ІСТОРІОСОФСЬКИЙ ЧАСОПРОСТІР У ТВОРЧОСТІ МИКИТИ ЧЕРНЯВСЬКОГО

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв'язок з науковими програмами, планами, визначено мету і завдання, предмет, об'єкт, методи дослідження, джерельну базу, розкрито наукову новизну та практичне значення дослідження, наведено відомості про апробацію здійсненої роботи.

Перший розділ “Художня історіософія та теорія хронотопу в літературознавстві” присвячено аналізу джерельної бази дослідження, виявленню основних  напрямків  розвитку історіософії. Фактичне її існування розпочинається в працях Платона та Аристотеля, а прийнята назва зафіксована у творах Гердера та Гегеля. Особливе значення має саме художня історіософія, оскільки література здатна дослідити сферу людських почуттів, культурно-етичну тканину суспільства, тобто галузі, недоступні для раціонального пізнання.

Розвиток історіософії на сучасному етапі пов’язаний з іменами А.Ігнатова, А.Тойнбі,  П.Шоню. У сучасному суспільстві філософія історії знаходиться в центрі уваги науковців, до яких приєдналися й українські дослідники.

Витоки художньої історіософії містяться в найдавніших літературних та фольклорних пам’ятках: „Повісті минулих літ”, „Слові о полку Ігоревім”, літописах тощо. Історіософські питання – проблема державності України, національна самобутність українського народу – знайшли своє відображення у творчій спадщині М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка.  У ХХ столітті історіософські теми порушували у своїх поетичних творах М.Зеров, Є.Маланюк, О.Ольжич, П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, Г.Чупринка, у прозових – В.Бирчак, К.Гриневичева, Ю.Опільський,  З.Тулуб та ін. Проте в науковому обігу праці історіософської тематики почали з’являтися лише останнім часом. Велике значення мають студії Яра Славутича „Історіософія в українській поезії” та „Історіософія Євгена Маланюка”. Також важливою для розвитку історіософської думки стала поява дисертацій М.Крупача „Українська історіософська поезія міжвоєнного періоду” (1996) та Т.Литвиненко „Історіософічна концепція пенталогії Б.Лепкого „Мазепа” та її художня реалізація”. Таким чином, спостерігається тенденція говорити про художню історіософію в межах історичної творчості. Полем вираження історіософських поглядів автора в таких творах є інтерпретація ним історичних подій, історичних діячів тощо. Історіософська позиція автора історичного твору – це „призма”, крізь яку заломлюється дійсність і постає перед дослідником у порівнянні „того, що було,” та „того, що написане”. У цьому дисертаційному дослідженні робиться припущення, що історіософську позицію автора можна дослідити й на матеріалі неісторичних творів. Для того, щоб довести цю думку, необхідно, по-перше, визначити, що буде полем вираження історіософських поглядів, а по-друге, уточнити, який твір дозволяє виразити ці погляди найкращим чином.

Обов’язковим атрибутом художньої реальності виступають часопросторові координати. Світ художнього твору існує в часі та просторі. Література особливим чином засвоює час та простір, об’єднуючи їх у складну структуру.

У зв’язку з використанням поняття „хронотоп” закономірною постає потреба звернення до розвідок, теоретичні засади яких стали підґрунтям  до розроблення методики хронотопічного аналізу. Це насамперед праці М.Бахтіна, Н.Копистянської,  Д.Лихачова, Ю.Лотмана,  В.Топорова, Ф.Федорова.

Історіософія вивчає загальні закони розвитку суспільства, світу. Оскільки автор будує світ своїх художніх творів відповідно до своїх уявлень про ці закони, то з’являється можливість вичленити їх, простежити загальні закономірності розвитку художнього світу й відповідно зробити висновок про історіософську концепцію письменника на матеріалі неісторичних творів.

Полем вираження цієї історіософської концепції буде хронотоп. Автор-творець власного світу будує художню реальність твору згідно зі своїми уявленнями про загальні закони розвитку суспільства, його цінності, витоки й призначення, відповідно до свого осмислення основних історіософських концептів, таких як „народ”, „держава”, „влада” тощо. Уявний світ твору реалізується в просторі, що існує в часі. Проте час і простір, а точніше часопростір (хронотоп), у своїй нерозривній єдності не лише конструюють художню реальність, але виступають носієм додаткового оцінного моменту – авторської суб’єктивності. Розглядаючи певні твори, можна виділити особливі хронотопічні структури та окремі елементи часопростору, що дозволяють скласти уявлення про ставлення автора до основних історіософських понять. Такі особливі структури та елементи пропонуємо називати історіософським часопростором. Отже, історіософський хронотоп  – це специфічна конструкція часопросторових координат або окремі, важливі для автора, текстуально підкреслені, наповнені символічним змістом елементи часопросторової структури твору, що слугують для вираження концептуальних думок автора щодо законів історичного розвитку.

У другому розділі „Постать Микити Чернявського в українській літературі” показані життя та творча діяльність письменника. Матеріали з його особистого архіву допомогли дізнатися про його родину більш детально, ніж раніше це подавалося в офіційній біографії. Знайомство з життєписом Микити Чернявського дало можливість з’ясувати умови та чинники, під впливом яких формувався світогляд автора. Спроба оцінки творчого доробку письменника з позицій, вільних від ідеологічного упередження, доводить його актуальність і цікавість для сучасного читача. Також зроблено висновок, що творчість Микити Чернявського являє собою надзвичайно придатний матеріал для дослідження історіософського часопростору. По-перше, вона представлена як поетичним, так і прозовим доробком. По-друге, тетралогія – основний твір письменника – зображує достатньо замкнений простір, що розвивається й змінюється впродовж трьох поколінь і в переломний час (війна й повоєнні роки).

Третій розділ „Відображення історіософських поглядів автора в часопросторових структурах поетичного доробку”. Хронотопічний аналіз літературного твору, зокрема поетичного, передбачає пошук таких синтетичних понять, за допомогою яких можна описати поетичну реальність як особливий тип реальності. Література, відображуючи дійсність, у той самий час перестворює її, по-перше, формуючи нову, літературно-художню реальність з власним часом, населену власними героями, по-друге, упорядковуючи світ, організовуючи хаос. З цього випливає, що літературний твір як особлива квазіонтологічна реальність має специфічні часопросторові координати. Час та простір знаходяться в неподільному зв’язку, причому ця єдність не є абстракцією, а в тексті заповнена конкретним образом-змістом. Побудова автором художнього хронотопу відбувається під впливом загальних концепцій організації часу та простору. При хронотопічному аналізі твору виділяються такі аспекти хронотопу художнього тексту: психологічний, фізичний, історичний та міфологічний. Особливий інтерес для дослідження становить психологічний аспект як такий, у якому найповніше втілюється оцінна, суб’єктивна складова художнього хронотопу. Психологічний аспект відображає особливості особистісного складу автора. У сприйнятті людини час може уповільнюватися та прискорюватися, розтягуватися та ущільнюватися; відчуття часу може втрачатися, події – повторюватися у свідомості; ніколи не бачені образи можуть сприйматися як реальні, а знайомі, навпаки, не пізнаватися. Усі ці прийоми можемо простежити, аналізуючи поетичний доробок Микити Чернявського за допомогою часопросторових категорій.

У поезії Микити Чернявського можна виділити три тематичні напрямки: війна, її вплив на життя людини, її наслідки; любов та вірність; призначення митця, його життя та безсмертя. Вірші воєнної тематики складають значну частину доробку автора. Перша збірка молодого поета „Зерна щастя” побачила світ у 1948 році – усього через кілька років після завершення воєнних дій на території України. Невелика за обсягом, вона в підкреслено світлих тонах змальовувала мирне життя, чесну працю та просте щастя трудящих, за що й отримала загалом прихильну оцінку тогочасної критики. Уже в першій незрілій збірці відчувається домінанта історіософської позиції М.Чернявського: війна не є випробуванням героїзму, мужності й чесності; вона є чимось принципово чужим, несумісним з нормальним життям людини.

Наступні збірки поета характеризувалися зростанням його майстерності. Він поступово відмовлявся від повторення типових образів, шукав оригінальні шляхи вираження думок. Збірка „Вітер з поля” є тією, з якої автор починає справжній відлік свого творчого шляху. У ній з’явилися оригінальність, цікаві образи. Вправність М.Чернявського як поета стала адекватною його потребі висловити свої ідеї. Основні мотиви-носії світоглядних позицій митця нарешті отримали гідну художню форму й  чітко окреслилися. Саме в збірці „Вітер з поля” письменник  уперше розробляє ідею про те, що сліди війни залишаються надовго й відлунюють у мирний час. У вірші „Смерть Василька” причиною загибелі стає осколок у грудях, та в контексті звучання всього твору образ осколка набуває символічного значення – війна може вбивати й по її завершенні.

У наступних збірках письменник продовжує розробляти намічені ідеї. Так, на його думку, війна руйнує не лише зовнішній світ, головне – це руйнація внутрішнього світу людини, її духовності („Щоб небо не падало”). У власному  трактуванні „Слова о полку Ігоревім” („Боян”) автор показує не історію героїчного походу, а трагедію його безіменних учасників, чиї життя було покладено на полі бою. Свідомість ліричного героя об’єднує минуле й теперішнє: крізь нашарування часу проникає голос Ярославни. Автор зазначає, що людям важко робити висновки з минулого досвіду. Замкнута в коло внутрішня організація вірша наштовхує читачів на невтішний висновок: знову й знову люди будуть послані на смерть для задоволення державних амбіцій. Єдиною противагою цієї безнадійної перспективи можна вважати Боянову пересторогу. У поезії мається на увазі, що Боян – автор „Слова о полку Ігоревім”, хоча це суперечить літературознавчим розвідкам, проте в цій умисній помилці автора міститься свій сенс. Боян виступає як загальний образ митця, який, зберігаючи в слові, у мистецтві, у красному письменстві історію свого народу, трагедію „маленьких людей”, яких обходить увагою офіційна хроніка, сподівається пробудити відразу до війни як засобу вирішення конфлікту, повернути відчуття вищої цінності людського життя.

Часопросторові координати поезії воєнної тематики допомагають увиразнити важливі для поета протиставлення війни і любові як хаосу і порядку та війни і миру як статичності та поступу. Творчою знахідкою поета є хронотоп „голуба далечінь” (та його модифікації „синя безвість”, „голуба даль”, „синя далина”), що втілює ідеальне уявлення про людське майбутнє як гармонійний технічний та духовний розвиток.

Поняття гармонії є одним з основних історіософських понять в авторській системі цінностей. Воно фактично дорівнює миру, у той час, як війна – це дисгармонія, і будь-які дисгармонійні прояви є такими ж болючими, як і війна. Зазначимо, що в уявленні митця непорушна гармонія не означає відсутності змін та технічного прогресу. Будь-які зміни мають відбуватися поступово, без руйнування існуючого ладу та слугувати лише вдосконаленню суспільства. Гармонійний розвиток духовної та матеріальної сторін суспільства – так уявляє автор ідеальне майбутнє людства.

Мотив любові розкривається в поезії Микити Чернявського в кількох аспектах. Любов – це сила, що переборює, долає й певним чином організовує стихію, хаос, – твердження ілюструється циклічною організацією часопросторових координат. Другим аспектом є протиставлення любові як життя та війни як смерті, що втілюється в побудові часопросторових координат у вигляді спіралі. По-третє, любов убирає в себе досвід усіх попередніх поколінь і водночас відчувається вперше кожним серцем як одкровення, що супроводжується прийомом поєднання безкінечно великих та безкінечно малих відрізків часу в одній площині. Любов та мрія є необхідними складниками гармонійного розвитку людини. Їх поет вважає рушійними силами поступу людини й запорукою щасливого мирного майбутнього. Часопросторовий аспект цієї ідеї відображується в прийомі розкриття поетичного хронотопу в перспективу. Мотив розлуки, руйнування любові, зради почуттів знаходить свою власну реалізацію: часопросторова структура поезій цієї тематики найчастіше будується на протиставленні безкінечного або цілісного простору та часткового, фрагментарного.

Значне місце також посідає тема призначення людини й митця, вибору життєвого й творчого шляху, а також тема соборності України. Оригінального тлумачення в контексті питання життєвого вибору та поетичного кредо набуває хронотоп дороги в такому варіанті, як „бездоріжжя”. Його символічний зміст: необхідність кожному митцеві прокладати свою стежку в мистецтві, відмовляючись від стереотипів та епігонства. Вічно нове сприйняття дійсності, переживання кожної події немовби вперше – ось невід’ємна риса поета, яка дозволяє йому творити.

Особливим значенням наповнюється протиставлення „зима” – „весна”. Зіставляючи часопросторові виміри цих понять, автор наповнює образ весни символічним змістом, що втілює сумління, надію, щирість. Його протилежність „зима” – символ байдужості.

Принциповим питанням для Микити Чернявського є питання про духовну єдність України. Він розв’язує його шляхом  уведення в образну систему своєї поезії образів пісні-душі та ватри. Милуючись рідним краєм, письменник не протиставляє його всій країні, не підкреслює “осібності” Слобожанщини та існування специфічної „культури Донбасу”. 

Виразною грою з часом та простором позначені вірші, у яких М.Чернявський звертається до своїх літературних учителів: Тараса Шевченка, Лесі Українки, Володимира Сосюри. Підкреслена уповільненість часу акцентує увагу читача на важливих елементах поезії, довільне обмеження та розкриття простору дозволяє унаочнити духовну близькість розведених у часі героїв.

У часопросторовій структурі віршів, де розробляються питання сенсу життя, смерті й безсмертя, наявне протиставлення хаотичного та впорядкованого, замкненого та розімкненого хронотопів. Так автор утверджує вічність людської праці, цінність її плодів, що є безсмертям людини.

Четвертий розділ „Хронотоп прозових творів: історіософська та національна картина світу” присвячений дослідженню історіософського хронотопу в тетралогії „Людям важче” та повісті „Материне серце”. До прозової творчості Микита Чернявський прийшов у доволі зрілому віці, коли вже виріс та сформувався як поет. Перші прозові спроби письменника („Червоні світанки”, „Ти зі мною”) були недосконалі з художнього боку, проте вже виявили характерні риси індивідуального стилю М.Чернявського: панування поетики настрою, нюансів почуттів. Зовнішні події переважно є тлом для зображення внутрішнього становлення героїв. Зовнішній конфлікт, напружена дієвість оповіді стають оправою для внутрішніх духовних зіткнень. Провідними є не обставини, події та вчинки героїв, а причини цих вчинків, їхнє висвітлення й осмислення. Сповнені актуальним на той час ідейним змістом, ці твори проклали дорогу у світ наступним романам М.Чернявського. Письменник отримав досвід, зробив перші помилки й висновки з них. Його романи „Людям важче”, „Сонце в полинах”, „Тиждень Івана Лободи” та повість „Материне серце” привертають увагу усвідомленою побудовою часопросторової структури  відповідно до художньої мети автора.

Дія творів „Людям важче” та „Материне серце” відбувається під час Великої Вітчизняної війни, і в хронотопі цих творів виявляється певна подібність, оскільки автор використовує однакові прийоми. Часопростір чітко поділяється на дві протиставлені системи: просторові координати мирного (довоєнного та повоєнного відповідно) та воєнного часу. Зображення часопросторового виміру найповніше реалізується через описи природи та окремих елементів традиційного селянського життя. Якщо в мирний період усі складові системи “людина – природа” знаходяться в підкресленій гармонії, то під час зображення перебігу подій воєнного часу людина й навколишнє середовище виразно протиставляються. Це протиставлення здійснюється кількома шляхами: через зображення реакції довкілля, протилежної очікуваній; через функціонування звичних елементів у незвичній, ворожій ситуації; перенесення емоційності людини на природу; виключення людини з симбіотичного співіснування з іншими природними елементами. Усі ці риси в сукупності дають підстави говорити про функціонування хронотопу воєнних подій як антипростору. У композиції творів наявні дві точки перетину простору та антипростору: початок воєнних дій, який характеризується різкою втратою гармонії, та припинення їх, що відзначається новим об’єднанням людини й природи на новому, складнішому рівні. Цьому рівню притаманні непевність, подвійність, поєднання радісного й сумного. У такий спосіб простежується думка про неможливість завершення воєнних дій безслідно. Часопросторовий вимір творів воєнної тематики стає полем реалізації історіософського задуму автора. Опис часопростору епізодів, що зображують довоєнні або повоєнні події, носить виразно ідеалізований характер. Проте звернення до інших творів М.Чернявського, особливо до чорнових варіантів, показує, що подібна ідеалізація не властива іншим текстам. Романи „Сонце в полинах” та „Тиждень Івана Лободи” містять згадки про повоєнний голод, практику централізованого розподілу врожаю, брак техніки та робочих рук, матеріальні проблеми та побутову невлаштованість колгоспників. Таким чином, очевидне створення автором міфу про ідеальне мирне життя, наближеного до легенди про Золотий Вік. Також міфічний мирний світ виявляє надзвичайну подібність до раю, який у народних віруваннях часто уявлявся як місце, де можна щасливо працювати та насолоджуватися плодами своєї праці.

Хронотопічна структура романів „Людям важче” та „Сонце в полинах” підкреслює їх сюжетну єдність, а також втілює одну з основних думок автора: наслідки війни відчуваються через багато років по ній і визначають долі людей, які так чи інакше взяли участь у воєнних діях чи навіть перебували в тилу. Визначальними для обох романів є хронотопи дороги та порогу. Перший характеризує життя героя та часто є символічним вираженням його переконань, життєвих принципів. Другий є хронотопом вибору, життєвого зламу, часто супроводжує сюжетний елемент, що ставить гостре питання без однозначної відповіді.

Третій роман („Тиждень Івана Лободи”) поєднує кращі творчі знахідки автора. Так, у ньому зустрічаємо оригінальну модифікацію хронотопу порога – могилу. Могила матері – і причина, і місце розв’язки конфлікту між братами, у результаті якого молодші залишають колишній спосіб життя. Могила знаменує перехід людини від життя до смерті, фіксує в просторі момент смерті. Таким чином, могила є своєрідною модифікацією хронотопу порога з особливим філософським наповненням. Це поріг, здатний змінити все життя, це злам найвищої напруги, межа перевірки моральних якостей. Це хронотоп гранично загостреного вибору, морального визначення, від якого повністю залежатиме подальше життя.

У романах „Сонце в полинах” та „Тиждень Івана Лободи” елементи антипростору знаходять своє вдале відображення: у мирний час до воєнних дій прирівнюється недбале ставлення до природи, її багатств, руйнування екологічного балансу.

Тетралогія „Людям важче” виявляє багато специфічних елементів, що дають право говорити про відображення в ній традиційного українського світогляду. М.Крупач, характеризуючи тип української ментальності, визначає її як „ідеалістичну”.  Згідно з його робочою гіпотезою, носії ідеалістичного світосприймання визнають і захищають родоначальні (патріархальні) погляди на хід історичних процесів, що за своєю суттю є консервативними, а створювачі матеріалістичних поглядів щодо розвитку історичних процесів пропагують і насаджують імперські (владні) принципи співжиття суспільних об’єднань та цілих народів, які ототожнюють з прогресом. Ця світоглядна риса близька одному з центральних принципів М.Чернявського, що яскраво простежується в поетичній творчості: прогрес можливий лише за умови гармонійного доповнення вже існуючого ладу, проте не шляхом руйнування життєвих основ.  У романі „Тиждень Івана Лободи” ця думка отримує оригінальне хронотопічне втілення: протиставляються топоси „Піщане” та „Світлоград”. Просторовий вимір „Піщане” сповнений деталями, прив’язаними до минулого. Це виражається різними способами: згадками про події минулого, актуалізацією значень „старий, уживаний, звичайний” щодо певних елементів простору тощо. Часто подібні деталі використовуються приховано, у контексті опису позитивних змін, загального оновлення та повоєнного розвитку. Так, в описі околиць Світлограда зображення суцільних будівельних майданів перенасичені технічними термінами, картини незавершених споруд межують з руйнуванням. Усе це невигідно контрастує з типовим сільським краєвидом. Проте основну проблему треба вбачати не в запереченні прогресу або технічного розвитку, не в існуванні міста як паразитичної форми життя – автор далекий від таких однозначних оцінок. Основною проблемою є порушення природного розвитку через поспішність, невчасність або необов’язковість суттєвих технічних змін. Нові форми життя є розумним удосконаленням старих, і нове стає кращим тоді, коли воно гармонійно поєднується з уже існуючим. Моделлю такого нормального розвитку є мрія одного з головних персонажів тетралогії Івана Лободи – село з водогоном. Це яскравий приклад оновлення без руйнування: водогін зробив би життя селян легшим і зручнішим, без знищення криниць, колодязів, без порушення звичного способу життя. Штучне перетворення села на місто тягне за собою руйнування звичаїв, втрату моральної основи, ілюзію волі без відповідальності й обмежень.

Протиставлення основних топосів „Піщане” та „Світлоград”, порівняння типових  „сільських” та „міських” моралі, звичаїв, стосунків показує, що для автора особливо важливим є збереження кращих здобутків минулого, і єдиним прийнятним способом розвитку є гармонійне злиття старого й нового.

У взаєминах між героями, особливо в конфліктах їх особистого життя, відбивається кордоцентрична спрямованість української моралі. Конфлікт між розумом та серцем можна розв’язати лише через досягнення внутрішньої згоди, часто шляхом жертовних вчинків, продиктованих не раціональними міркуваннями, а ірраціональним відчуттям.

Одним з центральних структурних елементів часопростору романів є земля, в образі якої можна простежити риси архетипу „Магна Матер”, що, за висновками багатьох дослідників, є одним з визначальних для формування українського менталітету. Ставлення до землі також є важливою характеристикою персонажів, мірилом їх моралі, духовного світу.