КЕРІВНИЦТВО ДОСУДОВИМ СЛІДСТВОМ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження.

Розділ 1. “Концептуальні засади керівництва досудовим слідством у кримінальному процесі України” складається з трьох підрозділів і присвячений комплексному теоретичному аналізу інституту керівництва досудовим слідством та засобів його реалізації у вітчизняному кримінальному судочинстві.

У підрозділі 1.1. “Керівництво досудовим слідством: історичний аспект” розглядаються історико-правові передумови становлення та розвитку інституту керівництва досудовим слідством.

За результатами аналізу літератури, розвитку наукових поглядів на статус учасників досудового провадження, автор дійшов висновку, що проблеми розподілу компетенцій і повноважень щодо керівництва слідством у кримінальному судочинстві впродовж усієї історії розвитку органів розслідування були одними із найбільш актуальних і дискусійних. Намагання розв’язати ці проблеми на практиці нерідко призводили до численних реорганізацій слідчих апаратів, зміни підпорядку­вання, створення нових структур, їх передачі з одного відомства іншому тощо.

Розвиток інституту керівництва досудовим слідством в Україні умовно охоплює 7 історико-правових етапів з яскраво вираженими особливостями. Перший етап бере свій початок у ході судової реформи другої половини XIX ст. й тривав до жовтневого перевороту (1864–1917 рр.). Формально керівництво досудовим слідством у той час здійснювали судді, однак прокурори, користуючись недоліками правової регламента­ції, також мали суттєвий вплив на слідчу діяльність. Другий етап – характеризується пошуком нових форм керівництва досудовим слідством на тлі розпаду державного апарату колишньої Російської імперії (1917–1922 рр.). Для третього етапу (1922–1928 рр.), що розпочався з прийняттям КПК УСРР, характерною була “двозначність” процесу­ального становища слідчих, які одночасно потрапили у підпорядкування судів і прокурорів. Четвертий етап (1928–1936 рр.) пов’язаний із передачею слідчих підрозділів у підпорядкування органів прокуратури й перетворенням слідчих у “службовців” і технічних виконавців вказівок прокурорів. П’ятий етап тривав від створення слідчих відділів в органах прокуратури й до нормативного закріплення повноважень слідчого у процесуальному законодавстві (1936–1958 рр.). Прийняття Основ кримінального судочинства СРСР і союзних республік обумовило шостий етап розвитку інституту керівництва досудовим слідством (1958–1966 рр.). Останній, сьомий, етап (розпочався 1966 р.) пов’язаний із закріпленням у КПК повноважень начальника слідчого відділу, розмежуванням статусу керівника слідчого підрозділу і прокурора, а також науковим розробленням питань відмежування функцій керівництва слідством від прокурорського нагляду.

У підрозділі 1.2. “Поняття керівництва досудовим слідством, його сутність та місце в системі кримінально-процесуальних функцій” переосмислено наукові підходи щодо визначення поняття та місця керівництва досудовим слідством у сучас­ній кримінально-процесуальній доктрині.

На основі праць Е.І. Вороніна, М.В. Жогіна, А.М. Ларіна, В.М. Савицького, В.Ф. Статкуса, а також аналізу практичної діяльності слідчих підрозділів автор дійшов висновку, що керівництво досудовим слідством є окремою кримінально-процесуальною функцією (як і розслідування злочину), яку здійснюють керівники слідчих підрозділів, керівники слідчих груп та слідчі-методисти.

Визначено, що предметом керівництва досудовим слідством є процесуальна діяльність підлеглих суб’єкту керівництва організаційних структур і посадових осіб щодо розкриття та розслідування злочинів, своєчасного й правильного проведення слідчих та інших процесуальних дій. Доведено, що межі керівництва досудовим слідством визначаються такими факторами: 1) суб’єктами керівництва, наділеними процесуальними повноваженнями; 2) засобами реалізації функції керівництва; 3) необхідністю дотримання принципів керівництва досудовим слідством.

Підкреслено, що в юридичній науці термін “керівництво досудовим слідством” уживається у кількох значеннях, однак не є тотожним “процесуальному контролю”. Керівництво досудовим слідством змістовно є ширшим за процесуальний контроль, оскільки охоплює як контрольний, так і управлінський аспекти діяльності суб’єктів його реалізації. Відтак дано авторське поняття “керівництва досудовим слідством” як цілісного комплексу владно-розпорядницьких та організаційно-управлінських заходів впливу на процесуальну діяльність слідчого, спрямованих на створення найбільш сприятливих й оптимальних умов для ефективного та якісного розкриття та розслі­дування злочинів.

У підрозділі 1.3. “Засоби реалізації функції керівництва досудовим слідством” розглянуто основні процесуальні засоби, за допомогою яких реалізується діяльність, що становить зміст керівництва досудовим слідством.

На основі аналізу наукових концепцій В.П. Ашитка, В.В. Кальницького, О.Р. Михайленка, В.М. Савицького, Х.С. Таджиєва та практики роботи слідчих підрозділів органів внутрішніх справ запропоновано авторську класифікацію процесуальних засобів реалізації функції керівництва досудовим слідством: 1) засоби контролю за досудовим слідством (перевірка кримінальних справ, особиста участь у провадженні досудового слідства, відновлення досудового слідства у закритій кримінальній справі); 2) засоби належної організації досудового слідства (надання вказівок слідчому, передача справ від одного слідчого іншому, доручення розслідування справи декільком слідчим).

У дисертації проаналізовано випадки, коли перевірка кримінальних справ має носити невідкладний (тобто проводитися негайно) та постійний (проводитися щотижнево) характер. Визначено основні аспекти процесуальної діяльності слідчих, які повинні аналізуватися при перевірці кримінальної справи (розроблено типову форму довідки про результати перевірки).

Автор підтримує позицію деяких учених (О.В. Пєтков, В.П. Ашитко) і пропонує закріпити окремим положенням у КПК України, щоб вказівки керівника слідчого підрозділу давалися у формі постанови, в якій слід вказувати характер виявлених недоліків, перелік та строк виконання додаткових процесуальних дій, терміни інфор­мування про стан їх виконання. Підтверджуючи доцільність застосування юридичної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання вказівок, дисертант критично аналізує пропозиції щодо встановлення кримінальної відповідальності за умисне систематичне невиконання слідчим вказівок прокурора. Запропоновано напрями удосконалення правової регламентації надання вказівок у кримінальних справах шляхом чіткого визначення порядку їх оскарження, а також конкретизації процесуальних рішень і дій, яких вони можуть стосуватися.

Підтверджено необхідність упорядкування окремих положень КПК України, зокрема шляхом розширення повноважень керівника слідчого підрозділу при передачі справ від одного слідчого підрозділу до іншого. Запропоновано розподіл підстав для передачі справ на: 1) об’єктивні (обов’язкові), що унеможливлюють подальше розслідування справи конкретним слідчим; та 2) суб’єктивні (факультативні), що викликані необхідністю підвищення ефективності та якості досудового слідства.

Розділ 2. “Організаційні та правові аспекти оптимізації інституту керівництва досудовим слідством” складається з трьох підрозділів, де розгляда­ються теоретичні засади й практичні питання удосконалення організації та реалізації функції керівництва досудовим слідством.

У підрозділі 2.1. “Перспективи організаційної побудови механізму керівництва досудовим слідством в умовах реформування кримінальної юстиції” виокремлено шляхи удосконалення організаційної побудови інституту керівництва досудовим слідством.

Структурна побудова слідчого апарату нерозривно пов’язана з реалізацією функції керівництва досудовим слідством. Діюча ж модель підпорядкування слідчих підрозділів, яка збереглася ще з радянських часів, не може гарантувати незалежності та самостійності слідчих, а відповідно й ефективного керівництва досудовим слідством (в умовах, коли 92 % працівників слідчого корпусу, за виклю­ченням слідчих прокуратури, безпосередньо підпорядковані органам дізнання). У зв’язку з цим, дисертантом доведено, що необхідною умовою удосконалення меха­нізму керівництва досудовим слідством, з огляду на міжнародні стандарти, є побудова системи їх “вертикального” підпорядкування з чітким розмежуванням функцій орга­нів досудового слідства і органів дізнання (як у процесуальному, так і організаційному плані).

Передумовами для запровадження “вертикального” підпорядку­вання слідчих підрозділів на загальнодержавному рівні є досвід успішної апробації цієї моделі у практичній діяльності органів досудового слідства України (експерименти 1987–1989 рр., 2002–2003 рр., 2011–2012 рр.), а також практика правоохоронних органів країн близького зарубіжжя (Російської Федерації, Республіки Білорусь, Вірменії), у яких відповідну модель закріплено на законодавчому рівні.

Критично осмислено пропозиції щодо створення Слідчого комітету при МВС України, як найбільш ефективної форми реалізації “вертикальної” системи підпо­рядкування слідчих підрозділів органів внутрішніх справ. Обґрунтовано пропозиції щодо реорганізації структури слідчого апарату органів внутрішніх справ в Службу досудового слідства України (на базі Головного слідчого управління МВС України), як окремого центрального органу вико­навчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України (на кшталт Державної міграційної служби України).

У роботі підкреслюється доцільність позбавлення “гібридного” статусу керівни­ків слідчих підрозділів органів внутрішніх справ (як керівників органу дізнання та досудового слідства в одній особі), ліквідації штатного дізнання (“проміжної ланки” на досудовому слідстві, яка останніми роками залишалася зайвою структурою) та виведення слідчих підрозділів зі складу спецпідрозділів по боротьбі з організованою злочинністю.

У підрозділі 2.2. “Керівництво досудовим слідством та прокурорський нагляд: необхідність розмежування у вітчизняному судочинстві” критично осмислено положення проекту КПК України (прийнятий Верховною Радою України у першому читанні 9 лютого 2012 р. № 9700), відповідно до якого прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при проведенні досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням (ч. 2 ст. 36). На думку дисертанта, ці ідеї позбавлені збалансованого підходу до реформування криміналь­ного судочинства, оскільки можуть негативно вплинути на усвідомлення слідчими та керівниками слідчих підрозділів відповідальності за результати своєї праці. Доведено, що керівництво досудовим слідством передбачає відповідальність за показники “керованого” підрозділу. Якщо ж функції керівництва досудовим слідством та нагля­ду здійснюватиме один і той самий суб’єкт кримінального судочинства (прокурор), це призведе до зниження ефектив­ності досудового провадження, а також до зростання порушень законності. Погоджуючись з експертами Ради Європи, проаналізовано визначені ними можливі “небезпеки, з якими пов’язана велика залежність слідчих від прокурора” (п. 106, 363 Висновку Ради Європи щодо проекту КПК України від 2 листопада 2011 р.).

З урахуванням досвіду Російської Федерації та Республіки Білорусь запропо­новано розмежувати повноваження стосовно нагляду за виконанням законів               органами досудового слідства і керівництва досудовим слідством. Відтак не “постраждає” процесуальна самостійність і незалежність слідчого, а також буде усунено дублюван­ня кримінально-процесуальної компетенції прокурора і керівника слідчого підрозділу.

У підрозділі 2.3. “Співвідношення інституту керівництва досудовим слідством із самостійністю та незалежністю слідчого” визначаючи, що процесу­альна самостійність і незалежність слідчого з одного боку, та керівництво досудовим слідством – з іншого, пов’язані у процедурі досудового провадження,                             автор акцентує увагу на необхідності гармонізації цих кримінально-процесуальних інститутів.

З огляду на результати опитування, виокремлено найважливіші процесуальні рішення при розслідуванні злочинів, що вимагають особливого контролю з боку керівників слідчих підрозділів, зокрема про відмову у порушенні кримінальної справи за фактом спричинення смерті особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження (89 %), про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (48 %), про продовження строку досудового слідства (44 %), про притягнення особи як обвинуваченого (37 %), про закриття кримінальної справи (33 %), обвинувальний висновок (28 %), про зняття інформації з каналів зв’яз­ку (17 %), про зупинення досудового слідства (7 %) та ін.

Для підвищення обґрунтованості та законності досудового провадження, з урахуванням зарубіжної практики, запропоновано внести зміни та доповнення до кримінально-процесуального законодавства стосовно необхідності погодження чи затвердження керівником слідчого підрозділу ключових рішень слідчого у справі. Необхідним також є встановлення імперативного правила, відповідно до якого непогоджена постанова слідчого зберігатиме свою юридичну силу.

Розділ 3. “Шляхи удосконалення процесуального статусу суб’єктів реалізації функції керівництва досудовим слідством” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню особливостей діяльності керівника слідчого підрозділу, керівника слідчої групи та слідчого-методиста, а також визначенню їх кримінально-процесуальної компетенції щодо керівництва досудовим слідством.

У підрозділі 3.1. “Проблеми реалізації керівником слідчого підрозділу  функцій по керівництву досудовим слідством та шляхи їх розв’язання” акцентується увага на удосконаленні процесуального статусу керівника слідчого підрозділу.

Доведено, що в умовах постійного зростання кількості кримінальних справ, які перебувають у провадженні слідчих (1968 р. – 73,1 тис., 1978 р. – 173,2 тис., 1988 р. – 201,7 тис., 2008 р. – 356,7 тис., 2009 р. – 374,5 тис., 2010 р. – 399,8 тис., 2011 р. – 469,3 тис.), потребує суттєвого розширення та детальної регламентації процесуальна компе­тенція керівника слідчого підрозділу. Встановлено, що обсяг процесуальних повнова­жень начальника слідчого відділу не змінювався жодного разу, незважаючи на вне­сення до КПК України понад 200 змін і доповнень.

Запропоновано закріпити у КПК України право начальника слідчого відділу скасовувати   постанову   слідчого    про    закриття  справи і  відновлювати   досудове

слідство у разі встановлення, що закриття слідчим провадження у справі є незаконним або необґрунтованим. З урахуванням досвіду Республіки Білорусь, Російської Федерації, Естонії та Латвії обґрунтовано доцільність наділення керівника слідчого підрозділу повноваженнями щодо скасування незаконних і необґрунтованих постанов слідчого та нижчестоящого керівника слідчого підрозділу, а також внесення прокурору клопотань про скасування відповідних рішень (санкціонованих чи погоджених прокурором), а у справах, що перебувають у провадженні підлеглих слідчих, також, постанов працівників органів дізнання, слідчих і керівників інших органів досудового слідства.

Обґрунтовано необхідність закріплення у КПК України положень щодо розгляду керівником слідчого підрозділу скарг на дії та рішення слідчих (із подальшим складанням постанови про повне або часткове задоволення скарги або   про  відмову  у  її  задоволенні), а також щодо вивчення матеріалів дослідчих перевірок (з можливістю надання вказівок та повернення органу дізнання для доопрацювання).

У підрозділі 3.2. “Керівництво досудовим слідством при розслідуванні кримінальних справ у складі слідчої групи” визначено, що при груповому провадженні функція керівництва досудовим слідством реалізується у двох напрямах: 1) як засіб впливу керівника слідчого підрозділу на стан досудового слідства шляхом доручення розслідування справи декільком слідчим (ст. 114–1, 119 КПК України); 2) шляхом безпосередньої реалізації керівником слідчої групи повноважень щодо керівництва досудовим слідством (ст. 119 КПК України).

З  урахуванням  проблем  слідчої практики  запропоновано  встановити виключне  право  керівника  слідчого  підрозділу  створювати  і   припиняти  діяльність слідчих груп, оновлювати їх склад та змінювати керівників. У разі необхідності включення до складу груп слідчих різних підрозділів, рішення про створення цих груп мають оформлятись спільною постановою керівників відповідних слідчих підрозділів.

Встановлено,  що  на  слідчого, який  призначається  старшим  (керівником) групи,  покладається  відповідальність  за  якість  досудового  слідства,  проведеного не лише ним особисто, а й іншими членами групи. Отже, старший групи з метою оптимального  та  раціонального  розподілу  роботи  між  членами  групи,  контролю за  їх  діяльністю,  набуває  функцій,  притаманних  керівникові  слідчого  підрозділу,  а  відтак –  є  окремим  суб’єктом  реалізації  функції  керівництва  досудовим слідством.

Визнано  доцільним  закріплення  виключної  компетенції  керівника  слідчої групи з прийняття ключових процесуальних рішень у кримінальній справі (об’єднання  та  виділення  справи,  закриття  справи  повністю  або  частково, зупинення  або  відновлення  провадження,  притягнення  особи  як  обвинуваченого  і визначення  обсягу  пред’явленого обвинувачення, порушення  клопотання  про продовження строку досудового слідства, порушення клопотання про обрання запобіжного  заходу  у  вигляді  взяття  під  варту,  а  також  його  продовження, складання  обвинувального  висновку).

Сформульовано  низку  практичних  рекомендацій щодо оптимізації керівництва досудовим слідством у разі групового провадження у справі, зокрема шляхом надання права слідчому-члену групи висловлювати свої заперечення на доручення чи вказівки керівника групи (якщо він вважає їх незаконними або необґрунтованими), а також приведення у відповідність міжнародно-правовим стандартам повноважень керівника міжнародної слідчої групи та її членів (у тому числі й “відряджених членів”).

У підрозділі 3.3. “Особливості процесуального становища суб’єктів, які част­ково наділені функціями з керівництва досудовим слідством” розглянуто питання удосконалення статусу слідчого-методиста та слідчого-криміналіста.

Доведено, що особливістю реалізації функції керівництва досудовим слідством в органах внутрішніх справ є те, що поряд з начальниками слідчих відділів, її здійснюють також працівники організаційно-методичних підрозділів – слідчі-методисти. У зв’язку з цим, визначено перелік повноважень слідчого-методиста по реалізації вказаної функції, а саме: 1) здійснення належного контролю за проведенням досудового слідства у кримінальних справах; 2) перевірка кримінальних справ (їх особисте вивчення); 3) контроль за дотриманням слідчими процесуальних строків; 4) надання у межах своєї компетенції рекомендацій (вказівок) працівникам слідчих підрозділів з питань слідчої роботи.

Підтверджено, що слідчі-методисти (процесуальний статус яких визначено відомчими актами), нерідко здійснюють прямий вплив на процесуальну діяльність слідчого, реалізуючи повноваження (перевірка кримінальних справ, підготовка вказівок тощо), що без належної законодавчої регламентації можуть спричинити порушення процесуальної самостійності й незалежності слідчих. Оскільки криміналь­но-процесуальне законодавство не передбачає делегування керівниками слідчих підрозділів своїх повноважень іншим суб’єктам, в тому числі слідчим-методистам, запропоновано доповнити КПК України нормами, які б окремо визначали процесуальні повноваження слідчого-методиста при реалізації функції керівництва досудовим слідством.

Для своєчасного виявлення помилок й недоліків слідчий-методист має вести контрольно-наглядові провадження у справах, характер яких обумовлює необхідність особливого контролю за розслідуванням злочинів. Під контрольно-наглядовим провадженням автор розуміє сукупність документів, пов’язаних з провадженням досудового слідства у конкретній справі, за допомогою яких реалізується функція керівництва досудовим слідством та забезпе­чується процесуальний контроль за ходом розслідування. Аналіз практики роботи слідчих підрозділів дав змогу виокремити особливості контрольно-наглядового провадження за різними категоріями кримінальних справ, а також запропонувати перелік документів (процесуальних і організаційних), що повинні накопичуватися у контрольно-наглядових справах.

Підтверджено необхідність позбавлення слідчих-криміналістів повноважень щодо керівництва досудовим слідством. На думку автора, вони мають виконувати лише методико-криміналістичні функції і залучатися до провадження у кримінальних справах на правах спеціалістів.