Клиническая оценка влияния сорбента из высокодисперсного кремнезема на гепатобилиарную систему у больных сахарным диабетом

Краткое содержание

Загальна характеристика обстежених хворих та методи дослідження. В роботі проаналізовані результати обстеження 113 хворих на ЦД І і ІІ типу, яких лікували на базі Київського міського центру ендокринології та обміну речовин при Центральній міській клінічній лікарні. Хворі основної групи розподілені на три підгрупи.

До першої підгрупи включені 36 (31,85%) хворих на ЦД І типу, віком у середньому (43,17±2,54) року; тривалість ЦД – (13,81±1,95) року; індекс маси тіла (ІМТ) – (24,76±0,74) кг/м². До другої підгрупи увійшли 46 (40,7%) хворих на ЦД ІІ типу, яким проводили інсулінотерапію, віком у середньому (57,87±1,15) року; тривалість ЦД – (13,87±1,31) року; ІМТ – (30,16±0,72) кг/м². До третьої підгрупи включений 31 (27,43%) пацієнт з ЦД ІІ типу, які застосовували пероральні цукрознижуючі препарати, віком у середньому (61,29±1,23) року; тривалість захворювання – (10,06±1,19) року; ІМТ – (31,68±1,28) кг/м². До контрольної групи увійшли 65 пацієнтів з ЦД (І і ІІ типу). Групи співставні за віком, статтю пацієнтів, характером перебігу основного захворювання.

Діагноз ЦД встановлювали відповідно до критеріїв ВООЗ (1999), беручи до уваги клінічні прояви захворювання, рівень глікемії, глюкозурії, кетонурії. Клініко–лабораторні методи дослідження включали загальний аналіз крові і сечі, біохімічне дослідження крові (показники ліпідного, білкового, мінерального обміну). Проводили консультації фахівців: кардіолога, нефролога, офтальмолога, невропатолога. Початкову стадію НАЖХП (стеатоз печінки) у хворих на ЦД діагностували на підставі даних анамнезу хвороби; результатів лабораторних (ліпідний профіль, активність АЛТ, АСТ, коефіцієнт Де–Ритиса) і інструментальних (стандартне УЗД, ЕДМ печінки) методів досліджень [Targer G., 2008]. Тривалість існування ЦД у хворих від кількох місяців до 15 років і більше.

Медикаментозна терапія проведена з використанням інсуліну в дозі 40 – 62 МО на добу і/чи пероральних цукрознижуючих препаратів (глібенкламід у дозі 15 – 20 мг на добу, гліклазид МR 90 – 120 мг на добу). Після проведення ентеросорбції з використанням “силіксу”  протягом 10 діб визначали стан компенсації ЦД залежно від рівня глікемії (натще, постпрандіальної), вміст загального холестерину і тригліцеридів.

За ступенем тяжкості виділяли ЦД легкий, середньої тяжкості і тяжкий. Легким вважали ЦД без мікро– і макросудинних ускладнень; середньої тяжкості – за наявності діабетичної нефропатії у стадії мікроальбумінурії, діабетичної непроліферативної ретинопатії, діабетичної полінейропатії; тяжким – за наявності макроангіопатії (постінфарктний кардіосклероз, серцева недостатність, стан після інсульту чи короткочасного порушення кровообігу головного мозку, оклюзійне ураження нижніх кінцівок), діабетичної препроліферативної чи проліферативної ретинопатії, діабетичної нефропатії у стадії протеїнурії чи хронічної ниркової недостатності, автономної полінейропатії [Тронько М.Д., Корпачев В.В., 2004].

Всім хворим проведене ретельне обстеження, крім загальноклінічних досліджень, визначали глікемічний профіль (о 8, 13, 17 год), вміст загального холестерину, тригліцеридів, активність трансаміназ (АЛТ, АСТ); коефіцієнт Де–Ритиса (АСТ/АЛТ); у хворих на ЦД проводили стандартне УЗД з метою вивчення розмірів, форми, ехоструктури печінки і жовчного міхура, а також ЕДМ – для оцінки щільності тканини печінки та об’єктивного визначення вираженості стеатозу печінки, які відображають справжні морфологічні процеси, що відбуваються в органі та з метою спостереження в динаміці за якістю лікування.

Дослідження проводили після госпіталізації хворих до клініки і після 10–денного курсу ентеросорбції з використанням “силіксу”  – принципово нового препарату. Це синтетичний аморфний високодисперсний кремнезем, який випускається у вигляді білого порошку, пухкий, без смаку і запаху. Завдяки фізико-хімічній стабільності він практично нерозчинний у воді, утворює при внесенні у воду і перемішуванні суспензію, нетравматичний, не всмоктується у травному каналі (рис. 1). Препарат призначали у вигляді суспензії для внутрішнього вживання. Суспензія готувалась шляхом внесення в склянку з водою (100-150 мл) 1 столової ложки (2 г) порошку. Одержана суспензія ретельно перемішувалась і вживалась три рази на день за 1-1,5 години до або після прийому їжі та інших препаратів.