичного спрямування. Тонке відчуття автором станів навколишнього середовища, взаємопроникнення двох світів – людини й природи – допомагає відтворити в художньому світі неповторні нюанси барвистої карти всесвіту закоханого серця.

У третьому розділі “Буття духовної субстанції в жіночому самовираженні (на матеріалі інтимної лірики Л.Костенко)” досліджується лірика любові нашої геніальної співвітчизниці, де її лірична героїня постає сильною й уразливою, мужньою й ніжною, де найчіткіше виявляється високий рівень духовності. У віршах інтимного плану відбилися всі ті зміни, які відбувалися в душі авторки: від юного максималізму й молодих страждань наївної душі крізь досвід, болі, жіночі драми, яких вона не уникала, до розсудливості й стоїцизму, емоційного напруження й драматизму непростих переживань зрілості. Її любовна поезія від збірки “Проміння землі”(1957) до “Вибраного”(1989) вражає глибиною катарсису.

Досліджуючи багатий, неоднорідний і часто суперечливий інтимний світ ліричної героїні, осягаючи її духовність, ми виділили основні грані її особистості й особливості творення естетичного ідеалу, що знайшли відображення в п’яти підрозділах роботи. Відбиті в інтимній ліриці поетеси характерні риси психології закоханої жінки аналізуємо в підрозділі “Іпостасі ліричної героїні інтимної лірики Л.Костенко”. Її емоції по-жіночому складні й багатобарвні. У її душі коханню надана роль абсолюту. Створений авторкою образ ліричної героїні надзвичайно близький до храму природи, а жіночий потяг до краси відбився в здатності створювати ідеал, хоча б у поетичному світі. Усталеність і консерватизм ліричної героїні спостерігаємо в бажанні слабкої жінки бути захищеною й у дотриманні традицій версифікації. З поетичного атласу почуттів закоханої жінки перед нашими очима постали яскраві й рельєфні ознаки сильної особистості, що дають їй змогу досягти вершин духовності, мудрості й щирості, бути безкомпромісною й відважною в коханні й у поезії, вражати аскетизмом переживань й дисципліною думки. У поетичному світі Л.Костенко певні риси її героїні створюють суперечливе поєднання, своєрідну боротьбу протилежностей. Наш аналіз стосується таких трьох головних аспектів цього явища: конфлікту пасивності й активності (рис патріархальної жінки й емансипованої), конфлікту почуття й думки, суперечності між інтересом до людських стосунків і увагою до глобальних проблем. Світ переживань героїні Л.Костенко показує, як на наших очах відбувається зміна типу жінки в культурі: від патріархального до емансипованого. Спостерігаємо, як лірична героїня наполегливо йде шляхом духовного вдосконалення, і в якусь мить відчуваємо, як із дисонансів вирізьблюється прекрасна гармонія душі, навічно укарбована в слові.

Розглядаючи раціональні й емоційні начала в інтимній ліриці Л.Костенко, простежуємо співіснування в особистості ліричної героїні розумового й почуттєвого начал, виражених відповідно в домінанті громадянського й морального аспектів і в яскравому ригоризмі й максималізмі переживань (підрозділ “Раціональні й емоційні начала”). Крізь увесь поетичний світ авторки проходить намагання втиснути кохання в зрозумілі кордони логіки. Наші спостереження показують, як первинна емоція, враження іде назустріч думці і народжує вторинне переживання, як реальний почуттєвий досвід, осмислений ясним розумом ліричної героїні, обертається концепцією любові. Бачення ліричною героїнею кохання неоднорідне, багатогранне, як багатогранний її досвід. Поетесі вдається передати динаміку живого почуття. Її переживання сконкретизоване в образах-асоціаціях, що тяжіють до конкретики думки й конкретики почуття. Різнобарвна мозаїка моментів переживання створює картину, де домінує ідеальне кохання як безцінний шедевр, що подібно до витворів високого мистецтва залишиться у віках (“І день, і ніч, і мить, і вічність…”). У філософській концепції любові Л.Костенко почуття її ліричної героїні здебільшого оксюморонне, воно поєднує в собі радість і біль, жагу і смуток. Усвідомлення суперечливості кохання приходить до авторки ще в збірці “Проміння землі”, поступово з’являється й стає типовим для її інтимної лірики епітет “світле кохання”, що показує, як глибшає її розуміння цього феномена. Колись неприємний бік кохання – страждання – стає з часом світлим, бо в ньому лірична героїня відчуває шлях до внутрішнього очищення, катарсису (“Хай буде легко. Дотиком пера”).

Довгоочікувана тиша, стан спокою й гармонії – ще один аспект бачення почуття любові в художньому світі Л.Костенко. Майже в кожній поезії слово “тиша” стоїть поруч з коханням, а “тихий” стає авторським постійним епітетом. У зрілій ліриці поетичне осмислення прекрасного й водночас болісного почуття втілилося в образі “тихого сяйва над моєю долею” (“Я дуже тяжко Вами відболіла…”), що нагадує ореол святості, струмінь божого благословення героїні любов’ю на все життя. Своєрідну модель гармонійних стосунків авторка бачить в образі закоханої пари, що летить у просторі зірок (“Біля білої вежі чорне дерево. Спи”). Цей образ створює ідилічну картину існування вічного дуету в космічному просторі. Так народжується бачення кохання як спроби природи вивести індивіда з його вузьких рамок і наблизити до іншого.

Людська думка обмежена, здатна схопити лише один момент, один бік явища, а кохання – процес розмаїтий. Звідси з’являються конфлікти між думкою й почуттям, з’являються аспекти, які думка не може осягнути. Через те Л.Костенко вдається до містики й релігійно-духовного сприйняття любові. Називаючи кохання “таїнством наших причасть” (“І знову пролог”), Л.Костенко передала містичну незбагненність взаємопроникнення двох істот. “Голубе склепіння невидимого храму” виступає в інтимній ліриці прообразом кохання як духовної співпраці двох наполегливих зодчих (“Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі…”).

У світі інтимних переживань Л.Костенко поруч з філософією кохання існує інший прояв раціо – яскрава громадянська позиція поетеси. У потоці її почуттєвого моря невід’ємний струмінь роздумів над безглуздям світу, долею людства й Батьківщини. Закохана жінка, вона залишається громадянкою, представницею часу й нації. З болем та іронією констатує вона процес підміни цінностей, коли сіре й буденне стає коштовним, а справжні духовні й мистецькі цінності забуті. Світові цивілізації поетеса протиставляє світ природи. Він наповнює її душу легкістю, джерельністю, розкутістю, допомагає зосередитись на своїх почуттях. Лірична героїня інтимної лірики – патріархальна, романтична Дама, яка, проте, змушена стати активною й “творити” свого лицаря сама (“Пелюстки старовинного романсу”). Їй малий, вузький і нецікавий теперішній час, її романтична натура прагне вирватись за межі сучасного, її обрії – вічність, її почуття – не на мить. Образ Середньовіччя у неї настільки асоціюється зі справжнім Коханням, що бажання любові вона переносить на прагнення повернути лицарський рай.

Вірші Л.Костенко перейняті максималізмом, категоричністю в почуттях, поглядах, вимогах, світосприйнятті. Ми докладно зупинились на трьох основних аспектах цього явища: на моральному максималізмі, на крайнощах мінорного світобачення та на максималізмі жінки в пристрасті. Лірична героїня дуже вимоглива до себе й до коханого в дотриманні моральних правил. Чесність, прагнення чистоти відносин, притаманні ліричній героїні, мають витоки в моральній традиції українського народу. Максималізм мінорного світобачення Л.Костенко коливається від тимчасового настрою суму й журби нещасливого кохання до екзистенційної самотності й відчуженості, трагізму в сприйнятті світу й відновленої надії. Максималізм пристрасті почав проявлятись ще в ранній ліриці, де знайшли відображення категоричність юності й жіноча віра у вічне кохання. З часом сприйняття кохання як категорії вічності не зникло, а стало типовою ознакою поетичного світу Л.Костенко. Категоричність закоханої жінки відбилась і в ключовому для її любовної поезії понятті неповторного кохання. Авторка зображає пристрасть алегорично, її кохання – то максималізм пристрасті на рівні душ.

Переживанню ліричної героїні притаманні різноманітні внутрішні заборони й сублімації сексуального почуття (підрозділ “Табу і сублімації”). Фізичний вияв почуття потрапляє під жорстоке табу. Виникненню такого стоїцизму жінки в пристрасті сприяли психологічні, моральні, історичні й національно-культурні фактори. Свою пристрасть авторка намагається приховати за метафоричними образами (“Осінь жагуча”, “Цвіли сади, гула хрущами круча”). Повністю розкрити свою внутрішню сутність дає змогу маска. Вона позбавляє страху бути впізнаною. Обрана авторкою роль дикунки дозволяє ліричній героїні бути відвертішою в проявах бажання (“Екзотика”). Але, як правило, незважаючи на помітні спалахи палкої природи, у поетичному світі ліричної героїні панує табу на фізичне, земне. Домінування заборони виявляється частим повторенням частки “не” й високим рівнем метафоричності. Табу розповсюджується не лише на фізичний прояв почуття, а й на словесне його вираження (“невисловлене” – центральний образ багатьох поезій). Лірична героїня Л.Костенко сублімує сексуальну енергію у творчість, ідеальною сферою для неї стає слово. Світ поетичного слова перетворюється на арену бурхливого осмислення й творення власної ідеальної реальності.

У поетичному світі Л.Костенко реальні й уявні картини поєднуються за значної переваги останніх (підрозділ “Уявні й реальні картини в структурі творів інтимної лірики”). Техніка найбільш наближеної до реальності версифікації певною мірою характерна для ранньої Л.Костенко. Досить часто реальні настрої й стани поетеса передає низкою уявних образів, створюючи ефект навіювання. А переплетення спогадів любові з теперішнім психологічним переживанням створює неподільний сплав вчорашньо-сьогоднішнього внутрішнього життя.

Створюючи чоловічий абсолют, лірична героїня ідеалізує переважно його душевні й духовні риси (підрозділ “Чоловічий ідеал”). Особливу увагу вона приділяє очам коханого, які стають синонімом душі, першим виразником почуття. Вони створюють душевний контакт, сприяють мовчазному діалогу, таємничому взаємопроникненню сердець (“Очима ти сказав мені: люблю”, “Який важкий, який ласкавий погляд…”). В інтимній ліриці Л.Костенко очі стають джерелом драматизму й об’єктом естетизації. Голос – ще один акцентований знак чоловічої субстанції для ліричної героїні. Поетеса створила цілу галерею образів, що уособлюють її обранця – лицар, сонце, чаклун, скрипаль. Творячи поетичний ідеал чоловіка, поетеса виділяє його духовні якості, ідучи за традицією, яка виробила стійку асоціацію чоловічого начала з  вічним і трансцендентним духом. Риси його образу значною мірою залежать від психологічного стану ліричної героїні. Цим пояснюється наявність негативних рис у зображенні чоловіка. Портрет її героя містить деякі ознаки самої ліричної героїні. Її чоловічий абсолют – мудрий лицар, творець духовних і естетичних цінностей, що вивищується над людством у невидимому храмі духу.

У “Висновках” узагальнено результати дисертаційного дослідження.

Із барвистого масиву української інтимної лірики другої половини ХХ-го століття ми виділили для аналізу творчість найбільш яскравих представників – Д.Павличка та Л.Костенко. Зіставлення їхньої любовної поезії з погляду художності та духовності в чоловічому й жіночому дискурсах дає можливість прийти до певних висновків:

· З інтимної лірики Д.Павличка та Л.Костенко відкриваються різні грані українського кохання другої половини ХХ-го століття. Художні світи аналізованих авторів відбивають типові якості національного характеру: почуттєвість, емоційність, романтичність і поетизацію інтимного переживання, наближеність до світу природи.

· Вивчення інтимної лірики переконує, що тільки розмаїтий теоретичний інструментарій дає змогу найближче підійти до таїни слова, захопленого у вир емоційних переживань. Здобутки психологів, філософів, літературознавців дали змогу розглянути суб’єктивні зміни станів ліричних героїв, способи творення авторами ідеалів людських взаємин та образів протилежної статі.

· За всього розмаїття розглянутої інтимної лірики в найглобальнішому плані вона тяжіє до двох природних полюсів – чоловічого й жіночого начал, котрі ми розкрили на прикладі творчості Д.Павличка та Л.Костенко, де чоловічі й жіночі дискурси цього мінливого й тонкого переживання відбилися найцікавіше. Художні світи Д.Павличка та Л.Костенко відображають своєрідне поєднання двох докорінних суперечностей життя в межах однієї особистості й водночас яскраве домінування маскулінної природи в ліриці Д.Павличка й фемінної – у Л.Костенко.

· Зіставлення художнього й духовного світів Д.Павличка й Л.Костенко дало змогу простежити їхню близькість і відмінність, вловити, з одного боку, сильний голос язичницьких віків у ліриці Д.Павличка, а з другого, – християнську стриманість (часом навіть аскезу) в поезії Л.Костенко, що позначилося й на деяких особливостях ритмічної будови їхніх віршів, а саме: у Д.Павличка спостерігаємо динамічну змінність ритміки й розмірів, а в Л.Костенко переважає п’ятистопний ямб, що увиразнює певну стабільність позиції авторки.

· У світі емоційних переживань ліричних суб’єктів важлива роль належить моральній позиції авторів. У Л.Костенко стрижнями душі й поезії виступають ідеальні начала моралі й культури. Увібравши в себе етичні норми українського народу, її лірична героїня крізь найпристрасніші переживання проносить цнотливість, чистоту відносин, безкомпромісність у дотриманні моральних правил. Чоловіча сутність Д.Павличка привносить у лірику любові вільніше поводження з мораллю.

· Глибинні пласти поетичних світів наших поетів відкриваються в процесі простеження динаміки інтимного переживання, відбитого в їхній ліриці. Якщо в Д.Павличка переважає мінливість, змінність інтимного світу, то в Л.Костенко бачимо дивовижну стабільність душі у світі кохання. Причому розвиток почуття в художній галактиці Д.Павличка відбувається у двох напрямках: як поглиблення філософічності та як наростання еротичного начала, що відповідно засвідчують його збірки “Таємниця твого обличчя” й “Золоте ябко”. В інтимній ліриці Л.Костенко превалюють дві домінанти – розум і жіноча емоційність, що надає її поетичному слову витонченої метафоричності й бездоганної простоти. Її пісня любові завжди лунає мелодіями жорсткої прямоти та максималізму пристрасті й печалі, беззахисності вразливої душі й небайдужості до глобальних проблем людства.

· Нові грані творчих особистостей Д.Павличка та Л.Костенко відкриваються при дослідженні взаємодії раціонального й емоційного начал у чоловічому й жіночому інтимному переживанні: незалежно від статі, думка й почуття співіснують і складно взаємодіють у поетичному світі. Більше того, як свідчить це дослідження, любовна лірика жінки набагато розсудливіша й стриманіша, ніж інтимна лірика поета-чоловіка. Водночас амплітуда емоційного переживання Д.Павличка набагато більша, яскравіша, менш обмежена, ніж у поезії Л.Костенко. Разом з тим для художнього світу Д.Павличка характерні прості емоції, оскільки в одному вірші домінує один психологічний стан; гама ж емоційного малюнка віршів Л.Костенко більш насичена, сповнена відтінків і напівтонів.

· По-новому відкриваються поетичні світи Д.Павличка та Л.Костенко при аналізі співвідношення духовного й тілесного, платонічного й еротичного в їхній інтимній ліриці. Зокрема, характерне для ліричного героя Д.Павличка суперечливе поєднання духовного й тілесного не раз ставало джерелом драматизму переживань його ліричного героя. Платонічне почуття поета народжувало сповнені медитативності й поклоніння перед об’єктом кохання рядки, що відбивали авторове пожадання чистоти й вічності. А еротизм несподівано спалахнув у зрілій ліриці полум’ям надзвичайно сильної пристрасті – збіркою “Золоте ябко”. Відвертість у передачі найпотаємнішого, простота, що інколи межує з натуралізмом, і витонченість лицаря-естета у відображенні миттєвого інстинкту перетворюють тілесний бік кохання на жагуче оспівування земного раю.

Жіноча чуттєвість у ліриці Л.Костенко стриманіша. За її поезією можемо лише здогадуватись про існування еротичного у світі ліричної героїні. Дотик і погляд – основні знаки, що символізують контакт ліричної героїні з обранцем. Здебільшого ж поетичний світ Л.Костенко свідчить про сублімацію сексуальної енергії в естетично довершене слово, у пульсуючу пристрасть творчості.

· В інтимній ліриці Д.Павличка та Л.Костенко виявляються й певні закономірності творення жіночого й чоловічого ідеалу коханої людини. Із віршів Д.Павличка виринають символічні знаки об’єкта кохання: земля, нива, мати, вода, космос, хліб. Драматизму інтимній ліриці поета надає конфлікт бачення коханої як недосяжного ідеалу й водночас усвідомлення в її образі рис суперечливих, неприйнятних. Незважаючи на відсутність рис реального портрета обраниці, поетичне узагальнення Павличкового жіночого абсолюту надзвичайно яскраво відбиває конкретні грані сприйняття жінки автором (як небесної та земної, пасивної й дієвої, мінливої й сталої водночас).

Чоловічий ідеал ліричної героїні Л.Костенко більш завуальований, прихований, він укарбований у найпотаємніших сердечних глибинах поетеси, а в поетичному світі його фізичні ознаки відсутні. На суд читача Л.Костенко представляє тільки духовний абсолют – шляхетний, піднесений над натовпом образ лицаря й творця.

· Крізь призму суперечливих інтимних переживань ліричних суб’єктів Д.Павличка та Л.Костенко виринає цілісність їхньої натури, адже конфлікти думки й почуття, платонічного й еротичного, радості й болю в поетичному світі успішно долаються чарами талановитих майстрів слова. Поєднання суперечливих станів і відчуттів не призводить до фрагментарності художнього світу, а, навпаки, створює гармонійний мікрокосм, здатний саморозвиватись і вдосконалюватись.

У своєму дослідженні ми наблизились до розкриття таїни слова, таїни духу й кохання, відбитої в обширному масиві інтимної лірики Д.Павличка та Л.Костенко. Любовна поезія – надзвичайно багатоплановий і невичерпний матеріал для аналізу, тому потреба прочитання поетичної книги українського кохання залишається актуальною й надалі. Буття духовної субстанції в поетичному самовираженні майстрів слова надає яскравої неповторності феномену українського кохання. Світи інтимної лірики аналізованих нами авторів відкривають невичерпні джерела життєдайності українців у драматичні часи нашої  історії, до яких належала й друга половина ХХ-го століття.