КОЛОТІЛОВА ІЛОНА ОЛЕКСАНДРІВНА ЗАКОННІСТЬ ТА ОБГРУНТОВАНІСТЬ РІШЕНЬ СУДУ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, визначаються його мета та завдання, вказується на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначається об’єкт і предмет дослідження, розкривається наукова новизна, формулюються основні положення та пропозиції, що виносяться на захист, обґрунтовується теоретичне і практичне значення роботи, відображається апробація отриманих результатів.
Розділ 1 «Рішення суду як найважливіший акт правосуддя» складається з трьох підрозділів, у яких розкриваються поняття, сутність та зміст рішень суду в цивільному процесі України.
У підрозділ 1.1. «Сутність рішення суду в цивільному процесі України» на підставі проведеного аналізу позицій науковців, зроблено висновок, що рішення суду одночасно є підтвердженням, наказом та актом застосування норм права, а також юридичним фактом та процесуальним актом-документом. Сутність рішення суду розкривається через мету цивільного судочинства і полягає в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Підрозділ 1.2. «Поняття рішення суду в цивільному процесі України» присвячений дослідженню розуміння поняття рішення суду. Сформульовано авторське визначення терміну рішення суду як основного та найважливішого судового акту, яким закінчується розгляд справи по суті, що ухвалюється іменем України та є обов’язковим до виконання на всій її території.
Термін «рішення» не завжди чітко застосовується в ЦПК України, так як відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК України може вживатися в двох значеннях «судові рішення» та «рішення суду». Звертається увага на відсутність в юридичній літературі та процесуальному законодавстві України єдиного терміну, яким позначаються акти, що ухвалюються судами. Автор підтримує пропозицію введення в науковий і законодавчий обіг як родового поняття термін «судові акти».
У підрозділі 1.3. «Зміст рішень суду в цивільному процесі України» розкривається зміст рішень суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій, аналізується кожна з чотирьох його частин: вступна, описова, мотивувальна і резолютивна. Автор відмічає досить детальне і чітке регулювання вказаного питання в ЦПК України та водночас звертає увагу на окремі недоліки щодо визначення змісту рішень суду першої інстанції, а саме те, що у п. 2 ч. 1 ст. 215 ЦПК України не зазначено про необхідність викладення позиції позивача, що не дає уявлення про підстави його вимог та зміни в правовій позиції під час розгляду справи (зміна предмета чи підстави позову, повна або часткова відмова від позову, збільшення чи зменшення позовних вимог). Автор пропонує доповнити пункт 2 ч. 1 ст. 215 ЦПК України перед словами «узагальнений виклад позиції відповідача» словами: «узагальнений виклад позиції позивача».
Запропоновано вдосконалити законодавчо закріплений зміст рішень суду касаційної інстанції шляхом його поділу на загальноприйняті вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини.
У Розділі 2 «Вимоги, яким повинні відповідати рішення суду в цивільному процесі України» проаналізовано вимоги, що висуваються до рішень суду наукою цивільного процесуального права, цивільним процесуальним законодавством і судовою практикою, розкривається їх зміст.
У підрозділі 2.1. «Вимоги, яким повинні відповідати рішення суду» розкривається сутність основних вимог (окрім законності та обґрунтованості), що пред’являються до рішень суду наукою цивільного процесуального права, а саме: повнота, вмотивованість, визначеність, безумовність, справедливість та дотримання процесуальної форми. Аналізуються критерії справедливості й правильності рішень суду в цивільному процесі України.
Окрім виділення вимог законності та обґрунтованості, на науковому рівні можна говорити й про інші вимоги (вмотивованість, визначеність, безумовність, ясність тощо), але їх самостійність є відносною і не може стояти в одному ряду з передбаченими законодавством законністю та обґрунтованістю, оскільки останні охоплюють всі сторони рішення суду як акта правосуддя, так і процесуального акта та юридичного факту, тим самим включаючи в себе всі інші вимоги.
Доведено, що обов’язковий характер мають лише вимоги законності та обґрунтованості, оскільки наслідком саме їх недотримання чи порушення може стати зміна чи скасування рішення суду в порядку апеляційної чи касаційної перевірки.
У підрозділі 2.2. «Поняття та зміст вимоги законності рішень суду» проаналізовано наукові погляди на сутність і зміст вимоги законності рішень суду, яка включає дві складові умови: правильне застосування норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, аналізується зміст та дається характеристика складових цих умов.
Законодавчо закріплена можливість застосування аналогії норм процесуального закону є необхідною умовою забезпечення права на судовий захист, а також справедливого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ.
Формою реалізації норм матеріального права в процесі є тільки застосування, а формою реалізації норм процесуального права є виконання, використання, дотримання та застосування. Вказані положення впливають на формулювання підстав скасування чи зміни рішень суду у зв’язку з порушенням вимог законності та/чи обґрунтованості.
Правильне застосування норм матеріального права при ухваленні рішень передбачає не тільки правильне застосування закону, який поширюється на дані правовідносини і підлягає застосуванню, а й правильне його тлумачення, яке є обов’язковою умовою правильного застосування норм матеріального під час ухвалення рішень суду.
Передбачена в ч. 2 ст. 213 ЦПК України вимога виконання всіх вимог цивільного судочинства не є абсолютною. Адже порушення або неправильне застосування норм процесуального права не завжди є підставою скасування чи зміни рішень суду як незаконних, а тільки в тих випадках, коли такі порушення призвели до неправильного вирішення справи чи є безумовними підставами скасування рішень в порядку апеляційної перевірки або унеможливлюють встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи в касаційному порядку.
Обґрунтовано необхідність поділу випадків порушення чи неправильного застосування норм процесуального права на три групи: безумовні підстави скасування рішень, умовні підстави скасування рішень та формальні порушення, які не є та не можуть бути підставами скасування рішень суду.
Аналізуючи закріплені в ЦПК України безумовні підстави скасування рішень суду автор обґрунтовує необхідність вилучення такої підстави, як «ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу» з огляду на її недієвість та доповнити перелік безумовних підстав скасування рішень в апеляційному порядку такими підставами, як: «розгляд справи за відсутності будь-кого з осіб, належними чином не повідомлених про час і місце судового засідання», «непідписання рішення суддею чи ким-небудь з суддів, що розглядав чи розглядали справу, або рішення суду підписано не тим суддею чи не тими суддями, які входили до складу суду, який розглядав справу» та «ухвалення рішення не тим суддею, який розглядав справу».
На основі проведеного дослідження автор приходить до висновку, що законним є рішення, яким суд вирішив справу згідно з правильно витлумаченими нормами матеріального і процесуального права.
У підрозділ 2.3. «Поняття та зміст вимоги обґрунтованості рішень суду» проведено аналіз складових умов дотримання вимоги обґрунтованості рішень суду через призму підстав скасування їх як необґрунтованих.
Положення ЦПК України не містять визначення складових обґрунтованості рішень суду. Детальне вивчення цивільного процесуального законодавства та аналіз правозастосовної практики дозволили зробити висновок про те, що обґрунтованість рішення суду повинна бути забезпечена виконанням триєдиної вимоги, яка закріплена в п.п. 1-3 ч. 1 ст. 309 ЦПК України від заперечення і передбачає наявність своєрідної тріади: обставини, докази і висновки.
Пропонується авторське визначення поняття обґрунтованого рішення суду як рішення, в якому висновки суду відповідають викладеним в ньому обставинам справи, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та які було повно та правильно з’ясовано та доведено в судовому засіданні.
Відмінність необґрунтованості рішення суду у вигляді недоведеності обставин, які мають значення для справи, від такого виду необґрунтованості як неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, полягає в тому, що в першому випадку суд першої інстанції правильно визначивши предмет доказування та визнавши встановленими істотні обставини справи, не навів достатніх (в кількісному і якісному розумінні) доказів щодо їх існування. У другому ж випадку, суд не визначився з предметом доказування за колом цих обставин.
Невідповідність висновків суду обставинам справи може проявлятися в суперечності висновків суду встановленим ним же фактам або в невідповідності висновків суду про правовідносини сторін обставинам справи. Останнє найчастіше має місце у випадках, коли застосована судом норма матеріального права лише в загальному вигляді визначає умови, за яких настають ті чи інші наслідки. Або у разі, коли не встановивши цих елементів фактичного складу, суд робить необґрунтований висновок про його наявність. Мова може йти також про непрямі докази (доказові факти), які у своїй сукупності підтверджують існування встановленого судом юридичного факту. Така необґрунтованість рішення може бути й наслідком непослідовності, помилковості оцінки судом доказів у справі.
Пропонується уточнити формулювання п.3 ч. 1 ст. 309 ЦПК України шляхом викладення його в такій редакції: «невідповідність висновків суду викладеним у рішенні обставинам справи».
У Розділі 3 «Дотримання вимог законності й обґрунтованості рішень суду в судовій практиці», що об’єднує три підрозділи, аналізується дотримання та перевірка дотримання вимог законності та обґрунтованості рішень суду в різних судових інстанціях.
Підрозділ 3.1. «Ухвалення законних і обґрунтованих рішень судами першої інстанції» присвячений аналізу процесу ухвалення законних та обґрунтованих рішень місцевими загальними судами. Вимога законності рішень суду відноситься до правової сторони справи, вимога обґрунтованості – до фактичної. Водночас необхідною умовою правильного застосування норм матеріального права є встановлення фактичної сторони справи та кваліфікації фактичних взаємовідносин сторін. Проводиться класифікація випадків неправильного застосування норм матеріального права та аналізуються наслідки такого неправильного застосування.
Оцінка доказів є розумовою діяльністю суду та інших учасників цивільного процесу. Остаточну оцінку доказів здійснює суд у нарадчій кімнаті. Подаючи свої доводи та заперечення, сторони досліджують докази шляхом їх оцінки, що ґрунтується на законах логіки та нормах права. Обов'язок щодо доказування фактичних обставин справи лежить на сторонах, і це виключає права суддів за власною ініціативою вживати будь-які дії, спрямовані на встановлення істини у справі. Активність суду не відповідає основним засадам позовного провадження в цивільному судочинстві і не є необхідною для ухвалення правосудного рішення, оскільки применшує зміст принципів змагальності та рівноправності сторін.
Ухвалюючи рішення, суд оцінює докази під кутом зору їх належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємозв’язку, але зміст не всіх цих критеріїв розкрито в ЦПК України. Достовірність доказів полягає у рівні їх відповідності дійсним обставинам справи. Достатність є не кількісним, а якісним показником, який означає, що докази у своїй сукупності повинні переконувати у наявності чи відсутності певної обставини.
У підрозділі 3.2. «Перевірка законності та обґрунтованості рішень суду в апеляційному порядку» аналізується та розкривається зміст підстав скасування рішень як незаконних та необґрунтованих. Визначення кожного з видів порушень має суттєве не тільки теоретичне, а й практичне значення. Лише чітко з’ясувавши, яке з наведених в законі порушень вимог законності та обґрунтованості допустив суд першої інстанції, апеляційний суд може правильно викласти мотиви скасування рішення.
Підставами скасування рішень суду як незаконних є застосування неналежного закону, незастосування належного закону, а також неправильне тлумачення закону. Доцільним є викладення ч. 2 ст. 309 ЦПК України в такій редакції: «Норми матеріального права вважаються неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини; не застосовано закон, який підлягав застосуванню; неправильно витлумачено закон».
З метою забезпечення принципу доступності правосуддя, обґрунтовується необхідність наділення суду другої інстанції повноваженням залучати до участі у справі сторін на стадії апеляційного провадження у випадках їх незалучення судом першої інстанції.
Формулювання, яке використовується в п. 1 ч. 1 ст. 309 ЦПК України «неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи», на думку дисертанта, є неточним, оскільки не відповідає принципам змагальності та диспозитивності цивільного процесу. Незважаючи на повноваження формулювання кінцевого предмету доказування та ухвалення рішень, суд перестав бути «слідчим» у цивільних справах, практично всі обов’язки щодо доказування покладено на сторони. Тож, повноту і правильність з’ясування обставин цивільної справи повинні забезпечити як суд, так і сторони. Пропонується викласти вказане положення п. 1 ч. 1 ст. 309 ЦПК України в такій редакції: «неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи».
На відміну від вимоги повноти з’ясування обставин, що мають значення для справи, вимога доведеності цих обставин в більшій мірі залежить саме від суду. Саме він оцінює докази і формулює мотиви свого висновку у рішенні.
Поняття незаконності та необґрунтованості рішень є широкими, і одним видом порушення, яке стосується правової або фактичної сторони справи, як правило, не вичерпується. Вимоги законності й обґрунтованості тісно пов’язані між собою, недотримання умов однієї вимоги часто тягне за собою недотримання іншої. Судова практика показує, що рішення судів першої інстанції часто скасовуються на підставі кількох пунктів ч. 1 ст. 309 ЦПК України одночасно.
Аналіз співвідношення вимог законності та обґрунтованості рішень суду здійснено у підрозділі 3.3. «Перевірка законності рішень суду в касаційному порядку» і він свідчить, що вказані вимоги є окремими, але водночас взаємозалежними.
Вказується на відсутність переліку безумовних підстав скасування рішень суду першої чи апеляційної інстанцій в касаційному порядку та обґрунтовується доцільність виключення з ч. 4 ст. 332 ЦПК України та ч. 3 ст. 335 ЦПК України речень «порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення», оскільки вказані положення застарілі та не відповідають чинному змісту Глави 2 Розділу V ЦПК України.