КАНАДСЬКА БАГАТОКУЛЬТУРНІСТЬ: ПОЛІТИЧНИЙ ДОСВІД І СУСПІЛЬНА ПРАКТИКА (НАЦІОНАЛЬНИЙ І ГЛОБАЛЬНИЙ ВИМІРИ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, розкрито зв’язок з науковими програмами і темами, основні теоретико-методологічні підходи та методи дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дисертаційного дослідження, розкрито наукову новизну дисертації, практичну цінність положень, висвітлено апробацію результатів дослідження, структуру дисертації.

Перший розділ „Теоретико-методологічні засади дослідження” включає три взаємопов’язані підрозділи, де висвітлено науково-теоретичні та методологічні аспекти дослідження концепту канадської багатокультурності, джерела з даної проблеми, основні чинники, що зумовили інтерес вчених до її вивчення. У цьому контексті визначено особливості канадської політики багатокультурності, її політичний досвід і суспільна практика розв’язання суспільно-політичних проблем на національному рівні та глобальному вимірі.

У першому підрозділі „Стан розробки проблеми в українській та зарубіжній політичній науці” виявлено основні теоретичні та методологічні підходи провідних вітчизняних та зарубіжних вчених до предмету аналізу.

Аналізуючи новітні фрагментарні дослідження політики багатокультурності та міжетнічних взаємин у Канаді українськими вченими, авторка доходить висновку, що вони значною мірою асоціюються з концептами поліетнічного суспільства, окремими аспектами проблематики міжетнічних взаємин та української спільноти у канадському етнокультурному середовищі. Серед таких вказуються праці дослідників В.Євтуха, О.Картунова, О.Гриценко, В.Коваленка, Ю.Макара, О.Сича, Т.Лупула, П.Катеринчука, В.Макара, О.Ярош, І.Макух-Федоркової.

Російські науковці А.Куропяткін, В.Тішков, В.Антонова також зробили значний внесок у дослідження феномену політики багатокультурності. В.Ажаєва, М.Владимирова, Є.Ісраєлян, Н.Покровська, Д.Саутіс, В.Соколов, С.Суглобін, А.Черкасов розглядали тематику етнокультурної мозаїки Канади та проблеми збереження культур малих етнічних груп, їх вплив на формування національної самобутності у контексті формування політики багатокультурності. Вагомий внесок у вивчення квебекської проблеми і шляхів компромісу між федеральною владою та потребами етнонаціональних громад Канади зробили російські науковці Ю.Барановський, В.Коленеко, Б.Ситніков, В. Шило.

Окрему групу становлять праці канадських науковців, присвячені аспектам формування і здійснення політики багатокультурності. Зокрема, треба відзначити низку важливих як з фактологічного, так і з концептуального боків робіт Дж.Бікертона, А.Ганона, В.Вайта, Р.Вагенберга, Р.Нельсона. Значний внесок у дослідження феномену політики багатокультурності зробили представники канадської, американської політичної науки Дж.Беррі, П.Бікху, В.Дайк, А.Ганон, В.Кимлічка, М.Макгіган, А.Сміт, Ч.Тейлор, Г.Терборн. Питання про місце і роль Квебеку в еволюції канадського суспільства у період глобалізації розглядає М.Кітінг. Дослідники квебекського націоналізму Ф.Гінграс, Н.Невіт, Дж.Маклур, С.Арнополус, Д.Кліфт, С.Елісон загострили увагу на негативних наслідках виникнення і поширення квебекського сепаратизму.

Загалом, слід зазначити чималий доробок праць, присвячених канадській політиці багатокультурності серед зарубіжних дослідників, проте це не зменшує актуальності дослідження запропонованої наукової проблематики в Україні.

У другому підрозділі „Багатокультурність на межі століть: ретроспектива і сучасні теоретичні та методологічні підходи”, авторка сформулювала тезу про те, що саме політичні реалії Канади кінця 60-х – початку 70-х рр. ХХ ст. вплинули на розробку теоретичних засад багатокультурності та застосування їх у багатокультурній канадській дійсності.

Дисертантка зазначає, що у політології, соціології, соціальній і культурній антропології виникла потреба вивчення таких проблем, як загострення міжетнічних конфліктів на тлі процесів глобалізації і, відповідно, спричинених нею різких соціально-економічних змін. Наприкінці ХХ ст. у світі стався вибух етноконфесійних конфліктів, частина з яких спровокували криваві етнічні чистки (для прикладу, події Балканських воєн кінця ХХ ст.) У центрі уваги опинилися також питання нівелювання чи „розмивання” національних особливостей етнічних груп та цілих народів.). Це спонукало дисертантку детальніше вникнути у сучасні теоретичні підходи до проблем багатокультурності. У дисертації зосереджено увагу на тому, що термін „багатокультурність” вказує на те, що національне суспільство, спочатку як гомогенне, зазнало якісних змін, і внаслідок імміграції в його структурі з’явилися нові етнічні меншини, внаслідок чого зародилися різні форми культурного плюралізму. Термін „поліетнічність” є своєрідним маркером етнічної мозаїчності соціального середовища чи суспільства, в той час, як термін „багатокультурність” уособлює етнічне, культурне різноманіття та ідеології лібералізму. На думку норвезького політолога Т.Еріксена етнічність у контексті поліетнічного, полікультурного суспільства слід розглядати не просто як апріорне надбання групи, а радше як результат і важливий аспект соціальних відносин та процесів. Канадські науковці Д.МакІвер, Дж.Сміт, Д.Беннет вказують, що багатокультурність, на відміну від концепцій етнічності, – це досвід і технологія реалізації структурно-організаційної діяльності держави, яка спрямована на інтеграцію та внутрішню стабілізацію культурних поліетнічних національних суспільств.

Значної уваги заслуговують праці канадських дослідників М.Вєрьовки і Т.Тодда, які визначали багатокультурність як особливу форму інтеграційної, ліберальної ідеології, засобом якої поліетнічні, полікультурні національні суспільства реалізують стратегії соціального консенсусу та стабільності на принципах рівноправного співіснування різних форм культурного життя. Одним із ключових висновків дослідника канадської багатокультурності В.Кимлічки є те, що державна політика може полягати у заохоченні підтримки двох або більше соціетальних культур у межах однієї країни.

У третьому підрозділі „Джерельна база дослідження” з метою ґрунтовного та всебічного розкриття теми дисертаційного дослідження авторкою використані різноманітні за своїм походженням, інформаційною насиченістю і ступенем достовірності джерела. Комплексному та поглибленому вивченню теми сприяв критичний та неупереджений аналіз законодавчих і нормативно-правових актів органів державної влади Канади, офіційних документів, офіційних статистичних даних та даних соціологічних опитувань державних і недержавних структур, виступи, інтерв’ю державних діячів. Джерельну базу дисертаційного дослідження становлять комплекти архівних матеріалів та опублікованих документів, зокрема, конституційні та інші законодавчі документи. Визначальними у канадському законодавстві стали Акт „Про громадянство”(Canadian Citizenship Act, 1947), Канадський Акт „Про права людини” (Canadian Human Rights, 1960), Закон „Про офіційні мови” (Official Languages Act, 1969), та Акт „Про багатокультурність”(Canadian Multiculturalism Act, 1971). Аналізові громадської думки щодо політики багатокультурності та її впливу на міжетнічні відносини, розвиток різних культур, віросповідань, сприяння процесу інтеграції у багатокультурну спільноту сприяли дані соціологічних опитувань, які проводились авторитетним соціологічним центром Environics (Social Cohesion Survey). Останні дали змогу виявити суспільні настрої та динаміку змін політичних уподобань громадян у період 2000 – 2004 рр.

Отже, аналіз стану наукової розробки теми свідчить, що в українській політичній науці вивчення даної проблеми є незавершеним і вимагає нових наукових пошуків. Водночас опрацьована література та документальні джерела, які стосуються проблематики дисертаційного дослідження, дали змогу об’єктивно і комплексно дослідити динаміку формування та розвиток політики багатокультурності Канади, феномен багатокультурності у глобальному контексті: значення і світовий вплив канадської моделі.

У другому розділі „Правове поле та практика розв’язання суспільно-політичних проблем Канади” висвітлено основні етапи виникнення доктрини та політичної практики багатокультурності, досвід і засоби розв’язання суспільно-політичних проблем, та вплив квебекської проблеми на виникнення політики багатокультурності. Важливим етапом дослідження став аналіз та переосмислення теоретичних підходів до концепту багатокультурності.

У першому підрозділі „Канадська багатокультурність: досвід і засоби розв’язання суспільно-політичних проблем” авторка довела, що у реалізації перспективи розвитку багатокультурності провідну роль відіграє канадська держава та її інститути. Багатокультурність при цьому виступає як особлива ідеологія, політична програма, система спеціальних політико-правових, соціальних і культурних заходів, ініційованих та реалізованих державою стосовно етнічних, культурних, мовних та інших меншин, а також стосовно культури та мови національної більшості (двох націй-засновниць). Дисертантка підкреслює, що принцип забезпечення соціальної рівності, паритету меншин та двох націй-засновниць у Канаді, визначає багатокультурність як „політику визнання”. Цікавим видається також канадський алгоритм „єдність через багатоманіття”. Авторка наголошує, що суттєвою рисою неординарності Канади є надзвичайна толерантність, стосовно людей з іншими поглядами, з іншою етнічною, расовою, релігійно приналежністю. Власне, саме ця толерантність і покладена в основу канадської політики багатокультурності, яка є унікальним феноменом у світовому суспільному житті.

У другому підрозділі „Політика багатокультурності та проблема Квебеку: досвід подолання етнічних розбіжностей” авторка вказала на актуальність квебекської проблеми, оскільки сепаратизм Квебеку тісно переплітається із регіоналізмом. Дисертантка аргументовано стверджує, що проблема Квебеку (точніше шляхи її розв’язання і прийняття політичних рішень щодо неї) стали своєрідним стимулом для розвитку політики багатокультурності. Тенденція до децентралізації влади на користь провінцій, яка посилюється за рахунок боротьби Квебеку за „особливий статус”, постійно створює прецедент для загострення міжпровінційних конфліктів. Політика багатокультурності повинна була зняти питання про двонаціональний характер канадського суспільства, про факт існування франкоканадської нації та її нерівноправне становище порівняно з англомовною більшістю. Авторка підкреслює, що частина франкоканадців сприймає політику багатокультурності як інтенції підірвати їх позиції „нації-засновниці” і негативно ставиться до зазначеної концепції. Адже у рамках цієї політики франкофони не посідають особливого місця, тобто, розглядаються не як нація, а як представники однієї з багатьох культур. Ігнорування потреб та інтересів етнічних груп становить небезпеку для суспільства, а політика підтримки багатокультурності та етнічних меншин, яку проводить федеральний уряд Канади, навпаки сприяє його єдності.

У третьому підрозділі „Специфіка і досвід взаємодії українців Канади з іншими етносами й етнічними групами: багатокультурний аспект” авторка зосереджує увагу на різних етапах формування української спільноти та її активне залучення у політичне життя Канади. Дисертантка зауважує, що одним із найвагоміших чинників, які допомогли не лише франкомовним канадцям, але й українцям та іншим етнічним групам відстоювати свої права протягом останніх десятиліть, була регіоналізація підтримки основних федеральних партій та послідовна політика урядів меншин в Оттаві. Авторка констатує, що зростання націоналізму франкоканадців вплинуло певним чином на підвищення етнічної свідомості українських канадців та інших меншин; крім того, цей вплив стимулював запити українців на культурно-лінгвістичні гарантії, та робив внесок в об’єднання різноманітних етнічних організацій у початкову спеціальну коаліцію (так звану третю силу), яка могла потенційно впливати на рівновагу сил, що змінюються, між двома головними етнічними групами країни. Українська спільнота Канади зробила вагомий внесок у культурно-історичне та суспільно-політичне життя країни. Українські канадці стали послідовними прихильниками політики багатокультурності, офіційно підтримавши її на своєму конґресі у 1981 р. На їх думку, ця політика гарантувала вільний розвиток мов і культур усіх етнічних груп країни.

У третьому розділі „Актуальність досвіду канадської багатокультурності для України і світу”, який складається з двох підрозділів, дисертантка говорить про перспективи впливу феномену канадської багатокультурності на реальну етнополітичну ситуацію в Центральній та Східній Європі, зокрема, в Україні. У першому підрозділі „Досвід багатокультурного розвитку Канади і реалії України” авторка стверджує, що значущим, особливо з позиції сучасного сприйняття канадського досвіду в Україні, є залучення до політики багатокультурності у якості важливого напрямку забезпечення розуміння та підтримки вказаної політики, більшості населення країни, а також основних інституцій суспільства, враховуючи інфраструктуру, освітні та інформаційні інституції, наукову спільноту. Дисертантка робить акцент на тому, що канадський досвід здійснення цілеспрямованої політики впливу та зміни ставлення людей до тієї чи іншої проблеми чи ситуації повністю виправдав себе. Канадське суспільство справді змінилось у своєму сприйнятті культурної мозаїки та ролі іммігрантських та інших недомінуючих груп серед загалу населення. Говорячи про феномен багатокультурності в Україні, на думку авторки, варто відзначити його політичний сенс. Адже саме розуміння необхідності єднання в Україні на ґрунті консолідованої демократичної нації, спроможність політиків об’єднати усіх (українців і неукраїнців) на основі підтримки України як європейської держави і нації стимулює подальший стабільний й передбачуваний розвиток етнополітичних процесів в Україні. Отже, для визначення теоретичних та інструментальних можливостей концепції багатокультурності, аналізуючи проблеми сучасних поліетнічних держав, їх підходів до розв’язання складних соціальних колізій, на думку дисертантки, варто звернутись до досвіду багатокультурної державної практики Канади. У результаті дослідження авторка приходить до висновку, що для України, її етнополітичного розвитку і формування власної моделі багатокультурності важливим є врахування канадського досвіду поєднання соціальних і культурних запитів людей із забезпеченням захисту особистісної свободи вибору.

Другий підрозділ „Феномен багатокультурності у глобальному контексті: значення і вплив канадської моделі на розвиток сучасного світу”, присвячений аналізу значення феномену багатокультурності для європейських країн, а також для країн класичної імміграції. Авторкою дисертаційного дослідження сформульовано тезу про те, що етнокультурний імідж Канади постійно видозмінюється, усі рівні влади (федеральні, провінційні та муніципальні) намагаються відповідати певному стереотипові. Авторка робить наголос на тому, що Канада слугує для всього людства прикладом справедливого і толерантного ставлення до етнічних відмінностей. Дисертантка зазначає, що цей феномен дає змогу по-новому розглядати процес міжкультурної та міжетнічної комунікації, визначати детермінуючі чинники перспектив її розвитку. З одного боку, це – тло, полікультурне середовище, якому притаманні певні властивості, які є референтними для окремих індивідів та груп, що дозволяє синтезувати власну культурну спадщину шляхом різноманітних форм культурного плюралізму поліетнічного суспільства Канади. З іншого боку, багатокультурність проявляється у різних формах ліберальної ідеології, за допомогою якої національне суспільство намагається реалізувати стратегії соціального консенсусу та стабільності.

Перевага власне „канадського шляху” розвитку полягає, передусім, у тому, що становлення Канади як держави відбувалося шляхом мирної еволюції у складі Британської імперії. Разом з тим канадські політики, які стояли біля витоків канадської державності вважали за необхідне мати самодостатню державу. Таким чином, у результаті дослідження авторка дійшла висновку: розвиток канадської національної ідеї „єдності у розмаїтті” знаходить своє віддзеркалення і в складних етнополітичних процесах об’єднаної Європи. Власне у Канаді при цьому зростає етнокультурна „мозаїчність” та поряд з тим інтенсифікується процес „канадизації” її населення і усвідомлення ним своєї етнокультурної єдності.