ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА ХХ СТОРІЧЧЯ: КЛЮЧОВІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРІОДИЗАЦІЯ

Краткое содержание

Мета реферованої дисертації – дослідити історію українського пере­кладознавства ХХ ст. як цілісний процес, встановити критерії та провести періодизацію українського перекладознавства ХХ ст., визначити особливості тема­тики досліджень у різні періоди та висвітлити роль окремих перекладознавців.

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено об’єкт і пред­мет дослідження, окреслено мету, завдання і методику дослідження, висвітлено нау­­кову новизну роботи, теоретичне і практичне значення отриманих результатів та форми їхньої апробації, сформульовано основні твердження, що винесено на захист.

Перший розділ „Українське перекладознавство на початку ХХ сто­­річчя” розкриває методику історіографічного вивчення українського перекладо­знавства, його зв’язок із різними філологічними дисциплінами та стан української перекладознавчої думки у перші десятиріччя ХХ ст.

У першому підрозділі проаналізовано засади вивчення історії україн­ського перекладознавства. Доцільно обмежитися вивчен­ням перекладознавчих досліджень із теорії, історії, критики та дидактики перекладу, які проводили українські вчені в Україні та поза її межами як представники єдиної української наукової традиції. До українських учених також належать дослідники інших національностей, які працювали в рамках тієї ж наукової традиції.

Основоположним для українського перекладознавства став доробок І. Я. Франка, тому можна вважати, що сучасне українське перекладознавство бере початок від його перших перекладознавчих публікацій 1880-х рр. Питання періодизації – одне із визначальних у перекладознавчій історіографії. Зважаючи на літера­тур­ні, літературознавчі, мовознавчі, політичні, суспільні, економічні обставини (їх не можна укласти в одну ієрархію, а треба розглядати як рівноварті чинники), можна виокремити чотири періоди розвитку перекладознавства в Україні:

1. Критико-теоретичний період (від початку ХХ ст. до Першої світової війни) – це час активних пошуків основ теорії перекладу, формування терміно­системи та перекладознавчого аналізу в межах літературознавства.

2. Становлення перекладознавства як наукової та навчальної дисципліни в Україні (кінець 1910-х – початок 1940-х рр.) – систематизація та теоретичне опрацювання фактів в умовах існування державних наукових установ та вищих навчальних закладів.

3. Становлення українського перекладознавства у всесоюзному контексті (від кінця 1940‑х рр. до початку 1970-х рр.) – у рамках радянської школи перекладо­знавства, обговорення буквалізму та розроблення загальних методо­ло­гічних основ теорії перекладу й перекладознавчого аналізу.

4. Перетворення перекладознавства на міждис­циплінарну галузь знань (від середини 1970-х рр. дотепер) – розширення методик перекладознавчого аналізу та впровадження нових тем для дослі­дження; використання досяг­нень психолінг­вісти­ки, соціолінгвістики, етнолінгвістики, культурології тощо.

У другому підрозділі зроблено загальний огляд перекладознавчого доробку І. Я. Франка, який так використав досягнення європейської філологічної школи, що деякі його ідеї вражають оригінальністю та стимулюють до подальших пошуків. Він творчо запозичив здобутки літературознавства та розвинув їх для теорії пере­кладу, зокрема визначив жанр рецензії як головну форму наукового викладу, інтерпретаційно-стилістичний аналіз – як основу для зіставлення оригі­налу та пере­кладу й оцінки останнього, а також виділив складники поняття „вірність перекладу”.

І. Я. Франко уперше послуговується інтерпретаційно-стилістичним методом, проектованим на перекладознавчий аналіз, цілісно розглядаючи відтворення семантичних і стилістичних деталей художнього твору відповідно до системи оригіналу та авторового задуму. Паралельно дослідник розглядав зі стилістичного боку мовне вираження авторської настанови, доповнюючи цим розуміння цілісної естетичної суті художнього твору. Для літературознавства початку ХХ ст. такий текстуальний аналіз на тлі загальнопоширеної критики став суттєвим кроком уперед, зокрема тому, що дослідник почав використовувати метод кількісних підрахунків для перекладознавчого аналізу. І. Я. Франко обґрунтував вимоги до відтворення поетики Т. Г. Шевченка засобами цільової мови, що є важливою віхою в історії перекладо­знавчої Шевченкіани.

Найголовніші ідеї І. Я. Франка представляють перекладознавчі пошуки початку ХХ ст. загалом: критики намагалися перевести первинні критерії оцінки перекладів – вірність та чистоту мови – із простих у більш ускладнені поняття. Саме тому для опису поняття „вірність” застосовували віршознавчі категорії (рима, розмір, еквілінеарність).

У третьому підрозділі досліджено вагомість критики перекладу для розвитку теорії пере­кладу. Рецензенти початку ХХ ст., які розглядали переклади, зробили чимало для встановлення загальних закономірностей теорії перекладу. Тому доцільно вважати рецензії із суттєвими теоретичними твердженнями „розширеними перекладознавчими рецензіями”. Вони значили чимало для укра­їнського перекладо­знавства, оскільки в час його становлення заміняли пере­кладо­знавчі статті, піднімали питання перекладо­знавчого аналізу й містили важливі загальнотеоретичні спостереження-зауваження. Зокрема Микола Євшан та І. М. Ли­­­занівський дослідили сутність відмінностей між першотвором та пере­кладом, А. В. Ніковський схематично зобразив історію новітнього україн­ського письмен­ства та пояснив засадниче значення перекладу в ній.

Чистота та літературність української мови – важлива проблема усіх перекладо­знавчих рецензій того часу, оскільки в них ішлося про лексичні та граматичні помилки, які часто засвідчували російський чи польський вплив на усне мовлення української інтелігенції. Мова та переклади стали важливими чинниками творення української нації: вони мали і виховний, педагогічний (переклади дитячих книжок), і політичний характер (обставини видання Євангелія українською мовою).

Другий розділ „Становлення перекладознавства як науки в Україні” присвячено формуванню теорії й історії перекладу як самостійних науково-пошукових дисциплі­н в період між двома світовими війнами. Цьому сприяли обговорення термінів та принципів перекладознавчого аналізу, публікації моно­графій, які розглядали питання перекладу, та запровадження навчальних курсів з теорії й практики перекладу.

 У першому підрозділі проаналізовано розвиток української перекладо­знавчої думки в Наддні­прянській Україні. Ідея побудови цілком нового суспіль­ства була характерна як для доби Виз­вольних змагань, так і для 1920-х рр. Те, як вона впливала на перекладо­знавчу думку, пов’язує перекла­дацькі інтереси цих двох періодів щодо з’ясування значення перекладу та перекладної літе­ра­тури насам­перед із позицій ідеології, а також розуміння того, як переклад може форму­вати якісно нове мислення. Зокрема, погляди С. В. Петлюри на тематику пере­клад­ної соціалістич­ної літе­ра­тури перекликаються із питанням вибору творів для перекладу, про що згодом писав В. М. Дер­жавин, а на практиці обстоював М. К. Зеров.

Високий рівень розвитку українського перекладознавства засвідчує велика кількість ґрунтовних праць із питань перекладу, зокрема глибше розглядали проблему співвідношення форми і змісту: дослідники – передусім М. К. Зеров і Г. Й. Май­фет – намагалися виділити складники літературного твору, беручи за основу поняття системності в літературному творі. Про інтерпре­тацію, яка умо­тивовує деяку маніпуляцію з текстами, згадує Г. М. Іваниця. Зго­дом ці проблеми дістали теоретичне обґрунтування у концепції перекладу Івана Ку­ли­ка, зокрема стосовно питання цільового читача. Суть перекладу обговорювали учасники дискусії 1927‑1930 рр. – В. М. Державин, О. М. Фінкель, Г. Й. Майфет та ін. Філо­­­соф­ське осмислення об’єкта перекла­до­знавства запропонував С. С. Дложевський.

Численні рецензії на переклади сприяли також удосконаленню пере­кла­дознавчого аналізу. Цікаві схеми такого аналізу подали Д. П. Рудик, Ю. Савчен­ко, М. К. Зеров. Діяльність В. М. Державина вплинула на вироблення перекладознавчої рецензії як самостійного наукового жанру. Сприй­няття перекладу як націєтвор­чого чинника (зокрема у статтях І. Я. Фран­ка й М. І. Сагарди) провістило створення нової галузі перекладознавчих студій – історії перекладу. У своїх перекладо­знав­чих розвідках М. К. Зеров, П. І. Тиховський, Л. Арасимович систематизували істо­ричний фактаж та намага­лися виділити періоди в історії українського перекладу.

У другому підрозділі з’ясовано особливості перекладознавчої концепції М. К. Зерова, її вплив на розвиток перекладознавства в Україні. Дослідник обґрун­тував потребу вивчати приза­буте власне письменство, греко-римське та новоєвро­пейське письменство, що призвело до усвідомлення літературного процесу як єдності оригінального та перекладного, а також впливу культурного розвитку України на українську мову. Науковець створив власне бачення україн­ського літературного процесу ХІХ ст. крізь призму розвитку українського поетич­ного стилю, який умовно розділив на три періоди: 1) доба травестій; 2) переспівів (перекладів-травестій); 3) власне перекладів.

Великий внесок М. К. Зерова і до методики вивчення особистості пере­кла­дача. Його концепція передбачала аналіз перекладацької особистості у трьох аспектах: 1) загальна літературна ситуація, обставини формування особистості перекладача, особистість перекладача на літературній ниві; 2) завдання перекла­дача, вибір поезій для перекладу; 3) техніка перекладу (ритміка, евфоніка, лексичний добір) та вплив на мову.

М. К. Зеров не поділяє погляду щодо повної точності віршованого пере­кладу. Погоджу­ю­чись із І. Ф. Аннен­ським, що переклад почи­нається із з’ясування „цілісності” поетич­ного твору, дослідник говорить про суб’єктивне тлумачення першотвору з погляду стилістики. Вважаючи, що розу­міння тексту (а також розу­міння історико-літературної ґенези твору та автора) є основною переду­мовою пере­кла­дання, М. К. Зеров зосереджує увагу на п’яти вимогах до перекладу: 1) лексичний добір; 2) найповніша увага до тропів та фігур; 3) метричні особли­вості; 4) евфонія першотвору; 5) краса рідної мови. Мовний аспект завжди перебував під пильною увагою Зерова-перекладача і Зерова-теоретика. Аналізуючи історію українського перекладу, він доходить висновку, що переклад для мови є стимулом до мобілі­зації всіх лексичних і синтаксичних засобів, а отже, перед перекладачами ХІХ ст. стояло дві небезпеки – змішування „високого” і „середнього” стилів та відрив від живої народної основи, штучний синтаксис і невдалі новотвори.

 У третьому підрозділі проаналізовано перекладознавчу концепцію О. М. Фін­келя, яка ґрунтується на твердженні, що мистецтво перекладу полягає не тільки в тому, щоб відтворити своєю мовою стилістичні особливості оригіналу, а щоб відтворити їх відповідно до напе­ред зада­ної тематики. Позиції, із яких О. М. Фінкель вивчав питання перекладу, можна сформулювати так: 1) проблема перекладу – це стилістична проблема, яку можна визначити як завдання знайти адекватні стилістичні засоби, оскільки передача значень слів, речень та змісту цілого твору жодних труднощів не становить (бо це явища позамовні); 2) можуть існувати різні переклади; 3) переклад передбачає розв’язання проблем між двома полюсами – змістом та формою; стилістичне переосмислення спричиняє також переосмислення змісту; 4) визначальні засади пере­кладу такі: що перекладати, для кого перекладати, і для чого перекла­дати; 5) точність – історична: що було точним в одну епоху, може бути неточним в іншу.

Міцне підґрунтя розвитку українського перекладознавства заклав перший в Україні та в усьому Радянському Союзі систематичний підручник із питань перекладу О. М. Фінкеля „Теорія й практика перекладу” (1929). Як підсумок найваж­ли­віших європейських та українських досліджень, у монографії розглянуто всі головні жанри перекладу із залученням відпо­від­ного філологічного кате­го­рій­ного апарату. У 1930-х рр. – попри започаткування нових наукових періо­дич­них видань – теорія перекладу пережила значний спад на східноукраїнських теренах унаслідок репресій.

Мета четвертого підрозділу – дослідити внесок у розвиток українського пере­кладознавства західноукраїнських вчених, зокрема Є. Ф. Маланюка, Л. Ю. Лу­ціва, Б. С. Леп­кого, М. І. Рудницького та ін. У цій царині теж працювали емі­гран­ти, які покинули Східну Україну після Визвольних зма­гань, – І. І. Огі­єнко, В. К. Королів-Старий, П. І. Зайцев, О. Ф. Бурґгардт. У дисертації обґрунтовано, що ці дослі­дження становлять повно­правну частину всеукраїнського перекладо­знавства. Серед головних тем – історія перекладу, переклад Біблії, віршовий переклад, ідеологічні передумови перекладу тощо. Тематика не була такою багатогранною, як у Радянській Україні до 1932 р., що зумовлено насамперед відсутністю науково-освітньої системи державного рівня та належної видавничої бази. Позитивно, що у Західній Україні для цього періоду, який протривав до 1939 р., характерне ґрунтовне дослідження перекладів Біблії та античної літератури українською мовою. Після Другої світової війни науковцям об’єд­наної України довелося виробляти нові принципи перекладознавчих пошуків.

У третьому розділі „Українське перекладознавство середини ХХ сто­річчя” здійснено аналіз перекладознавчих публікацій від кінця 1940-х до початку 1970-х рр. Перший підрозділ висвітлює внесок М. Т. Рильського до розвитку української перекладознавчої думки, наукова діяль­ність якого стала містком між теоретич­ною спадщиною українських дослід­ників 1920-х рр. та теорією поетичного пере­кла­ду й історією художнього перекладу 1950-х рр. Не згадуючи імені М. К. Зерова, учений використовував та розвивав його ідеї про історію укра­їн­сько­го художнього перекладу ХІХ ст. як історію вироблення високого стилю в україн­сь­кій поетиці. М. Т. Рильський розвинув теорію перекладу, долучивши чимало нових питань, зокрема щодо перекладу із близькоспоріднених мов, граматичних та лексичних проблем перекладу тощо.

У другому підрозділі виявлено головні риси розвитку українського перекладознавства цього періоду. Сталінські репресії, воєнні умови та повоєнні ідеологічні чистки спричинили те, що українське перекладознавство втратило провідних науковців та змогу використовувати здо­бут­­ки попередніх епох. Тому перше повоєнне п’ятиріччя можемо назвати „критичним” з огляду на те, що в той час з’явилося лише дві теоретичні статті Є. І. Старинкевич, декілька статей з історії укра­їнського художнього перекладу і рецензії, які становили більшість публікацій. Від середини 1950-х рр., а саме від почат­ку хрущовської відлиги, активізуються перекладознавчі дослідження, розши­рюється тематика: історики перекладу могли досліджувати не тільки українсько-російські та українсько-слов’янські літературні взаємини, а й вивчати західноєвропейських класиків.

Від практики перекладу до її теорії звернулися О. Л. Кундзіч та С. П. Ков­­га­нюк, які ґрунтовно досліджували своєрідності прозового перекладу. Внаслідок офіційної політики наближення української мови до російської, що позначилася на внесенні самовільних редакторських виправлень у тексти перекладів, а також у результаті загальної русифікації, українські переклади наповнювалися лексич­ними та синтаксичними кальками з російської мови. Завдяки абсолютному буквалізму створилася особлива перекла­дацька мова, проти якої на високому теоретичному рівні виступали українські філологи.

Упродовж 1950-60-х рр. спостерігаємо зародження мовознавчого підходу до вивчення перекладу, чому сприяли періодичні видання „Мовознавство”, „Лексико­графічний бюлетень”, наукові збірники. Як самостійна наукова система цей напрям сформувався пізніше.

Саме від цього часу можемо говорити про радянську теорію перекладу як сут­нісне поняття, а не таке поняття, що окреслюється лише часовими та просторо­вими ознаками. Формуван­ню спіль­ної школи радянського перекладознавства сприяли численні наради та з’їзди; бага­то уваги літе­ратурним справам у союзних республіках присвячував журнал „Дружба народов”; великий вплив мали періо­­дич­ні збірники „Мастерство перевода” і „Тетради переводчика”, на сторінках яких висту­пали найавторитетніші дослідники Радян­ського Союзу. „Мастерство перевода” було найвагомішим виданням такого плану, його поши­реність та популярність досягли найвищих позначок, а тому розвідки українських науковців були відомі в усьому Радянському Союзі. Основою всесоюз­ної теорії перекладу стали дослідження К. І. Чуков­ського, І. О. Кашкіна, А. В. Фе­дорова, Г. Р. Гаче­чи­ладзе та інших, серед яких і студії українських учених  – М. Т. Рильського, О. Л. Кундзіча, Г. П. Кочура.

У 1960-х рр. спостерігається активізація досліджень з історії україн­ського художнього перекладу, чому сприяють літературні збірники, газети та журнали (найбільше журнал „Всесвіт”), а також велика бібліографічна робота. Значний внесок зробив Г. П. Кочур, який, продовжуючи традиції М. К. Зерова, створив декілька вичерпних нарисів з історії укра­їнської Шекспіріани, Дантеани тощо. З проблем історії перекладу почали захищати дисертації та видавати книги, що суттєво підвищило теоретичний рівень історії перекладу як дисципліни, а також поглибило розуміння роз­витку національного літературного процесу. Чима­ло сприяли цьому і бібліографії М. М. Греська, М. О. Мороза та М. О. Назаревського.

Найбільший внесок у розвиток теорії перекладу цього часу зробив В. В. Коптілов. Розгля­даючи не поодинокі історичні факти, а систематизуючи історію перекладів зі світових класиків, він зміг охопити і проблеми перекла­дацької множин­ності, і перекладацької інтерпретації, і видозміни текстового перевираження (стилізації). Праці В. В. Коптілова не можна вважати суто літера­ту­ро­­знавчими, оскільки лінгвістична проблематика (як наслідок української пере­кладо­знавчої традиції) теж наявна у його статтях. Без сумніву, лінгвістика, не роз­роблена належно для аналізу текстового рівня, ще не могла мати значного впливу на перекладознавство, але вже закладалися певні основи. Тому В. В. Коптілов запропонував проводити перекладо­знавчий аналіз на фоне­тичному, ритмічному, лексичному, морфологічному та синтаксичному рівнях.

У четвертому розділі „Українська школа перекладознавства останньої чверті ХХ сто­річчя” висвітлено розвиток українського перекладознавства від середини 1970-х рр. до 2000 р. Мета першого підрозділу – узагальнити внесок українських науковців у перекладознавство, проаналізувати розвиток перекладо­знавчого аналізу в Україні від середини 1970‑х рр. до кінця 1980-х рр. Головні здобут­ки перекладознавства цього часу такі: розширення та стабілізація терміно­системи, уточнення класифікації перекладознавчих дисциплін, вироблення методик перекла­до­­знавчого аналізу, закладення основ теорії жанрів перекладу, розвиток дидактики перекладу. Зміни, які відбулися в мовознавстві впродовж 1950-1960-х рр., настільки вплинули на якісний розвиток перекладознавства з середини 1970-х рр., що доречно говорити про новий етап перекладознавства. На таку зміну вплинули лінгвостилістика, контрастивістика, психолінгвістика, студії з комунікації, етнолінг­вістики, соціокультурології, які додали нові аспекти до вивчення перекладу. Це час становлення перекладознавства як міждисциплінар­ної галузі знань із залу­ченням результатів і методів соціології, психології, естетики, математики, а також найновіших методів з інших філологічних дисциплін (фразеології, лексико­логії, галузевого термінознавства, грама­тичної семантики тощо). Аналіз мовних особливостей перекладу виходи­в за межі суто лінгвістичної проблематики і містив вивчення мовних норм згідно з естетичними та історико-культурними обставинами. Лінгвістична термінологія стала визна­чальною для опису літературних жанрів, а тому зникла підстава для виділення двох теорій перекладу – мовознавчої та літературознавчої.

Остаточно закріплюється у цей час термін „перекладознавство”, який влучно відобра­жає міждисциплінарну суть науки про переклад із розлогим об’єктом дослі­джен­ня та численними мето­дами. Очевидно, такий широкий підхід позитивно позначився на кількісних аспектах вивчення перекладу, адже у нау­ко­вих вісни­ках та збірниках почало з’являтися більше власне перекладо­знавчих статей. Вершинним досягненням української школи перекладо­знавства став спеціа­лі­зований періодичний науковий збірник „Теорія і практика перекла­ду” Київ­ського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (головний редактор – О. І. Чередниченко), який об’єднав усіх перекладознавців України, а також залучив фахівців з інших республік Радянського Союзу та деяких інших країн.

У другому підрозділі зосереджено увагу на особливостях перекладо­знав­чих досліджень після здобуття Україною незалежності, коли в поступі теоретич­ного перекладознавства чільне місце посіли історія перекладу, зокрема питання про історико-культурологічне значення перекладу, проблеми біблійного й науково-технічно­го перекладу, а також новітні лінгво- та соціокультуро­ло­гічні студії пере­кладу. Визначальними для розуміння перекладознавчого розвитку є авто­реферати дисертацій. Розгляд перекладознавчих досліджень на зламі ХХ і ХХІ сторіч дає підстави ствер­джу­вати, що останній період триває і далі, тому встановлювати його кінцеву межу зарано.

ВИСНОВКИ

У дослідженні обґрунтовано критерії періодизації українського перекладознавства ХХ ст., здійснено періодизацію, проведено системний аналіз перекладознавчих публікацій в Україні впродовж ХХ ст., досліджено розвиток перекладознавчих дисциплін та узагальнено внесок українських науковців у розвиток перекладознавства.

Проведене дослідження дає змогу зробити такі висновки:

1. Історія українського перекладознавства вивчає різножанрові джерела, що стосуються теорії, історії, критики та дидактики перекладу в рамках єдиної української наукової традиції. Обґрунтовану в дисертації історіографічну модель побудовано на трьох основних критеріях джерельної бази (національність, тери­то­рія та мова), трьох критеріях історіографічного дослідження (наукове середо­вище, іманентність та відповід­ність), двох критеріях історичного опису (хронологічність та наукова спадковість), – однак, не абсолютизуючи жодного з них. Критерії періо­ди­зації зумовлено тематикою та методикою досліджень, співвідношенням зі світовим контекстом, суспільно-політичними умовами, літературною політикою держави та діяльністю знакових постатей у розвитку теорії й методики перекладу.

2. Формуванню українського перекладознавства сприяли не тільки вчені-українці, а й науковці інших національностей, які не представляють інших науко­вих традицій. Критерій наукової оригіналь­ності та спадковості – основний у таких досліджен­нях. Територіальний критерій досить умовний, адже науковці розріз­не­них етнічних українських земель брали участь у творенні єдиного українського пере­кладо­знавства. Заслуговують на увагу також важливі наукові еміграційні центри у Варшаві та Празі, які безпосередньо впливали на розвиток науки на західно­укра­їнських теренах у міжвоєнний час. Натомість дальші наукові центри – Західної Європи, Північної та Південної Америки – та діаспора, яка утворилася після Другої світової війни, не мали визначального впливу на українське перекладознавство.

3. Переклад, який останньої третини ХІХ ст. сягнув високого рівня розвит­ку (власне переклади замінили травестії та переспіви), зміг забезпечити матеріал для визначення критеріїв якості перекладу та усвідомлення, якою мірою вони відрізняються з історичного й типологічного поглядів. Ці питання є основою пере­кла­­дознавчої концепції І. Я. Франка, який обґрунтував націєтвор­че значення пере­кладу, започаткував перекладознавчий аналіз у контексті інтерпретаційно-стилістичної мето­дики, вивчав питання теорії та історії художнього пере­кладу. Саме тому перекладознавчу концепцію І. Я. Франка, яка формувалася впродовж 1880-1910-х рр., доцільно вважати основоположною для українського перекладознавства.

4. Перший період українського перекладознавства охоплює час наукової діяльності літера­турознавців від початку ХХ ст. до закінчення Першої світової війни, зокрема дослідження І. Я. Франка. Цей період вважаємо критико-теоретичним, оскільки критика формулювала перші теоретичні твердження, а головним науковим жанром того часу була рецензія. Розглядаючи та аналізуючи переклади, рецен­зенти зробили чимало для визначення загальних перекладацьких законо­мірностей. Термі­но­система та перекладо­знав­чий аналіз відображають рівень загального роз­витку літературознавства. Набувають актуальності такі питання, як чистота та літератур­ність української мови (грамотність перекладів), політична значущість перекладів (видання Євангелія українською мовою), педагогічний аспект перекладів (переклади дитячих книжок) тощо.

5. Другий період – становлен­ня перекладознавства як наукової та нав­чаль­ної дисципліни в Україні (після Першої світової війни до Другої світової війни) – вагомий для укра­їн­ського пере­кла­дознавства. Дослід­­ники роз­гля­да­ли, як український читач сприйме переклади – із часової перспек­тиви (Г. М. Іва­­ниця) чи просторової (Іван Кулик). Такі розв’язки модифікували вибір пере­кла­да­цької стратегії. Науковці також досліджували пере­клади в діахронному плані, намага­ючись визна­чити, які давні переклади можна рекомендувати сучасному читачеві. Саме історичні дос­лі­дження могли засвідчити місце пере­клад­ної літератури у цільовій культурі (М. К. Зе­ров, В. М. Дер­жавин), виявити розвиток мовних засобів під впливом пере­кладів (М. К. Зеров, А. В. Ні­ков­ський), з’ясувати особливості перекла­дів того ж автора в різні періоди (П. І. Тихов­ський, Л. Арасимо­вич). До становлення історії перекладу як окремої дисципліни най­більше при­чинився М. К. Зеров. Його курс історії української літератури ХІХ ст. охоплював перекладну літературу як рівно­цінну частину української літератури та формулював окремі критерії для оцінки перекладів у різні періоди літературного процесу. О. М. Фінкель розвинув лінгво­стилістичну концеп­цію перекладу, у межах якої виділено три види перекладу – прозовий нехудожній, прозовий худож­ній та віршовий. Це велике досягнення для українського перекладознавства, адже запро­по­но­вано напрями майбутніх досліджень щодо частко­вих теорій перекладу, вперше цілісно розглянуто науково-технічний переклад, сформу­льовано поняття перекладацької множинності та дослі­джено явище автоперекладу.

6. Завдяки відсутності ізоляції західноукраїнських науковців та науковій еміграції зі Східної України після Визвольних змагань, східно- та західно­українські дослідження відрізнялися не методологічно, а тематично. Перекла­до­знавчі студії Біблії активно розвивався на Східній Україні під час Визволь­них змагань – з’явилося декілька статей, головно історичних (М. І. Сагарди). Коли радянська влада припинила будь-які дослідження такого типу, їх і далі проводили в західноукраїнських наукових центрах. Поглибленню методоло­гічних основ біблійного перекладу сприяла перекла­дацька та наукова діяльність І. І. Огієнка. На сторін­ках західноукра­їнських часо­писів більше дискутували про переклади з античної літератури. Шевченкова тематика доповнює (або продов­жує) перекладо­знавче шевченко­знавство, основи якого заклали Іван Кулик та Г. Й. Майфет.

7. Третій період українського перекладознавства (після Другої світової війни до початку 1970-х рр.) – становлення українського перекладознавства у все­союз­ному контексті – частково повторює установчі процеси першої половини ХХ ст. Поси­лю­ється мовознавчий аспект у теорії перекладу (статті Є. І. Ста­рин­кевич 1946-1947 рр.). Історія перекладу спершу розвивалася в напрямку слов’янських мов та літератур, оскільки саме ця тематика охоплювала зв’язки української літератури з російською та літературами т. зв. країн народної демократії. І тільки під час хрущовської відлиги активізувалися вивчення зв’язків із західно­європей­ськими літературами. Г. П. Кочур представив у загальних рисах концепцію історії українського худож­нього перекладу, а його деякі статті, позначені науковою відвагою їхнього автора, могли б стати розділами окремого підручника. Г. П. Кочур та М. Т. Рильський продовжували традиції перекладознавчої школи М. К. Зерова. М. Т. Рильський акцентував на лексико-семантичному збагаченні цільової мови, використовуючи концепцію М. К. Зерова про розвиток високого стилю україн­ської літературної мови, а також суттєво доповнив віршову теорію перекладу студіями з граматич­них проблем перекладу.

8. Саме тоді сформувалося радянське перекладознавство як єдина наукова система. Провідне місце належало російській школі, принципи якої використову­ва­ла й українська школа, хоча тлумачила їх по-своєму. Зокрема в дискусії про буква­лізм О. Л. Кундзіч та С. П. Ковганюк звертали увагу на адекватну інтерпре­та­цію текстів та на правильність україн­ської мови, ведучи таким чином і теоре­тичну дискусію, і чинячи опір русифі­катор­ській політиці режиму. Тримаючи в полі зору естетику художнього твору і водночас його мовну структуру, українські дослідники завжди розглядали мово- та літературо­знавчі пошуки як рівноцінні для розвитку теорії перекладу. В. В. Коптілов систематизував та осмислив здобутки повоєнного україн­ського перекладознавства, обґрунтував основні поняття, терміни та поло­ження пере­кла­до­знавства, визначив його місце серед інших філологічних дис­циплін, удосконалив методику перекладознавчого аналізу. Його праці забез­пе­чили надійні підвалини для подальшого розвитку перекладознавства.

9. Перекладознавчі дослідження останньої чверті ХХ ст. виділено в окремий період – перетворення перекладознавства на міждисци­плінарну галузь знань. Розширення методик перекладознавчого аналізу сприяло удоско­наленню терміно­системи та аналітич­ного апарату перекладо­знавства. Розвиток інтерпретаційно-культурологічного підходу до перекладу передбачав поглиблення проблематики перекла­дацьких рішень та норм з погляду цільової літератури й куль­тури. Охоплено широкий спектр проблем міждисциплінарного характеру.

10. Дослі­джен­­ня з історії перекладу активізувалися від 1990-х р. Переклад почали розглядати як націєтвор­чий чинник, як чинник утвердження українства. Ідеї таких досліджень запозичували з лінгвокульту­рології та теорії полісистеми. Застосувати отримані результати можна, створюючи підручники з історії українського художнього перекладу, повної історії української літератури, історії української культури. Затвердження державного статусу української мови на території України сприяло становленню її як мови науки й техніки, а це стиму­лю­вало дослідження у галузі перекладу термінів, відтворення звучання іншомов­них власних назв українською мовою та українських – іноземними мовами, жанрових проблем науково-технічного перекладу. Така ситуація зумовила ще більшу потребу в підручниках із перекладу, де б українська мова була цільовою або вихідною.

11. Тематика перекладознавчих досліджень ХХ ст. надзвичайно багата. Переклад як складне суспільне та філологічне явище досліджували І. Я. Франко, М. К. Зеров, В. М. Держа­вин, О. М. Фінкель, Г. Й. Майфет. Саме їхні праці розпо­чали дискусію про жанри перекладу, яка і до сьогодні залишається в центрі теоре­тичних пошуків. Над усталенням жанрології перекладу пра­цювали В. В. Коп­тілов, М. О. Новикова, О. І. Чередниченко, О. В. Дзера. Різними були аксіо­ло­гічні критерії пере­кладу – вірність (П. О. Богацький, В. М. Гнатюк, А. Ю. Кримський, М. Т. Риль­­ський, Б. Ф. Якубський), точність (М. Т. Рильський), адекватність (Ю. О. Жлуктенко, Я. Г. Ко­валь, О. С. Медвідь, М. О. Новикова) і еквівалентність (Л. Б. Алефиренко, С. М. Желізна, Ю. О. Жлук­тенко, М. О. Новикова). Найбільше праць присвячено різним аспектам віршованого перекладу – історичному (М. К. Зе­ров, В. В. Коптілов, Г. П. Кочур, О. В. Дзера), просодичному (М. Т. Риль­ський, Борис Тен), інтерпре­таційному (М. О. Новикова) та ін. Питання прозового пере­кладу опрацьовували О. М. Фін­кель, О. Л. Кундзіч, С. П. Ковганюк, Л. А. Гає­вий та ін. Хоча науково-технічний переклад не часто був об’єктом дослідження, праці Е. Ф. Скороходька, В. І. Кара­бана, Т. Р. Кияка, Ф. А. Циткі­ної засвідчують його високий роз­виток. У другій половині ХХ ст. розвинулася мово­знавча тематика пере­­кладо­знавства. Загаль­ні оглядові роботи (Є. І. Ста­рин­кевич та М. Т. Риль­сько­­го) поглиблюються тематич­ними дослідженнями про переклад фразе­ологізмів та реалій (Р. П. Зо­рів­чак), просторіччя і жаргону (О. С. Медвідь, В. І. Гри­цютенко), інверсії (Н. М. Балаян) тощо. Лінгвостилістика відкрила нові шляхи для дослі­дження словесного образу (П. О. Бех, Л. Л. Букрє­єва, Г. М. Дима, Р. П. Зорів­чак, О. І. Чередниченко). Лінгво­культу­ро­ло­гічні особливості пере­кладу активно вив­чали в остан­ній чверті ХХ ст. М. О. Новикова, О. І. Черед­­ни­ченко, І. М. Шама. Дидактику перекладу теоре­тично осмислювали О. М. Фінкель, О. І. Черед­ни­ченко, Р. П. Зорівчак, чиї дослідження доповнюють практичні посіб­ники Ю. О. Жлук­тенка, В. І. Карабана, Я. Г. Коваля, І. В. Корунця, О. М. Панасьєва, О. Є. Семен­ця, О. І. Черед­ни­ченка.

12. Націєтворче значення перекладу не завжди можна було вивчати, хоча воно було засадничим для української культури ХХ ст. Такі дослідження започат­ку­вав І. Я. Фран­ко та продов­жили М. К. Зеров, О. І. Білецький, частково В. М. Дер­­жавин, Г. П. Кочур. В остан­нє десятиріччя ХХ ст. цю тематику ґрунтовно опрацьовують Р. П. Зорівчак, М. Н. Москаленко, М. О. Новикова, М. В. Стріха, О. І. Чередниченко. Перекла­до­знавче шевченкознавство – одна з найпопуляр­ні­ших тем, починаючи від студій Івана Кулика, Г. Й. Майфета, Л. Ю. Луціва, Ілька Борщака, Є. Ф. Маланюка, П. І. Зай­­цева, І. Дубицького, Р. С. Смаль-Стоцького. Після Другої світової війни такі публікації містили збір­­ники що­річ­ної шевченків­ської конференції під керівниц­твом Є. П. Кирилюка. З’являлися також монографії (Я. М. Погре­бенник, В. П. Фурніки) та дисертації (Г. М. Дими, О. В. Жом­­ніра, Л. М. Задорожної, Р. П. Зорівчак, О. О. Миро­нова, М. М. Павлюка). Чи­ма­ло уваги дослідники приділя­ли перекладам Біблії (І. І. Огієнко, М. І. Сагарда, В. І. Сули­ма), античної літера­тури (Борис Тен, Є. М. Грицак, Є. Ю. Пеленський, А. О. Содо­мора) і творів В. Шек­спіра (М. Т. Ажнюк, В. Ф. Лазурський, С. І. Тка­ченко, І. Я. Франко, М. С. Шапо­валова).

13. Упродовж ХХ ст. українське перекладознавство здолало довгий і складний шлях. Не всі перекладо­­знавчі дослідження вдалося виявити і належно опрацювати. Зокрема варто дослідити творчий доробок перекладачів відповідно до їхніх теоретичних концепцій, використати багатий епістолярій; потрібно осмислити наукові здобутки української діаспори. Однак уже проаналізований матеріал свідчить про унікальність та високий рівень української школи перекладознавства, що посідає самостійне місце у світовому перекладознавстві.

Отже, дослідження охопило основні аспекти розвитку українського пере­кладознавства ХХ ст. Результати дослідження є внеском до історії та теорії перекладу, лексикології, бібліографо­знав­ства, загальної історії української філо­ло­гії та культури, історіографічного наукознавства. В укладеному бібліо­гра­фіч­ному покажчику „Історія українського перекладознавства ХХ ст.” пред­ставлено перекладознавчі публікації 1901-2000 рр. Матеріал зібрано на основі розшуків праць окремих авторів та через суцільний перегляд близько 60 періодичних видань. Покажчик сприя­тиме укладанню перекладо­знав­чих спецкурсів, зокрема спецкурсу „Історія українського перекла­дознавства”, та подальшим дослідженням з теорії, історії, критики та дидактики перекладу.