Іваненко Г.В. Конституційна модель правової держави: шляхи її удосконалення і реалізації

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У першому розділі "Правова держава як фактор модернізації українського суспільства" розкривається ступінь розробленості теми, аналізуються питання теорії і практики правої держави, правової політики як засобу створення й удосконалювання конституційної моделі правової держави.

 У першому підрозділі "Правова держава: розвиток теорії і суспільна практика" аналізуються праці українських і зарубіжних учених, ідеї яких дали можливість дисертантові сформулювати та виробити власний підхід до проблеми розвитку й удосконалювання конституційної моделі правової держави.

Питанням становлення і розвитку конституційної моделі правової держави присвячені праці українських вчених А.Зайця, Є.Євграфова, В.Копєйчикова, П. Рабиновича, В.Селіванова  тощо. Співвідношення правової держави і конституціоналізму розкривається в роботах російських дослідників: В.Нерсесянця, Н.Палієнко, В.Чиркіна, Ю.Тихомирова.

Правова держава в контексті демократії розглядається вченими країн Заходу: К.Ясперсом,  Р.Ароном, Р.Далем, В.Меркелем, А. Круассаном, Е.-В.Бьокенфьорде, Дж.Сарторі.

Проблеми правової політики розкриваються в роботах українських вчених: В.Бабкіна, В.Опришко, І. Пахомова, П.Рабиновича, О.Скакун, російських дослідників: Н.Матузова, А.Малько, К.Шундикова, М.Панова, Л.Герасіної, М.Баглая.

Сутність процесу становлення сучасного конституціоналізму в Україні проаналізована в роботах українських вчених: В. Погорілка, В.Скоморохи, В.Мелащенко, С.Ківалова, В.Тація і Ю.Тодики, Ф.Рудича. Причини, що заважають розвитку конституціоналізму в Україні, розглянуті в дослідженнях українських вчених: В.Стефанюка, А.Мироненко, В.Цвєткова, В.Горбатенка.

Роль конституційної держави  щодо підтримці стабільності суспільного розвитку досліджував відомий американський політолог Я.-Е.Лейн.

Конституціоналізм як цілісний феномен став об'єктом вивчення російських вчених: С.Авакьяна, В.Кабишева, Н.Вітрука, Р.Ромашева, А. Медушевського. Становлення конституціоналізму в контексті проголошення прав людини природними і невідчужуваними  стало предметом наукового аналізу англійського вченого Д.А.Е.Ховарда.

Теорії та практиці конституціаналізму, особливостям його в правовій державі присвятили дослідження українські вчені: М. Баймуратов, М.Орзих, Ю.Шемшученко, О.Скрипнюк, М.Козюбра, В.Костицький, С.Гавриш, В. Шаповал, російські вчені А.Соловйов, К.Арановський.

 Конкретним аспектам становлення конституційної моделі правової держави в Україні присвячені роботи В.Авер’янова, М.Баймуратова, В.Бойко, В.Григор'єва, О.Кордуна, А.Коваленко, Н.Седіна, В.Кравченко  тощо.

Аналіз ступеню розробленості теми дослідження дозволяє зробити висновок про необхідність подальшого розгляду даного напрямку правових і політичних досліджень, підготовки наукових праць, присвячених комплексному розгляду шляхів удосконалювання і реалізації конституційної моделі правової держави, що й обумовило звертання здобувача до даної теми.

Суть сучасної теорії правової держави полягає у тому, що держава народжена правом, зв'язана правом і обмежує себе ним. Як справедливо вважають сучасні українські дослідники, правова держава - це держава, у житті якої панують закони, що закріплюють основні права людини, виражають волю  більшості чи всього населення країни, роблячи акцент на основних загальнолюдських цінностях й ідеалах, держава, в якій передбачена відповідальність не тільки особистості, але і самої держави, де громадянам притаманний високий рівень правової культури.

Досліджуючи ситуацію в сучасній Україні, слід зазначити, що перехідний період проходить в складній і суперечливій ситуації. Дефіцит обґрунтованих з теоретичної і практичної точок зору концепцій соціальних і політичних реформ став причиною нецивілізованого перерозподілу власності, "номенклатурної приватизації", перетворення державної монополії в монополії корпоративного типу. Політична воля стала сприйматися як уседозволеність. Зроблено спроби поширення радикальних ідеологічних концепцій, що дезорієнтують суспільство, руйнуючи його зсередини. Став зростати рівень соціальної напруженості в суспільстві.

Справитися з цією ситуацією, спрямувати її у правове русло здатна тільки держава. Оскільки суспільство, не використовуючи державні механізми, не може розв'язати конфлікти, які можуть перерости в насильницькі, антиконституційні дії. Усе це є аргументами, що виправдовують необхідність зміцнення держави, яка повинна знайти свою силу в праві. Тому дуже важливим є зміцнення усієї влади - представницької, виконавчої, судової, а також чітке визначення функціональної ролі кожної з них у впливі на суспільні процеси, у захисті прав і свобод людини.

На даний час дії української влади не завжди послідовні.. Це стосується як законодавчих установ (характеру законотворчості), так і виконавчих (політика реагування на запити груп тиску) і судових (дискретний характер наслідків у справах державного значення). Тим більше важко говорити про злагоджену взаємодію галузей влади. У подібних умовах проміжні цілі реформ, будучи досягнутими, не наближають до виконання довгострокових чи кінцевих завдань, а самі утворюють статичну конфігурацію суспільства, фіксуючи стан останнього на перехідних етапах. В результаті цього перехідний період стає досить тривалим. Тому можна зробити висновок, що вироблення загальнонаціональної стратегії і координування дій органів державної влади в рамках конституційної моделі правової держави є умовою переходу до реальних, а не декларативних результатів.

У другому підрозділі "Правова політика як засіб створення й удосконалювання конституційної моделі правової держави" автор показує, що демократичні перетворення в Україні, зокрема  в правовій сфері (визнання природних прав людини за найвищу цінність; формування основ громадянського суспільства; усвідомлення нової, гуманістичної ролі права і всієї юридичної системи; пошук мирних шляхів вирішення виникаючих проблем і конфліктів), актуалізували питання про вироблення єдиної загальнонаціональної правової політики держави і визначення її основних пріоритетів.

Мова йде про сферу відносин, зв'язків й інтересів, поєднаних поняттям "правовий простір", які об'єктивно потребують регулятивного упорядкування з боку публічної влади. В науковій літературі справедливо відзначається, що правова політика являє собою особливу форму вираження державної політики, засіб юридичної легітимації, закріплення і здійснення політичного курсу країни, волі її офіційних лідерів і владних структур. Будучи усвідомленою, консолідованою, правова політика втілюється, в першу чергу, в законах, конституції, кодексах, інших основних нормативно-правових актах, спрямована на охорону і захист даного соціального ладу, розвиток і удосконалення суспільних відносин.

В аспекті побудови правової держави важливі такі принципи правової політики, як соціальна обумовленість і наукова аргументація; стійкість і передбачуваність; легальність, легітимність і демократизм; моральність і гуманізм; гласність і справедливість; пріоритетність прав людини, зв'язаних з інтересами суспільства і держави; відповідність міжнародно-правовим вимогам і стандартам.

Важливість правової політики в умовах переходу суспільства від однієї суспільно-політичної системи до іншої полягає у тому, що вона повинна забезпечувати проведені реформи, демократизацію громадського життя, стабільність та правопорядок в країні. Сьогодні ці питання перебувають у стадії вирішення. Не прийнято багато важливих законодавчих актів, відсутність яких ускладнює суспільні відносини. В умовах, коли суспільні відносини перебувають поза впливом правової політики, їх намагаються регулювати неформальні тіньові структури.

Ефективність правової політики забезпечується тільки в тому випадку, якщо її опорою є тверда, легітимна, авторитетна влада. Взаємодіючи між собою, влада і право прагнуть до досягнення загальних цілей. Це характерно і для сучасної України, однак належної взаємодії поки що не досягнуто. Влада і право повинні взаємно доповнювати один одного, тому що влада, не обмежена правом, небезпечна, а право, не забезпечене владою, безсильне. Тому, влада і право повинні правильно поєднуватися і синхронно взаємодіяти.

У другому розділі "Конституційні основи правової держави" розглядаються проблеми  конституціоналізму як основи побудови і розвитку правової держави, й аналізується роль Конституції України як попереджувального фактора обмеження влади держави і програми модернізації українського суспільства.

У першому підрозділі "Конституціоналізм як основа побудови і розвитку правової держави" відзначається, що перебудовчий і реформаторський періоди життя України кінця 80-х і початку 90-х років призвели до формування деяких передумов й елементів відповідних правовідносин.

Аналізуючи процес становлення конституціоналізму в Україні, можна зробити висновок, що він йде у руслі формування правової держави, що, по-перше, визнає і закріплює на рівні Конституції і законодавства приоритет прав і свобод людини і громадянина, по-друге, забезпечує правову безпеку особистості, її життя, здоров'я, гідності. У той же час основними проблемами сучасного конституціоналізму в Україні є співвідношення між положеннями, що втілені в конституційний текст й існуючими реаліями, тобто  між юридичною і фактичною конституцією, відсутність в Україні, як і в інших країнах СНД, глибоких традицій конституціоналізму, парламентаризму; недоліки взаємодії владних структур; недостатньо високий рівень правової культури народних депутатів України, співробітників державного апарату, населення; відсутність достатнього наукового обґрунтування становлення конституційного законодавства, проведення правової реформи. Проаналізувавши  проблеми в політичній сфері, дисертант найбільш важливими серед них вважає: відсутність у державної влади волі на здійснення усвідомленого, контрольованого і послідовного реформування суспільства; недостатня ефективність законотворчої діяльності Верховної Ради; відсутність зваженої кадрової політики в структурах влади.

В результаті дослідження зроблено висновок, що за час дії нової української Конституції, в політико-правовій сфері України відбулися значні зміни. Однак, розрив між конституційною моделлю правової держави і посттоталітарною дійсністю поки не подолано. Тому головним завданням сучасного українського конституціоналізму є сполучення конституційної моделі правової держави з реальною практикою державного будівництва.

У другому підрозділі "Конституція України як попереджувальний фактор обмеження влади держави і програми модернізації українського суспільства" відзначається, що Конституція України 1996 р., втіливши в собі досягнення вітчизняної і світової конституційної наукової думки і практики конституційного будівництва,  стала не тільки найважливішим юридичним джерелом вдосконалення чинного законодавства, але й окреслила контури цивілізованої соціальної, правової держави, а також проголосила такі демократичні цінності і принципи, які необхідно впроваджувати в практику національної законотворчості і правозастосування. Дисертант обґрунтовує, що конституція є втіленням національної ідеї і ментальності українського народу, доказом здатності української нації як політичної й етнічної спільноти до державного будівництва і правотворчості.

У третьому розділі "Основні напрямки реалізації конституційної моделі правової держави в Україні" дисертант аналізує внутрішні протиріччя і проблеми конституційного механізму влади, розглядає питання взаємин суспільства і влади.

У першому підрозділі "Конституційний механізм влади: внутрішні протиріччя і проблеми" відзначається, що основними напрямками реалізації конституційної моделі правової держави в Україні є парламентська реформа; реформування виборчого законодавства; адміністративна реформа; реформування судоустрою; муніципальна реформа. Втілення в життя деяких конституційних норм в умовах перехідного періоду, що переживають держава і суспільство, ускладнюється відсутністю сталого практичного досвіду, зокрема, щодо верховенства права, політичного й ідеологічного плюралізму. Найважливішим завданням, на думку дисертанта, є подолання тенденцій монополізації і безконтрольності у системі поділу влади.

Одним із пріоритетних напрямків  створення конституційної моделі правової держави є проведення адміністративної реформи. Її метою повинне бути здійснення комплексу структурно-функціональних, організаційних і кадрових перетворень у системі виконавчої влади, спрямованих на значне підвищення ефективності реалізації публічної влади в сфері діяльності держави і місцевого самоврядування. Актуальність парламентської реформи пояснюється тим, що хоча Верховна Рада відіграла значну роль у новій історії України, проте їй не вдалося перебороти загальні тенденції, що характерні для всіх пострадянських держав. А саме, зігравши роль каталізатора глибоких трансформаційних процесів у суспільстві, парламенти нових держав вступили у затяжний конфлікт з інститутами президентської влади, введення яких також було цілком закономірним.

Потреба в судово-правовій реформі виникла у зв'язку з необхідністю приведення судової системи й організації і діяльності правоохоронних органів, а також усієї галузі права відповідно до  соціально-економічних і політичних змін, що відбувалися і відбуваються в суспільстві.

Необхідність муніципальної реформи обґрунтована тим, що продовжують залишатися складними відносини між центральними і місцевими органами виконавчої влади і структурами місцевого самоврядування. Муніципальна реформа повинна забезпечити активне впровадження локальної демократії в Україні, упорядкувати зв'язок між центральними органами і владними структурами в регіонах, засоби і способи правового регулювання комунальної власності для розв'язання соціально-економічних проблем регіону, рішення кадрових питань у системі місцевого самоврядування..

У другому підрозділі "Взаємини влади і суспільства" зроблено висновок, що держава не повинна втручатися в приватне життя людини, заважати самореалізації його особистості. Запроваджуючи конкретні правові норми і вимагаючи від усіх своїх установ і всіх громадян їхнього дотримання, держава в той же час зобов'язана визначити ті межі, в яких громадянин має право діяти на власнний розсуд, не зазіхаючи при цьому на права і свободи інших громадян. Свобода вибору включає відповідальність перед самим собою, що стає не тяжким вантажем, а творчою силою.

Головна ідея сучасного розвитку України полягає в тому, що державна влада повинна визнати пріоритетність прав людини. Для реалізації цієї ідеї необхідно, щоб усі суб'єкти політики у своїй діяльності дотримувались таких принципів: верховенство закону; поділ влади; рівноправність громадян; участь громадян в управлінні державою; свобода совісті; свобода слова, зборів, асоціацій; гарантії державного захисту прав людини тощо. Усі ці принципи записані в Конституції України 1996 року, однак з різних причин не реалізовані в повній мірі на практиці. Найбільш важливими причинами цього є: недосконалість громадянського  суспільства і його основних інститутів, недосконалість української демократії; нерозвинене почуття громадянської й особистої гідності і недостача уміння відстоювати його цивілізованим шляхом; недосконалість системи державної влади, особливо судової влади - низький рівень правової культури.

Очевидно, що для виправлення існуючої ситуації необхідна сильна державна воля у застосуванні як правових, так і політичних, адміністративних й економічних методів впливу.

В умовах традиційної нерозвиненості інститутів громадянського суспільства в нашій країні конституційне закріплення основ їхнього вільного саморозвитку вкрай необхідне. Тому можна визначити позитивним той факт, що в Україні конституційні основи громадянського суспільства встановлені. Тим самим ставиться надійний бар'єр спробам  надмірного втручання в особисте життя громадян з боку держави, гарантується розвиток саме демократичних основ самоврядування в основних сферах життєдіяльності суспільства. У той же час слід зазначити, що держава не в праві самоусуватися від регулювання суспільно-політичних, організаційно-економічних і соціальних відносин. На це не дає права і Конституція, що визначає обов'язки держави перед громадянським суспільством. Однак формування повноцінного громадянського суспільства - це ще справа тривалого часу.

У висновках відзначається, що теорія правової держави стала результатом розвитку принципу конституціоналізму під впливом християнської етики рівності, справедливості, традицій етатизму. У ній знайшла відображення сукупність проблем модернізації при активній участі держави і конфлікту між державою і частиною суспільства.

Після набуття Україною незалежності, зміни соціально-політичної системи, прийняття Конституції України 1996 року почався процес формування і розвитку конституційної моделі правової держави. Однак здійснювалося це без серйозного наукового обґрунтування. Подібне стало можливим через відсутність чіткої стратегії формування нового суспільного ладу в Україні, що призвело до непослідовності і незавершеності формування конституційної моделі правової держави, що поєднує в собі як абсолютно нові інститути, властиві демократичним правовим державам, так і владні архаїзми, що повинні були б канути в небуття разом з СРСР.

Таким чином, сприйнявши ідеї ліберального конституціоналізму наприкінці  ХХ сторіччя, Україна, якщо можна так висловитися, перебуває в стадії романтичного конституціоналізму. Тобто, ідеали демократичної, правової держави в Україні поки не втілені в життя. Реальність і конституційна модель правової держави знаходяться далеко одна від одної. Це пояснюється тим, що перебороти за короткий термін цілу історичну епоху практично неможливо.

Особливо складною проблемою формування конституційної моделі правової держави в Україні варто вважати удосконалювання механізму стримувань і противаг між законодавчою і виконавчою гілками влади, протистояння між якими час від часу загострюється, особливо в періоди передвиборних кампаній. Реалізація концепції правової держави залежить від втілення в політичній реальності її правових принципів. Досвід роботи представницьких установ останніх років показав явну тенденцію законодавчих органів до узгодження їхньої діяльності з функціями виконавчого характеру. У той же час судова влада ще не виявила себе як достатньо впливова й авторитетна сила, що не залежить від політичних впливів і пристрастей. Поза поділом влади ідея правової держави не може бути реалізованою, тому що сама по собі влада більшості в цих умовах піддається небезпеці служити щаблем до встановлення диктаторського режиму.

Основою створення і функціонування конституційної моделі правової держави є громадянське суспільство, тобто  об'єднання вільних і рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником і брати активну участь у політичному житті. Не держава визначає громадянське суспільство, а, навпаки, суспільство створює і контролює державу. Тільки в цьому випадку можна говорити про відносно самостійне існування демократичного громадянського суспільства і правової держави.