Ковітіді О.Ф. Інститут співучасті у кримінальному праві України

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

            У Вступі обгрунтовується актуальність теми; зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються її мета і завдання, а також викладаються основні положення й висновки, що виносяться на захист, показується новизна дисертаційного дослідження, його теоретична і практична значущість та апробація.    

Розділ 1  “Загальна характеристика співучасті в кримінальному праві України” містить три підрозділи. У підрозділі 1.1.  “Поняття й історія розвитку інституту співучасті в кримінальному праві  післяреволюційної України і колишнього СРСР” зазначається, що історія  розвитку кримінального законодавства свідчить про те, що співучасть завжди розглядалася як найбільш небезпечна форма вчинення злочину. Процес розвитку нормативних положень про співучасть за більш ніж 50-річний період виявляє стійку тенденцію до конкретизації цього поняття, обмеження кола співучасників, звуження законодавчої характеристики їх функцій, опрацювання одностайного тлумачення поняття співучасті і визначення видів співучасників. Водночас проблему окреслення поняття співучасті в злочині і сьогодні не можна назвати остаточно вирішеною. Немає єдиної думки серед фахівців щодо розуміння спільності як об'єктивної ознаки співучасті в злочині, виникає розбіжність з поглядів  з приводу суб'єктивних ознак цього поняття. Більшість же правників сьогодні визначають поняття співучасті в злочині як умисну спільну участь двох або більше осіб у вчиненні одного й того ж умисного злочину.

Підрозділ 1.2. “Об'єктивні і суб'єктивні ознаки співучасті в злочині”  розпочинається з розгляду такої об'єктивної ознаки співучасті в злочині, як множинність суб'єктів. Ця кількісна дає змогу з'ясувати, що для співучасті необхідна участь в одному злочині не менше двох осіб, яким притаманні ознаки суб'єкта злочину - фізичних, осудних (ст. 12 КК України) і таких, що досягли віку кримінальної відповідальності (ст. 10 КК України). Критикується позиція, висловлена у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 р. “Про судову практику у справах про згвалтування й інші статеві злочини”, відповідно до якої пропонується кваліфікація згвалтування за ч.3 ст. 117 КК як злочину, вчиненого групою осіб при наявності лише одного належного суб'єкта (інші особи не досягли віку кримінальної відповідальності або є неосудними). З таким висновком не можна погодитися, оскільки: 1)суб'єкти як основних, так і кваліфікованих складів злочинів мають спільні ознаки згідно зі ст.10,12 КК; 2) у діяннях одного суб'єкта, вчинених разом з неосудними або малолітніми, немає спільного, узгодженого винного злочинного посягання двох або більше осіб, отже, немає об'єктивних ознак, що тягнуть за собою підвищення суспільної небезпеки групових злочинних діянь.

Переходячи до розгляду спільності як об'єктивної ознаки співучасті в злочині, автор відзначає, що співучасті властива взаємна залежність між функціями спільно діючих осіб. Тут дії одного співучасника створюють умови, роблять можливим поліпшення діяння іншого співучасника. Дати правильну кваліфікацію єдиним суспільно небезпечним діям двох чи більш осіб, встановити межі відповідальності кожного з них неможливо без визначення меж співучасті. Зовнішньою, об'єктивною межею співучасті служить причинність. Тому дослідник на підставі детального аналізу даного елемента спільності підкреслює, що для співучасті зі сторони об'єктивної необхідно встановити наявність причинного зв'язку між діями кожного із співучасників і злочинним результатом, що наступив.

Що стосується суб'єктивних ознак співучасті в злочині, то дисертант відзначає, що ст. 19 КК, підкреслюючи обов'язковість навмисної форми вини співучасників, не уточнює вид умислу. Вважаючи практично неможливим наявність непрямого умислу організатора і підмовника, здобувач водночас не виключає з інституту співучасті в злочині і непрямий умисел. При цьому він приєднується до висловленої у науці кримінального права позиції, відповідно згідно з  якою для співучасті необхідно двосторонній суб'єктивний зв'язок, умисна спільність діяння, тобто усвідомлення кожним із співучасників тієї обставини, що злочин учиняється не поодинці, а спільно.

На підставі дослідження об'єктивних і суб'єктивних ознак автор пропонує таке визначення поняття співучасті: “Співучастю визнається вчинення умисного злочину свідомими спільними об'єднаними діяннями двох або більше осіб”. Запропоноване тлумачення співучасті аж ніяк  не суперечить поняттю співучасті, яке міститься в ст.25 проекту КК  України, прийнятому Верховною Радою України у першому читанні.

Підрозділ 1.3. “Види співучасників і значення їхньої класифікації для кваліфікації злочину” містить аналіз об'єктивних і суб'єктивних ознак видів співучасників у злочині. Окреслюються межі відповідальності співучасників залежно від їх ролі в спільно вчиненому злочині.  Дисертант вважає необгрунтованим наявність у ч. 6 ст. 19 КК вичерпного переліку способів пособництва, оскільки кримінальний закон не в змозі охопити всі способи сприяння виконавцеві з боку пособника. У такій ситуації судова практика змушена йти шляхом розширювального тлумачення ч. 6 ст. 19 КК України, що є неприпустимим, оскільки посилює кримінальну репресію. З огляду на сказане пропонується доповнити ч. 6 ст. 19 КК словами “…, а також іншим способом сприяло вчиненню злочину”.

Розділ ІІ “Форми співучасті і їх значення для кваліфікації злочинів” присвячено розгляду проблем класифікації конкретних форм співучасті, їх характеристиці і значенню. У підрозділі 2.1.  “Постановка проблеми про класифікації форм співучасті в злочині” зазначається, що проблема класифікації форм співучасті в злочині є однією з найскладніших і найбільш спірних у науці кримінального права. На підставі зробленого аналізу  в дисертації пропонується розрізняти загальні форми співучасті і форми співучасті особливого роду. До загальних форм співучасті автор відносить співвиконавство (співвиновництво) і співучасть з виконанням різних ролей, а до форм співучасті особливого роду - вчинення злочину групою осіб, які діяли за попереднім зговором, і вчинення злочину співтовариством (організацією).

У підрозділі 2.2. “Загальні форми співучасті в злочині” аналізується співвиконавство (співвиновництво) і співучасть з виконанням різних ролей з точки зору їх впливу на кваліфікацію діянь співучасників. Такий підхід дозволив здобувачеві зробити висновок, що співвиконавство (співвиновництво), як проста форма співучасті у злочині знаходить свій прояв у співвиконавстві без попереднього зговору і співвиконавстві з попереднім зговором. Складна форма співучасті - співучасть з виконанням різних ролей - виявляється у співучасті у вузькому розумінні слова (кожен із співучасників виконує визначену  роль у  вчиненні злочину) і злочинному співтоваристві.

Підрозділ 2.3.  “Форми співучасті в злочинах особливого роду” починається з визначення ознак цих форм. Дисертант вважає, що для форм співучасті в злочинах особливого роду характерно: 1) передбаченість в статті Особливої частини КК; 2) позначеність у конкретних статтях Особливої частини КК загальними саме для цієї форми співучасті ознаками; 3) залежність від цих ознак ступеня суспільної небезпеки спільного посягання на суспільне благо, що охороняється кримінальним законом; 4) пов’язаність ступеня суспільної небезпеки спільного злочинного діяння  не тільки і не стільки з об'єктом посягання, взятим під охорону кримінального закону, скільки зі ступенем згуртованості і скоординованості дій співучасників злочину; 5) віднесення до форм співучасті в злочинах особливого роду також організаційних, підмовницьких і пособницьких дії, що самі по собі заборонені в конкретних статтях Особливої частини КК. У сучасних умовах розгулу злочинності, появи її нових організованих форм, злиття криміналітету з корумпованими посадовими особами, в тому числі і з  правниками правоохоронних органів, дуже важливо вирізнення найбільш небезпечних форм співучасті в злочинах особливого роду, безпосередньо пов'язаних з організованою злочинністю, корупцією і тіньовою економікою.

У підрозділі 2.4.  “Інститут співучасті і деякі питання боротьби з організованою злочинністю” дисертант обстоює точку зору, що до вкрай небезпечних форм співучасті в злочинах особливого роду, безпосередньо пов'язаних з організованою злочинністю, варто віднести організовану злочинну групу і злочинне співтовариство (злочинну організацію). На підставі детального аналізу він дійшов висновку, що організована злочинна група на відмінну від співвиконавства і співучасті з розподілом ролей, характеризується такими ознаками як: 1) підвищений ступінь суспільної небезпеки порівняно з іншими формами співучасті; 2) наявність зговору про вчинення злочину, що здійснюється до початку посягання на охоронюваний об'єкт; 3) розподіл функцій за взаємним погодженням; 4) усвідомленням винним своєї належності до злочинної групи; 5) стійкі зв'язки; 6) згуртованість.

Переходячи до характеристики злочинного співтовариства (злочинної організації) як форми співучасті в злочині, автор підкреслює, що її необхідною ознакою є стійкість, яка виявляється насамперед у тому, що група склалася й існувала до початку вчинення її учасниками намічених злочинних дій. Злочинні співтовариства створюються для заняття злочинною діяльністю, тобто для вчинення декількох, (найчастіше невизначеної кількості) злочинів або якщо й одного злочину, то дуже значного і складного за виконанням, у процесі підготовки до якого укладаються стійкі форми злочинних зв'язків, виробляються методи і прийоми злочинної діяльності. Пісумковуючи викладене у цьому підрозділ, здобувач робить висновок, що діяльність злочинних співтовариств (злочинних організацій)  саме і є основною формою прояву організованої злочинності.

Розділ ІІІ  “Кваліфікація складних питань діянь співучасників” присвячений аналізу спеціальних питань відповідальності за співучасть у злочині.

Підрозділ 3.1. “Невдала співучасть у злочині”  автор розпочинає з визначення цього поняття як навмисного діяння, яке спрямовано на спільне вчинення злочину, але яке не досягло поза волею винного спільності в діях. Відзначається, що фактично це діяння виражається в невдалій організаційній діяльності, невдалому підмовництві або пособництві. Підкреслюється, що невдалі спроби налагодити злочинну взаємодію з іншою особою не створюють співучасті, оскільки в них відсутня обов'язкова для співучасті спільність злочинних дій. Після проведеного аналізу висловлених у науці кримінального права точок зору з  даного питання дисертант дійшов висновку, що невдалу співучасть необхідно кваліфікувати як готування до вчинення злочину.

У підрозділі 3.2. “Добровільна відмова від співучасті в злочині” дисертант зупиняється на особливостях добровільної відмови співучасників від доведення злочину до кінця. Підкреслює, що форма і характер добровільної відмови залежать від форми співучасті і тієї ролі, яку виконує співучасник у конкретному злочині, робляться висновки про особливості добровільної відмови виконавця, співвиконавця, організатора, підмовника і пособника.

У підрозділі 3.3.  “Ексцес виконавця”  визначаються поняття й ознаки відповідальності співучасників, наводиться характеристика видів ексцесу - якісного і кількісного. Підсумовується, що співучасники не несуть відповідальності за ексцес виконавця, тому що кожний з них відповідає за вчинене ним особисто: виконавець - за вчинений ним злочин, а організатор, підмовник і пособник - за співучасть у тому злочині, на який був спрямований їхній умисел.

Підрозділ 3.4.  “Співучасть у злочинах із спеціальним суб'єктом” присвячено розгляду проблем кваліфікації співучасті в злочинах із спеціальним суб'єктом. Аналіз чинного законодавства, наукових праць та судової практики дозволив досліднику зробити висновок, що  найбільш переконливою є точка зору, відповідно до  якої виконавцем злочину зі спеціальним суб'єктом може бути тільки особа,  наділена певними додатковими ознаками. Особи, які не мають ознак спеціального суб'єкта, при особистій участі в злочинах такого роду спільно із спеціальним суб'єктом не можуть відповідати  як виконавці, у чому б фактично не виражалася їхня роль.

Підрозділ 3.5. “Значення розмежування причетності до злочину і співучасті в злочині для кваліфікації”  розпочинається розглядом поняття причетності до злочину, його відмінності від співучасті. Аналізуючи судову практику Автономної Республіки Крим, автор виявляє помилки при вирішенні даного питання.

Розділ IV - “Підстави і межі відповідальності співучасників злочину” містить три підрозділи. У підрозділі 4.1. “Підстави кримінальної відповідальності співучасників злочину”, дисертант, визнаючи непереконливою акцесорну теорію співучасті, наголошує, що підставою кримінальної відповідальності співучасника є вчинене ним особисто суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. У підрозділі 4.2. - “Межі кримінальної відповідальності співучасників злочину” дисертант, базуючись на принципі індивідуальної відповідальності кожного із співучасників, відзначає, що межі кримінальної відповідальності багато в чому визначаються формою спільної злочинної діяльності. При співвиконавстві з’ясування характеру участі кожного із співучасників і вирішення питань про індивідуалізацію покарання провадиться лише в залежності від ступеня їхньої участі у вчиненні злочину. При співучасті з розподілом ролей це питання вирішується залежно від виду співучасника і ступеня його участі у вчиненні злочину. У випадках же вчинення злочину організованою групою або злочинною організацією межі відповідальності організаторів і рядових учасників злочинних груп істотно відрізняються. Організатор відповідає: а) за злочини, у виконанні яких  він брав участь особисто; б) за діяння членів злочинного формування, які він безпосередньо не виконував, але сприяв їхньому виконанню або спрямовував на їх учинення інших співучасників. Рядовий учасник відповідає: а) за спільні діяння, у яких він особисто брав участь; б) за злочини, у яких він участі не брав, але вчиненню їх сприяв.

У підрозділі 4.3.  “Вплив об'єктивних і суб'єктивних обставин на відповідальність співучасників злочинів” автор виходить з того, що пом'якшуючі й обтяжуючі  відповідальність обставини не повинні розглядатися ізольовано одна від одної. На підставі аналізу точок зору, висловлених у науці кримінального права, а також судової практики Автономної Республіки Крим дисертант дійшов висновку про те, що всі обставини, обтяжуючі чи пом'якшуючі відповідальність, і які належать до вчиненого у співучасті діяння, мають ставитися у вину тим співучасникам, свідомістю яких вони охоплювалися. Що стосується обставин, які обтяжують і пом'якшують відповідальність і належать лише до особистості окремих співучасників, то вони ставляться у вину тільки їм.