Концепція української держави в ідеології ОУН (1939-й – 1950-ті роки)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі визначено актуальність теми, сформульовано мету, основні завдання, об’єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну, подано методологічну основу дисертації, її практичне значення, попередня апробація, наведено структуру.

У першому розділі – „Теоретико-методологічні засади, стан наукової розробки теми та джерела дослідження” – розглядаються методологічні принципи, які лягли в основу роботи. Зокрема – історизму, що полягає у дослідженні ідеології ОУН з погляду її ґенези у минулому та тенденцій розвитку на майбутнє. Дисертант доповнив його політологічним аналізом, що, на відміну від історичного, містить інтерес до проектів, які можна перетворити на політичну практику.

Автор використовував проблемно-хронологічний підхід до висвітлення питань. Введено усталені поняття та актуальні проблеми державотворення у сферу дослідження, простежено способи їх вирішення у політико-філософських концепціях ОУН. Політологічний аналіз проводився крізь призму вивчення доктрин щодо головних елементів форми держави (правління, політичного режиму) та основних складових впорядкованого життя суспільства (політичної, соціально-економічної, культурної).

Розкриваючи стан дослідження проблематики, слід зазначити, що повної та ґрунтовної праці, яка б висвітлювала державотворчі ідеї ОУН, немає. Проте, існує вражаючий масив матеріалів, що допомагає з’ясувати природу та особливості ідеологічних основ діяльності Організації, причини і наслідки еволюції програмних засад, роль зовнішніх впливів та умови діяльності тощо.

Доробок, який розкриває діяльність ОУН, можна поділити на декілька основних груп. Це праці емігрантського середовища українців; роботи повоєнної радянської історіографії та сучасних російських вчених; праці західних авторів; дослідження, проведені в незалежній Україні.

Зарубіжна україністика – видання авторів українського походження, учасників та свідків розглядуваних подій становить вагомий комплекс матеріалів. Ідеологічно-програмові питання діяльності ОУН висвітлені у творчій спадщині багатьох її діячів. Але часто їх праці рясніють суб’єктивізмом. Подекуди на них наклався фактор повоєнної ідейно-політичної боротьби в націоналістичному середовищі.

Радянська історіографія перебувала під пресом тоталітарної державної системи, а тому діяльність ОУН висвітлювалася виключно в негативному світлі.

Західні автори намагалися об’єктивно дослідити ідеологію ОУН. Але багато аспектів досліджуваної нами проблеми розглянуто поверхнево або шляхом подачі фактів без детальнішого аналізу.

У сучасній українській науці відбувається переосмислення діяльності ОУН, відходять у минуле упереджені погляди, поступово вимальовується об'єктивний образ середовищ Організації, їх політичні цілі. Окремі аспекти проблеми ставали предметом вивчення та аналізу багатьох вчених. Особливий інтерес для нашого дослідження становили праці Д. Вєдєнєєва, І. Патриляка, С. Тарана, Б. Червака у яких висвітлено плани ОУН щодо організації владного апарату та концепції її провідних діячів; І. Вдовичина, О. Сича де проаналізовано соціально-економічну складову програм організації, В. Деревінського, Г. Дичковської, О. Стасюк, які дослідили етнонаціональну концепцію ОУН в Україні. У роботі ми також послуговувалися працями Я. Дашкевича, Г. Касьянова, Ю. Киричука, А. Русначенка та інших авторів де висвітлено питання ідеології та особливостей програм ОУН.

Джерела, які використовувалися під час дослідження, можна поділити на декілька груп: 1) офіційні документи ОУН як опубліковані в різноманітних збірниках, так і випущені окремим тиражем; 2) архівні неопубліковані матеріали; 3) теоретичні та публіцистичні праці діячів ОУН; 4) спогади, праці історичного характеру членів Організації; 5) збірники архівних документів та різноманітних матеріалів з історії ОУН, упорядковані сучасними дослідниками.

Серед зазначених груп джерел особливу цінність становили праці та спогади таких оунівських діячів як Д. Андріївський, О. Бойдуник, З. Городиський, А. Жуковський, А. Камінський, К. Кононенко, В. Мартинець, П. Мірчук, Д. Мирон, Р. Млиновецький, Є. Онацький, М. Прокоп, Л. Ребет, Д. Ребет, І. Сагайда, Я. Стецько та ін. Саме доробок зазначених авторів творить цілісну концепцію самостійної держави та функціонування усіх її механізмів.

У роботі використовувалися неопубліковані матеріали, які зберігаються у фондах Державного архіву Служби безпеки України (ДА СБУ), Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУУ), Державному архіві Рівненської області (ДАРО). Вони дали можливість простежити державницькі ідеї членів ОУН в Україні.

Зазначені документи та матеріали дозволяють провести комплексне дослідження державотворчих планів ОУН 1939-го – 1950-х років.

У другому розділі – „Організація українських націоналістів: формування і еволюція ідеологічних та програмних засад” – охарактеризовано основні етапи формування, а також причини і напрямки еволюції ідеологічних та програмних аспектів Організації українських націоналістів. Висвітлено причини повстання явища, яке оформилося в структуру під назвою „ОУН”.

Оунівці проголошували себе послідовниками „ідеалістичного” світогляду, вважали націю за абсолютну вартість, принципово заперечували інші цінності, що виходять за межі національних інтересів.

Український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнав беззаперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків. Автор погоджується з тими дослідниками, які вважають, що ідеологія ОУН є певного роду синтезом французького інтегрального націоналізму, італійського фашизму, українського консерватизму та власне українського націоналізму.

На нашу думку,  незважаючи на схожість деяких рис оунівської ідеології із європейськими зразками, програмні позиції українських націоналістів були оригінальними та відмінними від інших у багатьох принципових питаннях.

Розкол ОУН 1940р. призвів до утворення двох середовищ: під проводом А. Мельника і С. Бандери. Проте ідеологічні та програмні засади обох груп фактично не відрізнялися.

Переломним етапом розвитку ідеології українського націоналізму стала Друга світова війна. Світогляд населення Східної України, скомпрометованість тоталітарних ідей стали визначальними факторами для розробки нових засад ідеології та програми. Еволюція відбувалася у напрямі до лібералізації: все більший наголос на правах особи, відкидання етно- і расової винятковості, толерантність до політичного плюралізму, а також спроба сформувати привабливу, в дечому популістську, соціально-економічну програму. Зміни знайшли відображення у постановах ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН(б) (далі – ІІІ НВЗ ОУН(б), серпень 1943р.). Певна еволюція довоєнних позицій відбувалася також в середовищі ОУН(м).

Після війни серед членів ОУН(б) бачення напрямків програмних змін не збігалося, що переросло у черговий конфлікт, відхід частини діячів на чолі з Л.Ребетом і їх оформлення в 1953р. як ОУН(з). Але на відміну від розколу 1940р., повоєнні події носили вже характер суперечок про зміст ідеології націоналізму. Позиції групи Л.Ребета були наближеними до ліберальних у політичній сфері та соціал-демократичних – в економічній. Націоналізм у програмі зводився лише до прагнення здобути незалежну державу.

Початок еволюції ОУН(м) в напрямі до визнання ряду демократичних принципів отримав своє продовження після 1944р. Поштовху демократизації надав, на нашу думку, О.Бойдуник. Його концепція „національного солідаризму” прийшла на зміну „націократії” М.Сціборського. Автор повністю погоджувався з потребою політичного плюралізму та участі партій у формуванні органів влади, впровадження демократичних прав громадян, реалізації принципу стримань і противаг органів влади та ін.

У третьому розділі – „Політичний режим та організація державно-владного апарату в теоретико-публіцистичній спадщині ОУН” – з’ясовано теоретико-практичні аспекти функціонування державного механізму та суспільних інституцій в ідеології ОУН.

У першому підрозділі – „Сутність категорії „держава” – проаналізовано трактування провідними членами ОУН терміну „держава”, причин її виникнення, основні ознаки, функції, особливості взаємовідносин з громадянами тощо.

Розуміння суті держави націоналістами йшло в руслі теорій патерналізму: її призначення – вирішувати загальносуспільні потреби, здійснення яких не підвладне будь-якій іншій організаційній структурі. Зокрема, забезпечення внутрішньої єдності суспільства.

Основними функціями держави політична думка ОУН вважала забезпечення всебічних умов розвитку народу і регулювання розрізнених інтересів на внутрішньополітичній арені та охорону від зовнішньої небезпеки (регулюючу, координуючу, захисну функції).

Оунівська теорія піддала гострій критиці ліберальну концепцію держави з її наголосом на індивідуальних свободах кожного. В той же час вона передбачала певний мінімальний набір невідчужуваних прав громадян.

У другому підрозділі – „Суспільний устрій майбутньої держави” – проаналізовано сформовані в кінці 1930-х років позиції ОУН щодо принципів організації суспільства та основних засад політичного режиму майбутньої української держави.

Політичний режим націоналізму, який пропагувався на початку Другої світової війни, отримав назву „націократія”. ЇЇ основними принципами визначалися: національний солідаризм, професійно-становий поділ, однопартійність, безкласовість, політичний активізм, заперечення суспільної рівності людей, авторитаризм.

В основі суспільного устрою була покладена станова система та формування усіх представницьких органів влади на її основі. Вона протиставлялася класичній схемі європейського парламентаризму та загальних виборів і була наближеною до італійського фашистського корпоративізму.

У третьому підрозділі – „Зміна концепції політичного режиму” – простежено еволюцію ставлення оунівців до проблеми змісту суспільно-політичного життя у напрямі визнання ряду демократичних принципів та з’ясовано трактування оунівцями сутності поняття „демократія”.

Зміни в програмі ОУН(б), внесені її ІІІ НВЗ, стали початком певних ідеологічних розходжень в націоналістичному середовищі. Програма бандерівців вже не містила положень про становий поділ; людина проголошувалася найвищою цінністю. Пропонований режим названо не „націократією”, а спочатку – „новим ладом” і згодом – „демократичним ладом”. Було відкинуто претензії на особливу привілейовану роль ОУН у державі. Зазнало змін також бачення ролі партій у житті суспільства.

Загалом, після війни оунівці задекларували, що суспільний устрій повинен бути побудований на демократичних засадах. Проте розуміли ці засади по-різному.

Діячі групи С.Бандери та ОУН в Україні вважали, що демократія не є ідеалом, який достатньо проголосити, а лише окресленими свободами співіснування елементів суспільства, набором інструментів державної політики.

У той же час Л.Ребет та його прихильники зводили демократію до певного непорушного ідеалу, гарантій розвитку окремих громадян, а вже через них – усієї нації. Вони заперечували класичний постулат націоналізму про перевагу спільних інтересів над інтересами людини.

ОУН(м) залишалася на позиціях поділу суспільства на стани. Повоєнними нововведеннями у програмах було лише визнання політичної опозиції, формування законодавчої влади з представників не лише станового, а й „політичного життя”. До демократії мельниківці теж підійшли з рядом застережень, які в цілому збігалися з позиціями ОУН(б).

У четвертому підрозділі – „Способи формування органів влади та їх функції у проектах ОУН(б)” – висвітлено погляди теоретиків та публіцистів-бандерівців на питання механізму організації, принципів взаємодії і функцій центральних та місцевих органів влади у незалежній державі.

Офіційні документи ОУН(б) 1940 – 1941рр. підтверджують початкове прагнення Організації до монопольних позицій у державі та ідеї тотальності націоналізму в усіх сферах життя. Документи передбачали напівреспубліканську президентську форму правління з елементами одноосібної диктатури.

У 1940р. член ОУН(б) Д.Мирон запропонував свій проект устрою держави, в якому помітні не лише риси авторитарного політичного режиму, але й ознаки республіканської президентської форми правління з поділом влади на три гілки та місцевим самоврядуванням, щоправда, підконтрольним виконавчій гілці влади.

Зміни, внесені ІІІ НВЗ ОУН(б), відкоригували пункти бачення політичного режиму, але не відобразили цілісної концепції організації апарату влади. Фактично відмовилися від розробки цих питань теоретики ОУН за кордоном. Лише праці деяких публіцистів в Україні дають можливість простежити хід думок у цьому напрямку. Один з ідеологів ОУН(б) в Україні – П.Федун – пропонував проект парламентської демократичної республіки. З логіки викладу ним матеріалу, ми припускаємо, що президент був би носієм обмеженого кола повноважень, які притаманні парламентським республікам. Отже, центр ваги було зміщено з голови держави до представницького законодавчого органу.

У п’ятому підрозділі – „Концепції організації владних інститутів ОУН(м)” – досліджено її офіційні та неофіційні документи з метою аналізу позицій щодо способів утворення, порядку функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування на різних етапах державотворення.

З програми тоді ще єдиної Організації, прийнятої на ІІ ВЗ ОУН (1939р), випливає, що майбутня українська держава мала бути президентською республікою з сильною владою її голови та тоталітарним однопартійним режимом.

У „Нарисі проекту основних законів(конституції) Української Держави” М.Сціборського (далі – Конституція) (1940р.) запропонована форма державного правління наближалася до конституційної монархії. Причому, конституція не накладала суттєвих обмежень на повноваження голови держави, відкидала партійно-парламентарну організацію, місце партій у державних органах мали займати синдикатні організації. Не передбачалося також незалежних органів місцевого самоврядування.

У 1944р. політико-правова думка ОУН(м) підготувала ще один варіант конституції держави де було враховано нові тенденції, які з’явилися під час війни. Запропоновану форму ми з упевненістю можемо назвати „республіканською”, своєрідним проектом парламентсько-президентської республіки. Але плани демократизації суспільного життя все ще носили половинчатий характер.

Автором ще одного цілісного проекту майбутньої державної системи був О.Бойдуник. Його „Національний Солідаризм” (1946р.) поєднував у собі як авторитарні, так і демократичні елементи. Він свідчив про тенденції поступового перенесення оунівською політичною думкою центру влади від одноособової інституції – голови держави – до колективного органу (парламенту).

У четвертому розділі – „Економіко-соціальні аспекти української державності” – проведено аналіз основних напрямків соціально-економічного розвитку держави за ідеологією Організації українських націоналістів.

У першому підрозділі – „Базові засади та принципи соціально-економічної думки ОУН” – з’ясовано основні принципи розвитку господарсько-фінансової сфери держави, які відображені у документах та матеріалах Організації.

Оунівці намагалися поєднати традиції господарювання та тогочасні тенденції розвитку економіки у світі. Пропонувалася принципово нова програма розвитку господарства, що була своєрідним синтезом ліберальної (капіталістичної) та соціалістичної систем.

Загалом, можна виділити такі основні аспекти соціальних та економічних питань у працях діячів ОУН: підкреслювалася важливість ролі держави в економічній сфері; декларувалося особливе ставлення до праці та її роль; пропонувалося специфічне розуміння власності; вважалася неприпустимою експлуатація людини.

Особлива увага зверталася на потребу державного втручання в економічну сферу у формі: керівництва державними підприємствами, нормування випуску продукції, розподілу сировини, цінової політики та регулювання відносин між працедавцями і працівниками.

У другому підрозділі – „Візії розвитку сільськогосподарського виробництва” – показано комплекс проблем, пов’язаний з розвитком аграрного сектору економіки країни, що піднімався в документах та працях оунівців.

Діячі ОУН вважали хліборобство основною суспільною верствою, яка є консерватором національної ідеї та фактором безпеки держави. Оунівці пропонували широкомасштабну аграрну реформу, яка повинна була враховувати передусім соціальну структуру суспільства і потребу впровадження нових методів господарювання.

Керуючись чіткими розрахунками, як мельниківці, так і бандерівці були проти негайного руйнування колгоспів. Перехід до нових індивідуальних форм землекористування мав бути поступовим.

Інтересам української держави, з точки зору ОУН, мав відповідати розвиток системи трудового селянського господарства, заснованого на праві приватної власності і спадковості. Приватну власність повинне обмежувати державне регулювання купівлі-продажу землі.

Не виключалося надання наділів іноземцям та утворення селянських спілок для колективного ведення господарства.

У третьому підрозділі – „Промислове виробництво в майбутній українській державі” – дисертант проаналізував бачення членством ОУН напрямків розвитку політики держави у сфері промислового виробництва.

Згідно планів ОУН, початкові заходи влади мали полягати у поступовій заміні існуючих форм господарювання та “усуспільненні” промисловості. Наступний етап – розподіл підприємств між різними формами власності: державною, муніципальною, спільною (кооперативною), приватною. Приватна власність у промисловості підпадала під низку обмежень з боку держави.

Загальний план промислового виробництва, відповідно до позицій оунівців, повинен був базуватися на таких засадах: репрезентації всіма галузями виробництва; гармонійного співіснування промисловості з усім комплексом економіки; рівномірного географічного розміщення; пристосування методів розвинутих країн; приватної ініціативи, підконтрольної владі тощо.

У четвертому підрозділі – „Основні напрямки політики в соціальній сфері” – на основі аналізу теоретико-публіцистичних праць та офіційних документів ОУН відображено концепцію соціальної політики в майбутній незалежній державі.

Традиційний наголос націоналістичної ідеології на суспільному питанні віддзеркалювався у планах запровадження широкої системи соціального захисту населення майбутньої держави. Деякі аспекти, на нашу думку, носили популістський характер.  

У руслі соціальної політики оунівці розглядали: проблеми пенсійного та соціального забезпечення, питання права на засоби виробництва як умову соціальної справедливості, систему соціального страхування, принципи політики щодо оплати праці, проблеми зайнятості громадян і охорони праці та ін.

Аналізуючи пропоновану систему соціальної політики, знаходимо низку механізмів захисту прав працівників: від формування керівництва підприємства виключно за участю трудового колективу та діяльності профспілок і станових органів і до утворення спеціальних робітничих судів.

У п’ятому підрозділі – „ОУН та організація валютно-фінансової системи незалежної держави” – з комплексу оунівських матеріалів, присвячених соціально-економічному розвитку країни, дисертант виокремив позиції щодо функціонування торгівельно-фінансової, грошової, податкової, банківської систем.

У торгівлі теж передбачалося три форми власності. За державою залишалася велика торгівля, зовнішньоторговельні операції, а також право монопольного продажу деяких видів товарів. У документах неодноразово наголошувалося на податковому, адміністративному та іншому сприянні дрібній та середній торгівлі, на заходах протекціоністського характеру.

Міжнародний торгівельний режим, започаткований у 1947р. був не прийнятним для оунівців. Вони виступали за регіональні торгівельні програми рівнозначних в економічному розвитку країн. Але у 1950-х роках лідери ОУН дещо змінили позицію. Вони усвідомили, що залишатися осторонь економічних інтеграційних процесів Україні буде не вигідно.

У банківській системі планувалися державна, кооперативна та приватна форми власності. Пропонувалася така структура: на чолі – центральний банк, основне завдання якого – нагляд за діяльністю кооперативних та приватних банків. Передбачалося також існування низки галузевих банків.

Щодо податкової системи, то планувався єдиний, рівномірний, поступовий і прямий податок при обмеженій кількості непрямих. У сільському господарстві допускався також натуральний податок.

У п’ятому розділі – „Етнонаціональний та релігійно-культурний розвиток держави” – висвітлено плани державної політики трьох груп ОУН щодо національних меншин, церковно-релігійної та освітньо-культурної сфер.

У першому підрозділі – „Політико-правові погляди щодо громадянських свобод нацменшин” – відображено засади етнонаціональної політики українського націоналізму, еволюцію поглядів на це питання та відмінності позицій усіх середовищ ОУН.

ОУН С.Бандери, починаючи з 1943р., у ставленні до національних меншин пройшла шлях еволюції та переоцінки поглядів 1930-х і навіть початку 1940-х років. Зміни спрямовувалися до демократизації та гуманізації поглядів, хоча цей процес відбувався далеко не рівномірно. Дискусії стосовно ставлення до нацменшин стали однією з точок зіткнення поглядів членів ОУН в Україні, Закордонних Частин ОУН та ОУН(з).

Воєнна дійсність та запити населення Сходу України спричинили заперечення діячами ОУН в Україні усіх рис тоталітаризму та дискримінації у ставленні до інших національностей. Проте позиція старих членів на чолі з С.Бандерою довший час залишилася незмінною.

Подібною до бандерівської була неофіційна лінія мельниківців. Водночас в їхніх офіційних програмних документах теж спостерігаємо тенденцію до демократизації поглядів. На нашу думку, це свідчить про політику подвійних стандартів.

Узагальнюючи ставлення середовищ ОУН до нацменшин, робимо висновок, що воно пройшло еволюцію від дискримінаційного до демократичного. Проте, якщо представники закордонної групи С.Бандери стали на позицію ОУН в Україні, то ОУН(м) залишалася більш консервативною. І хоча на офіційному рівні зміни були проведені, але в публіцистичних творах частина провідних діячів-мельниківців залишилися на довоєнних тоталітарних позиціях.

У другому підрозділі – „Релігійна політика суверенної держави” – висвітлено офіційні та неофіційні погляди ОУН на проблему церковно-релігійної політики незалежної держави.

З’ясовано, що позиції всіх груп Організації на роль релігії в державі еволюціонували у напрямку до демократичних стандартів релігійного плюралізму та індиферентності.

Націоналістична теорія розмежовувала поняття релігії та церкви. Відповідно, по-різному визначала їхнє місце, роль, функції в житті суспільства.

В якості пріоритетної ідеї висувалася потреба об’єднання церков. Вона обґрунтовувалася тим, що релігійні відмінності призводять до внутрішніх конфліктів. Щоправда, гостро це питання не ставилося і розглядалося як довготермінова перспектива.

Проведений нами аналіз показав: позиції членів ОУН щодо питань церковно-релігійних відносин у майбутній державі були суперечливими. З одного боку, проголошувалася рівність віросповідань, з іншого – мова йшла про недопущення т.зв. „шкідливих” культів та сект. Критерієм „шкідливості”, очевидно, була б лояльність до новоствореної держави. Декларувалося, що держава стоїть понад конфесіями, а, з іншого боку, в документах йшлося про підтримку лише православної та греко-католицької церков. Проголошувалася автономія церков та заперечення „цезаропапизму” і водночас йшлося про „опіку” держави над церквою. У програмах зазначалося про свободу совісті і тут же – про боротьбу з атеїзмом.

У третьому підрозділі – „Культурно-виховні аспекти державності” – розкрито роль та значення культури у контексті державотворення, принципи організації системи освіти і виховання, а також визначено ідеал громадянина, до якого прагнув націоналізм за їх посередництвом.

Приділяючи велику увагу духовній сфері, оунівці вважали, що лише культура, заснована на традиціях і звичаях народу, дає можливість реалізувати свій потенціал окремим громадянам і, відповідно, нації. Довоєнна ідея тотальності націоналізму мала на меті повністю контролювати культуну сферу.

У воєнний та післявоєнний періоди ОУН відмовилася від таких засад, але особлива увага до культурної сфери залишалася. Це було викликане намаганням виправити наслідки негативного впливу російської культури. Усвідомлення неабиякої ролі освітньо-виховної сфери у пропаганді тих чи інших ідей породжувало плани абсолютного державного контролю за останньою.

У концепціях майбутньої української держави значна увага відводилася також проблемі окремої людини, її ролі в житті суспільства та держави. У цьому питанні оунівці часто відштовхувалися від переосмислення ліберальних засад. Націоналісти заперечували обидві крайності взаємостосунків між особою і суспільством і вивели свою формулу: права кожної людини є прямо пропорційними до обов’язків перед нацією.

Діячі ОУН в Україні після війни головну увагу приділяли обґрунтуванню ідей свободи окремої людини. Цьому повинна була сприяти побудова всього державного механізму та апарату влади.