КРЕАТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК СПОСІБ ІНКУЛЬТУРАЦІЇ ЛЮДИНИ В СУЧАСНИЙ СОЦІУМ

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження, виокремлено об’єкт, предмет, мету й основні завдання роботи, проаналізовано стан наукового опрацювання проблеми, визначено методологічні принципи аналізу і методи дослідження, розкрито наукову новизну дисертації, її теоретичне і практичне значення, сформульовано положення, що виносяться на захист, наведено дані про публікації й апробацію результатів дослідження, окреслено структуру дисертації.

У першому розділі – "Феномен воцивілізованості людини у культурних викликах XXI сторіччя", що містить три підрозділи, розглянуто реалізоване буття сучасної людини у просторі сучасної культури і цивілізації.

У підрозділі 1.1. – "Креативність як домінуючий імператив розвитку сучасної культури та цивілізації" – окреслено механізми розбалансування сучасної світової спільноти через реалії технологічного розвитку та подолання антропологічної асиметрії культури і цивілізації.

Наголошено, що наслідки сучасного розвитку техніки та технологій, які є підґрунтям становлення цивілізації і культури, сьогодні спричинили їх антропологічну асиметрію, що уже у найближчому майбутньому загрожує загибеллю людства, "кінцем історії" (Ф. Фукуяма). З’ясовано, що процес удосконалення техніки і технологій може нести у собі механізм "згладження" антропологічної асиметрії культури і цивілізації, містячи у собі результати людської творчості (В. Ісаєв), або креативності у широкому розумінні, та підкреслено, що тим самим задається культуро-творчий вектор діяльності і поведінки людини. Проте сьогодні цей механізм, "переломлюючись" у просторі цивілізації не тільки спотворює саме розуміння суті творчості, локалізує креативні здібності людини (у вузькому розумінні), але і виконує місію ефективного каталізатора цих руйнівних процесів. Отже, деструктивна креативність, сприймаючись як належне у свідомості воцивілізованої людини (В. Ісаєв), сьогодні завуальована – виправдовується доцільністю та бажаним економічним результатом.

Виходячи з того, що людська креативна діяльність є ціннісно-зумовленою і виступає в модусі "істинної творчості" тільки тоді, коли актуалізує природу людини (М. Кузнєцова), з’ясовано, що причинами її наповненості деструктивними змістами (О. Щьолкін, Р. Торвік, Е. Фромм) є відсутність обмежуючих її етичних, естетичних, екологічних тощо імперативів у реалізованому бутті людини.

Обґрунтовано діалектичність і взаємообумовленість відносин креативності і компетентності та наголошено на необхідності дослідження цих процесів у реалізованому бутті з позицій соціально-культурної значущості реалізації у діяльнісному аспекті внутрішньої потенції особистості як окультуреної істоти.

У підрозділі 1.2. – "Інструментальні фактори інкультурації особистості у контексті креативної діяльності людини" – досліджено соціально-професійну компетентність особистості як важливий соціокультурний чинник і можливу запоруку привнесення людинодомірного вектора у креативну діяльність "воцивілізованої" людини.

Виходячи з принципу гомоморфізму "системи культури особистості" і "системи діяльності особистості" (О. Субетто), за яким професіоналізм є однією з форм "МИ-онтології", встановлено, що особливе значення для успішної інкультурації людини має соціальний аспект її компетентності (Г. Бєлицька, Ю. Пфінгстен, Р. Хінч), який забезпечує її цінність у професійній сфері діяльності.

Враховуючи, що соціальний оптимізм як емоційно-раціональна світоглядна складова соціуму і стрижневий елемент культури виступає умовою креативності індивіда у якості соціокультурного феномена, включеного в контекст суспільного буття й налаштованого на подолання відчуженості від діяльності, соціуму, проаналізовано соціально-професійну компетентність. У дослідженні її розглянуто як якісну характеристику реалізованого буття, а також як цілісну особистісну рису, за допомогою якої людина залучається до творчості, в якій її дії, почуття, розум і прагнення наповнюються значним соціально-культурним змістом, що гуманізує її креативні задатки і діяльність. Враховуючи, що мінливе соціокультурне середовище пред'являє нові вимоги до самоактуалізації особистості у просторі культури та цивілізації, розглянуто сучасні умови її ідентифікації у контексті креативної діяльності.

У підрозділі 1.3. – "Амбівалентність ідентифікації особистості в сучасній цивілізації" – досліджено феномен ідентифікації особистості у реалізованому бутті.

У ході дослідження у якості одного із значимих механізмів процесу інкультурації особистості розглянуто соціально-професійну ідентифікацію (як одну із стадій набуття соціокультурної ідентичності, цілісності людини), глибина і характер якої корелюються з мотивацією до самовдосконалення, засвоєння і реалізації в поведінкових паттернах креативності. Наголошено, що однією з причин деструктивної креативності особистості є дисфункціональність соціально-професійної ідентифікації. Відтак, з’ясовано, що соціально-професійна ідентифікація завжди несе в собі деякий елемент амбівалентності, яка є необхідною складовою внутрішнього світу особистості і виступає передумовою як особистісного зростання, так і, подекуди, особистісних дисгармонійних тенденцій розвитку, а також дозволяє людині долучатися до простору культури і цивілізації завдяки відображенню у її свідомості суперечливих діалектичних процесів в Універсумі (М. Бердяєв, А. Камю, Ф. Ніцше).

Спираючись на ідею про особистість як активну унікальну і цілісну систему, здатну до саморозвитку та маючу його джерелом внутрішні суперечності (Б. Ананьєв, А. Маслоу, С. Рубінштейн, К. Юнг тощо), розглянуто прояв різноспрямованих особистісних тенденцій у реалізованому бутті. Спираючись на класичні підходи до розгляду феномена професіоналізму (В. Зомбарт, Г. Зіммель, М. Вебер, Т. Парсонс) та виходячи з аналізу сучасної інженерної діяльності простежено її амбівалентність. Завдяки працям Ж. Еллюля, О. Субетто, Ю. Фокіна, С. Кримського з’ясовано, що "пом’якшення" проявів бінарної опозиції деяких аспектів реалізованого буття можливе за умови гармонізації внутрішнього світу особистості при умові її "занурення" у культуру через людинодомірну креативність, формування відношення "Я – Інші", що підкреслює роль інтерсуб’єктивності у розвитку ідентичності особистості.

Отже, враховуючи трансгресивність людської природи (Ю. Козелецький), наголошено на необхідності глибшого дослідження можливих перверсій реалізованого буття сучасної людини саме у інженерній діяльності, яка займає чільне місце за наслідками деструктивної креативності.

У другому розділі – "Трагізм реалізованого буття сучасної людини", який складається з трьох підрозділів, проведено філософсько-антропологічний аналіз реалізованого буття особистості як простору артефактів.

У підрозділі 2.1. – "Артефакти як наслідок соціально-культурних обставин буття постреалізованої людини" – розглянуто логіку відчуженості артефактів від не позірних потреб логіки буття світу і особистості.

Враховуючи, що інженерна діяльність дозволяє людині ставати людиною через створені нею речі (за К. Марксом, "пов’язаність поколінь речами") у дослідженні проведено саме її аналіз. З’ясовано, що через "епіметеївську логіку", адекватність технічної та технологічної логіки прагматичним настановам у інженерній діяльності проявляється егоцентрична відстороненість від світу, а, отже, й поступове виключення з неї інтересів людини, що підкреслює увесь трагізм реалізованого буття останньої у сучасних умовах. Завдяки працям Н. Багдасарьян, Б. Кудріна, В. Гнатюка, І. Юзвішина дисертантом проаналізовано феномен "техносфери" і з’ясовано, що вона не є самодостатньою, виключеною з логіки буття системою, що самовідтворюється і самовпорядковується (що виключає суто техногенний погляд на інженерну діяльність) через включеність в неї консументу вищого рівня – людини, яка є "включеною" в логіку її основних компонентів: технічних артефактів, знань, технічної (інженерної) діяльності, які, у свою чергу, також є елементами і соціокультурної сфери, тобто забезпечують не тільки процеси життєзабезпечення людини, але й її соціалізацію та інкультурацію у цивілізований простір сучасного існування.

Обґрунтовано доцільність уведення у філософсько-антропологічний обіг поняття "інженерність мислення". З’ясовано, що сьогодні не "людське" привноситься у інженерну діяльність, а інженерність ніби привноситься в особистість, її мислення, стосунки, у всі сфери її життя. Але інженерність мислення виключає акцентування на Вічності, яка присутня у бутті, а не у зробленому, і тому як концепт конструювання людського буття і формування особистості уже показала свою неспроможність. Наголошено, що саме в інженерності мислення, яка є породженням цивілізації, й проявляється антропологічна асиметрія і логіка буття воцивілізованої людини, які, безперечно, уже давно потребують гуманістичної корекції з позицій цінності креативної діяльності людини для розкриття усіх її позитивних можливостей.

У підрозділі 2.2. – "Імперативність гуманістичної корекції цивілізаційного базису людського буття" – на підставі аналізу філософської спадщини показано назрілу необхідність та можливі шляхи гуманізації постреалізованого буття воцивілізованої людини за сучасних умов.

Аналіз праць мислителів, що намагаються осмислити весь досвід духовного розвитку людства (Г. Башляр, К. Леві-Стросс, О. Лосєв, Н. Попкова, А. Тойнбі, П. Фейєрабенд тощо) дозволив зробити висновки щодо необхідності протиставлення стрімкій техногенній цивілізації й інженерності мислення воцивілізованої людини нового культурного простору, наповненого іншими ціннісними змістами.

Зазначено, відтак, що притаманні людській природі механізми (імперативи), примушують сучасну людину діяти, відступаючи від логіки прагматизму, технологічності і завуальованого неототалітаризму та запобігають творенню одномірної людини (Г. Маркузе), воцивілізованої людини (В. Ісаєв) чи людини-машини (Г. Гурджиєв). Ці механізми діють виходячи з трансперсональних почуттів та волінь людини, стають її внутрішньою потребою. Вони втілені у комплексі життєвих імперативів: етичного, естетичного, екологічного, імперативу економічного балансу, імперативу толерантності тощо (М. Журба, В. Ісаєв, Ю. Кам’янська, І. Сухина, В. Товарниченко), і, на думку дисертанта, ефективно забезпечують гуманістичну корекцію цивілізаційного базису людського буття, виконуючи регулюючу, орієнтуючу, направляючу і обмежуючу функції та формуються (або не формуються) у процесі інкультурації людини в сучасний соціум.

У підрозділі 2.3. – "Культурна екзистенція воцивілізованої людини" – проаналізовано спроможність сучасної освіти, як "інструмента" культурної трансмісії, щодо засобів і чинників гуманізації реалізованого буття особистості.

Наголошено, що зміцнення позицій воцивілізованої людини у сучасному суспільстві забезпечується культурною трансмісією, процесом, завдяки якому культура передається від попередніх поколінь до наступних через навчання. Зважаючи на пряму залежність усіх прагматичних проблем сучасної цивілізації від ступеня розвитку локальних культур, процес залучення до досвіду яких віднаходить своє вираження й у професійній освіті як непряма культурна трансмісія, а також щоб з’ясувати напрям зусиль воцивілізованої людини, дисертантом проаналізовано коеволюцію інженерної освіти й інженерної діяльності як базису розвитку сучасної цивілізації. Виявлено, що протягом коеволюції вищезазначених сфер склалося кілька методів формування змісту інженерної освіти, які ведуть до її однакового результату, коли техніко-технологічна частина (що складається з профілюючих дисциплін) достатньо повна і з успіхом справляється з формуванням професійної компетентності фахівця технічної сфери, але не "долає" його воцивілізованості. А соціально-гуманітарна ж частина, яка у інженерній освіті, звісно, присутня, але як окремий блок дисциплін, практично не пов'язана з реалізованим буттям особистості у гуманістичних виявах, тобто не "повідомляє", яким повинен бути фахівець як суб’єкт і об’єкт культури.

У третьому розділі – "Гуманізація воцивілізованості сучасної людини", який складається з двох підрозділів, розглянуто можливі шляхи подолання антропологічної асиметрії сучасних культури та цивілізації на основі людської креативної діяльності.

У пункті 3.1. – "Емоційна складова воцивілізованості" – з позицій філософської рефлексії розглянуто феномен комфорту, як чуттєве віддзеркалення задоволеності базових потреб воцивілізованої людини.

Спираючись на праці М. Бердяєва, В. Бичкова, М. Гайдеггера, В. Ісаєва, Д. Канемана, Ю. Карякіна, С. Лема, Х. Лівраги, А. Маслоу, С. Строєва проаналізовано феномен комфорту як своєрідної останньої пастки цивілізації. Зроблено припущення щодо існування зони особистісного комфорту, як однієї з граней життєвого простору особистості, що передбачає динамічну взаємодію з навколишнім світом та має здатність до трансформації, в тому числі і за типом біфуркації (розширення і звуження).

Встановлено, що для воцивілізованої людини комфортність припиняє бути лише якістю або станом, – вона, міцно "вбудовуючись" у її світогляд, стає ще й особистісним новоутворенням, яке, обмежуючи духовний простір, здатність до творчості й розвитку, спонукає особистість до ніби спрощеного існування. Людина, втрачаючи контроль над своїм життям, стає легкодоступною для пасток цивілізації. У свою чергу, виходячи у простір культури (а, значить, у простір свободи і творчості), комфортність змикається з гармонією, у якій перебуває людина, насолоджуючись життям у логіці краси, істини, духовності.

Відтак, охарактеризовано процес набуття компетентності як розширення зони комфорту особистості у просторі цивілізації і наголошено, що однією з умов виходу за її межі є гуманізована креативна діяльність, яка передбачає майстерність, що обумовлює необхідність її більш докладного вивчення.

У пункті 3.2. – "Інкультурованість як процес освоєння людиною культури та цивілізації" – розглянуто онтологічні властивості майстерності як закономірного підсумку і показника інкультурованості людини у вимірі креативної діяльності.

Спираючись на підстави діяльнісного та акмеологічного підходів, а також враховуючи ідеї "найвищих стадій розвитку" індивіда (А. Бергсон, А. Маслоу, А. Тойнбі, А. Шопенгауер), гуманістичних філософських і антропологічних ідей щодо самоудосконалення, рефлексії і мудрості людини (Л. Толстой, В. Соловйов, М. Лоський, О. Лосєв тощо) та спираючись на ідеї Л. Карсавіна щодо вдосконалення особистості не шляхом суто теоретичного пізнання, а шляхом здійснення в реальних феноменах культури шуканої єдності і досконалості, розглянуто імперативність набуття майстерності як шлях до внутрішньої цілісності (О. Субетто) і гармонізації особистості у реалізованому бутті. Наразі аналіз показав, що майстерність варто характеризувати наявністю "стильового Я" (О. Устюгова), устремлінням до свободи, наявністю творчості як зміни майбутнього (В. Лебедько) і натхнення, як механізму "підйому" особистості над рамками раціоналізму, знаходженням "Я" у так званому "діалоговому полі інтерсуб’єктивності", що виникає у гранично широкій соціокультурній системі "Я і Світ" (С. Дмітрієв), домінуванням у реалізованому бутті майстра естетичного критерію, де краса сходиться з ефективністю. Тому встановлено, що майстерність передбачає деонтологічну властивість буття людини, вносячи у людську свідомість деякий ідеалізуючий компонент, який актуалізує, у свою чергу, креативний компонент людського мислення і діяльності.

Звернено увагу на екзистенційні характеристики майстерності: вона завжди – рух до реалізації людської цілісності, до ідеалу, "людини майбутнього"; майстер робить себе, конструюючи свою унікальність через одухотворення своєї справи, стає через цю справу Людиною. Тому майстерність – це намагання подолати смерть, виражене у практичній людській діяльності, це екзистенційна властивість особистості, яка дозволяє їй вийти за межі певної настанови чи нарративу, долучитися до трансцендентного, стати спів-творцем, поєднуючись з природним потоком подій чи ж з Деміургом. Відтак, зроблено висновок, що майстер володіє медіаційним потенціалом як провідник і джерело культури (О. Іванов), а сам процес набуття майстерності є невід’ємною складовою процесу інкультурації людини, її закономірним підсумком і якісним показником.

Заключну частину дисертації становлять висновки, що містять основні результати дослідження.