КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ САКРАЛЬНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено його мету і завдання, об’єкт і предмет, наукову новизну, теоретичну й практичну цінність, подано джерела фактичного матеріалу, а також наведено відомості про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ „Розгортання семантичного простору слова-імені концепту як вияв динаміки концептуалізації окремих сфер дійсності в мові” присвячений теоретичним засадам, на яких вибудовано роботу.

Концепт схарактеризовано як абстрактну одиницю ментального рівня, яка відобра­жає зміст результатів пізнання людиною довкілля та в якій зосереджено відомості про пізнаваний об’єкт, його власти­вості, місце в культурі народу й результати емоційно-оцінного сприйняття цього фрагмента світу людиною.

Оскільки досліджуваний концепт ДУША не має загальноприйнятої наукової моделі (релігієзнавча модель стосується тільки сакральної частини концепту; психологічна модель описує лише окремий фрагмент його несакральної частини; філософська модель звичайно описує систему поглядів учених різних епох на поняття душі), вважаємо, що основою („прототипом прототипів”) для нашого опису може бути загальнонаціональна концептуальна картина, засвідчена текстами фольклору (незважаючи на те, що ця картина світу, як і мовна картина світу загалом, дещо архаїзована і не завжди відображає настанови сучасної етнічної свідомості). Порівняння з нею індивідуальних картин світу письменників тієї чи тієї епохи уможливлює виокремлення базової, незмінної в усіх міждискурсних мутаціях частини, що утворює каркас концепту.

Концепти здатні розроста­тися і збагачуватися завдяки індивідуальному емоцій­ному і культурному досвіду носіїв мови, що спричиняє їхню еластичність, нестійкість і рухомість.

Концептуалізацію кваліфіковано як осмислення нової інфор­мації, важливої для утворення концепту, тобто процес формування концептів у свідомості; категоризація – це осмислення об’єктів і явищ дій­сності в межах категорій: здійснюючи категоризацію дійсності, свідомість людини зводить безкінечну різноманітність своїх відчуттів і об’єктивну багато­манітність форм матерії в певні рубрики, класифікує їх.

різноманітних методик дослідження концепту. Вивчати динаміку концептуалізації певної сфери дійсності в мові потрібно, якомога повніше використовуючи формальні ознаки, а це, на нашу думку, можна здійснити через аналіз розвитку семантичного простору слова-імені концепту, який репрезентує, об’єктивує, вербалізує концепт.

Підґрунтям поняття семантичного простору словаа В. Гака про те, що „розвиток значення слова чи його кореня може виявля­тися в мові трояко: 1) у нових значеннях самого слова; 2) в утворенні похідних слів; 3) у формуванні фразеологічних одиниць, до складу яких входить це слово”.

Дослідження семантичного просто­ру слова – це аналіз реалізації сло­ва та функціонування його на різних рівнях мови: з’ясування його етимології, семантичної структури слова та можли­вості розширення її в текстах, насамперед фольклорному, а також художньому, в різні історичні періоди; виявлення словотвірних потенцій слова (які похідні утворюють від нього і які семеми реалізують у цих похідних); вивчення входження слова до фразеологічної одиниці, виявлення їхньої етимології для з’ясування первісної мотивації; аналіз синтагматичних зв’язків слова, тобто його сполучуваності з іншими словами в реченні тощо. Отже, семантичний простір слова – це вся сукупність його значень, що функціонують у мові й мовленні та реалізують­ся в усіх напрямах розгортання його семантики.

Окремі синхронні зрізи семантичного простору слова в українській мові ХІ – ХХ ст. певною мірою відбиті в так званих „історичних” словниках, як, наприклад, „Словник давньоруської мови” І. Срезневського, „Словник староукраїнської мови ХІV – ХV ст.”, „Словник української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст.”, „Словарь української мови” Б. Грінченка, „Словник української мови” в 11-ти томах. Парадигматичний вимір семантичного простору слова звичайно виявляється в словниковій статті, де визначено семантичну структуру слова, доповнену граматичними та стилістичними ремарками; словотвірний вимір представлений похідними від аналізованого слова; синтагматичний вимір репрезентований фразеологізмами, а також різними усталеними сполуками, які зафіксували найтиповіші синтагматичні позиції слова.

Для глибокого й всебічного опису семантичного простору слова в діахронії, необхідно проаналі­зувати не лише лексикографічні праці, але й простежити функціонування слова в текстах різних стилів упродовж писемної історії української мови, оскільки лексикографічна фіксація семантичної структури слова не виявляє частотності використання того чи того значення загалом у мові певного періоду або закріплення його за текстами певних стилів, зміни активності використання тієї чи тієї ділянки простору. 

Пропонована методика досліджен­ня концепту дає змогу, по-перше, формалізувати дослідження і звести до мінімуму суб’єктивізм в осмисленні його результатів; по-друге, встановити структуру концепту з чітко виокремленими основними, ядерними концептуаль­ними ознаками, що виявляються у всіх трьох вимірах семантичного простору, та друго­рядними, периферійними, які розгортаються лише в окремих вимірах; по-третє, виявити закономірності концепту­алі­за­ції зазначеного фрагмен­та мовної картини світу та вплив мов­них і позамовних чинників на цей процес; по‑четверте, шляхом почер­­го­вого зіставлення пов­но­го переліку концептуальних ознак з резуль­та­та­ми досліджень інших наук виявити міру істинно­сті знань, зафіксо­ваних мовою.

З’ясовано питання про суть сакрального та його вивчення релігієзнавцями, культурологами, літературознавцями та лінгвістами. Уже в найдавніші часи буття осмислюва­ли у зв’язку з кардинальною семіотичною опозицією „священ­не” – „профанне”; це протиставлення  визначає модус усього набору протиставлень усередині моделі світу часів Київської Русі; припускаємо, що цей чинник дієвий і в пізніші періоди.

Душа – одне з основних понять сакрального, тому через аналіз концепту ДУША можна простежити динаміку концептуалізації всієї сакральної сфери. Дослідження динаміки сакральної сфери атомар­ним шляхом, тобто через аналіз динаміки розвитку однієї її частини, можливе, особливо якщо йдеться про один із центральних концептів сакральної сфери. Наші припущення ґрунтуються на тому, що, за спостереженнями вчених (зокрема І. Огієнка), розвиток релігійної та церковної лексики має свої закономірності: основні релігійні терміни були в українській мові задовго до прийняття християнства, пізніше вони лише набирали нового християнського значення, з часом їхній семантичний обсяг поступово розширювався, особливо в несакральній його частині, очевидно, усі ці зміни мали свої як позамовні, так і суто мовні причини.

лінгвістики, релігієзнавства (богосло­в’я), етнографії, філософії, психології, біоенергетики, теорії інформації, фізики, медицини тощо. В аналізі мовних явищ на тлі наукових, а також релігійних відомостей, важливо не лише осмислити когнітивну діяльність людини і ословлення її результатів, але й об’ємніше побачити саме явище, відокремивши істинне від надуманого.

У другому розділі ” простежено динаміку формування структу­ри концепту за зміною семантичної структури слова.

засвідчене етимологічними словниками, які одностайно вказують, що в момент називання словом душа йменували ту субстанцію, яку вдихнув у людину Бог. Така етимологія лексеми душа є об’єктивною: вона відповідає як раннім, язични­цьким, так і пізнішим, християнським, уявленням про душу. Ми поділяємо твердження О. Трубачова та І. Огієнка, які вважають, що лексема душа належить до тієї категорії слів, які виникли ще в праслов’янський період для позначення язичницького поняття, а потім з уведенням християнства лише певною мірою змінили своє значення. До того ж концепт, який виражала семантика цієї лексеми, мав як сакральний, так і несакральний зміст за виразного переважання першого, що, зокрема, зафіксовано у фольклорі. Саме різноманітні аспекти релі­гій­ного значення стали основою для творення похідних значень нових слів, фразеологічних одиниць, різноманітних образних слововживань. Про це свідчить, на нашу думку, й розгортання семантичної структури лексеми душа в Книзі Буття та у фольклорі, які вплинули на функціонування концепту ДУША в писемний період.

та аналіз використання лексеми у творах художньої літератури.

Функціонуючи з давнього часу до сьогодні і будучи доволі частотним, слово душа поступово сформувало велике число значень і відтінків, стало багатозначною лексемою з розвинутою семантичною структурою, що засвідчують лексикографічні праці, зокрема „Словник давньоруської мови” І. Срезневського, який фіксує лексику ХІ–ХІV ст., „Словник староукраїнської мови ХІV–ХV ст.” (ССУМ), „Словник української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст.” (СУМ ХVІ), „Словарь української мови” Б. Грінченка, що презентує лексику української мови ХІХ ст., та „Словник української мови” (СУМ), у якому відображена лексика української мови ХІХ–ХХ ст.

Найстійкішими впродовж століть виявилися два значення – „безсмертна нематеріальна основа в людині” та „людина”. Психологічне значення („внутрішній психічний стан людини”), тісно пов’язане з релігійним, виявилося складнішим для виокремлення через свою абстрактність, синкретичність та багатоаспектність і тому набуло більшої конкретизації в словниках ХХ ст., можливо, через ширшу вживаність у радянський час. Значення слова душа „совість”, „обіцянка, присяга”, зафіксовані І. Срезневським і ССУМ та не зазначені пізнішими словниками, засвідчують певні зміщення в ієрархії духовних цінностей мовців. Очевидно, можна говорити про моральні втрати на шляху до „цивілізації”, хоча їх певною мірою компенсувала поява значення „основа, суть чого-небудь”, яке, однак, є абстрактнішим і віддаленішим від основного, релігійного. Незважаючи на зміни в семантиці багатозначного слова впродовж усього писемного періоду, основні концептуальні ознаки позначуваного ним явища в мовній картині світу українців зберігаються, а найбільш істотні для мовців значення залишаються активними, що засвідчує відносну стабільність тих фрагментів концептуальної картини світу, які стосуються уявлень нашого народу про душу.

Наведена в „Словнику української мови” семантична структура слова душа є неповною і, як випливає з проведеного дослідження, в сучасній українській мові може бути представлена так: 1. Безсмертна нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя і є джерелом психічних явищ. 2. Внутрішній психічний світ людини, з її настроями, переживаннями та почуттями. // Психологічні особливості конкретного народу чи народу взагалі. 3. Сукупність рис, якостей, властивих певній особі. // Людина як носій тих чи тих рис, якостей. // Про людину з прекрасними рисами характеру. 4. розм. Про людину (найчастіше при визначенні кількості). 5. перен., чого. Основне в чому-небудь, суть чогось; // Централь­на фігура чого-небудь. 6. розм. Заглибина в нижній передній частині шиї. 7. бібл. Життя. // Почуття, натхнення, енергія.         

Аналіз текстів художньої літератури дає змогу не лише глибше побачити динаміку концептуалізації певного фрагмента дійсності в мові, а й з’ясувати механізми формування та реалізації індивідуальних концептуальних картин світу. Так, функціонування лексеми душа в текстах української мови різних періодів засвідчує, що вона з давніх-давен входить до числа широко вживаних слів. Найчастіше використовують релігійне значення „безсмертна, нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя, є джерелом психічних явищ” та значення „внутрішній психічний світ людини”, однак у різні часи співвідношення їхньої частотності було різне. Стабільним, проте не дуже часто вживаним,, є значення „людина, особа”.

Релігійне значення за частотою вживання виразно переважало інші як у фольклорних, так і в авторських текстах аж до ХVІІ ст., проте в полемічній літературі почали активізувати значення „внутрішній психічний світ людини”, образні використання лексеми душа в ній суттєво збагатили її асоціативні зв’язки.

Концепт ДУША в цей період був складною за структурою ментальною одиницею; основною, найбільш розвиненою, дуже деталізованою в ньому була сакральна частина, представлена релігійним значенням, однак поступово почала розширюватися несакральна частина, репрезентована значеннями „внутрішній світ людини”, „людина”, появою значення „суть чогось”. Можна констатувати, що в ХVІ – ХVІІ ст. починається розширення несакральної сфери концепту, яке стане активним у наступні століття як частковий вияв загальної тенденції секуляризації, що розгортається в епоху Відродження, однак сакральна сфера залишається деталізованою відповідно до християнських догм, що загалом характерне для сакрального простору.

Структуру концепту ДУША у творах Г. Сковороди характе­ризує особливе співвідношення сакральної та несакральної частин концепту:  твори наскрізь пронизані релігійно-філософськими роздумами, слово-ім’я концепту душа часто реалізує в них певну синкретичну сутність, у якій скон­цен­трована сукупність ознак: „душа – частина людини поряд із тілом”, „душа – психічна діяльність люди­ни”, „душа – внутрішній світ людини” тощо, напр.: Душа наша тhлесным не может довольна быть; Она только небес­ным горит скуку насытить. Г. Сковорода перший і чи не єдиний в українській літературі порушує надзвичайно складне питання про трискладовість людини (тіло, душа, дух) у творі „Діалог. Имя ему – потоп зміин”, у якому бесhдуют Душа и Нетлhнный Дух: тут епітет нетлінний є суттєвою з богословського погляду ознакою, оскільки саме дух є безсмертним, вічним, а не душа.

На відміну від української загальнонародної концептуальної картини світу, де душа здебільшого відповідає за почуття, рідше – за бажання, і дуже рідко – за думки, у Г. Сковороди душа найчастіше пов’язана з думками: Что есть душа, естли не бездонная мыслей бездна? Філософ ототожнює душу із життям. У своїй творчості, позначеній книжністю, Г. Сковорода не лише поглиблює розуміння деяких описаних у Біблії аспектів функціонування душі, але й виявляє нові, не актуалізовані до нього концептуальні ознаки: „душа – воля”, „душа – щастя”  тощо.

У ХІХ ст. відбувається перелом у використанні окремих фрагментів аналізованого концепту. У Т. Шевченка, Ю. Федьковича, С. Воробкевича та інших письменників, на творчість яких великий вплив мала народна творчість, визначальну роль відіграє релігійне значення. Однак у другій половині XIX ст. в українській художній літературі все ширше починають використовувати лексему душа зі значенням „внутрішній психічний світ людини” для образного відтворення найтонших душевних порухів. Особливо чітко це спостерігаємо у творах О. Кобилянської, представниці літературного покоління, для якого, за словами І. Франка, „головна річ – людська душа”: в однотомному виданні О. Кобилянської знаходимо 572 мікрокон­тексти зі словом душа та похідними від нього, причому значення „внутрішній психічний світ людини, з її настроями, переживаннями та почуттями” у творах письменниці функціонує аж у 476 мікрокон­текстах як у вільних сполученнях, так і в складі фразеологічних зворотів. Аналогічну тенденцію, більшою чи меншою мірою, засвідчуємо й у творах Лесі Українки, І. Франка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Г. Кониського, В. Самійленка, Б. Грінченка та інших письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.

У радянський час офіційна атеїстична доктрина зумовила ігнорування літературою релігійного значення лексеми душа, яке вживали дуже рідко, звичайно в розмовах про смерть або для індивідуалізації персонажів, найчасті­ше змалювання затурканого селянина, та сприяла поширенню переважно усталених висловів з цим словом, значення яких уже відірвалося від первісного релігійного. Основним у літературі стає значення „внутрішній світ людини”.

У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. за особливостями функціонування аналізованої лексеми можна виокремити три групи літературних творів: перша – це інтелектуальна модерністська література, що різко обмежила використання лексеми душа (О. Забужко, Ю. Андрухович), очевидно, намагаючись позбутися української чуттєвості і вписатися в сучасну світову літературу (а остання, зокрема англомовна, поняття душі застосовує рідко); друга – це твори з традиційно активним функціонуванням лексеми душа зі значенням „внутрішній психічний світ людини” як засобу створення оригінального образу, де, однак, простежується тенденція до активізації релігійного значення лексеми (Ю. Сапеляк, Б. Бунчук); третя – поезія чи проза, яку можна умовно назвати духовною, з надзвичайно частим використанням релігійного значення (Т. Майданович та ін.).

Результати аналізу парадигматичного виміру дають підстави констатувати, що концепт ДУША має тісні зв’язки з концептами ДУХ, СЕРЦЕ, рідше із концептами ПСИХІКА, СОВІСТЬ, ПРИСЯГА, ЛЮДИНА, ЖИТТЯ.

Парадигматичний вимір семантичного простору слова-імені концепту засвідчив, що сакральна частина концепту ДУША розвивалася ще в праслов’янський час, пізніше була активно підтримана і частково видозмінена християнством, несакральна ж частина почала розвиватися ще в дописемний період, однак її найбагатша актуалізація припадає на останні століття.

У третьому розділі ” розглянуто питання про змінність набору похідних упродовж розвитку мови, подано аналіз похідних від лексеми душа в українській лексикографії, а також у фольклорі .

Репрезентація похідних від лексеми душа в словниках української мови залежить звичайно від лексикографічної бази та настанов укладачів. Так, „Словник давньоруської мови” І. Срезневського фіксує велику кількість похідних, до яких подає грецькі відповідники, що вказують на грецьке походження слова через старослов’янську.

„Словник староукраїнської мови ХІV–ХV ст.” містить усього три похідних від слова душа, оскільки він є словником-тезаурусом лише актової мови цього періоду. У поданих цим слов­ником похідних розгорнуто насамперед релігійне значення (задоушїє) та значення „людина” (доушєгоубина, доушєгубство). Безсум­нів­но, що аналізоване словотвірне гніздо значно шир­ше в текстах релігійного змісту цього періоду.

У тринадцяти випусках „Словника української мови ХVІ – поч. ХVІІ ст.” нараховуємо 32 похідних від лексеми душа (без фонетичних варіантів), оскільки джерельна база цієї лексикографічної праці є багатожанровою, різноманітною і засвідчує, що стара українська мова містила чимало церковнослов’янських елементів.

У „Словарі української мови” Б. Грінченка словотвірне гніздо з вершиною душа представлене 31 лексемою. З них 10 слів зі зменшувально-пестливою конотацією (дуся, дусеня, дусенятко, дусеняточко, душка, душечка, душенька, душенятко, душеняточко, душенятонько) та 60].. для любимыхъ, дорогихъ людей” [Гнно какї ласкательніетінкуодне – з негативною (душиця). У всіх цих словах актуалізоване релігійне значення слова душа і значення „кохана людина”; слово душка має також в основі значення твірного „заглибина в нижній частині шиї”. Релігійне значення базового слова реалізують лексеми задушний, легкодушник, подушенство та душехват, значення „заглибина в нижній передній частині шиї” виявляється у слові задушник – „сердак”. Словник Б. Грінченка містить досить велику групу слів, у яких реалізоване значення базового слова „людина”: душогуб, душогубець, душогубка, душогубний, душогубник, душогубниця, душогубство, а також убий-душа, душівка, подушне, подушник. Слово бездушний актуалізує релігійне значення твірного слова і значення „життя”. Лише психологічне значення слова душа мотивувало похідні душевний, великодушний та криводушний. Словник Б. Грінченка репрезентує нову українську літературну мову кінця ХІХ – початку ХХ ст., а тому в ньому практично немає церковнослов’янських складних слів.

У „Словнику української мови” нараховуємо 73 похідних словотвірного гнізда з вершиною душа, які розглядаємо почергово як фрагменти словотвірного гнізда за окремими значеннями базового слова, що первісно лягли в основу значення похідних. Лексема душа як твірне слово започаткувало більше двадцяти утворень. У сучасній українській мові найбільші групи становлять іменники зі зменшувально-пестливими суфіксами типу душка, душечка, душенька та душиця з негативною конотацією, започатковані релігійним значенням слова душа та значеннями „внутрішній психічний світ людини”, „сукупність рис людини”, „заглибина в нижній частині шиї”; значення „людина” стало мотивувальним для душечка, душенька, подушний, душогуб, душогубець, душовий. Однак найчисельнішим є фрагмент, утворений значенням „внутрішній психічний світ людини”, у якому переважають складні прикметники з першою ад’єктивною частиною, що дає характеристику душі як внутрішнього світу людини: малодушний, великодушний, легкодушний, проcтодушний, благодушний, добродушний, криводушний, прямодушний, двоєдушний, однодушний, прекраснодушний тощо; усі ці слова виражають метафоричні значення, причому одні з похідних в емоційному плані забарвлені позитивно (великодушний, добродушний, задушевний, однодушний, простодушний тощо), інші – негативно (малодушний, двоєдушний, бездушний тощо), серед них є синоніми  – благодушний, добродушний; легкодушний, простодушний; антоніми – криводушний, прямодушний; малодушний, великодуш­ний; фонетичні варіанти – одчайдушний, відчайдушний.

Розглянувши функціонування похідних від лексеми душа в українській мові за матеріалами лексикографічних праць та літературних творів, констатуємо, що розгортання словотвірного виміру семантичного простору лексеми-імені концепту душа засвідчує початок формування словотвірного гнізда від твірної основи з релі­гій­ним значенням. Значне збільшення кількості похідних припадає на період ХІХ–ХХ ст., для якого характерне активне поширен­ня матеріалістичних ідей, а отже,, і звуження сакральної сфери української мови. Так, якщо в словнику Б. Грінченка було багато пестливо-зменшувальних похідних від лексеми душа з релігійним значенням першого ступеня похідності, то в сучасній українській мові їх майже не вживають (залишилися душка, душечка, душенька у звертанні до коханої в розмовному мовленні); деякі лексеми, наприклад, похідні від бездушний (бездушність, бездушшя), актуалізують лише переносні значення, релігійне в них відсутнє; основний масив похідних другого ступеня реалізує значення „внутрішній психічний світ людини”, ці деривати утворені складанням основ із ад’єктивних словосполучень. Активне функціонування складних слів у новій українській літературі розпочинається з ХІХ ст. і продовжується зараз, причому здебільшого розширюється завдяки другому та третьому ступеням словотворення, зокрема абстрактним іменникам з суфіксом ‑ість, прислівникам на ‑о, дієсловам з суфіксом ‑нича- тощо. До ХVІІІ ст. процес поповнення української мови складними словами перебував під впливом церковно­слов’янської мови, у ХІХ ст. зазнав впливу російської мови, що підтверджують твори двомовних письменників. Проте з часом в українській мові залишилися лише ті запозичення, що легко асимілювалися і були підтримані традиціями використання церковнослов’янської мови, усною народною творчістю, відповідали українській мовній картині світу.

Зібраний нами матеріал засвідчує низку похідних від слова душа – індивідуальних новоутворень авторів, не зафіксованих словниками. Констатуємо наявність таких неологізмів у творах М. Хвильового – душальний; М. Семенка – душа-лелека, душопляма, душороздертий, душорозірваний; В. Стуса – напівдуша, вседуша, душекрона; Р. Кудлика – перекотидушу; Л. Костенко – щодуші та інших письменників. Зауважимо,  що будова майже всіх згаданих слів (за винятком, очевидно, першого) відповідає словотвірній системі української мови, їх можна сприймати як нове мовне вираження традиційних концепту­альних ознак.

За дослідженнями словотвірного виміру, концепт ДУША тісно пов’язаний з іншими концептами сакральної та несакральної сфер, найчастіше із концептами ДУХ, СЕРЦЕ, РОЗУМ.

У четвертому розділі ” проаналізовано сполучувальні властивості слова-імені концепту. Функціонування лексеми душа в складі вільних словосполук засвідчує, що основні значення лексеми душа, які фіксують основні концептуальні ознаки і є давнішими („безсмертна нематеріальна основа в людині”, „внутрішній психічний світ людини”, „людина, особа”), мають більшу свободу в заповненні синтаксичних позицій у реченні; значення, сформовані пізніше („психологічні особливості конкретного народу чи народу взагалі”, „сукупність рис, якостей, властивих певній особі”, „людина як носій тих чи тих рис, якостей”, „основне в чому-небудь, суть чогось”, „про людину з прекрасними рисами характеру”), звичайно виступають членами конструктивно чи синтаксично зумовлених висловлень; окремі ж давні рідковживані значення, похідні від релігійного („життя”, „почуття, натхнення, енергія”), наявні лише в усталених висловах. 

властива висока фразеоутворювальна актив­ність. Фіксація фразеологізмів з компонентом душа в „Словнику давньоруської мови” І. Срезневського, „Словнику староукраїнської мови ХІV–ХV ст.”, „Словнику української мови  ХVІ – поч. ХVІІ ст.”, „Словарі української мови” Б. Грінченка, „Фразеологічному словнику” Н. Батюк, „Фразеологічному словнику української мови” Г. Удовиченка, академічному „Фразеологічному словнику української мови” (1999 р.), „Словнику фразеологізмів української мови” (2003) засвідчує виразну тенденцію до збільшення висловів, які репрезентують несакральну частину концепту ДУША (насамперед фразеологізмів зі словом душа, у яких зреалізовано значення „внутрішній психічний світ людини”), що  спостерігали й в аналізі парадигматичного та словотвірного вимірів семантичного простору слова-імені концепту.

Лексема душа з релігійним та психологічним значеннями вступає в атрибутивні відношення з присвійними займенниками, прикметниками чи іменниками в родовому відмінку зі значенням присвійності (моя душа, Андрієва душа, душа княгині), оскільки в кожної людини своя душа, особлива, індивідуальна, саме вона визначає характер людини, її ставлення до довкілля і навіть місце в цьому світі, кожен несе персональну відповідальність за стан своєї душі, індивідуально переживає його.

Аналіз частотності використання означень до слова душа засвідчує, що для укра­їн­ської мови найхарактерніше функціонування епітета добра, саме доброта є однією із найважливіших рис української душі (похідний прикметник *dobrъ найбільш відомий у своїх загальних, оцінних значеннях за шкалою ’хороший’, ’позитивний’); до речі, у текстах ХІ –ХVІІ ст. вислів добра душа не виявлено, очевидно, це пізніше надбання. Загалом вислови із позитивно забарвленою конотацією посідають перші позиції, значно меншу частотність у ролі означення до лексеми душа мають прикметники на позначення негативних ознак, що свідчить про позитивістські настанови українського народу, у якого співчуття, милосердя завжди переважали над негативними емоціями.

Порівняння, що містять лексему душа, представлені у творах української літератури різного часу, засвідчують, що народні уявлення про душу багато в чому визнача­ють образне застосування слова душа як елемента порівняння. Душа має такі образні уподібнення: душа – птах,, душа – хмарка, душа – метелик, душа – дитина, душа – зоря, душа – муха, а частину, що стосується психологічного значення, характеризують ще й уподібнення: душа – вода, душа – музика,  душа – вогонь, душа – змія, душа – книга тощо. Об’єкти порівняння душі у творах письменників ХХ ст. можуть бути найнесподіваніші: І. Багряний порівнює її з фотоплатівкою, призмою, акуму­ля­тором, Д. Павличко, який чи не найактивніше оперує порівняннями, порівнює душі з деревами. Невизначеність концепту, його абстрактність зумовлюють часте нанизування порівнянь, що дає змогу точніше схарактеризувати описуваний об’єкт: І їй здається, мов уже починає душа її часточками зникати – розтає, розвіюється, як туман серед широких безмежних просторів, як біла хмарка серед блакитного неба (Грінч.); Може, це не море, не янтарні хмари, не кармінний обрій, а душа моя? (Сос.).

Слово душа як об’єкт порівняння в українській літературі використовують удвічі рідше, ніж у ролі суб’єкта. Одним із особливо яскравих образних засобів, який чітко виражає національну свідомість, є стійке порівняння: в українській мові насамперед із душею порівнюють дівчину, що корелює з уживанням душко в ролі звертання, – дівча як душа, дівча як своя душа, де душа виступає найвищою мірою якості; любити (пильнувати) як свою душу, яке фіксує концептуальну ознаку „душа – об’єкт постійної уваги, любові та піклування”. Частина порівнянь із лексемою душа як об’єктом порівняння в когнітивному плані симетрична із тими порівняннями, де душа є суб’єктом порівняння: найчастіше спостерігаємо порівняння птах – душа; душа – зоря; душа – дитина; душа – музичний інструмент; душа – туман; душа – вода; душа – вітер; душа – тінь; душа – квіти, дерева; душа – світло тощо.

Використання порівнянь із лексемою душа як концептовиражального засобу доводить, що визначальною є сакральна сфера, однак вона менш образна, менш поетична, більш канонізована; несакральна частина концепту вільніша, різноманітніша, більше насичена образами.

що досліджувані мікроконтексти зазвичай по-різному відображають ті ж типові образні уподібнення, які ми спо­сте­рігали й в аналізі фразеологізмів, однак стійкі вислови зберігають найтиповіше бачення, а в текстах художньої літера­тури автори використовують різноманітні, навіть і не дуже поши­рені уявлення про душу, розвиваючи інколи їхні окремі аспек­ти не лише в межах речення, але й у межах частини твору чи аж цілого твору. Особливо часто спостерігаємо це в Б. Лепкого: образне уподібнення душа – хмарка зреалізоване в оповіданні „Мати”; уподібнення душа – муха та душа – миша; душа – зірка знаходимо в Б. Лепкого, П. Мирного, Б. Грінченка; душа – пташка в Панаса Мирного тощо.

Несакральна частина концепту ДУША, виражена переважно значенням „внутрішній психічний світ людини”, дуже активно піддається метафоризації саме завдяки тому, що вона невидима і не доступна для безпосереднього спостере­ження, внаслідок чого сформувалася значна кількість образних уподібнень. Найчастіше актуалізують уявлення душа – людина: О, як душа моя в долоні плеще, вважаючи погибель нечестивців! (Л.У.); душа – анатомічний орган, що передусім відчуває біль: …душа скипається від болю (Гонч.); душа – вмістилище, найчастіше посудина, у яку можна щось покласти, вкласти, влити, яку можна заповнити: Добротою та ніжністю... була їй переповнена душа (Гонч.); душа – вогонь: І він ... синівською відданістю їй віддячив, напруженим, чесним горінням душі (Гонч.); душа – вода: Вони зрозуміли, чули, як їх душі переливалися одна в одну… (Конис.); душа – камінь: ...ти, о святе мистецтво, не можеш достукатись в бетонові їхніх душ (Гонч.); душа – нитка, вузол: Серця тайні фібри хорі, Сам вузол душі недуж (Фр.); І знов стихне, лиш одного чути, і знов усі душі в один узлик зв’язані, на одну струнку натягнуті (Свид.); душа – квітка: Не зневажай душі своєї цвіту (Л.У.); душа – музичний інструмент: Наймитенко добре розумів психологію крестян; добре знав, яка струна в душі мужика коли і який дає голос, тямив він, по якій струні треба вдарити, щоб вона заспівала саме ту пісню, якої треба Наймитенкові (Конис.) тощо.

Фольклор, відображаючи загальнонаціональну картину світу, активніше актуалізує сакраль­ну частину концепту, однак у ліричних піснях, зрідка в переказах та легендах репрезентує й несакральну. Таку ж закономірність фіксуємо в авторів, творчість яких пронизує потужний фольклорний стру­мінь, наприклад, у Т. Шевченка. Письмен­ники ХІХ ст. актив­но використовують традиційні метафоризовані фразеологізми, поступово збільшуючи створення і нових, до того ж число їх в авторів кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли в літературі набуває поширення психоло­гічний напрям, стрімко зростає. Метафора стає ще масштабнішою в модерній літературі, що зумовлене мовоцентризмом модерної свідомості, своєрідною філософією наймену­вання прихованої сутності. Загалом метафори найчастіше стосуються душі як внутрішнього світу людини.

Письменники, глибоко проникнувши в загальнонародну концептуальну картину світу, в образно-метафоричних уживаннях по‑новому використовують, поглиблюють і розвивають давні традиційні концептуальні ознаки. Так, у Л. Костенко знаходимо: Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла – „певний стан душі характерний для певного етапу розвитку людини”, що базується на християнському протиставленні: душа людини і тварини – це душі різної якості; Душа рвонулась – і застряла в ґратах, прозорі руки з ґратами сплелись – „душа невидима, прозора”; Душа належить людству і епохам – „душа безсмертна” тощо.

У письменників ХХ ст. збільшується кількість оригінальних неантропоморфних метафор. Так, у романі І. Багряного „Сад Гетсиманський” наскрізною є метафора душа – механізм, оскільки основне місце в романі відведено зображенню фізичних знущань в енкаведистській установі, тортур, що отримали в арештантському жаргоні назви „малий конвейєр”, „великий конвейєр”.

Лексема душа часто набуває символічних значень: символ ніби нарощується на прямому значенні слова, не заміняючи і не видозміню­ючи його, але включаючись при цьому в широкий культурний контекст. Як образ-символ душа насамперед передає ідею безсмертя, вічності, душа – безсмертне начало, яке не знищується, не зникає навіть тоді, коли тіло помирає: Тіло тлінне, а душа вічна (Нар. мудр.); Душа безсмертна! Жить віковічно їй! (Фр.); душа – частина Бога, Дух: Але та іскра божа, що живе в душі кожної людини, ожила, як до неї доторкнулося нове слово (Грінч.); душа – велич: Людська душа безбережна, до кінця вона незбагненна (Гонч.); душа – цінність: Душі її скарб ради злота бруднився чималі рази… (Стар.); душа – світло: Душа ... повна світла (Гонч.); душа – епіцентр позитивних духовних характеристик, насамперед добра: Коли в кого душа вбрана в добро, честь та любов, тому нема на що чіпляти на себе півпуда каміння та золота! – сказала Паміра (Н.-Л.); душа – щирість: Він говорив це щиро, з самої душі (Багр.); душа – совість: Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі (Мирн.); Іуди, іуди! Продаєте вашу душу і совість! (К.-К.); душа – честь: Я довіряю вам свою душу, свою честь (Стар.). Характерним для української літера­тури вважаємо символічне значення душа – воля, яке вперше виразно фіксуємо в Г. Сковороди, а згодом у Т. Шевченка та його послідов­ників: Не вмирає душа наша, не вмирає воля (Шевч.). Символічні значення зумовлені насамперед релігійним значенням слова.

концепту ДУША та його відношення до інши засвідчує, що релігійна сфера не лише великою мірою впливає на функціону­вання несакральної сфери, але з часом відбува­єть­ся перехід концепту­альних ознак від одного виміру семантичного простору до іншого: так, наприклад, значення лексеми душа „сумління, совість” з часом перестало бути елементом семантичної структури слова, однак виявляється в синтагматиці, наприклад: Як вони міцно сплять! Немов ті Христові учні перед розп’яттям їхньої совісті, їхньої власної душі (Багр.), Той прийшов знову по його совість, по його душу (Багр.). Аналогічно можемо твердити й про залишене на периферії семантичного простору як спеціалізоване значен­ня душа „життя”, яке в синтагматиці використовується як в усталених сполученнях, так і у вільному сполученні слів: Месіє! коли ти просив за мене... хоч краплю крові дарма... я тепер за тебе віддаю... життя... і кров... і душу... все даремне!... Не за щастя... не за небесне царство... ні... з любові! (Л. У.). Анкетування студентів також засвідчує наявність у їхній  свідо­мості асоціативних зв’язків душа – совість. Отже, значення, які зникли з семантичної структури слова п’ять століть тому, збері­гаються в асоціативних зв’язках та виявляються в контекстах і сьогодні.

Синтагматичний вимір семантичного простору лексеми душа засвідчує всі основні структурні елементи концепту ДУША, які були виявлені в парадигматичному вимірі, а також певну кількість нових концептуальних ознак, що мають фреймову структуру, наприклад: „якщо людина живе праведно, то після смерті її душа іде в рай, де нею опікуються світлі сили; якщо ж людина веде неправедний спосіб життя, має численні гріхи, то після смерті її душа потрапляє в пекло, до темних сил” тощо.

Синтагматичний вимір засвідчує відношення аналізованого макроконцепту до інших концептів сакральної (ДУХ) і несакральної (СЕРЦЕ, ПСИХІКА, ЛЮДИНА, СОВІСТЬ, ПРИСЯГА тощо) сфер, окремі з яких можуть належати як до першої, так і до другої (СЕРЦЕ, СОВІСТЬ). Зв’язки з концептами ГРІХ, БОГ, РАЙ, ПЕКЛО, СПАСІННЯ, ПАМ’ЯТЬ наявні лише в синтагматиці, оскільки саме синтагматична сполучуваність слова детально розкриває всю фреймову ситуацію, на якій ґрунтується концепт.

П’ятий розділ „Напрями розгортання семантичного простору слова як відображення основних світоглядних позицій мовців”  присвячено розглядові екстралінгвальних чинників, що впливають на розвиток концепту ДУША.

Насамперед констатовано суспільну детермінованість актуалізації фрагментів простору та виокремлення концептуальних ознак. Зокрема, виявлено значну схожість структури концепту ДУША в українській наївній картині світу та картині світу, відображеній у книгах Отців Церкви, що може бути пояснено частково сутнісними ознаками аналізованого явища, реальністю цих ознак, перевірену досвідом, частково ж (щодо образного вираження окремих ознак) давністю уявлень про душу, серед яких стереотипи, міфологеми, образні уподібнення. Українська мова зафіксувала найважливіші, найвагоміші з погляду народу аспекти християнського уявлення про душу, які знаходимо не лише в індивідуальному мовленні, що можна пояснювати суб’єктивними уподобаннями особистості, а насамперед у фразеологічному та паремійному фондах мови, які надійно зберігають духовну спадщину народу. Вплив вірувань інших релігій, окрім язичництва, в українському концепті ДУША практично відсутній.

.У період ХІ – ХVІІ ст. усе культурне життя зосереджувалося в церковному лоні, а тому визначальною в концепті ДУША була його сакральна частина, на основі якої витворилися концептуальні ознаки, що пізніше сформують несакральну частину концепту. Несакральна частина концепту починає активно розвиватися в епоху Відродження, коли суспільство спрямовує увагу на людину, її проблеми й потреби. Особливо це стало виразним у радянський час, коли офіційна атеїстична доктрина зумовила ігнорування релігійного значення лексеми душа та сприяла використанню переважно усталених висловів із цим словом, значення яких уже було віддалене від первісного релігійного, що можна трактувати як спроби витіснення релігійного значення на периферію семантичного простору слова і намагання вилучити його з мовної картини світу українця взагалі. Основним у літературі стає значення „внутрішній світ людини”, що спостерігаємо і у відображенні семантичної структури слова душа в словниках. В останні десятиріччя релігійну діяльність сприймають, нарешті, як один з найважливіших складників людського буття, після фактичного зняття обмеження на використання відповідної лексики активізувалося використання лексичних та фразеологічних багатств української мови з лексемою душа з релігійним значенням, тобто можемо говорити про стадію природної нормалізації розвитку та функціонування концептів сакральної сфери.

Проаналізувавши індивідуальне та загальномовне у вираженні концепту, зазначаємо, що загалом концептуальна картина світу того чи того письменника досить повно відображає народну концептуальну картину світу в тому її фрагменті, що стосується душі людини. Однак на функціонування концепту в дискурсах накладає відбиток індивідуально-авторське використання мовних засобів, зумовлене соціальними, територіальними, освітніми та іншими чинниками.

Системний підхід вимагає розгляду проблеми верифікації зафіксованої мовою інформації, тобто істинності вербалізованих знань. Виконуючи когнітивну функцію, мова є знаряддям пізнання, засобом оволодіння знаннями та суспільно-історичним досвідом, способом вираження діяльності свідомості. Ця функція мови безпосередньо пов’язана з дослідженням, пошуком істини.

У вивченні концептів сакральної сфери дуже важливо використовувати екстралінгвістичні відомості. Останнім часом мовознавці особливо активно залучають відомості з етнографії, значно пришвидшилося зближення науки й релігії. Лінгвісти починають розглядати мову в контексті нових наукових уявлень. Душу як об’єкт наукового дослідження вивчають фізики, медики, психологи та представники інших наук. Результати їхніх студій можуть використати й лінгвісти для визначення вірогідності когнітивної інформації, прихованої за мовним вираженням концепту. Порівняння фактів мови із фактами інших наук не тільки дає підстави відтворити когнітивні процеси в осмисленні того чи того явища та творенні того чи того мовного факту, ширше подивитися на етимологію та історію окремих мовних фактів, але й кваліфікувати час їхнього виникнення, глибше пізнати суть явища, відокремити істинне від міфологічно нанесеного.

Оскільки пояснення мовних фактів та сутнісних ознак явища, ословлених у мові, може бути певною мірою суб’єктивним, думаємо, верифікацію результатів дослідження потрібно здійснювати за допомогою інших лінгвістичних методів. Таким може бути  психолінгвістичний експеримент, який ми проводили упродовж 1998-2005 років серед студентів 1 курсу теологічного та 1-2 курсів філологічного факультетів Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Серед асоціативно-споріднених слів зі словом душа були названі: любов (21), Бог (16), доброта (13), добро, віра (12), серце (11), життя, небо, смерть, щастя (9), дух (8), радість (7), спокій (6), вічність, людина, почуття, розум, тіло (5), безсмертя, воля, зло, переживання, правдивість, світло, совість, церква (4) тощо. Дуже важливим видається наповнення ядра асоціативного поля, яке охоплює переважно асоціації, що стосуються сакральної сфери. Останнє свідчить про велике поцінування сучасною молоддю християнських чеснот. Прикметно, що до ядра належить й асоціація совість, яка колись входила до семантичної структури лексеми душа, однак з часом випала з неї.

Аналіз динаміки концептуалізації окремих сфер дійсності дає змогу виокремити актуальні аспекти вивчення концептуалізації сакральної сфери. Перспективним напрямом лінгвістичних студій постає вивчення українського концепту ДУША на тлі аналогічних концептів інших мов. Оскільки різні мови концептуалізують світ по-різному, то через їхнє зіставлення виявляються відмінні концептуальні структури світу. Об’єктивно осмислити представлення спільного та відмінного в концептах різних мов дасть змогу лише повимірне та почасове зіставлення семантичних просторів слів-імен концепту в різних мовах.

Очевидно, сакральна сфера концепту ДУША й надалі буде звужуватися у зв’язку із активним переходом позначуваного явища як об’єкта віри в сферу реального фізичного явища, оскільки факти так званої об’єктивної науки багато в чому підтверджують релігійні знання. Аналіз мовного вираження концепту ДУША засвідчує, що мова зберігає всю важливу інформацію про основні закони буття, світовий досвід пізнання дійсності. Відомості із теології, етнографії, філософії, біоенергетики, фізики тощо підтверджують основну інформацію, зафіксовану мовою, тобто дають змогу виявити елементи об’єктивних, істинних знань про людину та світ, у якому вона живе. Роль мови в житті суспільства буде зростати, збільшуватиметься її авторитет як вузлового феномена, що акумулює в собі життєвий досвід поколінь.

У „Висновках” узагальнено результати дослідження.

Концепт ДУША – один із ключових концептів української культури – являє собою складну логіко-емоційну сутність, яка своєрідно поєднує сакральну та несакральну частини. Засоби вираження концепту ДУША надзвичайно різноманітні, що свідчить про його давність та значущість для мовців. Упорядкований та об’єктивний опис концепту забезпечує запропонована методика аналізу трьохвимірного семантичного простору слова-імені концепту, який репрезентує його.

Парадигматичний вимір семантичного простору лексеми душа виявляє, що, позначаючи дуже важливе для народу поняття та вживаючись упродовж багатьох віків, вона збагатилася новими значеннями, численними значеннєвими відтінками. Семантична структура слова зафіксувала певну кількість логічних, переважно ядерних ознак концепту ДУША, які розрізняємо: 1) за тривалістю вживання в часі (постійні, що функціонували впродовж усього писемного періоду: „душа – безсмертна”, „душа – нематеріальна”, „душа – частина людини”, „душа – внутрішній психічний світ людини”, „душа – людина”, „душа – основне в людині”, „душа – епіцентр позитивних характеристик людини, насамперед добра”; тимчасові концептуальні ознаки, що функціонували лише в певні періоди: „душа – совість”, „душа – присяга”); 2) за частотністю використання, а відповідно й за важливістю в ментальній організації мовця (центральними є концептуальні ознаки, виражені релігійним значенням, психологічним та значенням „людина”, усі інші – периферійні); 3) за сферою використання (сакральні, тобто виражені релігійним значенням, решта – несакральні); 4) за раціональністю / аксіологічністю (аксіологічною концептуальною ознакою є „душа – епіцентр позитивних характеристик людини, насамперед добра”, усі інші, названі вище, – раціональні, хоча визначальною є аксіологічна характеристика, адже в душі панує етична оцінка, яку дають за відповідністю думок, бажань, намірів та вчинків людини моральним нормам чи зразкам). Первинним було релігійне значення, інші утворилися від нього на основі метонімічних та синекдохічних перенесень, актуалізованих когнітивною „пам’яттю” слова: наприклад, сакральні концеп­туальні компоненти „душа – основне в людині”, „душа – позитивна якість” послужили формуванню та розвиткові значення „основне в чому-небудь; основа чого-небудь”.

Словотвірний вимір семантичного простору слова-імені концепту підтвердив, що похідні від лексеми душа слова актуалізують усі виражені парадигматичним виміром концептуальні компоненти, окрім двох: „душа – основне в чому-небудь, суть чогось” та „душа – центральна фігура чого-небудь”, тобто компоненти сакральної частини концепту залишаються в повному обсязі, а от несакральна частина, очевидно, через свою пізнішу появу, зреалізована в похідних не досить повно. Розгортання словотвірного виміру семантичного простору лексеми-імені концепту душа засвідчує визначальну роль релігійного значення у формуванні словотвірного гнізда, а функціонування концептуальних ознак характеризує закономірність: від найчастотнішого релігійного значення та менш уживаного, але постійного значення „людина” до актив­но­го розширення несакральної частини концепту, вираженої психоло­гічним значенням, адже різке збільшення кількості похід­них припадає на ХІХ–ХХ ст., для яких характерне активне поширення матеріалістичних ідей.

Синтагматичний вимір семантичного простору лексеми душа підтверджує наявність логічних концептуальних ознак, репрезентованих семантичною структурою слова, однак реалізує переважно сублогічні ознаки, виражені різними синтаксич­ними засобами: сталими та вільними сполуками, означеннями, порівнян­нями, метафоричними та символічними використаннями, які в сакральній частині концепту уточнюють релігійну картину світу, а в несакральній – розвивають переносні значення, ширше виявлені в художній літературі, меншою мірою реалізовані в розмовному стилі та народній творчості.

Усі виміри засвідчують тісні зв’язки концепту ДУША з іншими концептами сакральної та несакральної сфер: ДУХ (зрідка синонімічність, ототожнення цих понять, але частіше покриття другого першим), ЛЮДИНА (виражено чотирма значеннями слова душа), ОСНОВА, ЖИТТЯ, ПСИХІКА (підтримано двома значеннями), СЕРЦЕ (найчастіше вживаний синонім до слова душа в значенні „внутрішній психічний світ людини”), центральні в певний історичний період СОВІСТЬ, ПРИСЯГА більшою (друге) чи меншою (перше) мірою перемістилися з ядра на периферію. Синтагматичний вимір семантичного простору слова виявляє значно більше концептів сакральної сфери, які вступають у контакт із концептом ДУША, це: БОГ, ГРІХ, РАЙ, ПЕКЛО, СПАСІННЯ, ПАМ’ЯТЬ тощо.

Конкретна семантико-психологічна й емоційно-естетична реалізація концепту ДУША в художніх дискурсах визначається особливо­стя­ми мовної свідомості автора, проте кожна індивідуальна концептуальна картина світу ґрунтується на загальномовній концептуальній картині світу, письменники залежно від своїх уподобань, інтелектуального рівня, потреб суспільства чи літератур­ного процесу лише надають перевагу актуалізації окремих концептуальних компонентів.

Концепт ДУША у вербалізованому вигляді – це складне багаторівневе утворення, що має високу значущість для української культури, маніфестуючи як універсальні, так і національно-специфічні аспекти, які відображають міфолого-релігійну і культурно-історичну детермінова­ність формування відповідної когнітивно-прагматичної сфери буття і мовної карти­ни світу українського народу. Домінан­тою, що формує центральну зону аналізованого концепту, є його сакраль­на частина. Як базовий компонент міфолого-релігійної свідомості, вона експлікує ознаки сакральності, магічний, обрядовий і ритуальний характер концептуалізації, служить етнокультурним ціннісним еталоном. Концепт ДУША має духовно-матеріальну, а не суто абстрактну природу.

Структура концепту ДУША така: центр формують концептуальні ознаки „душа – безсмертна”, „душа – нематеріальна”, „душа – частина людини”, „душа – внутрішній психічний світ людини”, „душа – людина”, „душа – найважливіше в людині”, „душа – основа людини”, „душа – епіцентр позитивних характеристик людини, насамперед добра”, „душа – суть життя”; ближню периферію утворюють „душа – совість”, „душа – присяга”, „душа – джерело психічних явищ”, „душа – сукупність рис, якостей, властивих певній особі”, „душа – людина як носій тих чи тих рис, якостей”, „душа – прекрасна людина”, „душа – заглибина в нижній передній частині шиї”, „душа – основне в чому-небудь, суть чогось”, „душа – центральна фігура чого-небудь”; на дальній периферії перебувають концептуальні ознаки „після смерті людини на душу чатують світлі або темні сили”, „після смерті душа залежно від її якості може потрапити до раю (неба) чи  пекла”, „якість душі і її долю визначає кількість гріхів”, „перед смертю душа повинна покаятися, щоб зняти гріхи з душі”, „душа покійного потребує піклування, особливо молитви”,  „людина ще за життя повинна дбати про спасіння своєї душі” тощо.

Сакральна сфера є чітко визначеною, прогнозованою, упорядко­ва­ною, зумовленою конкретними уявленнями людини про явища дійсності та обрядами, пов’язаними з цією сферою; несакральна сфера, особливо та частина, що стосується абстрактних понять, з самого початку ословлення обростає численними метафорами, образними уподібненнями, є благодатним матеріалом для творчості, саме її насамперед розгортають письменники.

У мові знаходять відображення лише найважливіші уявлення про певне явище, вербалізації зазнають найістотніші концептуальні ознаки, що формують у мовця стереотипні уявлення про явище і, відповідно, зумовлюють його поведінку. Аналіз мовних фактів на тлі богословської літератури дозволяє говорити про те, що у фразеологічному та паремійному фондах мови, які надійно зберігають духовну спадщину народу, українська мова зафіксувала найважливіші, найвагоміші з погляду народу аспекти дохристиянського та християнського уявлень про душу. Властивість слів та фразеологізмів деетимологізуватися, виявлена й у вербалізації концепту ДУША, поступово зменшує вплив мовних чинників на формування світогляду людини, особливо якщо це підсилено спеціальними агітаційними атеїстичними суспільними заходами, що призводить до зміни поведінки людини. Попри те, що розвиток уявлень про душу позначений загальною секуляризацією поглядів на життя, констатуємо надзвичайно важливу роль релігійних уявлень у сучасних процесах мовотворення, донині триває актуалізація традиційних архетипів та міфологем.

Основні концептуальні ознаки в мовній картині світу українців збережені від початку писемного періоду української мови і до сьогодні, що засвідчує відносну стабільність тих фрагментів концептуальної картини світу, які стосуються уявлень нашого народу про душу. Можемо говорити лише про пересування окремих концептуальних ознак на периферію („совість”) та навпаки („суть, основа”), окремі значення („сумління, совість”, „присяга, клятва”) сьогодні виявляються лише в синтагматиці, інші ж (наприклад, „життя”) залишаються на периферії семантичного простору як спеціалізовані.

Основними екстралінгвальними чинниками концептуалізації сфери ДУША, яка поступово звужувала свою сакральну частину і розширювала несакральну, були зміна уявлень про саме явище, вплив християнської релігії, що прийшла на зміну язичницьким уявленням і поєдналася з ними, пізніше загальна тенденція секуляризації, місце релігії в суспільстві, до внутрішньомовних чинників відносимо рух від конкретного до абстрактного, а також тенденцію до метафоризації. Такі закономірності характерні й для інших мовних концептів сакральної сфери, оскільки вона значною мірою відображає реальний стан речей у світі, який, незва­жаючи на ставлення до нього суспільства, є постійним, незмінним.

Аналіз мовної картини світу на тлі досягнень інших галузей знань дає можливість глибше осмислити когнітивну діяльність людини і ословлення її результатів, відокремити істинне від міфологічного.

Перспективним напрямом подальших лінгвістичних студій видається повимірне та почасове зіставлення семантичних просторів слів-імен концепту в різних мовах, що значно поглибить розуміння історії розвитку національних мов, вияву в них співвідношення національного та загально­мовного. Використання відомостей різних наук в аналізі явищ мови, яка акумулює в собі життєвий досвід поколінь, дадуть змогу виявити елементи об’єктивних, істинних знань про людину та світ, у якому вона живе. Отримані результати дослідження можуть стати основою для опрацювання загальної теорії концептуалізації сакральної сфери.

---

Гак В. Г. Языковые преобразования / В. Г. Гак. – М. : Языки русской культуры, 1998. – С. 694.