Ківалова Т.С. Відповідальність боржника за передбачуване невиконання зобов\'язання

Краткое содержание

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, характеристика об”єкта і предмета дослідження, поставлені дисертантом цілі і завдання, характеризується стан розробки проблеми в зарубіжній  літературі, а також стан вітчизняного законодавства. У вступі характеризується наукова новизна, вклад дисертанта в розробку проблеми, практична цінність дослідження і можливість його використання в науці і практиці України. Приводяться також відомості про структуру роботи та її обсяг.

            Перша глава дисертації називається: доктрина і anticipatory breach і правові підстави її застосування. Історія передбаченого невиконання зобов”язання починається зі справи, розглянутої англійським судом у 1852 році  за позовом Альберта Хохстера до Федеріка де ля Тура про відшкодування збитку у зв”язку з невиконанням зобов”язання. Коротко суть справи. А.Хохстер домовився з де ля Туром, що на протязі трьох місяців, починаючи з 1 квітня 1852 гоку буде надавати йому послуги кур”єра.                11 травня 1852 року, тобто за 20 днів до початку виконання договору, де ля Тур повідомив А. Хохстера, що через об”єктивні причини він змушений відмовитися від його послуг. Уже 22 травня 1852 року А.Хохстер уклав іншу угоду, але одночасно він звернувся в суд з позовом до де ля Тура про відшкодування збитку у зв”язку з невиконянням зобов”язання. Захищаючись від позову, де ля Тур стверджував, що його пропозицію розторгнути договір  слід вважати лише офертою, і, як будь-яка офарта, вона могла бути не прийнятою або могла відкликаною до її прийняття. Оскільки А.Хохстер її прийняв до початку дії контракту, тобто до 1 червня 1852 року, до цього строку він не мав право укладати новий договір. Справа розглядалась різними судовими інстанціями Великобританії і кінцевие вирішення одержала тільки у Палаті лордів. Лорд Кембелл як верховний суддя позов задовольнив, сформулював ряд постулатів, які лягли в основу вказаної доктрини  - доктрини, що отримала англійську назву anticipatory breach of contract скорочено anticipatory breach або доктрини передбаченого порушення (невиконання) зобов”язання. Згідно з традиційною точкою зору у позивача - А.Хохстера – була така альтернатива: не укладати нової трудової угоди і після настання 1 червня вимагати відшкодування збитку, або до настання 1 червня укласти нову трудову угоду, але втратити право на відшкодування. Суддя Кемпбелл вважав, що ставити позивача перед таким вибором, до того ж за умови, що відповідач не намагався розторгнути договір, було б несправедливим. Він визнав за позивачем право на подяння позову про відшкодування збитку до настання строку дії договірного зобов”язання. Оскільки відповідач – роботодавець де ля Тур не вимагав розторгнення договору, суддя таким чином звільнив позивача від виконання власного зобов”язання, у даному разі – від виконання обов”язку кур”єра. Тут є визнання того, що де ля Тур не міг уже взяти назад свою відмову від послуг і вимагати виконання договору.

            Вся обговорювана ситуація могла виникнути лише за умови, що власне строк виконання зобов”язання ще не настав і мова йде про передбачене, прийдешнє, передбачуване порушенні зобов”язання.

            Передбачене порушення зобов”язання хоч і отримало певне закріплення у французькому і більш грунтовно – в германському законодавстві, але нині, коли пройшло уже півтора століття, юридичне оформлання цього інституту не можна визнати достатнім. Найбільш докладно і вичерпно він закріплений у двох основоположних нормативних актах із галузі, яку відносять до міжнародного приватного права року. Маються на увазі конвенція ООН     1980 року “Про міжнародну купівлю-продаж товарів” (ст. 71-73) і в Принципах УНИДРУА 1994.

            У зв”язку з цим автор вважала за необхідне висловити деякі міркування щодо природи міжнародного приватного права.

            Як відомо, до міжнародного приватного права відносять дві групи норм: колізійні норми і норми міжнародних конвенцій, що регулюють приватно-правові інтереси: цивільно-правові, шлюбно-сімейні, трудові та інші, що виходять за межі однієї держави (“правовідносини з іноземним елементом”). Але такі конвенції укладаються між державами і складно, або зовсім неможливо, встановити, чим вони відрізняються від інших міждержавних угод, що складають зміст міжнародного публічного права. На наш погляд, не можна відділяти ці конвенції від інших за змістом, тобто тому, що вони регулюють цивільно-правові або сімейні відносини. Якщо з цим згодитися, потрібно згодитися і з тим, що подібні конвенції помилково відносять до норм міжнародного приватного права, і з тим, що вони є нормами міжнародного публічного права.

            Що стосується другої групи – колізійних норм, то вони в більшості не мають матеріального змісту, тобто не є нормами матеріального права. Колізійна норма відсилає до іноземного права. Але і не до права, тобто не вказує на іноземну правову норму матеріального або процесуального порядку. Колізійна норма відсилає до іноземного правопорядку, вказуючи, правом якої держави належить керуватися: “форма довіреності визначається місцем її здійснення”. Схоже, що колізійні норми є лише технічними нормами, бо не мають у своєму складі ні матеріально-правового, ні процесуального змісту.

            Висловлені тут міркування  були необхідними для виправдання тих складнощів, які виникають при визначенні галузевої приналежності інституту передбаченого невиконання обов”язку. Автор вважає, що досліджувані проблеми належать до міжнародного приватного права - у загальноприйнятому сучасному його розумінні.

            В цій же главі автор розглядає загальні положення західної доктрини про обов”язки, зокрема французької, англійської та німецької. Так, у французькій доктрині і судовій практиці мотив договору є підставою для дійсності зобов”язання, тому що французький суд визнає недійсним юридично бездоганний договір, якщо він переслідує аморальні цілі (мотив). Практично також до цього ставиться й германське правлсуддя.

            Важливу роль в англійській доктрині про зобов”язання відіграє зустрічне задовольнення.

            Доктрина anticipatory breach, хоча й набула широкого розповсюдження, але в різних правових системах сприймається по різному.

            Так, французьке право ставиться до цієї доктрини стримано, бо вважає, що французьке законодавство дає сторонам достатні можливості для захисту своїх інтересів, оскільки зацікавлена сторона має право утримуватись від виконання зустрічного зобов”язання в залежності від поведінки контрагента. Зокрема, мають на увазі аналогію з договором купівлі-продажу, коли на підставі ст. 1612 Кодексу Наполеона продавець може утриматися від передачі речі від момент оплати її вартості покупцем. Таким же є ставлення до досліджуваного інституту в цивільному законодавстві Іспанії і Португалії.

            Ця доктрина визнається в англо-саксонській системі права, а також у проекті англійського Кодексу контрактів, правом скандинавських країн (Датський закон 1906 р., в Ісланддії – законом 1922 р., у Швеції – Актом 1990 р. і в Норвегії – 1988 р.), в законодавстві Нідерландів і Італії.

            Певна річ, найбільш авторитетне визнання полягає у включенні положень цієї доктрини до Конвенції ООН 1980р. “Про міжнародну купівлю-продаж товарів” і Принципів УНИДРУА 1994 р. Поряд з цим настільки ж важливим потрібно визнати сприйняття положень цієї доктрини в Основах Європейського права договорів, опублікованих у 1995р.

            У дисертації наводяться і досліджуються норми Конвенції 1980 р. і Принципів УНИДРУА.

            Автор також досліджує зміст ч.1 ст. 347 діючого ЦК України, яка, на думку автора, носить обмежений характер, оскільки належить тільки до договору підряду.

            Далі в роботі досліджуються всі фактори, що дають підстави для визнання боржника таким, що ухиляється від виконання зобов”язання. Так, декларацією, що зобов”язує боржника ,є відмова від виконання. Доктрина розглядає цю відмову , як таку, що має двояке значення: як прояв волі не виконувати зобов”язання і як оферта, що адресована кредитору про розторження договору і прийняття на себе зобов”язань про відшкодування збитків, що можуть виникнути. В такій конструкції вбачають певне протиріччя – з одного боку боржник добивається двосторонньої угоди на розторгнення договору, тобто консенсусу, а з іншого - на нього покладаються збитки, начебто друга сторона розторгнення договору не бажала.

            Відповідно до німецької доктрини заява боржника про відмову виконати зобов”язання потрібно розглядати як акт, що викликає до нього довіру. За суттю такої конструкції “боржник, що відмовляється виконати зобов”язання, повинен доримати слова” з метою пристосування кредитора до ситуації, що складається.

            Відмову від виконання можна кваліфікувати також тоді, коли це виступає у вигляді прострочення боржника, неможливості надати виконання, втрати інтересу до виконання. Всі ці варіанти докладно досліджуються в роботі.

            У другій главі  “Передумови відповідальності боржника у зв”язку з передбаченим невиконанням зобов”язання” - розглядаються всі види відповідальності в залежності від причин і форм відмови від виконання. Це може бути яскраво виражена відмова від виконання , прицьому відмова розглядається як зовнішнє вираження волі, а форма не визначається наперед причиною відмови. Поведінка боржника (дія або бездія) тоді може бути кваліфікована як відмова, якщо є підстава вважати, що це рішення кінцеве.

            У теорії і практиці існує досить обумовлена позиція, відповідно до якої про відмову від виконання договору можна говорити лише тоді, коли дії сторони носили усвідомлений характер.

            При безсумнівних доказах невідворотності невиконання кредитор має право вимагати від боржника забезпечення своїх інтересів. Правда, іноді доктрина і практика вважають достатнім переконливі завбачення кредитора. Наприклад, кредитор виявив, що устаткування, яке він купує, не відзначається наобхідними для нього якостями, про що свідчить досвід його експлуатації іншими покупцями, або кредитор виявив, що відомості боржника про фінансовий стан його підприємства не відповідає дійсності.

Разом з тим якщо кредитер створював умови, що загрожують своєчасному виконанню договору або його невиконанню зовсім, боржник не несе відповідальності за наслідки, які, зокрема, передбачені п. 3 ст. 71 Конвенції ООН 1980р. Ці перестороги  не застосовуються тоді, коли, укладаючи договір,  боржник припускав можливість невиконання.

            У цій же главі здійснюється спроба на підставі судової практики і доктрини дати розгорнуте визначення передбаченого невиконання. При цьому використовується доктрина різних правових систем. Так, вважають, що для встановлення очевидного характеру  невиконання належить керуватися об”єктивними критеріями, що грунтуються на фактах у їх взаємодії. Відомості про боржника або досвід кредитора не можуть служити такими критеріями. Загальні правила на цей рахунок містяться у ст. 8 Віденської конвенції, зокрема, в пунктах 2 і 3. У першому з них встановлюється, що заяви і поведінка сторони тлумачаться у відповідності з тим розумінням, яке мала б розумна особа, що діє в тій же якості, що й інша сторона за аналогічних обставин. Наступний пункт встановлює, що при визнанні наміру сторони або розуміння, необхідно враховувати всі необхідні обставини, включаючи переговори, будь-яку практику, яку сторони встановили у своїх взаємостосунках, а також звичаї і будь-яка подальша поведінка.

            Для встановлення нездійсненності потрібно враховувати обставини, що існували на момент відмови від виконання, а не тоді, коли мала місце відмова, а тим більше, коли питання про долю договору призвело до розгляду справи в суді.

            Неможливість виконання не завжди визнається судом навіть тоді, коли вона насправді мала місце. Свідченням цього є справа з позовом Maredelanto Compania Navera S.A v. Bergbau-Handel CmbH. За цією справою товар не був доставлений  для завантаження на судно у порт Сайгон у зв”язку з бомбардуванням міста. Судновласник розцінив це як відмову від виконання договору і поставив вимогу відшкодування збитків. Однак в суді було встановлено, що на момент відмови від виконання зобов”язання  доставити вантаж зафрактоване судно було на такій відстані від порта загрузки (тобто від Сайгону), що у визначений договором строк не змогло б прибути у порт і стати під завантаження.

            Американський дослідник Дж.Гюнтер визначив такі ознаки майбутнього і передбаченого порушення договору. Вони торкаються:

предмету договору. При нестабільності ринкової ситуації навіть натяк на можливе невиконання може викликати прагнення відгородити себе від шкідливих наслідків і зменшення можливих збитків;

спосіб укладення договору. Здійснений він безпосередньо з боржником чи за посередництва третіх осіб;

причини передбаченої відмови. Наприклад, якщо сталася аварія на підприємстві – чи можливе її усунення. Якщо помер виконавець – це неусувна перешкода, коли, зрозуміло, зобов”язання не може бути виконане іншим.

У тих випадках, коли у кредитора залишаються деякі надії на виконання, він може поступити таким чином, як це передбачено Конвенцією 1980 р., а саме:

а) призначити додатковий строк для виконання;

б) вимагати забезпечення виконання;

в) попередити боржника про намір розторгнути договір.

Оскільки доктрина торкається не тільки передбаченого невиконання, а й суттєвого порушення зобов”язання, у цій главі встановлюється зміст поняття “суттєве порушення зобов”язання” з точки зору англо-саксонської і континентальної правової доктрини , а в їх рамках – розуміння німецьким, французьким, італійським і польським правом. В роботі докладно аналізуються положення Конвенції 1980р. відносно поняття “істотне порушення договору”, зокрема статті 25, 48, 49, 73.

У третій главі “Наслідки неусуненого невиконання зобов”язання” досліджуються можливі варіанти дії кредитора для захищення своїх майнових (чи не майнових) інтересів. Доктрина припускає два варіанти:

збереження правового стану з метою задовольнення інтересу кредитора шляхом примусу боржника виконати договірне зобов”язання, або вимагаючи відшкодувати заподіяні невиконанням збитки, або, як інакше ще визначають – замінюючи невиконання його сурогатом;

шляхом припинення правовідносин, що дає змогу кредитору іншим чином досягнути бажаного майнового або немайнового інтересу. В німецькій літературі це називають одержатиіншим шляхом “новий виграш” або “нове придбання”.

В англійському праві визнання за кредитором права вирішити долю контракту було альтернативою його праву автоматично розторгнути договір і на цьому шляху правило про неприпустимість однобічного розторгнення договору перешкодою не стало. Це ж стосується і французької доктрини, яка в ст. 1184 Кодексу Наполеона передбачає волю законодавця допустити розторгнення договору, коли одна із сторін не виконує його умов. На цій же позиції стоїть і ГГУ, ст. 326 якого також припускає розторгнення договору.

Позиції англійського, французького і німецького права поділяє і Конвенція 1980р.

Автор насмілюється висловити ще одну думку, відповідно з якою, конфлікт між холдінгом “Медиа-Мост” і “Газпром-Медиа” носив точно такий же характер. Коли першому стало ясно, що відповідач не зможе виконати свої зобов”язання і повернути борг, він розторг договір і, скористувавшись забезпеченням у вигляді акцій “Медиа-Моста” реалізував своє право як право акціонера.

Англійська доктрина користується поняттям істотного порушення як умови припинення контракту, для чого вводить два критерії: загальний інтерес і інтерес сторін. Їх зміст випливає з положень ст.25 Конвенції 1980р., Принципу 7.3.1 УНИДРУА і ст. 4.301 Основ Європейської конвенції. Так, у  ст. 25 Конвенції 1980р. міститься таке положення: “Порушення договору, допущене однією з сторін, є істотним, якщо воно тягне за собою таку шкоду для другої сторони, що остання значною мірою втрачає те, на що вправі була розраховувати на підставі договору, за виключенням випадків, коли сторона, що порушила договір, не передбачала такого результату і розумна особа, що діє в тій же якості за аналогічних обставин, не передбачила б його. Приблизно такого ж змісту ст. 7.3.1 Принципів УНИДРУА, з доданням критерію принципового характеру суворого дотримання невиконаного зобов”язання. У німецькому праві виходять з того, що істотним є таке порушення, “яке має принципове значення з точки зору реалізації цілей, що обидві сторони договору хотіли б досягти”.

В англійському праві звільнення від зобов”язання можливе лише при порушенні умов договору. Істотними факторами порушення зобов”язання є такі, що порушують прецедентне право, писані норми, волю сторін контракту. Прикладом істотного порушення згідно з англійським правом є відхилення судна від маршруту, якого звичайно притримуються або який оговорений у чартері. Будь-яке таке відхилення кваліфікується як підстава для розторгнення договору, оскільки можливі несприятливі події, що могли б у цей час статися, не охоплювались договором страхування. Подібне порушення вважається настільки істотним, що коли навіть судно прийшло у точно визначений час без яких-небудь ушкоджень, воно є підставою для розторгнення договору.

Поняття “істотне порушення зобов”язання “ міститься в ст. 49 Конвенції 1980р., а про наслідки – в ст. 73.

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження. Автор вважає, що вони сприяють досягненню цілей , поставлених у Постанові Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2001р. №344 “Програма розвитку юридичної освіти на період до 2005 року”, гармонізації національного законодавства з міжнародним правом, як це прапонується в п.4 розділу, поглибленому вивченню національного законодавства і міжнародного права , в тому числі порівняльного правознавства та правових систем сучасності, що формують сучасне правове мислення (там же).

На думку автора, проблема гармонізації українського і європейського законодавства, передусім законодавства Європейського Союзу може бути вирішена лише у тому разі, якщо ми отримуємо повну інформацію про зміст європейського права. Поки ми його не знаємо або знаємо мало, а тому погано уявляємо з чим слід адаптувати власне право. Завдання полягає в тому, щоб дістати найбільш повний та об”єктивний обсяг знань про досліджуваний предмет. Як бачиться, вельми скромний вклад в це вносить дисертаційне дослідження.

Для вирішення цих завдань, серед іншого, необхідно провести значну роботу передусім з уніфікації термінології, або чи бодай щодо її роз”яснення і пристосуванню до нашої. Другим завданням є незабезпчення нашої науки  і практики літературою з основних галузей європейського права, так це відбувається зараз у тих крахнах, які готуються до вступу в європейські структури.

Автор також висловлює деякі міркування відносно долі міжнародного приватного права, усвідомлюючи при цьому, що ці думки і не нові, й не оригінальні. Але вони знову виникають  ході дисертаційного дослідження, зокрема для рішення питання про застосовуваність до норм міжнародного приватного права положень ст.9 Конституції України і Закону “Про міжнародні договори України”.