Ковальчук І.В. Становлення і розвиток інституту усиновлення в Україні: історико-правове дослідження

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету і завдання, об’єкт та предмет дослідження, відзначено наукову новизну головних положень, які винесено на захист, розкрито методологію дослідження, висвітлено науково-практичне значення роботи та відомості про апробацію результатів дослідження.

Розділ 1 “Історіографія та джерельна база дослідження” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1.  “Історіографія дослідження” здійснено дослідження історико-правової літератури за темою дисертації.

Відзначено, що стан наукових досліджень інституту  усиновлення спочатку  в цивільному, а потім і в сімейному праві тісно пов’язаний з еволюцією усиновлення від соціально-правового явища, врегульованого нормами звичаєвого права,  до інституту права. Для дослідження усиновлення як соціально-правового явища важливе значення мають праці дослідників народних звичаїв ХІХ – початку ХХ  ст.,  а саме П. Чубинського, М. Владимирського-Буданова, О. Левицького, А. Кістяківського, А. Пономарьова, М. Гримич та ін. Проблеми правового регулювання усиновлення посідали значне місце в науці цивільного права і були глибоко розроблені в  працях цивілістів ХІХ століття, – І.В. Гессена, А.І. Загоровського, К.П. Побєдоносцева та ін. У радянський період в науці сімейного права дослідження даного інституту було продовжено такими вченими, як А.М. Белякова, К.А. Граве, А.М. Нечаева, Г.М. Свердлов, та інші. В Україні, після проголошення незалежності окремі аспекти проблем правового регулювання інституту усиновлення аналізували: В.С. Гопанчук, О.О. Грабовська, Л.М. Зілковська, З.В. Ромовська, С.Я. Фурса, Ю.С. Червоний та інші.

У підрозділі 1.2. “Джерельна база дослідження” визначено нормативно-правові акти, які становлять джерельну базу дисертаційного дослідження, зокрема, документи судово-адміністративної практики, історичні й етнографічні матеріали, законодавчі акти. Крім законодавства, що в різні часи регулювало порядок усиновлення на українських землях, автором досліджено окремі аспекти  правового регулювання усиновлення і у законодавстві європейських держав. До наукового обігу вперше введено значний масив архівних матеріалів, які дали змогу висвітлити процес становлення інституту усиновлення у 1800 – 1917 роках. Серед архівних матеріалів найбільшу увагу привертає судова практика,  оскільки дає змогу виявити ступінь застосування існуючих нормативно-правових актів у сфері усиновлення у різні історичні періоди.

Автор відзначає, що використання вказаного обсягу наукових праць, статистичних даних і архівних матеріалів дозволило сформувати належну джерельну базу для аналізу та оцінки становлення і розвитку інституту усиновлення в Україні.

Розділ 2 “Усиновлення, як соціально-правове явище на території України до середини XVIII ст.” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Виникнення інституту усиновлення на території Київської Русі” підкреслюється, що становлення такого соціального, а пізніше і правового явища, як усиновлення, та розуміння його змісту було закладено ще в часи родового суспільства, а згодом розвинулось у перших державних цивілізаціях Стародавнього Сходу та античних державах. Згодом цей інститут розвинувся і на території сучасної України за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

Автор підсумовує,  що навіть у найдавніший період  слов'янської історії вже зароджувалися християнські форми утримання і виховання дітей, що були позбавлені батьківського піклування. Незважаючи на те, що інститут усиновлення ще не було закріплено у нормативних актах, вже можна стверджувати про його існування та застосування у тогочасному суспільстві.

 У підрозділі  2.2.  “Становлення інституту усиновлення в Литовсько-Руській державі, Речі Посполитій та на Запорізькій Січі” визнається, що початком становлення традиції цивільного та сімейного права в Україні можна вважати створення у XVI ст. Статутів Великого Князівства Литовського. Дослідивши основні нормативно-правові акти Литовсько-Руської держави, можна прийти до висновку, що інституту усиновлення як окремого інституту сімейного права на той час ще не існувало.

У  підрозділі відзначається,  що усиновлення ще не набуло статусу інституту  права у повному його розумінні в означений період, проте, будучи поширеним на українських землях як соціально-правове явище, воно детально регулювалося нормами звичаєвого права, що застосовувались ще з часів Київської Русі.

     Розділ 3 “Правові основи формування інституту усиновлення на українських землях у складі іноземних держав (ХІХ  – початок ХХ ст.)” складається з двох підрозділів.

 У підрозділі 3.1. “Особливості правового регулювання  усиновлення на українських землях у складі Російської імперії” аналізуються “Зібрання прав малоросійських” від 1807р. та Звід Законів Цивільних 1832 р., які мали визначальне значення для розвитку інституту усиновлення на українських землях. Саме в “Зібранні прав малоросійських” вперше на законодавчому рівні було визначено поняття “усиновлення” і основні засади його нормативного регулювання. Том Х Зводу Законів Цивільних визначав процедуру усиновлення у тогочасному суспільстві. Особливістю усиновлення на українських землях було чітке дотримання принципу становості при визначенні процедури усиновлення для різних верств суспільства та здійснення контролю за процедурою усиновлення з боку громад.

У  підсумку зазначається,  що законодавець того часу чітко розрізняв факт прийняття в сім’ю на виховання та власне усиновлення. Саме таким розмежуванням на законодавчому рівні було покладено початок становлення інституту усиновлення вже як інституту законодавства та закладено підвалини його подальшого розвитку в законодавстві України.

У підрозділі 3.2. “Правові засади розвитку інституту усиновлення на території Галичини, Північної Буковини та Закарпаття у складі Австрії та Австро-Угорщини” проаналізовано стан розвитку інституту усиновлення після прийняття Австрійського цивільного кодексу 1811 року, основною метою якого була компенсація недоліків у складі сім’ї.

Наголошується, що застосування Австрійського цивільного кодексу не завадило традиційному використанню на українських землях норм звичаєвого права,  які регулювали відносини усиновлення. Виявлено, що на території Галичини, Північної Буковини та Закарпаття за часів Австрійської імперії існував особливий інститут сімейного права – взяття дітей на виховання, не вступаючи з ними у правовідносини усиновлення та набуваючи лише особистих немайнових прав.

Автор підсумовує, що за австрійським законодавством усиновлений не набував правового зв’язку з родичами усиновителя, натомість і для усиновителя і для усиновленого встановлювалися взаємні обов’язки щодо утримання одне одного. Ці обставини мали вирішальне значення для подальшого розвитку законодавства про усиновлення на території України, адже відповідали тогочасним тенденціям розвитку інституту усиновлення в країнах Західної Європи.

     Розділ 4 “Усиновлення як інститут сімейного права в Українській РСР” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 4.1.  “Особливості правового регулювання усиновлення на українських землях в період становлення радянської державності” аналізуються зміни, які відбулися в правовому регулюванні усиновлення  аж до кінця Другої світової війни. Радянська влада в перші роки свого існування навіть відмовилася від інституту усиновлення,  але надалі він був поновлений та виділений в окремий інститут сімейного права.

Акцентується увага на тому, що відповідно до радянського законодавства, внаслідок усиновлення виникали родинні правовідносини  від усиновителя лише вниз по низхідній лінії. З 1926 року в Українській РСР був узаконений та встановлений судовою практикою інститут усиновлення, але вирішення питання про усиновлення було делеговано опікунським установам. З 1943 року встановлювався новий порядок, в силу якого усиновителі за їх клопотанням могли бути записані в актових книгах про народження як батьки усиновленого.

У підрозділі 4.2 “Характеристика правового регулювання усиновлення в Україні у післявоєнний період” досліджено особливості правового регулювання інституту усиновлення відповідно до Кодексу про шлюб та сім’ю УРСР 1969 року. Зокрема, встановлено, що відповідно до нового Кодексу, усиновлення розглядалось як юридичний факт, за яким між особою, котра прийняла дитину в сім’ю (усиновителем), і дитиною (усиновленим) виникають правовідносини, що прирівнюються до правовідносин між родичами за походженням.

Відповідно до післявоєнного радянського законодавства, усиновлення, будучи встановленим одного разу, назавжди зберігалось надалі – не могло бути усиновлення, припинення якого було б приурочено будь-якій даті чи настанню якоїсь події. Одностороння відмова усиновителя або усиновленого від своїх прав та обов’язків не скасовувала усиновлення. Крім того, не могло бути підставою для скасування усиновлення також і фактичне невиконання усиновителем своїх обов’язків, що безсумнівно негативно впливало на дотримання та захист прав усиновленого.

Автор підсумовує, що в цей період інститут усиновлення було остаточно виокремлено як самостійний інститут сімейного права. Таке виокремлення дозволило більш чіткіше та детальніше врегулювати процедуру усиновлення на законодавчому рівні.

Розділ 5 “Правові основи формування, функціонування та розвитку інституту усиновлення в  незалежній України” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 5.1. “Розвиток інституту усиновлення після здобуття незалежності України” аналізуються зміни, внесені українським парламентом до тогочасного радянського законодавства після здобуття незалежності України. Проаналізовано основні договори України з іншими країнами щодо правової допомоги та вирішення колізійних питань усиновлення. З 1996 року в Україні змінився орган, який приймав рішення про усиновлення, а відповідно і його порядок. Так, якщо раніше усиновлення провадилося рішенням виконавчого комітету районної чи міської Ради депутатів трудящих, то після внесення змін до сімейного законодавства усиновлення відбувалося лише в судовому порядку за обов’язкової присутності усиновителів.

У підрозділі звернуто увагу на те, що до прийняття в Україні нового Сімейного кодексу України 2002 року, у тогочасному сімейному законодавстві назріла низка практичних проблем, пов’язаних в першу чергу з тим, що Кодекс про шлюб та сім’ю 1969 року не враховував усіх аспектів міжнародного усиновлення. А воно набуло  в Україні істотного поширення з кінця 1990-х років, після зняття мораторію на усиновлення іноземцями, що діяв з 1993 по 1996 роки. 

     У підрозділі 5.2 “Характеристика інституту усиновлення за Сімейним кодексом України 2002 року” проаналізовано правові засади нового етапу розвитку інституту усиновлення, який почався після прийняття Сімейного кодексу України 2002 року.

Відзначено, що однією з основних новел Сімейного кодексу України 2002 року стало введення таких понять як “повне” і “неповне” усиновлення. “Повне” усиновлення означає,  що дитина цілком вилучається з попередньої сім’ї, втрачає всі правові зв’язки із родичами за походженням. За “неповного” усиновлення зберігаються правовідносини між усиновленою особою та її нащадками з біологічними батьками та родичами за походженням.

Автор підкреслює,  що в Україні відбувається активний процес формування національного законодавства та механізмів щодо реалізації державної політики у сфері дитинства. Подальший розвиток і вдосконалення інституту усиновлення у сімейному праві України через приведення українського законодавства з питань захисту прав дітей, які з тих чи інших причин втратили сім'ю, у відповідність з Конвенцією ООН про права дитини та функціонуванням української держави, займає першочергове місце серед заходів щодо захисту прав дитини.