КАЗКИ СЛОБОЖАНЩИНИ: ВІД ПЕРШИХ ФІКСАЦІЙ ДО ПУБЛІКАЦІЙ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст. (ІСТОРІЯ ТА КРИТИКА ТЕКСТІВ)

Краткое содержание

У «Вступі» обґрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність та новизна; характеризується стан вивчення обраної проблеми; визначаються об’єкт і предмет, матеріал і методи дослідження; розкривається зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; висвітлюється сфера практичного використання дослідження; окреслюються межі регіонального вивчення казкової традиції Слобожанщини з метою визначення кола залучених до розгляду джерельних матеріалів.

У першому розділі – «Народна казкова проза Слобожанщини в час зародження інтересу до українського народознавства» – проаналізовано стан збирання та видання українських народних казок у Слобідській Україні на фоні загального розвитку української науки, культури, літератури. Незважаючи на мотиви, якими керувалися збирачі та видавці, своєю діяльністю вони сприяли розвиткові казкознавства і фольклористики в цілому. Характерним є те, що Харків став першим серед українських міст, де вже на початку ХІХ ст. досліджували народну творчість Г. Успенський, М. Цертелев, І. Срезневський. Цілком закономірно, що перші записи автентичних народних казок були опубліковані також у Харкові.

1.1. Перші фіксації та видання слобожанських казок

1843 року в українському літературному збірнику «Молодик» з’явилися казки «Торба» та «Лови», підготовлені до друку М. Костомаровим. Стосовно народного походження сюжетів та їхньої традиційності сумнівів не виникає, привертає увагу питання про міру редагування М. Костомаровим до народного тексту. На той час суперечливе ставлення до народності спостерігалося навіть у найпередовіших дослідників і видавців. З одного боку їм був властивий інтерес до побуту, творчості та світогляду народу, водночас представники освічених верств вбачали в усних творах відсутність належної обробки й довершеності. Тому розуміння точності запису стосувалося переважно змістових особливостей текстів, а реальна практика (попри заклики до точності фіксації) часто була позначена більш чи менш істотними втручаннями збирачів та видавців до текстів та здійсненням їх обробок. Виходячи з цього і враховуючи ставлення М. Костомарова до народної словесності, казки в «Молодику» вважаємо записами народних творів, що були здійснені з тією мірою точності, яку зумовлював тогочасний стан науки.

Друге питання, яке потребує відповіді, – це визначення місця й часу фіксації казок. Аналіз багатьох біографічних джерел засвідчує, що до 1843 року М. Костомаров майже постійно знаходився на Слобожанщині. Припускаємо, що казки були записані або в одному з сіл біля Харкова, або в Юрасівці чи Острогозьку на Воронежчині в період з 1836 по 1843 рр. На користь першого свідчить і фаховий лінгвістичний аналіз текстів, залучений до роботи. Отже, перша спроба відобразити традицію

6

Слобідської України належить М. Костомарову, її було здійснено в руслі панівного на той час розуміння точності запису.

1.2. Твори зі Слобідської України у збірці О. Афанасьєва

Справжньою подією світової фольклористики стало видання О. Афанасьєвим «Народных русских сказок». Це була перша наукова збірка народних казок, у якій поряд із російськими казками були представлені й українські та білоруські твори. 1857 року в зібранні з’явилися малоросійські анекдоти. Тридцять три тексти, що складали цілий розділ, були записані вчителем Грайворонського повітового училища Островським. Оскільки ці матеріали укладач отримав від Російського географічного товариства, заснованого 1846 року, то записані вони були в кінці 40-х – на початку 50 років ХІХ століття, точніше – між 1847 та 1852 рр. Серед «Народных анекдотов», що 1861 року відкрили п’ятий випуск збірки, є один український, записаний у Бірюченському повіті на Воронежчині.

Через рік після видання «Малороссийских анекдотов» вийшов друком четвертий випуск збірки О. Афанасьєва, який відкривається казкою «Лисичка-сестричка», записаною «в Харьковском уезде Г. Ф. Квиткою». Казку подано російською мовою, хоча в тексті, зокрема, при відтворенні прямої мови, часто зустрічаються українізми. Проведений аналіз дозволяє твердити, що саме Г. Основ’яненко переклав казку російською мовою в період між 1836 і 1840 рр. У Бобровському повіті Воронезької губернії кілька записів здійснив О. Афанасьєв. Хоча дослідник фіксував російські казки, однак не проігнорував й українські тексти, адже два записи (казки «Чудесная дудка» і «Ведьма») мають виразну національну своєрідність. Двомовна форма народних творів не є наслідком втручання О. Афанасьєва до текстів, про автентичність яких свідчить їх порівняння із значно пізнішими записами, здійсненими на Воронежчині в 70-х рр. ХХ ст.

До О. Афанасьєва збирачі та видавці ще не могли остаточно визначити своє ставлення до народної творчості: використовувати її як джерела для авторських літературних творів чи видавати у вигляді, максимально наближеному до записаного; вносити редакторські правки до публікацій чи залишати текст недоторканим; записувати всі зразки, що побутують у народі, чи вибирати лише кращі. Мова йде про М. Костомарова і П. Куліша, І. Сахарова і Б. Бронніцина, В. Даля і Г. Квітку-Основ’яненка. І лише О. Афанасьєв запропонував прогресивний на той час спосіб видання народних казок. Після його видання починають одна за одною з’являтися збірки казок, у тому числі й українських.

1.3. Казки Слобожанщини, видані за межами регіону

1861 року в Петербурзі було започатковано видання українського періодичного часопису «Основа». Окрім літературних творів та наукових статей, видання, яке проіснувало менше двох років, публікувало дослідження з народознавства, зокрема усної творчості. У травневій і червневій книжках «Основи» за 1862 рік у рубриці «З народних уст» було

7

надруковано записи Всеволода Коховського, здійснені в Ізюмському повіті Харківської губернії. На способі відтворення казок відчутно позначилася манера П. Куліша, до якої він вдався у розділі «Сказки и сказочники» другого тому «Записок о Южной Руси». Однак В. Коховський не вигадує персонажів, а ґрунтується на реальних фактах. Записів, які відбивають казкову традицію, в публікації нараховується не більше шести. Це три тексти соціально-побутового спрямування, анекдот, близький до казки, а також дві розповіді з яскраво вираженими рисами легенди, сюжети й персонажі яких мають риси, притаманні казковій традиції.

Характерною рисою збирацької діяльності В. Коховського є те, що в переважній більшості випадків оповідачі самі приходили до фольклориста в хату. Щоб селяни могли згадати напівзабуті фольклорні твори чи випадки із власного життя, В. Коховський читав їм тексти з опублікованої вже збірки П. Куліша «Записки о Южной Руси». Отже, можемо констатувати, що збирач, як і переважна більшість його сучасників, ще не мав чітких уявлень про способи запису. Його основним завданням була фіксація спогадів, проте казкові сюжети, що увійшли до цих розповідей, стали їх невід’ємною складовою.

Справу едиції записів слобожанської казки продовжило інше періодичне видання – журнал «Филологические записки». У четвертому випуску за 1870 рік було опубліковано «Народное сказание о добродетельной жизни малоросса». Запис було здійснено у слободі Березова Павловського повіту на Воронежчині. Це апокрифічна легенда, в основі якої лежать традиційні сюжети, що мають багато спільного з казковими.

Дві побутові казки зі Слобожанщини представлені й в іншому виданні, здійсненому в Бобруйську Калеником Шейковським («Руськи народни казки й прыказкы, байки и прибаюткы, брехенькы и побрехенькы, былыци и небылыци, прыкладкы и нисенитныци»). Перший текст записаний у Вовчанському повіті на Харківщині О. Потебнею і являє собою першу зафіксовану в регіоні небилицю. Цей жанр є достатньо популярним у прозовій традиції Слобожанщини, про що свідчать записи І. Манжури, М. Стороженка, Б. Грінченка та численних кореспондентів П. Іванова, здійснені згодом. Інший текст зафіксований в Охтирці.

Перший період записів та видань народних казок Слобідської України датується 40-ми – серединою 70-х років ХІХ ст. У цей час у фольклорно-етнографічних збірках та періодичних виданнях з’явилися перші публікації записів суто народних казок, яким був властивий різний ступінь редагування. Для відтворення особливостей української мови та її регіональної діалектної специфіки збирачі застосовували різні способи запису, найчастіше вдаючися до ресурсів загальноприйнятого на той час російського правопису, який не міг забезпечити адекватного відбиття фонетичних рис української мови. Виняток становлять лише журнал «Основа», редактори якого користувалися так званою «кулішівкою», та

8

збірка К. Шейковського, що створив власний правопис, який являє собою щось середнє між «кулішівкою» та «драгоманівкою». Правопис також відігравав важливу роль у забезпеченні фонетичної та морфологічної точності відтворення рис мовлення оповідача.

Видавці слобожанських казок досить рано почали відзначати особливості акцентування, позначати наголоси. Записи казкових текстів першого періоду відтворювали передусім зміст фольклорних творів, які, на думку збирачів, катастрофічно швидко зникали з повсякденного народного вжитку. Специфіка художньої форми, особливості виконання в переважній більшості випадків залишалися поза увагою збирачів. У збірках класичного періоду, в яких з’являються публікації слобожанських казок починаючи із другої половини 70-х рр. ХІХ ст., спостерігаємо вже значно вищий рівень науковості, обережніше поводження з текстами. У ці роки було зафіксовано найбільшу кількість казок у порівнянні з іншими періодами.

У другому розділі дисертаційної роботи – «Казки Слобідської України в полі зору української фольклористики класичного періоду» – розглянуто процес збирання й едиції творів оповідальної казкової прози починаючи з другої половини 70-х рр. ХІХ ст. і закінчуючи серединою 10-х рр. ХХ ст. 1876 року світ побачило видання М. Драгоманова «Малорусские народные предания и рассказы», а в 1916 році вийшла із друку збірка В. Гнатюка «Українські народні байки».

Цей період характеризується спробою наукового осмислення народної творчості та наявністю програм із чітко сформульованими вимогами до записування фольклорних творів. Накопичення значної кількості записів було цілком закономірним явищем, оскільки сприяло розвиткові науки, а теоретичні студії у свою чергу стимулювали подальший кількісний ріст та удосконалення якості колекцій. З’являються спроби осмислення регіональних оповідальних та сюжетних традицій аж до вивчення репертуару населених пунктів та окремих повітів, розвивається інтерес до особи оповідача. Збирачі фольклору починають відмовлятися від доволі поширеної практики відбору «кращих», «довершених» пам’яток усної народної творчості, від втручання до тексту та редакторських правок.

У цей час розгортають активну діяльність Південно-Західний відділ Географічного товариства в Києві, Харківське історико-філологічне товариство, Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові й такі державні установи, як Харківський губернський статистичний комітет та Чернігівське земство. Збирання народних творів забезпечують кореспондентські мережі на місцях, до цієї справи успішно залучаються аматори: шкільні вчителі, учні, прості селяни; експедиції здійснюють фольклорно-етнографічне вивчення регіонів.

2.1. Збірники 70-х років ХІХ століття

Збірка Драгоманова «Малорусские народные предания и рассказы» з’явилася 1876 року завдяки активній діяльності Південно-Західного відділу Імператорського російського географічного товариства (відділ

9

проіснував у Києві три роки – з 1873 по 1876 рр.) Частина матеріалів, зібраних за цей час, була надрукована, частина – втрачена, решта – передана для підготовки видань, одним із яких стала збірка, укладена М. Драгомановим. Слобожанський фольклор у ній представлений Богодухівським, Ізюмським, Лебединським повітами Харківської губернії, а також містами Куп’янськом і Харковом; усі ці записи здійснив І. Манжура в період між 1872 і 1875 рр. Твори зі Слобідської України, уміщені у збірці, тяжіють до жанрів легенди, переказу чи анекдоту, що є характерною рисою тогочасної регіональної традиції. Навіть власне казкові твори, записані від оповідачів регіону, у більшості випадків позбавлені традиційних для жанру повторюваних формул, зачинів та фіналів. В усіх текстах відчутне міфологічне сприйняття світу, що трансформувалося під впливом християнства. Другий том «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» був повністю присвячений казковій прозі. За кількістю вміщених текстів збірка П. Чубинського стала одним із найзначніших видань ХІХ століття. Число казок, у ній представлених, набагато перевищувало загальну кількість творів даного жанру, виданих до цього часу. Збірник П. Чубинського завдяки зусиллям Столбіна і Залюбовського став важливим етапом і у справі видання слобожанських казок. Однак при апробації цих текстів виникає ряд проблем, пов’язаних передусім із відсутністю у значній кількості записів вказівок на територію та ім’я записувача, що особливо характерно для другого відділу збірки. Видання містить 34 записи, що були здійснені на Слобожанщині. Вони мають чітко визначену належність до цього регіону. У 31 тексті другого відділу, що належить Г. Залюбовському, вказівка на місце запису відсутня.

Матеріали, упорядковані М. Драгомановим і П. Чубинським, стали поступальним кроком на шляху до усвідомлення необхідності точної фіксації фольклорних творів. На цих прикладах продемонстровано очевидність змін у ставленні до текстів порівняно з попереднім періодом. Вони засвідчують формування наукового підходу до справи, який став взірцем для збирачів та видавців, що почали активну діяльність у 90-х роках ХІХ ст.

2.2. Слобожанські видання 1890-х років

Реакційні тенденції в політичному житті другої половини 70-х рр. ХІХ ст. та видання Емського указу про заборону української мови не могли не вплинути на справу збирання і видання народних творів; лише 80-ті роки сприяли активізації збирання українського фольклору. Засноване ще 1877 року при Харківському університеті Історико-філологічне товариство з 1886 року почало видавати власний друкований орган – «Сборник Харьковского историко-филологического общества». Уже в другому томі

1890 року були опубліковані й народні казки, другий відділ містив збірку І. Манжури «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ.». Зібрання містило понад дві сотні текстів. Слобожанщина представлена двома казками про тварин, сімома

10

соціально-побутовими казками, однією небилицею, двома анекдотами та двома кумулятивними казками.

В архіві у збирача залишилися тексти сороміцьких казок, які він вважав непридатними для друку. Цими записами цікавилися М. Сумцов і В. Гнатюк, але рукописи були загублені та назавжди втрачені. Фольклористика радянського періоду негативно ставилася до текстів такого спрямування, через те вони не знайшли гідного місця серед надбань усної народної творчості. Тому увагу І. Манжури до усіх виявів традиції, в тому числі й «малоцінного», часом «випадкового», «наносного» пояснювалося впливом «етнографічної школи» яку тогочасні дослідники нерідко звинувачували у надмірній увазі до «другорядних» явищ у фольклорній традиції.

Залучені до дослідження матеріали та документи дають підстави стверджувати, що народні казки зі збірки «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою», зафіксовані на Слобожанщині, були зібрані в той самий період, що й тексти з «Малорусских народных преданий и рассказов» М. Драгоманова, – з 1872-го по 1875 рр. І. Манжура був сумлінним збирачем і максимально точно фіксував народні твори, проте автентичність деяких його записів викликає сумніви, оскільки фольклорист іноді досить вільно поводився з записами під час підготовки до друку.

2.3. Казкова проза в етнографічно-фольклористичних дослідженнях окремих регіонів

На Харківщині, як і на всій Слобожанщині, завдяки невтомній праці місцевих шанувальників народної творчості найбільш дослідженими регіонами є Куп’янський і Старобільський повіти губернії. Провідна роль у цьому процесі належала П. Іванову. Однією з ранніх його публікацій стала замітка в журналі «Пантеон литературы», у якій було наведено запис із Куп’янщини під назвою «Кумова кровать». Обіймаючи посаду інспектора народних шкіл у Куп’янському повіті, П. Іванов створив кореспондентську мережу записувачів на місцях у селах, слободах, на хуторах, що складалася переважно із сільських учителів, які за завданням фольклориста фіксували народні наративи різних жанрів.

Заповітною мрією П. Іванова було видання великого «Купянского сборника по этнографии. От колыбели до могилы», до якого мали увійти зібрані та систематизовані дослідником матеріали. Хоча такий збірник було укладено, однак до друку справа так і не дійшла, тому записані матеріали, в тому числі й казки, були опубліковані лише частково і побачили світ в окремих публікаціях.

В усіх текстах, підготовлених до друку П. Івановим, проставлені наголоси, наявні вказівки на cюжетні паралелі та максимально точно передані на письмі нюанси усного мовлення та вимови, властивої даному регіону. Записи, здійснені П. Івановим та ним ініційовані, відрізняються новим ставленням до методики збирання й засвідчують формування

11

тенденції до суцільного запису, а не лише відбором найкращих текстів, тобто увагою до усіх виявів традиції, повторною фіксацією творів того ж самого сюжетного типу, відтворенням усіх зафіксованих варіантів, оскільки дослідник вважав, що тільки в такий спосіб можна відтворити картину реального побутування фольклору, а максимальна кількість зафіксованих варіантів дасть змогу дослідити життя традиції.

Велику збірку, до якої увійшли більше чотирьох сотень казкових творів, наприкінці січня 1891 року П. Іванов надіслав до Москви. Укладач сподівався, що хоча б там працю зможуть видати, оскільки Історико-філологічному товариству в Харкові через постійний брак коштів таке завдання було надто складним. Однак ні за життя П. Іванова, ні пізніше, незважаючи на численні спроби, збірку опублікувати не вдалося. І лише 2004 року матеріали побачили світ, однак невеликий тираж не міг задовольнити навіть фахівців-фольклористів. Що стосується датування записів казкової прози, припускаємо, що переважна частина казок із рукописного збірника була записана в період з 1888-го по 1890 рр.

Плідну роботу у Старобільському повіті провів інший дослідник – Василь Іванов. Статті, присвячені населеним пунктам повіту, протягом п’яти років (з 1894 по 1898 рр.) друкувалися у випусках «Харьковского сборника», а в 1898-му була видана окремою книгою праця під назвою «Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии. Очерки по этнографии края». Метод збирання матеріалів В. Іванов використав уже випробуваний – кореспондентська мережа, яка складалася з учителів народних училищ як представників найбільш освіченої верстви сільського населення. Казок у виданні обсягом більше тисячі сторінок нараховується не більше 36-ти, серед них переважають побутові твори. Серйозне ставлення записувачів до своєї діяльності, наявність професійно виписаної програми збирання та власне текстологічний аналіз записів засвідчує високу ступінь їх автентичності. У цей час на Слобожанщині збирацькою діяльністю займався і Михайло Васильєв, але його доробок значно менший, ніж у названих дослідників, – чотири казки, що з’явилися в «Этнографическом обозрении» та «Киевской старине».

90-ті роки ХІХ ст. були найбільш плідними для справи фіксації та видання народної казки на Слобожанщині. Головною причиною такої продуктивності стала узгоджена і скоординована діяльність збирачів, видавців і дослідників народної творчості. У зазначений період також було систематизовано значний за обсягом матеріал і закладено основи подальшого дослідження процесів міжкультурної взаємодії.

2.4. Слобожанські казки у фольклорних виданнях Бориса Грінченка

У 1888 році Б. Грінченко уклав і видав збірку під назвою «Веселий оповідач». Вона містить шістнадцять слобожанських записів, у яких наявні вказівки на місце запису; до жанру казки можна віднести тільки чотири тексти. 1891 року в Одесі Б. Грінченко видав другу збірку – «Колоски».

12

У трьох казках зазначена їхня регіональна належність, проте проведений аналіз засвідчив, що ці тексти – літературні стилізації, у яких використані народні мотиви. Найважливішою працею Грінченка-фольклориста стала збірка «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях». Через двадцять років С. Савченко назвав видання «найзначнішим явищем в етнографічній літературі у російській Україні». Перший випуск збірника побачив світ у Чернігові 1895 року, другий – роком потому, але спочатку всі матеріали були надруковані в номерах «Земского сборника Черниговской губернии». «Этнографические материалы…» є виданням, яке за науковою вартістю стоїть набагато вище, ніж збірки «Колоски» та «Веселий оповідач». У першому випуску міститься сорок слобожанських казок, записаних на Харківщині, Курщині та Воронежчині, у другому – лише чотири твори, зафіксовані у Зміївському та Сумському повітах. Своєрідним продовженням цих збірок стало видання «Из уст народа», здійснене 1900 року; у ньому міститься п’ять текстів зі Слобідської України: анекдот, переказ і три казки.

Укладена та видана Б. Грінченком 1907 року збірка «Українські народні казки, вибрані для дітей» набула величезної популярності, водночас через некритичне ставлення до опублікованих в ній текстів з боку наступників. Вона в подальшому часом ставала джерелом містифікації окремих текстів, що таким чином увійшли до наукової традиції і в автентичному та паспортизованому, і у відредагованому вигляді. Лише 1994 року аналіз дав змогу повернути текстам збірки їхній реальний текстологічний статус. Необхідно, однак, уточнити не встановлене дослідником джерело тексту «Щедрий та скупий», що насправді є дослівним передруком із першого випуску «Этнографических материалов»; це записаний П. Череватенком в Острогозькому повіті на Воронежчині твір, що має назву «Два брати: скупий та добрий».

Обидва вказані методи організації збирацької роботи були прийнятними наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., незважаючи на їхні недоліки. Проте застосовуваний Б. Грінченком спосіб власноручного запису давав змогу відтворити тексти з максимально можливою на той час точністю, дотримуватися певних норм фіксації та зберегти записи недоторканими під час видання.

2.5. Казки зі Слобожанщини у видавничій діяльності Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові

90-ті роки ХІХ століття стали плідними для справи збирання та видання народних казкових творів і в Західній Україні. З 1895 року Наукове товариство імені Шевченка, засноване двома роками раніше, почало видавати «Етнографічний збірник»; до 1917 року вийшли із друку чотири десятки значних за обсягом томів. На той час етнолінгвістична модель, застосована В. Гнатюком, була кроком уперед на шляху до вдосконалення точності фіксації текстів, оскільки давала змогу відтворити особливості не лише лексики, фонетики усного тексту, а й синтаксичної будови текстів.

13

Першим, хто надав західноукраїнським фольклористам і видавцям записи казок зі Слобожанщини, був Митрофан Дикарев. У 1898 році у п’ятому томі «Етнографічного збірника» з’явилася праця під назвою «Народна гутірка з поводу коронації 1896 року», що містила п’ять слобожанських творів, які можна віднести до жанру казки. Записи зі Слобожанщини у виданнях «Етнографічного збірника» з’явилися лише 1912 року у другому томі великої збірки народних творів «Знадоби до української демонології», виданої В. Гнатюком. Після смерті Дикарева з видавцем продовжував активно співпрацювати його племінник Павло Тарасевський. Півтори сотні текстів збірки – це слобожанські записи П. Тарасевського, надіслані В. Гнатюку, і тексти рукописної збірки М. Дикарева.

Ґрунтовна праця В. Гнатюка «Українські народні байки», видана в 1916 році, налічує 97 текстів у записах П. Тарасевського, здійснених на Курщині (у селі Шебекіне Білгородського повіту) та Харківщині (у Куп’янському повіті). В. Гнатюк не ставив під сумнів автентичність цих записів і був задоволений працею П. Тарасевського; лише в 70-х рр. ХХ ст. тексти були проаналізовані І. Березовським. З багатьма закидами не можна не погодитися, проте слід зауважити, що навіть при такому підході укладач збірки «Казки про тварин» не зміг повністю відмовитися від цих записів і в укладеному ним зібранні з 97 текстів П. Тарасевського використав майже половину – 46.

З діяльністю В. Гнатюка і П. Тарасевського пов’язана фіксація та поява друком творів ще одного масиву оповідальної народної творчості – сороміцьких казок та анекдотів. Двотомна збірка сороміцького оповідального фольклору «Das Geschlechtsleben des ukrainischen Baue volkes» вийшла в Лейпцигу в 1909–1912 рр. Перший том видання був укладений виключно із записів П. Тарасевського, здійснених на Слобожанщині – у Курській і Харківській губерніях. 319 текстів – доробок П. Тарасевського у справі збирання сороміцького оповідального фольклору Слобідської України. З них до жанру казки належить близько 300 текстів, решта – коротенькі анекдоти, перекази, етіологічні легенди, а також пояснення значень деяких сороміцьких прислів’їв і народних прикмет.

В цілому в ХХ столітті на Слобожанщині народні казки вже не записувалися так активно, як у 90-х роках ХІХ століття, кореспондентські мережі на місцях практично перестали функціонувати. В подальшому спроби спонукати оповідачів до створення нових «пожовтневих» казок стали виявом нехтування законами усної оповідальної традиції. На зміну методологічним пошукам прийшло панування надмірно ідеологізованої моделі фольклору, тому збирацька робота не дала таких істотних результатів, як у ХІХ ст., а в публікаціях переважали передруки. Отже, збирацька та видавнича діяльність фольклористів на Слобідській Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. була найпродуктивнішою.

14

У «Висновках» синтезовано результати роботи й окреслено основні напрямки збирацької та едиційної практики на Слобожанщині у досліджуваний період. На підставі аналізу й систематизації усіх віднайдених текстів записів зі Слобідської України, дано оцінку наукової достовірності матеріалів, зібраних попередниками, та охарактеризовано їхній текстологічний статус. Основні наукові положення дисертації випливають із конкретних висновків окремих розділів роботи, що стосуються оцінок текстологічної та едиційної практики окремих фольклористів, відбитої їх колекціями та публікаціями.

У процесі підготовки роботи було віднайдено близько 800 записів казок та творів суміжних жанрів, що відбивають казкову традицію Слобожанщини. Завдяки цьому не лише збільшено кількісні параметри її характеристики. Здійснений текстологічний аналіз текстів, вивчення історії текстів та їх критика й атрибуція засвідчили літературоцентричне спрямування збирацької та едиційної роботи. Домінування естетичних критеріїв відбору текстів зумовило особливості відтворення казкової традиції записами. За цих умов прагнення до точності стосувалося передусім змістових характеристик. Лише окремі фіксації засвідчують спроби виходу за межі літературно-орієнтованованої текстологічної моделі та формування окремих ознак, властивих етнолінгвістичній та виконавській моделі, проте ці тенденції не отримали належного розвитку, і це завдання залишилося актуальним і нині.

Здійснений аналіз дозволяє не лише дати всебічну оцінку діяльності попередників у справі фіксації казок Слобожанщини, а й накреслити завдання подальшої збирацької роботи, що полягає в запровадженні методик, які забезпечують адекватне відтворення усної традиції. На цьому шляху розкриваються перспективи практичного застосування результатів роботи, що полягають також у можливості використання результатів вивчення історії та критики текстів у едиційні практиці, в історичних та теоретичних розвідках.

«Додатки» до дисертації містять відомості щодо усіх відомих на даний час науці фіксацій казки та суміжних жанрів й індексацію сюжетних типів. Вони доповнюють і уточнюють свідчення покажчиків щодо казкової традиції Слобожанщини. Здійснене атрибутування текстів підвищує їх науковий статус.